Від закритої інфраструктури до відкритого спорту: що заважає?

В 2022 я консультував Шведську спортивну конфедерацію та кілька шведських федерацій. Їх щиро дивувало, чому українські спортсмени, які приїжджають до Швеції, очікують необмежені години в спортивних залах, манежах чи на льодових аренах.

Для їхньої системи це нелогічно: жоден вид спорту, жодна команда у них не отримує шість годин інфраструктури щодня. І вони запитували: звідки ці очікування?

Відповідь проста. Українська модель побудована як повна протилежність європейській. У Швеції спортивна інфраструктура - це спільний ресурс, який працює на громаду. Там існують прозорі системи бронювання, чіткі правила розподілу годин, справедливий доступ для різних вікових груп, видів спорту та аматорів. Усі бачать графік і всі мають право на частку ресурсу.

В Україні ж спортивні об’єкти, особливо державні, здебільшого закриті. Вони контролюються вузькими групами та обслуговують їхні інтереси. Зал може бути напівпорожній, але його тримають «зайнятим». Директор може казати, що немає жодної вільної години, але фактично доступ отримують тільки «свої». Це не модель масового спорту - це модель контролю над інфраструктурою.

І саме в цьому виникає парадокс, який шокує шведів. "Бідна" країна Україна часто дає окремим спортсменам з системи ДЮСШ значно більше інфраструктури, ніж "багата" Швеція готова дати будь-кому. Але важливо розуміти, що я говорю саме про спортсмена, який виріс усередині української закритої системи. Для нього було нормою мати чотири, п’ять, шість годин залу на день, бо інфраструктура фактично була «його» - не тому, що він це заслужив, а тому, що більшу частину суспільства туди просто не допускали.

Тому, коли такий спортсмен приїжджає в Європу, у нього виникає когнітивний дисонанс. Там інфраструктура одна для всіх, і він має ту саму кількість годин, що й інші клуби, секції чи аматори. Він бачить конкуренцію за ресурс, а не монопольний доступ. І йому здається, що в багатій країні можливостей менше.

Але для звичайної людини в Україні ситуація прямо протилежна. Якщо ти не частина системи, то в Україні доступ до інфраструктури майже відсутній. Більшість людей не може зайти в спортзал за бюджетні кошти, не може прийти в державну арену, не має прозорих правил, не має прав користувача. У Швеції ж інфраструктура працює для всіх, і можливостей у десять разів більше - секції, оренди, клуби, бігові арени, водні центри. Спорт побудований для суспільства, а не для обраних.

Це і є головний дефект української системи: у нас інфраструктура розподіляється не за принципом справедливості, а за принципом близькості до адміністративного ресурсу. А суспільство, яке не має доступу, не буде інвестувати в розвиток. Звідси проста формула: закритий ресурс - суспільство не користується - суспільство не інвестує - інфраструктура руйнується. Це фундаментальна причина, чому українські спортоб’єкти занепадають незалежно від того, скільки грошей у них вливають.

Україна - одна з небагатьох країн, де бідність не обмежує спортивний ресурс. Його обмежує монополія доступу. Невелика група отримує непропорційно багато, тоді як більшість - майже нічого. Це пояснює і низьку фізичну активність населення, і відсутність масового спорту, і повну відірваність інфраструктури від суспільного життя.

Жодні закони, комісії, нові міністерства чи багатосторінкові реформи не змінять ситуацію, доки механізм доступу не буде реформовано. Єдине реальне рішення - відкрити державну інфраструктуру для суспільства. Прозоро, за правилами, через електронні системи, з рівним доступом і чесним розподілом. Це європейський стандарт, і це мінімальна умова, без якої жоден масовий спорт не може існувати.

Закрита інфраструктура запускає замкнене коло, яке знищує спорт. Алгоритм простий і неминучий:

1. Закритий доступ → суспільство не може користуватися об’єктами.

2. Немає користувачів → немає соціального запиту та відповідальності.

3. Немає соціального запиту → громади й держава не інвестують у розвиток.

4. Немає інвестицій → інфраструктура руйнується і старіє.

5. Руйнується інфраструктура → ресурс ще більше “закривають”, бо соромно показувати реальний стан.

6. Ще більше закриття → спорт зникає як масове явище і перетворюється на привілей малих груп.

7. Зникнення масовості → відсутність резерву, слабкі результати, відтік дітей і тренерів.

8. Відтік людей → ще менше інвестицій.

9. Повтор циклу → система деградує до точки неповернення.

Закрита інфраструктура завжди закінчується закритим спортом. А закритий спорт ніколи не стає сильним.

Член Правління Міжнародної федерації флорболу (IFF), віце-президент Спортивного комітету України, член Правління USport та член Європейської коаліції спорту в Україні.