Цю систему не можна реформувати. Її потрібно відпустити

За різними оцінками, понад 6 мільярдів гривень щороку з місцевих бюджетів ідуть на утримання цієї системи. При цьому, за даними Міністерства молоді та спорту України, лише близько 8% дітей залучені до неї.

Але навіть ця цифра викликає питання.

Реальне охоплення, найімовірніше, нижче можливо на рівні 5%, враховуючи кількість «мертвих душ» у звітності.

Тобто ми маємо систему, яка:

• коштує мільярди,
• охоплює меншість,
• і при цьому не досягає заявлених цілей.

Чому?

Давайте чесно.

ДЮСШ - це не «погана реалізація хорошої ідеї». Це система, яка була логічною тільки в умовах закритої радянської моделі. Вона проєктувалась під інший світ - без конкуренції, без відкритих кордонів, без ринку, без альтернатив. Без дискусії про спільні ресурси.

Сьогодні цього світу не існує. А система залишилась.

І вона стоїть на трьох хибних уявленнях.

Перше.

Що можна зверху прописати, як має працювати спорт.

Реальність: спорт - це жива екосистема. Після 1991 року змінилось усе - економіка, мобільність, інформація, поведінка людей. Централізована модель просто не встигає за цим світом. Вона не адаптується - вона відстає.

Друге.

Що держава може «залити грошима» і отримати результат.

Ні. Бо сама ціль - абсурдна.

Неможливо одночасно будувати масовий «безкоштовний» спорт і фабрику олімпійських чемпіонів в одній системі.

Це дві різні логіки ю. Дві різні економіки. Дві різні моделі.

Саме тому грошей завжди не вистачає - не тому що мало дають, а тому що ціль та мета нереалістична.

Третє.

Що система тримається через контроль і покарання.

І це найгірше.

Бо така модель не допускає критики, не допускає помилок, не допускає розвитку. Вона створює страх, токсичність і закритість.

Результат закономірний:

не гнучкість → неефективність

дефіцит ресурсів → постійний хаос

контроль → токсична культура.

Тому всі ці дискусії - про масовість, медалі, «безкоштовність» - це не стратегія.

Це симптом того, що система намагається бути всім і провалюється у всьому.

А ті «клуби», які з’являються всередині ДЮСШ це не реформа.

Це мутація. Спроба вижити.

Ось коротко, як один сильний приклад:

Молодий тренер приходить у систему йому пропонують 8 тисяч. Він не йде. Або йде, але бере гроші з батьків. І “безкоштовний” спорт одразу стає платним просто без правил і прозорості.

Підняти всім зарплати до умовних 30 тисяч це не рішення, а консервація проблеми.

Бо в системі багато людей без розвитку і мотивації. Платити більше просто “за те, що вони є” неефективно і неправильно і основне звідки гроші взяти на таке?

І головне.

Проблема не в людях.

Проблема - в конструкції.

Цю систему не потрібно «покращувати».

Її потрібно відпускати.

Що робити?

Будувати паралельно.

Стимулювати клубну систему через правила, навчання, фінанси і свободу дій.

Дати людям можливість створювати клуби і брати відповідальність, розраховуючи на системну підтримку від мість та держави.

Це не станеться за рік.

Але це єдиний шлях.

І ще одне.

Ця система тримається не тому, що працює.

А тому, що занадто багато людей від неї залежать.

І питання вже не в тому, чи її змінювати.

Питання хто першим визнає, що вона не працює.

Член Правління Міжнародної федерації флорболу (IFF), віце-президент Спортивного комітету України, член Правління USport та член Європейської коаліції спорту в Україні.