«Від жодного угорця не чув, що вони підтримують Росію». Він вивчив угорську та грає у найвищій команді світу
Михайло Месхі – про академію «Шахтаря», Угорщину та війну.
Наприкінці грудня CIES опублікував рейтинг з середнім зростом футбольних команд. Угорський «Кечкемет» визнали найвищим клубом світу. Середній зріст команди – 187,13 см. Цікаво, що в цьому клубі грає 26-річний українець Михайло Месхі.
Дарина Калінчук поспілкувалась з Михайлом не лише про особливості його чинної команди, а й про Донецьк, різницю між УПЛ та чемпіонатом Угорщини та ставлення угорців до війни.
Про все це Месхі розповів чудовою українською. Коли під час розмови я зробила Михайлу комплімент, він подякував і сказав:
«Звичайно, інколи проскакують русизми і, знаєте, інколи треба час, щоб перекласти якесь слово, бо все життя спілкувались російською. У Донецьку абсолютно всі говорили російською. Якщо ви справді хочете перейти на українську, то нічого складного немає. Все можна зробити та вивчити, якщо захотіти. Я знаю це по собі, бо вивчення угорської – це просто капець».
«Памʼятаю, як плакав три дні після того, як в академії «Шахтаря» сказали, що я їм не підходжу»
«Я народився в Донецьку і прожив там до 2014-го, до початку війни на Донбасі. На той момент я грав у «Металурзі», ми не дограли чемпіонат і клуб вивіз нас до Нікополя.
Я добре памʼятаю все з Донецька. Мені дуже подобалась гра «Шахтаря». Ми рівнялись на футболістів цього клубу – для нас вони були ідолами. Ми потрапили на відкриття «Донбас Арени». Тоді всі повірити не могли, що можна було таке збудувати. «Донбас Арена» була перлиною не лише Донецька, а й всієї України та Європи.
З моменту відкриття я з батьком старався не пропускати жодного матчу «Шахтаря». Для моєї сімʼї було важливо ходити на матчі – така наша маленька традиція. Коли весь стадіон кричав «Шахтар»-«Шахтар», коли перед початком матчів лунав гімн донецького клубу – це неможливо забути. У мене навіть зараз мурахи по шкірі, як згадую.
До речі, ми навіть виводили футболістів топових команд на матчі ЛЧ. Коли «Шахтар» грав з «Міланом» в Донецьку, я виводив на гру Дженнаро Гаттузо. У дитинстві моїм кумиром був Андрій Шевченко, але за позицією мені дуже подобався саме Гаттузо, бо він був дуже жорсткий та непідступний.
Це дуже важко і для донецьких футболістів, і для людей, які, на жаль, втратили домівки, і для вболівальників футболу, що Донецьк зараз окупований. Але ми віримо в краще. І сподіваємось, що «Шахтар» знову зможе зіграти на «Донбас Арені».
Михайло Месхі також знаходився у структурі «Шахтаря» з 6 до 14 років.
«Звичайно, мені все дуже подобалось, але була дуже велика конкуренція. Щороку привозили багато молодих футболістів. Так сталося, що в один з років мені сказали шукати нову команду. На їхню думку, я вже не підходив для цього рівня.
Памʼятаю, як плакав після цього три дні. Я був дуже розчарований. Але мене підтримав батько і сказав, що я продовжу грати футбол. Він зідзвонився з тренером донецького «Металурга» Віктором Журавльовим. Він сказав, що буде задоволений, якщо я прийду до них. Через три дні я вже був там і тренувався з командою».
«Коли були проблеми у хлопців з фінансами, Селезньов запрошував їх в ресторан та годував»
Після «Металурга» у карʼєрі Михайла була «Сталь», у складі якої він дебютував у Премʼєр-лізі – якраз у матчі проти «Шахтаря». Згодом Михайло вперше пограв в Угорщині за «Мезйокйовешд». У складі цієї команди він провів 45 матчів і забив 1 гол. А у 2021-му знову повернувся в Україну і став гравцем «Миная», де, за словами самого Михайла, на його становлення дуже вплинув Євген Селезньов.
