Спорт статусів. Чому дискусія навколо Бубки - це не про Бубку

Заклики позбавити Сергія Бубку статусу Героя України це лише верхівка айсберга.

Насправді ця історія відкриває значно глибшу проблему: український спорт десятиліттями побудований не на цінностях і знаннях, а на статусах.

І це набагато серйозніше, ніж один орден чи одне прізвище.

Вертикаль мовчання

У нашому спорті існує негласна ієрархія голосів.

Якщо ти поза спортом не коментуй спорт.

Якщо ти в спорті, але неолімпієць - мовчи, коли говорять олімпійці.

Якщо ти олімпієць, але не потрапив на Ігри - слухай тих, хто потрапив.

Якщо ти потрапив, але без медалі - слухай призерів.

Якщо ти призер -пам’ятай, що рахується тільки олімпійське золото.

А якщо ти олімпійський чемпіон -ти на вершині Олімпу.

І твій голос десятиліттями важить більше за будь-який аналіз, дослідження чи сучасний досвід.

Це система координат, у якій ми живемо з радянських часів.

І в ній “хто ти” важливіше за “що ти пропонуєш”.

Проблема не в медалях

Медалі - це чудово.

Олімпійські чемпіони - це гордість та повага.

Проблема починається тоді, коли спортивний результат автоматично перетворюється на політичну експертизу, а статус - на аргумент.

Бо тоді мільярди гривень розподіляються не на основі системного аналізу, не на основі ефективності, не на основі довгострокової стратегії, а на основі того, “хто має більше зірок”.

І тоді система захищає не розвиток, а статуси.

Чому дискусія болить

Коли хтось піднімає тему статусу, реакція завжди нервова.

Бо це не просто розмова про людину.

Це загроза всій архітектурі.

Якщо статус можна поставити під сумнів,

то, можливо, можна поставити під сумнів і принципи, за якими розподіляються ресурси?

І вплив?

І право визначати політику?

Для багатьох це зона комфорту.

Для нового покоління - це гальмо.

Система, яка не рахує справжні досягнення

У моїй стрічці інколи пишуть:

“Я виховала трьох майстрів спорту. А що ти зробив?”

Я не відповідаю.

Бо не хочу заходити в гру статусів.

Але я думаю про інше.

Під час ковіду я два роки тренував дітей.

20–25 дітей у складний час отримали спорт, підтримку, команду, знання, цінності.

Можливо, серед них не було майбутніх олімпійців.

Але були майбутні дорослі люди.

І якщо хоча б частина з них понесе далі культуру поваги, відповідальності, командності - це хіба не досягнення?

Чому в нашій системі це не вважається великим результатом?

Спорт знань чи спорт звань?

Наша модель десятиліттями будувалась так:

• статус визначає вагу голосу;
• посада визначає правоту;
• минулі заслуги визначають сучасний вплив.

Але сучасний світ працює інакше.

Розвиток будується на:

• знаннях,
• успішних кейсах,
• менеджменті,
• відкритості,
• відповідальності,
• довірі,
• цінностях.

Не на зірках на грудях.

Що насправді потрібно демонтувати

Мова не про персоналії.

Мова про систему.

Якщо ми хочемо розвитку українського спорту, потрібно демонтувати культ статусу і перейти до культури цінностей.

Бо інакше ми й далі будемо:

• вкладати мільярди у вузьку піраміду,
• міряти успіх кількістю медалей,
• і дивуватися, чому немає масового розвитку.

Питання не в тому, кого позбавити звання.

Питання в тому, чи готові ми перейти

від “хто ти?”

до “що ти робиш і який результат це дає суспільству?”.

І поки ця розмова триває - це вже добре.

Бо дискомфорт - перший крок до змін.

Член Правління Міжнародної федерації флорболу (IFF), віце-президент Спортивного комітету України, член Правління USport та член Європейської коаліції спорту в Україні.