Степаненко був готовий тренуватись на кладовищі, Зінченка забракувало «Динамо», Бущан не хотів у ворота
Душевні історії про гравців збірної України від їхніх дитячих тренерів.
Перенесіться на хвилину в жовтень 2022-го. Саме тоді збірна України дізналась свою групу у кваліфікації до Євро-2024. Думка кожного вболівальника у той момент: «У нас просто немає шансів». Потрапити в одну групу з переможцем та срібним призером минулорічного Євро інакше, як «злий жарт», не назвеш.
Але пройшов рік. Збірна України підходить до фінішної прямої цього відбору. 20 листопада вона зіграє, без пафосу, один з найважливіших матчів у своїй історії. Олександр Зінченко назвав його «матчем життя».
Перед цією грою по-доброму хочеться підтримати футболістів, повернувшись до початків – їхніх перших кроків у футболі і періоду, коли вони твердо вірили в те, що їхні мрії здійсняться.
Дарина Калінчук поспілкувалась з дитячими тренерами гравців збірної України – вони поділились дитячими спогадами, першими успіхами і залишили теплі побажання своїм вихованцям. Спогадів вийшло настільки багато, що вони навіть не вмістилися в один текст, тож це лише перша частина цієї доброї серії.
Зараз – слово тренерам.
Олег Вєтров – про Степаненка: «У 12 років на похороні батька Тарас сказав мені: буду робити все, але мені дуже треба стати футболістом»
«Після завершення кар'єри футболіста мені треба було вирішити, чим займатись. Можна було в бізнес піти, але я все-таки хотів залишитись у футболі. Недалеко від дому в Запоріжжі (хоч я сам з Макіївки) була футбольна школа «Торпедо».
Я чисто з цікавості прийшов на стадіон, де тренувались діти, подивитись. Випадково зустрілись з директором Воробцем Володимиром Андрійовичем. Він запитав, які в мене плани після завершення кар'єри і ненав'язливо запропонував у них залишитись. Каже мені: «Олег, у нас зараз група хлопців 1989-го року народження. Вони з нами, але в них немає тренера. Одна група займається з 1990-м, інша – індивідуально. Давай спробуєш». Я погодився, і буквально наступного дня зібралась група хлопців 1989 року. Так ми познайомились з Тарасом Степаненком. Йому тоді було 10 років.
Він 1989 року народження, але грав разом з 1990-м. Тарас був лідером, але окрім футболу ще й добре навчався. Він так і закінчив школу з золотою медаллю. Я навіть зараз говорю нашим вихованцям, які кажуть, що треба вибирати між футболом та навчанням, що завжди можна поєднувати.
У Тараса дуже хороші батьки – тато далекобійником був, мама домогосподаркою, оскільки у Тараса було ще два молодші брати. Вони мені спочатку теж умову поставили: «Олег Миколайович, він тренуватиметься у вівторок, четвер та суботу, а в середу та п'ятницю ми будемо приділяти увагу навчанню». Ну і я що? Давайте спробуємо. Але поступово і вони побачили, і Тарас, що в нас йде повноцінний процес, хороші тренування, міцна команда. Він сам підійшов до батьків і пообіцяв, що в нього не погіршаться оцінки в школі, він все встигатиме по навчанню. Так і почав займатись кожного дня»
«Його треба було виганяти з залу. Я йому казав: «Тарас, досить», «Тарас, все»
«Я в дитячому футболі 23 роки, але таких людей цілеспрямованих, як він, мало зустрічав. Він така людина, якщо ставить собі ціль, то одразу ж йде до неї. От поставив він ціль гарно навчатись, бо пообіцяв мамі в першу чергу, – і він закінчив школу з медаллю.
Уже в ті роки було видно, що він справжній лідер. Навіть коли йому було 10 років, не міг програвати в будь-яких матчах – товариських, на тренуваннях, у мініфутболі. Він хотів перемагати у кожній грі. Ми зробили вибори капітана команди – і всі одноголосно вибрали на цю роль Тараса. І він був капітаном, вів за собою команду.
Були навіть такі моменти, коли мені треба було відлучитись по роботі. Я тоді призначав Тараса «тренером», писав, які вправи треба зробити, скільки повторів. Повертаюсь до команди наступного дня, а мені діти: «Олег Миколайович, ну як так? Ви написали йому, що треба 10 повторів, а він нам дав 15. Іншу вправу ви просили зробити 5 підходів, а Тарас дав нам 7».
