Tribuna/Футбол/Блоги/Cactus_club/«Коли Хабі Алонсо вперше заговорив до мене, не знав, що відповісти». Як 17-річний українець потрапив в «Баєр»

«Коли Хабі Алонсо вперше заговорив до мене, не знав, що відповісти». Як 17-річний українець потрапив в «Баєр»

Олександр Петренко – про феномен Хабі Алонсо та успіх «Баєра».

Блог — Cactus_club
22 травня, 14:55
9
«Коли Хабі Алонсо вперше заговорив до мене, не знав, що відповісти». Як 17-річний українець потрапив в «Баєр»

Леверкузенський «Баєр» достроково оформив чемпіонство в Бундеслізі, а сьогодні зіграє у фіналі Ліги Європи, тож має шанс оформити другий титул у сезоні.

Влітку минулого року Хабі Алонсо вперше залучив до тренувань з основною командою юного 17-річного українця Олександра Петренка. Хлопець за свою футбольну кар'єру вже встиг позайматися в академіях «Шахтаря» та «Динамо», пограти в Угорщині і спробувати на собі силу удару Хабі Алонсо.

Дарина Калінчук поспілкувалась з Олександром Петренком про його шлях у футболі, крутість «Баєра» та Хабі Алонсо, різницю між чемпіонатами України на Німеччини та збірну України.

«З приходом Хабі Алонсо в «Баєр» змінилося все»

«Феномен цього «Баєра» в дисципліні. З приходом Хабі Алонсо змінилося все – хід гри та думок гравців, їхня поведінка на полі. Алонсо навʼязав іспанський футбол і багато дисципліни – всі повинні повертатися за лінію мʼяча. Якщо хтось цього не робить, отримує штраф. Не буквально, але карають за це 100%. Команда грає від контролю мʼяча. Майже у всіх іграх «Баєр» більше з мʼячем, ніж суперник. Вони це дуже багато тренують. Кожного тренування футболісти роблять різні вправи на контроль мʼяча.

Свого часу Хабі Алонсо був великим футболістом. Я вважаю, що це те саме, якби умовний Кріштіану Роналду очолив «Баєр». Всі будуть його слухати, всім буде цікаво. Коли приходить така велика людина, всі її поважають одразу.

У тренувальному процесі Хабі дуже енергійний, дуже допомагає гравцям, постійно зупиняє тренування, щоб підійти щось підказати. Він додає багато своїх поглядів на гру, футбол. Навіть грає з нами.

Коли я вперше був на тренуванні з основною командою, мені було страшно. Це були мої перші тренування з основною командою в карʼєрі. Раніше я ніколи не тренувався з першими командами. Я б не сказав, що було складно, але дуже цікаво для себе отримувати такий досвід.

Мені здається, я перший відчув на собі силу удару Хабі Алонсо (сміється). Коли завершується тренування, деякі футболісти залишаються, щоб відпрацювати удари. Хабі Алонсо також залишається і завжди долучається. Зазвичай воротарі, як Лукаш Градецький, просто йдуть з тренування, а залишаються ті, хто менше грають. Тому мені доводилась найбільша кількість ударів. 

Центральні захисники «Баєра» також бʼють непогано. Джака дуже сильно пробиває, також Адам Гложек. От, хто бʼє так, що я мав проблемки, так це Грімальдо. Я вже говорив в одному інтервʼю, що він бʼє нереально. Це можна побачити в матчах по тому, які він кладе штрафні. Іноді не розумію, як взагалі можна так бити».

«Здається, я вже зі всіма з першої команди встиг поспілкуватися»

«Хотів би похвалити «Баєр» за те, що вони роблять. Всередині команди, незважаючи на те, чи перша, чи U-19, чи ще молодші, кожен має можливість спілкуватися одне з одним. Будь-який тренер може спокійно спілкуватися з будь-яким футболістом. Немає барʼєра між гравцями і людьми, які працюють в структурі клубу – можливо, вони не тренери, а звичайні працівники, футболісти в минулому.

