Насильство, допінг і все заради медалей. Україна досі не позбулась радянського спадку в спорті

Цю колонку написав користувач Tribuna.com. Підтримайте автора коментарями та підписуйтесь на блог «Спорт без прикрас!»

Минулого тижня, у четвер, я був на Athletes’ Summit, організованому Національним олімпійським комітетом України. Це була не просто подія про спорт – це була розмова про межі, які спортивна система або визнає, або воліє не помічати.

Говорили про безпечний спорт, про права спортсмена, про відповідальність інституцій. І в якийсь момент Олена Майданюк, в.о. директора Державного науково-дослідного інституту фізичної культури і спорту, згадала історію, яка різко перевела цю дискусію з рівня правильних слів у площину реальності.

Вона говорила про колишню Східну Німеччину. Про державну систему «максимізації результату», де спортсмени були не суб’єктами, а ресурсом. Про наукові інститути, які брали участь у медичних експериментах над атлетами. І про те, що десятиліттями після падіння стіни в Німеччині тривали юридичні й компенсаційні процеси, де держава була змушена визнати шкоду, завдану людям заради медалей.

Важливо зробити чесне уточнення. Так, СРСР був тоталітарною диктатурою. Так, сучасна Україна це інша країна, з набагато більшим рівнем свобод, відкритості й доступу до інформації. Це факт.

Але коли я дивлюся на спорт як систему, я все одно бачу сферу, яка залишається закритою. Я чую різні історії не зі сцени й не з офіційних звітів, а в особистих розмовах, у кулуарах, у приватних повідомленнях.

Унікальна методика, стрілянина, заяви про домагання: історія хокейного тренера Правілова, яка шокує

І тут виникає головне питання: чи ми справді вже достатньо дорослі як суспільство і як спортивна спільнота, щоб говорити про ці речі відкрито?

Я не впевнений. Бо якщо подивитися на наш власний досвід...

Чи була в незалежній Україні хоч одна людина покарана за практики радянського спорту: насильство, допінг, експерименти над людьми, знецінення спортсмена як особистості? Ні. Чи була серйозна публічна розмова про це? Також ні.

Радянський спорт не був проговорений, осмислений і засуджений. Він просто перейшов у спадок. Без ідеології, але з тією ж логікою мовчання, страху й безкарності.

Тут з’являється ще один парадокс. Ми охоче вивчаємо досвід інших країн: Німеччини, США, Великобританії. Аналізуємо, як вони працюють із допінгом, аб’юзом, захистом спортсменів. Говоримо: «ось приклад», «ось помилки».

Але при цьому ми майже не вивчаємо самих себе. Не аналізуємо власну історію. Не ставимо незручних запитань до власної системи. Не створюємо механізмів, які дозволили б цю правду почути.

Далі — ще один незручний факт. Протягом багатьох років Україна була серед країн із високою кількістю допінгових порушень на міжнародному рівні. І знову ж таки без глибокої системної дискусії. Ми реагували на окремі кейси, але не ставили запитання до самої моделі.

Так, сьогодні існують антидопінгові інструменти. Є Національний антидопінговий центр України, є правила й процедури. І це важливо.

Била рекорди, попалась на допінгу, знімалася в «Плейбої»: життя найшвидшої легкоатлетки в історії України

Але й допінг – це лише частина проблеми. Є психологічне насильство, сексуальні зловживання, примус, маніпуляції, приниження, використання дітей і спортсменів як ресурсу. І тут я впираюся в стіну: не існує зрозумілого, незалежного та безпечного механізму, куди людина може звернутися.

Ні у федерації – там часто конфлікт інтересів. Ні в Національний олімпійський комітет України – це не його функція. Ні в міністерство – там немає незалежної процедури, якій можна довіряти. Фактично відповідальність розмита між інституціями, а реального захисту для людини всередині спорту не існує.

Саме тому стає очевидно: в Україні потрібен незалежний Safe Sport-механізм. Механізм, який:

• не підпорядковується федераціям;
• не є частиною НОК;
• не є департаментом міністерства;
• працює конфіденційно, професійно й з фокусом на захист людини, а не репутації системи.

Можливо, спортивний омбудсмен?

Без такого механізму всі розмови про права спортсмена, безпеку і відповідальність залишаться правильними словами на слайдах. Український спорт має темну історію. Радянський спорт мав темну історію. І ми її навіть по-справжньому не почали вивчати.

Мій найбільший страх у тому, що цього так ніколи й не буде зроблено. Що жахи радянського спорту не зникли, а просто трансформувалися й продовжили існування вже в українському контексті. Інші слова, інші вивіски – але та сама логіка.

Це не звинувачення. Це рефлексія. Бо якщо ми не почнемо вивчати самих себе так само уважно, як вивчаємо інших, ніякий «безпечний спорт» не запрацює.