Дитячі історії: Забарний грав нападника, Циганков пройшов у «Шахтар», Довбик ледь не кинув футбол
Дитячі тренери – про гравців збірної України.
Від редакції: під ключовий матч з Італією Tribuna.com робила серію текстів про дитячих тренерів футболістів збірної України та як вони прийшли в футбол. Зараз ми підіймаємо ці тексти, бо вони ніколи не втратять актуальність.
Всі тренери з неабияким теплом згадували своїх вихованців, їхні перші успіхи та футбольні мрії.
Юрій Теплицький – про Забарного: «Більшість часу у нас він грав на позиції нападника»
«Я працював тренером у футбольному клубі «Троєщина» з однойменного району Києва. Ми проводили тренування у звичайній загальноосвітній школі, в якій навчався Ілля Забарний. Проводили набір діток, і зібралась команда 2002 року народження – прийшов до нас на тренування також Ілля Забарний.
З перших тренувань було помітно, що він дисциплінований, вихований, чемний та розумний хлопчина. Ілля був дуже працьовитим, енергійним, дуже старанно виконував всі вправи на тренуваннях. Окрім цього, у нього були хороші фізичні дані для занять футболом. Він був дуже швидкий і мав природну витривалість. Можливо, не так легко давались йому певні технічні навички. Мені здається, що це пов'язано було з тим, що він прийшов у футбол не в 5-6 років, а вже тоді, коли йому було 8 чи 9 років.
У нашій команді зі звичайних хлопчаків він капітаном був. Я знав, що можу на нього покластися. Для будь-якого дитячого тренера було добре мати такого гравця, як Ілля, в команді. Той сезон, який Ілля за нас відіграв, він проводив, як справжній лідер команди, тому він десь і привернув увагу до себе. Декілька місяців ми тренувалися в школі у звичайному спортивному залі, а потім у нас почалися змагання – це був чемпіонат міста Києва.
До речі, у перші роки він не грав на позиції захисника, він був нападником або атакувальним півзахисником. Центрбеком ми його також пробували, але більшість часу він грав нападником, тому що нам потрібен був такий енергійний та характерний гравець. Але, коли знадобилось надійніше грати в обороні та менше пропускати мʼячів, то ми вирішили спробувати його на позиції центрбека. Як професійний гравець, мені здається, що він міг би грати на позиціях атакувальних. Коли ми грали ще не на великому полі, то Ілля шалений обсяг роботи міг виконати за матч – він міг атакувати, потім повертатися в оборону, відбирати м'ячі, знову атакувати.
Десь на змаганнях він і привернув до себе увагу тренерів-селекціонерів динамівських. Коли йому було років 11, його запросили до «Динамо». Його помітив Сергій Павлович Величко.
Наша школа знаходилася поряд з його домом. Я пам'ятаю, що він на велосипеді навіть їздив тренування дивитись. Не лише наші, в Києві багато таких маленьких команд. У нас не була якась сильна команда, але Ілля в ній виділявся.
Пам'ятаю, що читав його інтерв'ю, де він сказав, що йому було дуже важко, коли він тільки прийшов до київського клубу, саме в технічному плані. Хлопці, які відібрані були в «Динамо», були краще підготовлені в цьому питанні. Відбори у серйозні клуби як відбуваються – на швидкість дивляться, на роботу з мʼячем, інтелектуальні здібності. А ми ж дітей не відбирали, а просто набрали команду. З групи Забарного також пробували хлопчики в «Динамо», але вони не закріпились в команді.
Думаю, що він саме завдяки своїй працьовитості зміг витримати ту конкуренцію, яка була в київському клубі, і пройшов всі етапи підготовки – до академії потрапив, далі в U-19, U-21, досяг успіху, що став гравцем основної команди «Динамо», а зараз вже в АПЛ та нашій національній збірній грає.
Я памʼятаю, що спілкувався з батьком Іллі, коли він тільки опинився в київському клубі. Я запитував, як там у нього успіхи. А батько пояснив, що ставлять його захисником, бо він швидкий і може наздогнати будь-якого нападника.
Кожен дитячий тренер повинен зрозуміти, що коли до нього приходить дитина і хоче знайтись якимось видом спорту – професійними спортсменами стають одиниці. Мені здається, що найголовніше закладати в них такі риси, як порядність, чесність, справедливість, виховувати командний дух, навчати гравців підтримувати одне одного. Бо в спорті невдачі та перемоги йдуть поряд. Такі принципи ми закладали найпершими. І, звичайно, намагались фізичні якості розвивати.
Мені здається, що по потенціалу Ілля буде прогресувати – і через декілька років ми побачимо його в топклубі європейському. У нього є всі якості для цього. Бо всі ми знаємо гравців, наприклад, навіть Мілевського з Алієвим, які досягли якогось свого рівня, але так і не розкрили повністю свій потенціал. Дуже високого рівня гравці, які також за рахунок таланту могли пробитись. Мені здається, що у випадку з Іллею Забарним – це не стільки талант, скільки його працьовитість. Мені він завжди дуже серйозним хлопцем здавався.
Талановитих футболістів багато, а особливо багато їх в «Динамо». Звичайно, важко було прогнозувати, що от хлопець якийсь діамант, але на початкових етапах всіх хлопчаків дуже треба мотивувати, давати правильну настанову і можливість їм повірити в себе. Мені здається, що завжди треба говорити їм про те, що вони мають мріяти і можуть стати професійними футболістами.
