Дитячі історії: Судаков витратив першу зарплату на брата, Мудрик сам привів батьків у футбольну школу
Перші тренери – про Судакова, Мудрика, Бондаря та Луніна.
Від редакції: під ключовий матч з Італією Tribuna.com робила серію текстів про дитячих тренерів футболістів збірної України та як вони прийшли в футбол. Зараз ми підіймаємо ці тексти, бо вони вічні та ніколи не втратять актуальність.
Дитячі тренери Степаненка, Зінченка та Бущана поділились душевними історіями про своїх вихованців:
Дарина Калінчук поспілкувалась з тренерами Красноградської ДЮСШ, де робили свої перші професійні кроки Михайло Мудрик та Андрій Лунін, та першими тренерами Георгія Судакова та Валерія Бондаря.
Євгеній Назаров – про Судакова: «Видно було, що серед інших дітей є дитина, яка грає, ніби дорослий»
Варто відзначити, що Євгеній Миколайович не був тренером Судакова, але він відіграв роль в тому, що Георгій потрапив до «Металіста». Власне він і розповів, як дізнався про на той момент 9-річного таланта з Горішніх Плавнів (тоді Комсомольськ – прим. Tribuna.com).
«Я вів хлопчиків 2000 року народження, серед них були Криськів, Мацапура, Алефіренко, які зараз грають в клубах УПЛ. Капітаном команди у мене був Артем Мільченко родом з Горішніх Плавнів. Він мені розповів, що там є хлопчик, який дуже виділяється, гарно грає у футбол – це був Жорік.
Я попросив батька Мільченка звʼязатись з татом Судакова. Розповіли йому про нашу академію, як в нас тренуються діти, запросили Георгія на перегляд. Ну, а я вже сказав тренеру Роману Петровичу Мельнику, який вів 2002 рік, щоб подивилися на хлопця.
Він приїхав, і в першому ж матчі, а ми грали футзал і виграли 10:0, забив 9 голів. Перегляд він пройшов успішно, на той момент йому навіть 10 років не було. Одразу було видно, що йому не треба було говорити куди бігти, кому віддавати, що робити на футбольному полі. Знаєте, ось грає команда дітей, а серед них є дитина, яка грає, ніби дорослий.
Помітно було, що хлопчик обдарований, хоч і не виділявся якимось антропометричними даними. Скоріше, навіть навпаки – він не був дуже високим, але хороша техніка в нього вже тоді була. У академії навчалось від 50 до 60 діток тоді, а Жора був наймолодшим серед усіх.
Він з дитинства вирізнявся своїм розумінням гри. На жаль, часто так буває, що діти, які грають найкраще, потім розчиняються і пропадають. Я дуже радий, що це не про Судакова. Він весь час прогресує.
Вони з Мудриком трохи різні футболісти, але їх обʼєднує те, що обидва гарно навчались в школі, обидва швидкі. Просто Мудрик фланговий гравець, а Судаков – більш комбінаційного плану.
Коли була пандемія, Судаков та Мудрик вже були гравцями «Шахтаря» U-21, але чемпіонат не проводився. Вони у Харкові на наших полях тренувались, а в мене було заняття з дітьми. Якось підійшов я до них, привітались, поспілкувались. Знову ж, коли той же Судаков прийшов до нас, йому було 9, хіба він памʼятає, як він потрапив.
Я запитую його: «Жорік, а ти памʼятаєш, як ти взагалі потрапив до нас?» Відповідає: «Ні». От я йому і нагадав цю історію.
Зараз же я навіть не знаю, що таким досвідченим футболістам, як вони, радити. Хлопці провели стільки матчів за збірну і в Лізі чемпіонів. Але, як я кажу всім своїм вихованцям, коли ви виходите на поле, ви повинні не битись, не боротись, а повинні грати у футбол. Це передбачає нікого не боятись і отримувати задоволення від гри».