Він працював сам і змушував інших. Цілеспрямованість – це його перша риса. Характер – друга. Він боєць до мозку кісток. Окрім цього, він багато працював сам. Його треба було виганяти з залу. Я йому казав: «Тарас, досить», «Тарас, все», «Давай відпочинемо».
Коли йому було 12 років, у нього трагічно загинув тато. Ми прийшли на похорон попрощатись, а цей 12-річний хлопчак підійшов до мене, я його обійняв. Тарас подивився мені в очі і сказав: «Олег Миколайович, я буду робити все, що завгодно, але мені дуже треба стати футболістом. У мене залишилась мама і двоє молодших братів. Я буду робити все, що ви скажете. Будь ласка, мені дуже треба». Я ці його слова назавжди запам'ятав. З того дня він почав працювати ще більше. Його було не зупинити, бо в людини була чітка ціль.
Після втрати батька він різко подорослішав. Я став помічати, що це вже не просто хлопчак, це вже справжній чоловік. Він знав, до чого йшов. Йому можна було довірити не те що тренування, а все, що завгодно.
Є одна риса, яка дуже характеризує Тараса – він людина дуже відповідальна. Коли вони були маленькими, я, навчаючи їх життю, ставленню до футболу, сказав, як метафору: «Якщо вам тренер скаже, що тренування завтра о 2 ночі на кладовищі, ви повинні на ньому бути». Він, як дитина, сприйняв це буквально.
Телефонує ввечері мені його мама і запитує: «А що брати з собою?». Я запитую: «Як? Що? Куди брати?» А вона мені: «Як куди? Тарас прийшов і сказав, що о 2 ночі на кладовищі у вас тренування». Ми довго-довго сміялись і згадували цю історію ще не раз. Це ще раз говорить, що людина настільки віддана футболу, що готова на все. За рахунок цих якостей він і досягнув таких висот – став гравцем високого класу, лідером «Шахтаря», збірної, в «Динамо» його також запрошували.
«Тарас у виборі друзів та кола спілкування дуже делікатний»
«Тарас був у мене був з 10 до 17 років. Тоді пішов у наш «Металург», одразу почав грати. Там утворилась трійка друзів Степаненко-Кривцов-Сидорчук. Я знаю, що Кривцов та Сидорчук також дуже хороші люди. Я з ними тісно не спілкувався, але точно знаю, що Тарас у виборі друзів та кола спілкування дуже делікатний. Якщо він відчуває, а в нього є така риса, що з людиною щось не так, то не буде з нею спілкуватись.
Вони згодом грали в різних клубах, але все одно продовжували дружити сім'ями в Києві, жили в одному районі, в збірній завжди разом. Я досі спілкуюсь з хлопцями 1989 року, і всі кажуть, що Тарас – це душа, він ніколи не відмовить, завжди допоможе. У нього і дружина прекрасна, троє чудових синів.
Зараз ми підтримуємо з Тарасом зв'язок. Обов'язково на всі свята, після хороших ігор, після невдалих, зідзвонюємось чи списуємось. Кожного разу, коли спілкуємось, він каже, що хоче приїхати до нас. Він так робив до війни – приїжджав у свою рідну школу, спілкувався з дітками, дарував подарунки, м'ячі, форму. Для нього перша школа, в якій він виріс та виховувався – не пустий звук.
Перед матчем з Італією хотів би сказати Тарасу, що за нього вболіває не тільки вся Україна, не тільки Запоріжжя, але й особисто наші наймолодші вихованці. Їм зараз 6-7 років. Тренери їм розповідають, що в нас був такий футболіст. У нас величезний плакат Тараса Степаненка у формі збірної України висить в залі для занять. Діти бачать його кожен день, а тренери щодня ставлять Тараса в приклад».
Сергій Борецький – про Зінченка: «Динамо» забракувало його по антропології»
«У нас Радомишль маленьке місто. Всі один одного знають. Я з батьком Зінченка грав в одній команді в чемпіонаті області, у футзал – в чемпіонаті України. Коли Сашко був маленьким, батько приводив його до нас на тренування. Ми займалися самі, а він з мамою бігав трохи окремо. Я з народження його знаю.
Сашко почав тренуватися з групою 1993-1994-х років народження, тобто він на 3-4 роки був молодший за них. Але в Сашка була одна риса, яка є в нього і зараз – велике бажання грати в футбол. Він дисциплінований, йому два рази казати не потрібно було. Один раз сказав, він, як губочка, у себе ввібрав, головою похитав, що зрозумів, і старався максимально виконати завдання тренера.
