Один день, дві новини – і вся абсурдність спортивної політики України стає очевидною!

Цю колонку написав користувач Tribuna.com. Підтримайте автора коментарями та підписуйтесь на блог «Спорт без прикрас!»

Я відкрив стрічку новин і побачив дві новини поруч. Перша – про бюджет Міністерства молоді та спорту на 2026 рік. Друга – про українську спортсменку, чемпіонку зі стрибків у воду Софію Лискун, яка змінила громадянство на громадянство країни-агресора.

Ці дві новини наче не пов’язані. Але насправді – це ось та сама історія, яку ми в Україні проживаємо вже десятки років.

Новина №1: бюджет

Бюджет Мінмолодьспорту-2026 складає 6,84 млрд грн. З них: 5,012 млрд грн на спорт вищих досягнень. Це приблизно 73% усього бюджету міністерства. Тобто три гривні з чотирьох – на елітний спорт. На масовий спорт – усього 648 млн грн.

Новина №2: спортсменка переходить до росії

У той самий день я читаю, як українська чемпіонка отримує російське громадянство. Не засуджуючи особистих мотивів – констатую факт: результат наших інвестицій просто поїхав до країни-агресора. Це жахливо звучить, але це правда.

Україна роками вкладала у спортсменку:

• тренерів
• збори
• інфраструктуру
• медицину
• ставку
• стипендії
• міжнародні змагання

Це величезні кошти, які оплачували українські платники податків. І все це можна було вивезти з країни в один день. Взяти паспорт іншої держави і всі наші інвестиції перетворюються на нуль.

Коли я бачу ці дві новини разом, у мене виникає питання, яке в Україні ніхто не хоче ставити вголос:

Ми можемо хоч раз інвестувати у щось, що неможливо вивезти з країни?

Бо зараз ми інвестуємо у:

• спортсменів, які можуть поїхати
• тренерів, які можуть поїхати
• весь топ-спорт, який може завтра виступати за іншу країну, – включно з країною-агресором

А у що ми не інвестуємо? У те, що ніколи не перетне кордон:

• спортзали в громадах
• інфраструктуру
• клуби
• дитячо-юнацький спорт
• тренерську освіту
• масовий спорт
• фізичну активність населення
• системи, а не одиничні біографії

Будь-який спортсмен може поїхати. Але спортивний зал – ні. Клуб – ні. Спільнота – ні. Система – ні.

Коли ми вкладаємо 73% у топ-спорт, ми робимо політику ризикованих інвестицій, які легко втратити. І сьогодні ми бачимо результат цієї політики в реальному часі. Хто ще вважає, що така державна політика – розумна?

Країна, що веде війну, дозволяє собі розкіш вливати мільярди в результат, який може просто поїхати. А от у те, що формує здоров’я нації і майбутнє спорту – ми вкладаємо копійки.

Сьогоднішні дві новини – це не збіг. Це діагноз системі.

Поки ми не змінимо пріоритети з «купувати медалі» на «будувати систему», ми будемо нескінченно повторювати той самий цикл:

Україна вкладає → результат їде → країна починає з нуля.