Роман Мельник – про Судакова: «Батько Георгія нам телефонував зі сльозами: «Перші гроші, які він заробив, він витратив на свого молодшого братика»
«Судакова нам порадив Євгеній Миколайович Назаров. Після Євро-2012 ми зарахували його до академії «Металіста». У нього талант є від Бога. Як кажуть, талантів є багато, але дуже мало талантів, які відрізняються своєю працелюбністю. Георгій саме такий.
З дитячого віку було видно, що він має мету стати футболістом високого рівня. Він до цієї мети потихеньку іде. Георгій багато працював, до нього ніяких зауважень під час тренувань не було, він робив все, що потрібно. Наша задача була – не заважати йому, не відбиту охоту до індивідуальних дій.
Ми старались працювати над технічною майстерністю – бо це запорука успіху будь-якого футболіста. У нас команда 2002 року була дуже хороша, але Жорік найяскравіший на цю мить. Він в нас завжди грав в атаці – грав і крайнього нападника, і в центрі поля. Він був дуже дисциплінований та скромний хлопець.
Тут, звичайно, батьки пішли на такий сміливий крок, що в 10 років віддали хлопчика до академії в інше місто. Великий їм респект за те, що не побоялися віддати свою дитину нам.
У нього були задатки не тільки хорошого футболіста, але й людини. Він гарно навчався, був у нас капітаном. У нього класне мислення, технічна майстерність та фізичні якості. Георгій не боявся йти в обіграш – це найголовніше для нападника і футболіста атакувального плану. Ми тоді, як тренувались, в усіх була на слуху «Барселона», Мессі і компанія, які тоді феєрили. Напевно, мрія потрапити туди була у всіх діток.
Я часто спілкуюсь з батьком Судакова Віктором. Я йому завжди казав, що Георгій виросте хорошим футболістом топрівня. Так воно і склалося. Буквально роки два тому я теж з ним спілкувався. Жору тоді почали вперше до збірної залучати, коли Шевченко працював. Тоді було багато критики, що молодого футболіста викликали. Я тоді сказав батьку, що в нього все ще попереду. Сказав, що Георгій доросте до футболіста, якого в майбутньому «Шахтар» продасть за великі гроші.
Я надіюсь, що це здійсниться, і Судаков гратиме в топчемпіонаті, бо він цього заслуговує. У першу чергу, своїм ставленням до тренувального процесу і до всього в житті. Пишуть про інтерес «Ювентуса» – думаю, що це та команда, в якій може розкритись ще більше його потенціал.
Можу пригадати одну історію з дитинства. Ми їздили на турнір в Маріуполь у 2012-му. Наша команда виграла, хлопчики стали чемпіонами, перемагали і «Динамо», і «Шахтар». Дали нам організатори турніру тоді грошову винагороду. Ми вирішили розділити її між деякими хлопчиками, які в нас були на той час на нагородженні. Певна сума дісталась і Георгію Судакову. А в нього є ще молодший братик 2009 року, тож він ці кошти витратив не на себе, а на нього.
Він думав про свою сім'ю, яка в той час була не сильно багата. Їм було важко, я знаю. Тоді батько нам зателефонував і в сльозах сказав: «Роман Петрович, уявіть, перші гроші, які він заробив, він витратив не на себе, а на свого молодшого братика». Батько Георгія часто мені фотографії скидає і скриншоти, де Георгій найкращий гравець місяця УПЛ, «Шахтаря».
Останній раз я перетинався з Георгієм на врученні нагород найкращих гравців і тренерів дитячо-юнацької футбольної ліги України, де він був вже присутній в якості професійного гравця. Ми з ним поспілкувалися, я йому сказав: «Георгію, працюй, і досягнеш ще більше висот, ніж досягнув зараз».
Всі ми зараз віримо в нашу збірну і, в першу чергу, віримо в Георгія Судакова».