Не пам'ятаю, щоб йому давали якісь зауваження щодо поведінки на тренуванні. Щоб грати футбол, треба десь чимось жертвувати – день народження якісь, наприклад, пропускати і регулярно тренуватись. У Сашки з цим проблем не було. Тільки, може, як десь захворіє, то міг пропустити тренування. Не пам'ятаю, що він просто так не захотів прийти. Як і зараз, людина – фанат футболу до мозку кісток. Любить футбол. І дуже компанійським він завжди був. Хоч і меншенький, але не було такого, щоб він чогось боявся.
Спочатку так, хлопці старші були, то менше пасів йому давали, але він все терпів. Десь мама в інтерв'ю казала, що він трохи і ображався, що не дають пас. Це дитячий футбол, вони дивляться, хто старший, більше друзям віддають. Але після року прогрес у Сашка відбувся дуже сильний. Грубо кажучи, хлопці в команді вже п'ятий клас, а він тільки перший. Було видно, що талант, якого треба просувати та оберігати від всяких впливів вулиці і негативних всіх явищ.
Він на тренуваннях завжди у формі «Барселони» був. Може, як став старшим, то вже переключився на «Арсенал». Він лівоногий футболіст, то більше грав в мене лівого півзахисника, але видно було, що дуже великий потенціал плеймейкера, тобто людини, яка може вести гру в центрі. Коли в команди була можливість, то я підпускав його і в центр.
Я закладав у своїх хлопців, в першу чергу, людські якості – дружбу, взаємодопомогу. У мене завжди була мрія виховати для Радомишля хорошого футболіста. Рівня Прем'єр-ліги України хоча б. У нас місто маленьке, можливості десь пробитись чисто з Радомишля практично не було. Дитячої ліги також не було, тож ми їздили по районних турнірах на матчі з ближніми – у Малин, Коростишів.
Якщо скажу, що очікував від Сашка такого прогресу, що він стане лідером збірної та гравцем АПЛ, це буде неправда. Бо ми ніколи не заглядаємо настільки далеко. Він був маленький, тож «Динамо» забракувало його по антропології.
Слава богу, підвернувся варіант в Іллічівську (нині Чорноморськ). Мені сказали, що відкрилась академія на зразок «Шахтаря». Говорять мені: «Давай спробуємо повезти». А я відповідаю: «Ну давайте. Що там нам поїхати подивитися – це ж шанс для дитини». Його взяли, він став основним, потім і в «Шахтар» все на відмінно поздавав. Потроху все прийшло. Я постійно за ним спостерігав. Він доріс до юнацької Ліги чемпіонів, став капітаном команди. Вже видно було, якщо людина буде працювати так далі, то будуть хороші результати.
Закарбувалася мені стосовно його дисципліни та ставлення до футболу одна історія. Він приїхав на канікули з «Шахтаря», і тренер йому дав завдання на цих два-три тижні. У мене було тренування з дітьми. Я прошу: «Саш, пограй трохи з меншими, щоб вони побачили. Трохи щось покажи, пару фінтів». Він відповідає мені: «Сергій Володимирович, не ображайтеся, але тренер сказав мені до м'яча не торкатися».
Влітку на канікулах він зранку сам тренувався. Приходить на 10 ранку на годинку, і в мене так само дітки займаються. Показав мені блокнот зі своїми вправами, а я ж дивлюсь – і за своїми дітьми, і за його тренувальним процесом. Він все чітко сам виконував, а це дуже важко одному. Його сила духу і бажання грати у футбол мене вражали. Треба любити футбол в собі, а не себе у футболі. Він це робить і досі.
Коли він в «Ман Сіті» перейшов, то мені багато хто казав: «Ой, там нічого не будете, там АПЛ, там Менді. Ото нема йому, що робити». Говорити найлегше, робити щось важко. Я їм відповідав: «Нема, що робити, але хлопця поки ніхто не продає. Значить він готовий грати за «Ман Сіті».
Поганий той тренер, який не виховав кращого за себе учня. Я дуже пишаюсь тим, що виховав набагато кращого за себе. І одного з найкращих гравців світу, бо грає він в найкращій лізі світу. І я радий дуже за нього. Розумію, що і якусь частинку своєї роботи в ньому бачу.
