Новий закон про спорт: чому він приречений не працювати?

19 листопада Міністерство молоді та спорту оприлюднило новий проєкт закону «Про спорт» близько 60 сторінок регулювання, на які за нормою регуляторної процедури дали лише 15 днів громадського обговорення та можливості подати зауваження. Це обмежений термін навіть для поверхневого ознайомлення, не кажучи вже про серйозний аналіз. Коли виходить новий закон, ми очікуємо, що він буде зрозумілим, логічним і допоможе системі розвиватися. На жаль, цього не сталося.

Я добре пам’ятаю, як більше року тому мені й деяким колегам говорили, що новий закон про спорт -це нереальність. Що держава не піде на такий крок, що система не готова змінювати рамку тисячі процесів. І тепер, коли такий документ з’явився, він уже є фактом. У певному сенсі це добре: Міністерство зробило крок, який багато хто вважав неможливим. Але саме тому я й пишу цю статтю - не щоб просто критикувати, а щоб повернути дискусію в правильний, конструктивний напрямок. У той напрямок, у якому, на мою думку, нам варто мислити, якщо ми справді хочемо розвитку спорту в Україні.

Головна проблема документа в тому, що автори вирішили описати абсолютно все. Замість короткого, чіткого рамкового закону ми отримали 60 сторінок інструкцій: хто, коли, як і що має робити. Таке враження, ніби вони спробували вписати весь український спорт в один документ, ніби спорт - це технічний пристрій із детальною інструкцією. Але спорт - не механізм. Це жива, різноманітна сфера, яку не можна ефективно регулювати через гіпердеталізацію. Такий підхід не створює порядок - він створює хаос.

Тут виникає друга проблема: документ надто складний, щоб його могли зрозуміти ті, для кого він написаний. Є простий принцип: коли закон може зрозуміти лише юрист - це поганий закон. Я працюю у сферах good governance, розвитку федерацій, автономії спорту та клубної системи, і я можу проаналізувати окремі частини, що належать до моєї професійної компетенції. Я знаю, як виглядають європейські рамкові закони: короткі, логічні, структурно ясні. Але осягнути повністю 60 сторінок, оцінити всі суперечності і наслідки - це майже неможливо. І тут важливо пояснити чому.

Таксономія Блума - універсальна методологія систематизації знань. Щоб по-справжньому зрозуміти складний документ, потрібно пройти шість рівнів:

• Запам’ятати - зафіксувати, що написано.
• Зрозуміти - усвідомити сенс кожного положення.
• Застосувати - уявити, як норма працюватиме в реальному житті клубів, федерацій, тренерів і громад.
• Проаналізувати - знайти суперечності, дублювання, конфлікти всередині закону.
• Оцінити - визначити, чи є механізми ефективними й реалістичними.
• Створити - сформулювати пропозиції, альтернативи, нові рішення.

Жодна людина в Україні не здатна пройти всі шість рівнів для 60-сторінкового документа такого стилю.

Ні тренери, ні клуби, ні батьки спортсменів, ні чиновники. Навіть фахівці - ні.

Якщо закон неможливо зрозуміти хоча б на рівні «застосувати», він стає мертвим текстом, який існує сам для себе.

Проблема, однак, не лише в надмірній складності, а й у самій логіці. Спорт у своїй природі не є вертикальною системою управління. Є сфери, де держава має керувати більш детально: поліція, суди, податкова. Але спорт - зовсім інший. В Олімпійській хартії прямо зазначено, що спорт існує в суспільстві, а не в державних кабінетах. Він живе у клубах, у залах, серед тренерів, дітей, громад, федерацій. Це горизонтальна екосистема, яка працює через свободу ініціативи та взаємодію, а не через інструкції згори. Коли держава намагається керувати спортом як силовою структурою, вона блокує розвиток, заморожує енергію та породжує хаос.

Україні не потрібен документ на 60 сторінок, який намагається описати життя. Україні потрібен короткий, логічний, зрозумілий рамковий закон. І я знаю, як такий закон має виглядати, тому що працюю в сферах розвитку клубів, good governance і автономії спорту, а також аналізував рамкові підходи в інших країнах. І щоб було абсолютно зрозуміло, що я маю на увазі, я подам це окремо.

1. Спорт протягом всього життя. Спорт - це частина життя суспільства на всіх етапах: від дитинства до літнього віку.

2. Автономія спорту. Політики не повинні керувати федераціями й втручатися у внутрішні процеси спорту.

3. Good governance без зайвої бюрократії. Прозорість, чесні вибори, зрозумілі правила, підзвітність - без десятків непотрібних процедур.

4. Чітке розмежування ролей. Держава створює умови. Спорт управляє собою.

5. Визнання міжнародних стандартів. Не потрібно дублювати або ламати те, що працює в усьому світі.

6. Людина в центрі - не папір. Тренери, діти, спортсмени, клуби й громади, а не звіти та таблиці заради таблиць.

Новий закон виглядає так, ніби хтось написав інструкцію на 60 сторінок про те, як виховувати дитину, хоча кожна дитина унікальна. І якщо ухвалити документ у такому вигляді, замість реформи ми отримаємо дублювання функцій, нескінченні погодження, втручання згори, конфлікт із реальністю, бюрократію замість розвитку.

Головне - закон просто не працюватиме. Спорт живе там, де є свобода, клуби, тренери, діти, ініціатива. Якщо ми справді хочемо змін, треба зробити просте: дати людям можливість розвивати спорт у своїх громадах - без бар’єрів і без 60 сторінок надмірної бюрократії.

(Член Правління Міжнародної федерації флорболу (IFF), віце-президент Спортивного комітету України, член Правління USport та член Європейської коаліції спорту в Україні.)