Михайло Меркулов – про Мудрика: «Батькам одразу сказав, який з нього танцюрист, він футболіст»
«У випадку з Михайлом, то, напевно, не батьки його привели у футбольну школу, а він їх, бо дуже хотів грати в футбол. Мама водила його на танці. Мабуть, всі вже читали, що Михайло професійно займався танцями. Але, думаю, що батьки не пошкодували, що привели його у футбол. Я одразу їм сказав: «Який з нього танцюрист, він футболіст».
Перші кроки Михайла у футболі почалися у місті Красноград. Усі ним пишаються у цьому місті – і Мудриком, і Луніним. З раннього дитинства Михайло був помітний, швидкий, координований. Все розпочалось з футзалу, де ми стали срібними призерами. У мене він займався чотири роки, їздили ми по різних чемпіонатах, згодом батьки повезли його на перегляд у «Металіст». Батько запитував мене тоді: «Михайло Васильович, можна везти його показувати чи ні?». Звичайно, можна. Його зарахували у «Металіст», і звідти він своєю працею пробився на високий рівень. Футбол – це все життя для нього.
Те, що він такий швидкий, то це в нього з дитинства. Міша працелюбний, він пахав на тренуваннях в школі, приходив з ДЮСШ і вдосконалював щось вдома. Ми набрали знову 46 діток. І всі наші вихованці живуть на прикладі Мудрика. Вони дивляться всі матчі, живуть ним, вболівають – потім ми з ними обговорюємо усі ці його матчі за «Челсі». Не розумію, коли люди сидять на дивані і пишуть про нього різну маячню. Мені вже сам Мудрик казав: «Михайло Васильович, ви не читайте те, що там пишуть».
Він не жадібний на пас. І знає, що футбол – це командна гра, а індивідуальні якості напрацьовуються для того, щоб команда грала у футбол. Ви десь бачили, щоб він не віддав пас чи пожалкував? Він все дає, забивайте хлопці, забивайте. Він командний гравець, який грає на команду та результат.
Я пишу Михайлу після кожної гри, вітав його зі всіма забитими м'ячами. Я дуже радий, що він хотів – і в нього все вийшло. Його помітили в збірній, бо він завжди дуже хотів за національну команду грати. Я слідкую за всіма його і передачами, і помилками, і радощами, за всім.
Він навіть, коли приїжджав додому, то завжди біг в нашу ДЮСШ, до тренера приходив. Я дуже хочу, щоб він отримав «Золотий м'яч», бо він працює багато. Хочу просто побажати йому міцного здоров'я, щоб у нього був час на все – на футбол, на батьків, на все. Хочу, щоб і в збірній в нього все виходило. Я думаю, що всі вже побачили, що він не зайвий, а саме той гравець, який потрібний команді».
Сергій Сохань – про Бондаря: «Сказав йому перед фіналом ЧС, що пообіцяв своєму тренеру виховати нового чемпіона»
«Був набір дітей у «Металіст», його успішно пройшов Валерій Бондар – і познайомились ми з ним на тренуванні. Він сам 1999-го року, але займався разом з 1998-м. Я думав перевести його в групу до однолітків, але його тато звернувся і попросив, щоб ми залишили хлопця в цій групі, що він був. Хлопець вирізнявся швидкістю, характером та величезним бажанням. Оскільки в команді він був молодшим, то не можу назвати його лідером, але старшим дітям він нічим не поступався. По тренуваннях у нього все чудово було, постійно займався, не пропускав.
Були матчі, коли ми грали проти старших навіть на 3-4 роки. І Валєрка грав, забивав також не мало. Президент після ігор підходив і казав: «Я розумію, що проти лому немає прийому, але те, що діти витворяють у такому віці проти старших – я просто не розумію, як. Маленькі дітки володіли м'ячем, швидкості розвивали і дуже здорово грали командно.