«Баєр» працює над тим, щоб ми були однією сімʼєю та дуже близькими в команді. Звичайно, не настільки, що я можу вільно зайти до них в роздягальню і робити, що мені хочеться. Ні. Але поговорити з кимось – це найменше.

Мені здається, що я вже зі всіма з першої команди встиг поспілкуватися. Наприклад, коли ми їхали від тренувального поля до нашої бази на зборах, то я спілкувався з Патріком Шиком, Флоріаном Віртцом. Я сидів поруч з Патріком, він мене запитав, як все вдома, яка зараз ситуація в Україні. Цікавився, як в мене з футболом, як потрапив до них.

У мене є одна така історія з гуморком. «Баєр» часто проводить різні активності та тимбілдінги, щоб команди більше спілкувались між собою та дружили. Коли ми були на зборах, нам організували турнір з картингу. Нас поділили на дві групи по 10 людей. Перша група – найпотужніші драйвери. Я думаю, що мені сидіти чекати, я теж піду. Там така компанія була – Грімальдо, Віртц, Андріх, Шик, Тапсоба, я, ще один хлопець з U-19. Топзірки були з нами всіма.

Ми їдемо. У мене виходило 50/50. Був епізод – дорога вверх підіймалася на метрів на 5, тоді різкий спуск і поворот. Триває перший раунд, я йду десь посерединці, заїжджаю на верх і краєм ока помічаю, що справа хтось хоче мене обігнати. Лив сильний дощ, нас попередили, що картинги може заносити. Я виїжджаю на ненормальній швидкості, повертаю наліво, там хтось виїжджає – і я його бахнув. Ми вдвох вилетіли з дороги на траву, але я не побачив, хто це був.

Ми потім повернулись на картинг, але на цей інцидент все одно витратили багато часу. Приходимо на вечерю, до мене підходить Віртц: «Це ти мене вдарив? Я через тебе четвертим фінішував». Флоріан завжди був другим після Грімальдо – він просто топ, обігнав всіх. Я не знаю, як він так їздить. Вірц мене після цього ще три дні травив через те, що я його збив.

Взагалі ми дуже часто кудись виїжджаємо. На зборах з U-19, наприклад, їздили на топгольф, коли стоїш на платформі і звідти маєш потрапляти у великі лунки. Це десь на метрів 60 чи ще більше. Я навіть добити не міг.

Ще були в такому будинку, де багато різних мініігор. Нас поділили на пʼять команд, ми повинні були зіграти з кожною в різних раундах. Десь квіз, десь мʼячем треба потрапляти, фішки запускати, щоб вони падали, настільний керлінг. Прикольні активності влаштовує клуб, щоб ми стали ближче одне з одним. Це вже норма для нас».

«Коли я вперше побачив Хабі Алонсо, він підійшов і сказав: «Саша, welcome to the team»

Коли я прийшов на своє перше тренування, то до мене підходили найстарші. Вони у нас, як боси. Це був Карім Белларабі, він вже завершив карʼєру, та Керем Демірбай. Мені тоді було 15 років. Коли вони дізнались про це, були трішки в шоці. Жартували наді мною, що я малий ще.

Запрошення на тренування з першою командою не надходило якось офіційно. Просто прийшов тренер U-19 і сказав: «Ти завтра з першою командою».

Коли я вперше побачив Хабі Алонсо, він підійшов і сказав: «Саша, welcome to the team». Чесно кажучи, я був у шоці. Дивився на нього і не знав, що мені відповісти. Памʼятаю, трохи не вистачило до того, щоб я там впав (сміється). Серйозно. Це перше тренування, а до мене підходить людина, яка все виграла у футболі, на яку я дивився ще по телевізору. Це було класно.

Хабі Алонсо також мені допомагає. Коли я з першою командою, може підійти і підказати. Так само, коли я залишаюсь з ним на удари. Можемо переговорити в рамках тренувального процесу. Може сказати, що «Саша, сьогодні ти гарно потренувався» або «Там ти можеш щось краще зробити».

Коли я тільки приїхав, то не дуже добре знав англійську, а німецької взагалі не знав. Старався говорити англійською, як міг. Мені допомагали з команди хлопці. Ходив також вчити німецьку.