«Євген – це людина з великої літери. Він допомагав усім, починаючи з кухарів, до, мабуть, найстарших футболістів. Молодим пацанам дуже допомагав своїм досвідом та своїми підказками. Коли були проблеми у хлопців з фінансами, він запрошував їх в ресторан та годував.
Знайомство з Євгеном було дуже важливим і в моїй кар'єрі, оскільки він дуже ділився своїми підказками і своїм баченням футболу. Деякі його поради навіть зараз допомагають мені на полі.
Так, звичайно, Євген міг використати і міцне слівце. Це футболіст ще старого виховання, він міг бути десь і жорстким словесно. Але всі ми розуміли, що Євген хоче принести лише користь команді, тому ніхто на нього не ображався».
«Тренер знає англійською лише «hello» та «bye» максимум. Тому мені довелось вивчити угорську»
Початок повномасштабної війни Михайло зустрів в Ужгороді. Коли прочитав новини, зібрав сімʼю і поїхав на кордон.
«До кордону нам було буквально 15 хвилин – і ми встигли ще проїхати до того, як закрили виїзд всім чоловікам. Це болюча тема для мене, але в той момент я міркував лише про безпеку своєї сім“ї. Ми їхали в нікуди, тому що грошей особливо не було, і ми зупинились у мого друга Рябенка Данила. Він тоді був воротарем моєї минулої команди «Мезйокйовешд». Жили в нього десь пів року.
Я не міг знайти команду, у мене самого ще був контракт з «Минаєм». Але влітку з'явилися можливість перейти до «Кечкемету», ми з «Минаєм» поговорили, і вони по-людськи поставились до мене і дали дозвіл на цей трансфер.
Ця команда грала в другій лізі Угорщини і піднялася тоді у класі. З переходом сюди мені дуже допоміг ще один наш співвітчизник Михайло Ряшко. Саме він подзвонив тренеру, і мені повідомили, що я можу приїхати на перегляд. Я був на перегляді десь два чи три тижні. І в результаті підписав контракт з «Кечкеметом».
Я був першим легіонером за довгий час в цій команді, але вони знали, що в мене вже є досвід виступів у вищій лізі Угорщини. Спочатку мені дуже допомагав Ряшко, бо я не знав мови, а угорська – одна з найважчих у світі. У них дуже складна граматика. Зараз у моєму спілкуванні, мабуть, 90% угорської, бо в команді дуже мало хто спілкується англійською. Тренер знає лише «hello» та «bye» максимум. Тому мені довелось вивчити угорську і за півтора року я бачу великий прогрес. Я і зараз знаю не так багато слів, але багато всього розумію, коли хтось спілкується.
У «Кечкеметі» зараз всього два легіонери – я та бразилець Леоні – він лівий захисник. Дуже тепло спілкуюсь з ним в команді. Ми сімʼями можемо в якийсь заклад сходити, наші діти ходять в один садок. Леоні практично не знає угорської. Моментами це навіть смішно, бо тренер щось запитує угорською, а Леоні не розуміє. Хтось з хлопців, інколи я, допомагає з перекладом, але це ж треба час. Тому тренер іноді каже: «Ой, добре, все. Можеш не відповідати».
Вони позиціонують себе, як угорська команда. Фанати хочуть бачити більше угорців у командах, а є такі клуби, які можуть дозволити собі привезти дуже якісних легіонерів, платити їм великі зарплати. У «Кечкеметі» такого немає. Це скромний клуб з невеликими фінансами, запросити якогось легіонера чи навіть відомого угорця вони не можуть, тому виховують молодь.