Під моїм керівництвом Валерій тренувався близько 4 років, а потім він та ще троє хлопчиків поїхали в Донецьк. Я знав, що їх забрали б на той момент куди завгодно – навіть у «Барселону». Вони володіли повністю гімнастикою, вміли працювати з м'ячем, володіли всіма технічними елементами, які існують у світі. Швидкість у нього була. Досвід у нього був. Фактично Валерій володів всім, що тільки можна побажати футболісту. Тоді наші шляхи трохи розійшлись, але перед чемпіонатом світу U-20 я мав змогу знову з ним поспілкуватись.
Колись ще мій тренер виховав 5 чемпіонів світу серед юніорів. Я йому пообіцяв, що також виховаю принаймні одного нового чемпіона. Тож перед фіналом чемпіонату світу U-20 я написав Валерію, щоб він не хвилювався. Ввечері перед фіналом він подякував за ці слова.
Сказав йому: «Хай там як, виходьте на фінал – програвайте-не програвайте, але треба перемагати. У футболі всього 90 хвилин гри, а ти, як капітан, маєш налаштувати хлопців. Матч може розвиватись по-різному, але треба донести хлопцям, що от ми граємо до останньої хвилини. Навіть якщо щось буде не виходити, треба йти до кінця. Грайте до останнього – і у вас все вийде». Згадав тоді і про обіцянку, яку я дав своєму тренеру. Сказав, що в них так само є можливість стати чемпіонами світу. Так трапилось, що вони пропустили гол першими. Я бачив, що він підбіг та підтримав голкіпера. А тоді дотиснули і змогли перемогти.
Після ЧС зателефонували стосовно того, щоб перший тренер отримав звання заслуженого. Валерій також подякував мені, а я йому. Поїхали на нагородження, нам тоді дали ще преміальні, якщо не помиляюсь, 4000 доларів. Також неочікувано, але приємно.
Зараз періодично спілкуємось та зідзвонюємось. Я завжди бажаю Валерію не зупинятись на досягнутому. Ціль завжди має бути. Якщо досягнув однієї, треба ставити іншу. Йти вперед!»
Іван Манько – про Луніна: «Я пропрацював вже 45 років, то Андрій в першій п'ятірці найбільш мовчазних хлопців, які пройшли через мої руки»
«1 вересня далекого 2005 року маленький Андрій вперше переступив поріг місцевої спортивної школи. Привів його тато, на той момент йому було неповних сім років. Я зі свого досвіду скажу, що робив відбір учнів у групу на футбол, починаючи з другого класу. Набору для першого класу, як такого, не було. Коли він вперше переступив поріг спортшколи, у нас там такі пороги були, і він послизнувся. Але тато встиг його зловити за футболку. Можливо, це падіння було ознакою того, що він гратиме у воротах і буде за м'ячем стрибати та падати.
Всі кажуть, що 30% дається від бога, а 70% залежить від роботи – я з цим не згоден. 70% десь з гори дається, а 30% – це працездатність. Це була дитина – свого роду унікум. Він буквально вбирав у себе все, що йому розказували, ніби та губка. Вже в тому віці вмів аналізувати свої помилки. Зрозуміло, що десь і радився, запитував що-небудь.
З першого класу це вже була відповідальна дитина, яка не пропускала тренувань. За рік, можливо, назбирається до десятка пропущених тренувань. Ходити йому було далеченько, кілометрів два, мабуть, до спортивної школи – ходив він сам. Зараз до п'ятого класу батьки за ручки дітей водять і шнурки зав'язують, а він був самостійний. Але, можливо, від батьків це залежало.
1 листопада того ж року, у віці 6 років і 8 місяців, він потрапив на свої перші змагання у місті Алушта, чемпіонату України з футзалу, в складі команди 1997 року народження, де отримав свою першу медаль за третє місце і приз наймолодшого учасника змагань.