У «Баєрі» нам надали викладача, бо вони також зацікавлені, щоб ми знали мову. Спочатку було складно, не розумів, що мені кажуть хлопці. Тим паче, не всі знали англійську. За півтора року я вивчив до рівня, коли розумію все. Зараз взагалі жодних питань з мовою немає – я можу спокійно розмовляти і англійською, і німецькою.

Тренувальний процес ведеться обома мовами. Я з тренером спілкуюсь німецькою. У команді є поляк, який пів року тут і не розуміє, тому тренер говорить англійською, щоб всі розуміли».

«Динамо» та «Шахтар» зіграли велику роль в моєму житті»

«Я грав у «Шахтарі», мені все подобалось. Пройшов час і мене запитали: «Чи не хотів би я спробувати в «Динамо»? Я був не проти, тому що хотів спробувати для себе щось нове. Ніколи не зациклювався на клубі, в якому я граю.

Обидві ці команди зіграли велику роль в моєму житті. У обох клубах мене багато чому навчили – від «Шахтаря» взяв щось одне, від «Динамо» – інше. Я не можу сказати, що донецький клуб не був причетний до мого становлення. Я вдячний обом цим командам».

***

«Коли почалась повномасштабна війна, ми з «Динамо» виїхали в Угорщину. Залишатися в Україні було небезпечно, тож в клубі вирішили вивезти нас, щоб ми могли далі розвиватися. В Угорщині нам надали умови для тренувань, але ми все одно не отримували багато ігрової практики.

Багатьох футболістів моментально віддали в оренду до «Кішварди» – команди з міста, в якому ми тоді перебували. Я тренувався з їхньою командою U-19, встиг зіграти декілька матчів, але це був не вищий чемпіонат. У них там така система цікава. Їхня команда U-19 вилетіла з першого дивізіону, ми грали в другому, повинні були підніматись. Але, чесно кажучи, ліга була дуже слабка. Ми вигравали там по 10:0. Я зіграв десь матчів 6, ми виграли з загальним рахунком десь 90:0. Для ігрової практики ми могли зіграти один матч за три тижні проти «Кішварди» U-17 або U-18.

Мій тато з початком війни пішов добровольцем захищати країну, а мама одразу ж хотіла відправити мене в більш стабільну країну, де я міг би навчатися і займатися футболом. Її, напевно, не дуже задовольняла Угорщина, тому ми вирішили переїжджати в Німеччину.

Тут я почав шукати команду, в якій я міг би тренуватися. Перший мій перегляд був у «Фортуні» Дюссельдорф – місцевій команді, яка грає в другій лізі. Я пробув з ними тиждень, але там були деякі проблеми з житлом. Паралельно я почав займатися у «Фортуні» Кельн. Чотири дні в одній команді, один вихідний – тоді в іншій. Ми їздили до команд, які були найближче до нас. Для мене не було великої різниці, за яку команду грати. Важливіше, щоб я грав.

Згодом я поїхав до «Баєра». Десь два-три тижні там пробув. Перші три дні я тренувався лише з тренером воротарів. Приходило пʼять таких тренерів – троє головних по воротарях, але був також куратор академії. Я відчував себе, ніби хомʼячок в клітці. Вони довго мене переглядали, а потім сказали, щоб я потренувався з U-17 вперше. Я потренувався з ними раз чи двічі – і мене відправили до U-19. З цією командою пробув тиждень – і мені сказали, що не вдасться заявити мене, бо вони нібито воротарів набрали.

Після «Баєра» я поїхав в «Менхенгладбах». З ними я потренувався менше тижня. У них воротар – другий номер збірної мого віку. Мені здається, тренувався я досить добре, бо набрав форму в Німеччині поки їздив по клубах. Мене поставили з тим воротарем грати, а моя команда, яка була слабкіша, перемогла 4:1. Здавалось, що мене візьмуть. Але мені чесно сказали, за що я їх поважаю, що вони хотіли б зберегти німецького воротаря. Вони сказали моєму агенту, що не хочуть, щоб я вибив їхнього національного голкіпера.