«УПЛ більш швидка, а в Угорщині цей час є – можна подумати куди розвернутися, а лише потім віддати пас»
«Я відзначив відмінності між чемпіонатами ще тоді, коли повернувся з «Мезйокйовешда» до України у 2021-му. УПЛ більш швидка, тобі не дають часу, щоб подумати, а в Угорщині цей час є – можна подумати куди розвернутися, а лише потім віддати пас. Техніка футболістів в Угорщині теж бажає кращого. В Україні були і є дуже кваліфіковані футболісти. Зараз дуже талановита молодь, футбол мобільний, і ти повинен швидко приймати рішення, а в Угорщині з цим не так.
Про те, що «Кечкемет» найвищий клуб світу? Так-так, знав. Наш спортивний директор дуже любить хизуватися такими речами. Він одразу скинув нам в командний чат цю статтю. Я дуже здивувався, але потім так прикинув, що у нас захисники дуже високі, нападники двометрові. У мене зріст 187 сантиметрів, і я не вважаю себе маленьким футболістом. Середній ріст «Кечкемета» – 187 см та більше. Тобто я навіть трохи нижчий за середній зріст нашої команди.
Насправді це і є наша сильна сторона. Ми приділяємо багато уваги стандартам, кутовим на тренуваннях. І під час матчів тренер каже, що ми повинні використовувати цю нашу особливість максимально.
Різниця в зрості взагалі не помічається. Я просто розумію, що в нас гарно укомплектована команда – у нас є і габаритні футболісти, але не дуже великого зросту, є швидкі та технічні атакувального плану гравці. Минулий сезон це і показав. Позаду – бетон, стараємось не пропускати, а попереду – креативні атакувальні гравці і, звісно, дуже високий нападник, який може поборотись і забити гол.
Не можу сказати за тренерський штаб, чи вони навмисно так підбирають, чи в них є селекція, як у Віталія Кварцяного, що футболіст має бути не менше 187 см зросту (сміється, - прим. Tribuna.com). Думаю, що це все-таки випадковість, а не стратегія, що в команду беремо лише дуже високих і ніяких більше.
На мою думку, головна фішка нашої команди – це все ж колектив. Ми завжди разом, і це заслуга нашого тренера. Після кожної домашньої гри, попри те, виграли ми чи програли, йдемо на спільну вечерю. Мінімум півтори-дві години ми повинні провести разом, поспілкуватись не лише про футбол.
Для тренера – це ніби релігія, бо футбол – це командний вид спорту, і ми повинні показувати, що ми одна сімʼя. Так і на полі в нас. Бʼємось одне за одного. Коли хтось помилився – нічого страшного, продовжуємо далі.
Не знаю, як зараз в Україні з цим, але я потрапив на такий етап своєї карʼєри, коли старші футболісти дуже сильно «піхали». Ти помилявся і вже не хотів грати у футбол. Тут цього немає. Разом програємо, разом перемагаємо.
Ще одна велика традиція в Угорщині є. Щороку у січні всією командою нас запрошує якась людина в гості. Ця людина зарізає свиню, з якої готують різні страви, шашлик, а ми з тренерським штабом сидимо у шатрі та куштуємо все, що нам приготували.
«Я і від жодного угорця не чув, що вони підтримують дії Росії»
«Не так часто, але, звичайно, хлопці, тренерський штаб і спортивний директор запитують мене про те, що зараз відбувається в Україні, цікавляться, як там батьки.
Я дуже часто бачу, що деякі українці пишуть про якісь моменти з угорцями. Але в мене нічого такого не було. Якщо порівнювати той час, коли я грав тут до повномасштабної війни, і зараз, то нічого не змінилось.
Відверто кажучи, угорці такий народ, який взагалі не дуже переймається тим, що відбувається у світі. Вони переймаються лише своїм життям і своєю країною. Нічого ні поганого, ні доброго від них не чути. Але я і від жодного угорця не чув, що вони підтримують дії Росії.
Для них війни ніби не існує, можна сказати. Іноді хтось запитує, але якогось змістовного діалогу не було. Тому нічого не можу сказати про їхні політичні погляди».
Фото: з особистого архіву Михайла Месхі