Нас тоді поселили в солідний готель і треба було заповнити бланки на проживання. Дітей було дві команди, а нас два тренери. Андрюші даю цей листочок і кажу: «Тут напиши своє ім'я та прізвище». Він взяв ручку, покрутив її в руках, почав малювати чи якусь хатинку, чи то конвертик. Кажу: «Андрюша, напиши своє прізвище». А він мені тихо: «Так я ще писати не вмію».
Я пропрацював вже 45 років, то Андрій десь в першій п'ятірці найбільш мовчазних хлопців, які пройшли через мої руки. Від нього слова зайвого не почуєш. Буває так: даси завдання, відвернувся, а хтось вже сачкує. Андрій же виконував все, що йому казали, не було такого, щоб він десь лінувався. У нього була величезна мета досягнути чогось саме у футболі. Ну, а вже тоді, коли Андрій на ворота ставав у матчах, то змінювався – міг і підказати, і накричати. Але, як тільки футбол закінчувався, починалось тренування, то Андрій знову ставав тихіше води, нижче трави.
Стосовно гри у воротах, то були моменти, по яких зрозуміло було, що це йому підходить – його стрибучість, його мислення також зіграло роль. Він був розвинутим не по роках. Інша дитина, яку поставиш у ворота, десь впаде на м'яч, інший – просто подивиться і скаже: «Ну залетів м'яч у ворота, то й залетів». Андрій думав та аналізував свої помилки.
Завжди говорив своїм вихованцям, коли виходиш на поле і думаєш за поразку, – це вже означає програти. Я говорив, що все виграти неможливо, але потрібно цього прагнути, бо не настільки сильний суперник. Якщо ми програли, значить ми були слабшими, а не суперник сильніший. Десь недопрацювали, щось не до кінця розібрали, значить десь не заслужили на перемогу. Тільки робота над собою через не можу приведе до результату.
Поганий той солдат, який не думав стати генералом. Ми і для того працюємо, щоб хоча б один вихованець досягнув висот в будь-якому виді спорту. Стосовно «Реала», то це була його улюблена команда. Пам'ятаю, що він був малим і слідкував за нею. Навіть коли в нас була теоретична підготовка, ми розбирали ігри, то в нього на слуху завжди був «Реал». Так воно і вийшло.
Ми їздили по турнірах, його бачили різні тренери. Так нас запросив «Арсенал», з якими ми товарнячок зіграли. Він тоді вже у воротах грав. Після гри тренер підійшов, я з ним переговорив, запитує: «Ви не проти, щоб приїжджав і грав за першість міста Харкова?» Я відповів, що поспілкуюсь з батьком, зможе він його підвозити чи ні. Тато Андрія погодився, мовляв, може його там хтось і з «Металіста» побачить. І у вересні 2010 року він вже потрапив у академію «Металіста».
У десятому класі його забрали в «Дніпро». Я туди теж їздив, щоб і собі з директором поговорити. Влився він в колектив абсолютно безболісно, були нормальні взаємовідносини з усіма в команді, він повністю віддавався тренуванням.
Андрій після чемпіонату світу приїжджав. У мене навіть фотографія є, де він разом зі мною та Золотою перчаткою. У нас збиралась дітвора, а він відповідав на їхні запитання і розповідав, що, до чого і як. Розповідав про свій шлях у футболі. Дійшли до того, що тільки сумлінною працею можна досягнути результату.
Приємно, що Андрій практично у всіх інтерв'ю згадував Красноградську дитячо-юнацьку спортивну школу, першого тренера. Коли він потрапив у «Реал», то всі три вікові категорії забезпечив ігровою формою, зимовими та літніми костюмами, багато передавав спортивного інвентарю – м'ячів, перчаток, воротарських сіток. Андрій ніколи не забував про спортшколу, яка його виховала».
Фото: УАФ, особисті архіви Романа Мельника, Михайла Меркулова, Сергія Соханя, Івана Манька, якими вони поділились для Tribuna.com