Я вже думав залишатися у «Фортуні» Кельн – це був непоганий варіант, тому що команда-середнячок. Я міг би себе проявити, щоб мене помітили «Баєр», «Дортмунд». Залишилось чотири дні до початку передсезонки, і моєму агенту зателефонував головний по воротарях «Баєра»: «Ми хотіли б бачити Сашу в нашому клубі».

Я приїхав і вони відправили мене до U-19, з якими я проводив весь час. Там було пекельно. Два воротарі, один з них старший від мене на два роки – збірник Нідерландів U-19. Другий підключався до першої команди, сидів на лаві запасних в ЛЧ. Конкуренція в мене була там цікава, але з часом і я почав грати.

Коли тільки почався цей сезон, то я зіграв у всіх матчах, окрім одного, бо був у збірній. Потім отримав травму, надламав на лівому запʼясті кісточку. Через це пропустив три місяці і ось тільки зараз відновився. Тренуюсь повноцінно тільки другий тиждень. Тренери не хочуть ризикувати, бо далі у нас фінальна частина, тоді буде Євро U-17. Тренер воротарів сказав, що вони не хочуть мене зарано поставити, щоб я був у хорошій формі».

«Рівень воротарських тренувань в Україні був дуже непоганий»

«Рівень воротарських тренувань в Україні був дуже непоганий. Мені завжди все подобалось. Чи відрізняється щось в Україні та Німеччині? Я зазначив би, мабуть, швидкість футболу. Також у Німеччині ми тренуємо спочатку маленькі деталі, які потім складаються у велику форму. В Україні ми одразу починали з великого. Якщо по грі, то тут дуже багато тактики. Я востаннє був ще в «Динамо» U-15, коли у нас був тренер воротарів і ставили задачі на матч, будували певний стиль гри.

У Німеччині я потрапив у U-19 – це вже інший рівень. Тут людина вже повинна знати, коли, що і навіщо вона робить на полі. Як тільки прийшов, не розумів, що маю робити. Як умовний приклад: грав я добре, робив все, що потрібно, але мені треба було віддавати передачу в центр, а я вибивав вперед. Я не розумів, чому я повинен віддавати передачу в центр.

Коли був на зборах на початку цього сезону, на тренуванні думав, що робив все нормально, не помилявся, а тренер був незадоволений. Я не розумів, що роблю не так. Кажу йому: «Тренер, вибачте, але я не розумію, що я не так зробив». Тоді я дізнався, що взагалі тактики не знаю (сміється, – прим.). Після цього тренер воротарів десь місяць розтлумачував, що, куди і як повинен робити.

Мені здається, що в Німеччині вже з U-15 та U-16 ці тонкощі пояснюють. Коли ти доходиш до U-19, вже все знаєш. А я, виходить, «не прожив» у Німеччині той момент, тож в мене не було жодних думок про це та необхідного досвіду.

Зі всіма українськими футболістами, які в Німеччині грають, підтримую зв'язок. З Артемом Степановим ми взагалі нерозлийвода (футболіст також грає в «Баєрі» – прим. Tribuna.com). У нас з ним звʼязка вийшла. Коли виходимо на поле, знаю, якщо на нього мʼяч віддам, то він його точно зафіксує (сміється, – прим.).

З Кревсуном підтримуємо звʼязок, постійно граємо між собою і бачимось. Маму його знаю, бо вона була в нас тренером з фізпідготовки в «Шахтарі». Стрюков взимку приїжджав до мого друга – Івана Єрмачкова, він також грає за збірну U-19. Зібрали велику компанію футболістів, які тут в Німеччині, грали футбол 5х5.

Гарно спілкуюсь з партнерами по команді. Але найбільше, звичайно, з тими, з ким я прожив всі моменти в клубі з початку. У нас команда змінюється, щороку приходять нові футболісти. Один з гравців, з яким я прийшов, – центральний захисник Рено Мюнц, він вже навіть в першій команді на лаві сидів проти «Лейпцига». Ми найбільше спілкувались спочатку, бо були два новачки. З воротарями також дружимо. З одним на футбол ходимо дивитись першу команду».

