В Україні немає спортивної політики. Є лише бюджет

Перш ніж говорити про міністерства, бюджети чи конкретних міністрів, я зробив просту річ - проаналізував офіційні передвиборчі програми політичних партій, які брали участь у парламентських виборах 2019 року і за результатами цих виборів отримали мандат на управління країною. Йдеться про програми, опубліковані у державному виданні «Урядовий кур’єр» перед виборами.

Результат цього аналізу виглядає показово і, відверто кажучи, тривожно.

Жодна з п’яти партій, які пройшли до Верховної Ради «Слуга народу», «Опозиційна платформа, За життя», «Батьківщина», «Голос» та «Європейська солідарність» не запропонувала цілісної політики у сфері спорту та фізичної активності населення. У всіх програм спорт та фізична активність відсутній як тема взагалі. Немає розділів, немає бачення, немає відповідей на питання, навіщо державі спорт і яку роль він має відігравати у розвитку країни.

Єдиним формальним винятком є «Європейська солідарність». На сайті партії справді можна знайти розділ в документі на 25 сторінок про «Фізична культура та спорт». Але його зміст це набір загальних, шаблонних формулювань про інфраструктуру, будівництво майданчиків, інвестиції у стадіони та загальні згадки про здоров’я та престиж. Немає жодного зв’язку з європейською інтеграцією, попри постійні апеляції партії до європейських цінностей в інших сферах. І, головне, немає відповіді на базове запитання: що саме спорт має змінити в країні і як держава оцінює результат.

Тобто навіть єдина партія, яка бодай формально згадує спорт, робить це у технічному, фрагментарному форматі.

Цей факт є ключовим. Бо саме парламент і політичні партії мають формувати політичний напрямок. Саме вони отримують мандат від виборців. Саме вони ухвалюють бюджет і визначають рамки (закон), в яких працює уряд. Якщо на цьому рівні немає бачення, то система не може працювати інакше, ніж вона працює сьогодні.

У результаті в Україні спорт існує не як політична сфера, а як бюджетна стаття. Держава щороку виділяє мільярди гривень, але не знає, який суспільний результат хоче отримати в обмін на ці гроші. Формально рамки існують: є міністерство, є бюджетні програми, є профільний комітет Верховної Ради. Але без політичної візії ці рамки залишаються технічними.

Сьогодні 70–80 відсотків державного фінансування спрямовується на спорт вищих досягнень олімпійські програми, збірні команди, професійний спорт. Менше десяти відсотків припадає на масову фізичну активність, клуби, шкільний спорт, молодіжні програми та ветеранів. Це не випадковість. Це прямий наслідок того, що ніхто на політичному рівні не визначив пріоритети.

За час президентства Володимира Зеленського спортивну сферу курирували три різні міністри з трьома різними підходами. Один намагався говорити про реформу і пропонував болісні, але необхідні зміни. Другий відкрито обрав курс на збереження статус-кво та інституційної інерції. Третій визнає, що реформа потрібна, але не має достатнього політичного мандату і підтримки для системних рішень.

Результат однаковий система не змінилася. І причина не в прізвищах. Причина в тому, що парламент так і не сформулював політичного завдання для сфери спорту. Коли немає політики, кожен міністр працює у власній логіці, а держава рухається по колу.

Для порівняння достатньо подивитися на Швецію. Там політичні партії формулюють цілі для спортивного сектору і визначають, які суспільні проблеми спорт має допомагати вирішувати. Держава задає напрямок і очікуваний результат. А реалізацію передає автономному спортивному руху. Політики не керують федераціями і не займають посад у спортивних структурах. Ролі чітко розмежовані, а відповідальність зрозуміла.

В Україні все відбувається навпаки. Держава просто виділяє гроші і на цьому державна політика фактично закінчується. При цьому політики роками реалізують власні, неформальні «персональні політики»: очолюють спортивні федерації, НОК та інші інституції, маючи прямий вплив на систему без чітких правил, контролю та відповідальності. У результаті виникає хаос ролей усі мають владу, але ніхто не несе відповідальності; усі впливають на процеси, але ніхто не будує цілісну систему.

Спорт та спортивна політика це не медалі і не стадіони. Це здоров’я, розвиток дітей та людей, економіка громад, реабілітація ветеранів, соціальна стабільність і м’яка сила держави у світі. Коли держава цього не усвідомлює, вона втрачає величезний потенціал.

Україна фінансує спорт на рівні майже семи мільярдів гривень. Але жодна парламентська партія так і не пояснила виборцям, навіщо саме ми інвестуємо ці гроші і який суспільний результат очікуємо отримати. І в цьому полягає проблематика, питання не в сумі. Не в міністерстві. Питання в тому, що спорт так і не став політичним питанням. Поки парламент не візьме на себе політичну відповідальність за цю сферу, спорт в Україні залишатиметься просто статтею витрат.

Член Правління Міжнародної федерації флорболу (IFF), віце-президент Спортивного комітету України, член Правління USport та член Європейської коаліції спорту в Україні.