Приїжджав на матчі збірної в Київ та спілкувався з Сашком. Привозив своїх діток на тренування збірної, він підійшов до нас, пороздавав автографи хлопцям. Вони просто на сьомому небі були. Цього літа він також був, заїхав, у нас саме був дитячий турнір. Завдяки Саші ми маємо форми, м'ячі, бутси, манішки.У нас, якщо брати по районних школах, то по технічному забезпеченню, напевно, одна з найкращих.
Він періодично телефонує. Не буду хвалитись, що ми постійно на зв'язку, але є моменти, передзвонили-перепитали, десь обговорили гру. Я всі матчі з його участю стараюся дивитись. Якщо пропустив, то в записі передивлюся. Минулої суботи (коли Зінченко забив «Бернлі» – примітка Tribuna.com) пропустив матч, бо я за ветеранів грав. Повертаюсь додому, а тут мені друзі дзвонять: «Вітаємо! Сашка там шедевральний гол забив».
Коли він приїжджає, коли бачимось та спілкуємось, – це для мене свято велике. Я ходжу тиждень-два на піднесенні. Всі мої вихованці, ніби сини для мене.
Перед матчем з Італією, якби поруч був, простіше було б щось сказати. Але, мабуть, те, що всім хотів би сказати: хлопці, футбол – це гра. А гра має приносити задоволення. Якщо грати в задоволення, то буде виходити пас, буде виходити удар, буде виходити захист. Якщо ви будете грати на жилах, можна виграти, але так виграється дуже мало матчів. Ну і найголовніше – те, що я завжди кажу всім своїм дітям – щоб після гри ви стали хоч трошки кращими, ніж до гри».
Віталій Гоцуляк – про Бущана: «Одразу зрозумів, що його на ворота треба ставити, але Жорік не сильно хотів – бачив себе форвардом»
«Коли Георгію Бущану було 7-8 років, його привели до нас в спортивну школу – зробив це хтось з двору. Він був на дві голови вищим за своїх однолітків. І одразу ж виділявся лідерськими якостями.
Моє завдання, як першого тренера, – це знайти гравцю місце на футбольному полі, змотивувати і дати перші знання. Найголовніше – спрямувати на правильний шлях. Він хотів бути нападником, а я одразу зрозумів, що його на ворота треба ставити з таким зростом, але Жорік не сильно хотів. Спочатку він бачив себе на позиції форварда, як і всі дітки. Каже: «Хочу голи забивати і все». Ображався. Відмовлявся.
Коли у дворі грали пацани між собою, він на воротах стояв, а от у футбольній школі бачив себе лише нападником. Довелося різними хитрощами його з нападу перевести в півзахист, тоді з півзахисту в захист. Поступово я його ближче до воріт розташовував.
Одного разу ми грали товариський матч, був хлопчик на воротах і пропустив гол. Жорік сильно не любив програвати. Він сильно хвилювався, коли гол забивали. Всі пацани не любили програвати, але для нього це була справжня трагедія. Тож він підбіг до цього хлопчика, забрав у нього перчатки, вигнав з воріт і став на його місце. Це такий доленосний випадок, бо вже потім він змирився і сказав: «Буду воротарем». Я відповів йому: «Все, Жора, слава богу. Я радий».
Він потім довго чекав свого часу в «Динамо», сидів під Шовковським. Я сказав тоді, що його час прийде. Але як добре він на Євро-2020 зіграв, феєрив, можна сказати.
Ми досі з ним списуємось та зідзвонюємось. Зараз я вже нічого не можу йому підказати, він вже сам майстер. Налаштовую його тільки, щоб не завершував кар'єру в 30 років. Кажу, що воротарі грають до 40. Головне, щоб було здоров'я та бажання, але всі дані, щоб довше грати, у нього є. Він погоджується загалом. Але побачимо, як воно буде.
Такі дані, як в Жоріка, не в кожного є. Йому бог дав для воротаря все. Тільки розвивай, працюй, досягай. В принципі все те, що він і зробив. За рахунок своєї працелюбності він зробив такого Жору Бущана, якого ми зараз знаємо.
Хочу побажати йому не хвилюватись, виходити на поле та грати свою гру. Коли він не хвилюється, спокійний, грає, як уміє, то все в нього виходить».
У складі збірної України вистачає потенційних легенд: 5 гравців, які мають провести понад 100 матчів
Фото: особисті архіви Олега Вєтрова, Сергія Борецького, Віталія Гоцуляка, якими вони поділились для Tribuna.com