Стосовно побутових моментів, то я нічим не був здивований. Коли Коноплянка грав у «Шальке», розповідав, що у німців ніхто не встає з-за столу, поки всі не доїдять. Тому я був готовий до цих моментів. Ніхто не запізнюється, всі повинні бути пунктуальними. Хто прийшов не вчасно, того одразу штрафують».

«Мій кумир – Буффон. Мені здається, я став у ворота, коли побачив відео з його сейвами проти «Мілана»

«З українських воротарів захоплювався Пятовим. Коли я зростав, то тільки він у нас в збірній і грав. Я вболівав з дитинства за «Ворсклу», тому що я з Полтави, і за «Шахтар». Пятов у «Ворсклі» також побував, перетинався з тренерами, з якими я в дитинстві працював. Тренувались ми на одних полях, тому я багато про нього чув. Він у Полтаві залишив помітний слід. Мені подобався «Шахтар», але коли «Ворскла» грала проти нього, то я за полтавську команду вболівав. «Шахтар» дивився заради Пятова.

З чинних українських воротарів всі подобаються. Я не сказав би, що кимось з них надихаюся, але мені подобається Лунін. Особливо з ментальної сторони, його характер. Він боєць, так довго чекати і дочекатися свого шансу треба вміти. Мені подобається, як він грає на пенальті, бо для мене це трішки складна тема. Я востаннє пенальті в грі відбив десь у 2022-му році. У цьому аспекті він дуже хороший воротар. Нещодавно взяв два пенальті проти «Ман Сіті». Тому дивлюсь і стараюсь щось для себе взяти.

Але мій кумир – Буффон. Мені здається, я став у ворота, коли побачив відео з його сейвами проти «Мілана». На той момент я прийшов у футбол, два тижні побігав у полі, а тоді сказав, що хочу бути воротарем.

Завжди ним надихався, ось книгу про нього прочитав. Легенда. Я, мабуть, подивився всі відео з ним, прочитав всі книги про нього і передивився всі його інтервʼю. Тільки не встиг з ним зустрітися, коли він приїжджав на «Бай-Арену» на матч Україна – Італія. Мій друг-фотограф приїжджав з Майнцу і встиг з ним сфотографуватися, взяти автограф та навіть інтервʼю. Я йому кажу: «Чому ж ти мені не написав?» За фотографією з Буффоном я і сам приїхав би. Але не склалось. Нічого, я його ще десь спіймаю в житті.

З нинішніх воротарів мені подобається Ґреґор Кобель в «Дортмунді». Також чимось нагадує мене параметрами та стилем гри, але він вже реалізований воротар. Доннарумма також мені подобається, але не у всіх аспектах, бо він не надто впевнено грає ногами. Але в іншому – він сміливий, на лінії просто звір. Андре Онана також дивлюсь. Хоч він і наплужив на початку сезону, але це нормально. Я теж такий іноді. Розумію його, як, мабуть, всі воротарі».

***

«Я хотів би грати за збірну України. Тут навіть нема про що говорити. Але не знаю, як я себе поводив би, якби отримав виклик зі збірної Німеччини, наприклад. Це гранд світового футболу, і виграти щось з такою командою легше. Але я вважаю себе патріотом, тому більше шансів, що залишився б зі збірною України. Мені комфортно грати за неї».

На завершення розмови Олександр Петренко поділився своєю думкою, чи можуть молоді українські футболісти складати конкуренцію в топчемпіонатах.

«В українців один менталітет – ми бійці. Ми ніколи здаємось і готові доводити, що можемо. Але, звісно, самі розумієте, що в Німеччині легіонери – це легіонери. Можливо, десь тренери і роблять ставку на своїх гравців, бо вони хочуть, щоб німців до збірної викликали. Але «Баєр» – інтернаціональна команда, тому і до легіонерів ставлення хороше. Якщо в когось і є в проблеми з конкурентами, потрібно вміти доводити, що українці – нація переможців».

Фото: інстаграм 24petrenko, особистий архів Олександра Петренка, яким він поділився з Tribuna.com

Найкраще у блогах
Більше цікавих постів

Інші пости блогу

Всі пости