Якийсь час ми з Іллею не спілкувались, але декілька років тому, коли він почав грати за першу команду «Динамо», ми випадково зустрілись. Виявилось, що ми мешкали в сусідніх будинках. Ввечері я повертався з тренування і побачив Іллю. Він не одразу мене впізнав, ми так пройшли навпроти. Я обернувся, але не відразу його покликав. Ми з ним поспілкувались, я нагадав, хто я. Ілля дуже привітно усміхався, ми обмінялись номерами телефонів.
Я сказав, що слідкую за ним, радий його успіхам. Я ще попросив тоді, коли в нього буде вільний час, завітати на тренування до моєї команди. Звичайно, дуже хотів би, щоб він заскочив у гості, дав настанови дітям. Спілкування з професійними футболістами дає дітям віру в те, що от все-таки можна досягти успіху. Наприклад, Ілля. Він почав грати футбол не в 5-6 років, а вже в 9, але зовсім в юному віці став основним у «Динамо» та у збірній.
До речі, перед переходом в «Борнмут» він мені написав і запитав мої дані. Можливо, десь треба було внести. Але я впевнений, що він досягне топрівня, бо в нього всі задатки для цього є.
Те, що я теж мав невеличке відношення до того, що він прийшов до нас і став футболістом такого рівня, мене теж радує. А інколи взагалі додає бажання та сили далі працювати з дітьми. Ти працюєш, намагаєшся дати їм щось хороше, щоб вони в майбутньому досягли успіху в житті та у спорті».
Валерій Базалицький – про Циганкова: «Маленький бразилець»
«Привів його у футбол тато, теж колишній воротар. Я вів 1996-й в школі, а Віктор 1997-го. Коли чемпіонат України розпочався, то завжди молодшого можна взяти до старших у команду, от я його і взяв. Тато Віктора допомагав мені з воротарями. Загалом команда в мене того року хороша була – не тільки Віктор Циганков, а й Андрій Борячук грав.
Вітя був дуже добросовісним хлопчиком, завжди приходив за годину до початку тренування. Я приходив, розставляв інвентар, дивлюсь: «О, Вітя вже є». Він у нас завжди з мʼячем був. У нього був закладений талант футбольний. Якщо взяти Мессі, то він талановитий, а Роналду за рахунок своєї праці досягнув всього. Вітя такий собі «Мессі», дуже талановитий хлопчик.
У нього було таке відчуття мʼяча, він з таким задоволенням відпрацьовував вправи. Маленький бразилець.
Взагалі першими тренерами Віктора були Загоруйко Микола Миколайович та Дусянюк Олександр Васильович – вони його набирали. Коли розпочався чемпіонат України, перейшов до мене, і грав за команду старших, будучи на рік молодшим за всіх.
Навчав своїх вихованців тому, що треба любити те, що ви робите. Дисципліна також на першому місці, без неї ніяк – це фундамент. У Віктора ніколи не було проблем з дисципліною, він завжди тренувався у задоволення. Гравців не треба мотивувати, якщо вони люблять футбол.
У мене «Шахтар» забирав його на перегляд, він пройшов. У них тоді було треба було у декілька етапів це робити. «Динамо» дізналось, що він там пройшов, приїхали забрали батька Віті на роботу тренером по воротарях, а він уже й сина з собою взяв. Таким чином, виходить, «Динамо» перехопило Віктора у «Шахтаря».
Чесно кажучи, очікував, що він досягне топрівня. Скептики, які говорили, що він не перейде в Європу, мабуть, взагалі не знають Віктора і не розбираються у футболі. Якби Ігор Суркіс відпустив раніше, він ще більше розкрився б.
Потрібно одразу потрапляти у своє середовище, а в Іспанії футбол рівня Циганкова. Вони грають – одне слово. І від такого футболу отримуєш задоволення, ніби в театрі. От і Вітя такий. «Жирона» – це саме його. Але я думаю, що далі на нього звернуть топклуби.
Ми перетинались і спілкувались з Віктором не один раз. З батьком також, коли він приїжджає на Вінниччину. Підходимо, обговорюємо якісь деталі. Сам Вітя, коли приїжджав до нас з «Динамо», то завжди заходив до свого першого тренера Загоруйка Миколи Миколайовича. Він бачив у ньому великий талант та майбутнє. Говорив: «Віктор – це діамантик». Було також видно, що він футболістом буде атакувального плану, а не захисником. Віктор – він же творець, а не руйнівник.
Колись з 2001 роком я приїхав зі своїми хлопчиками на матч з «Динамо». Всі такі: «Ну, як зіграти?», «З ними ж складно грати». Я на установці сказав до них: «Хлопці, дивіться, у них дві руки, дві ноги – у вас так само. У них тільки форма «Динамо», а у вас своя. Ви будете віддавати їм мʼяч тільки тому, що вони у футболці «Динамо»? Постарайтесь, я у вас вірю. У вас все вийде, побачите». У результаті ми тоді обіграли киян».
Сергій Ковалевич – про Довбика: «Шахтар» нічого такого в ньому не побачив – і це їхні проблеми»
«З Артемом Довбиком познайомився, коли він прийшов до нас у спортивну школу олімпійського резерву. Йому тоді було 7-8 років. Він був такий худенький хлопчик, але височенького зросту. Було видно, що він пристойно координована людина. У такому віці координація – це найголовніше, що може формувати майбутнього футболіста. Та і швидкість сюди. І те, і інше в Артема було. Це зараз він такий міцний, а тоді ж – дитинка.
Він прийшов у цю школу і потрапив у групу 1996-го, хоч він був 1997-го. Там у нього не склалось, непрофесійно тоді все було і зі сторони тренерів. Одного прекрасного дня Артем взагалі вирішив покинути футбол, як і всі діти тієї групи, через певний конфлікт футболістів з тренером.
Мені великими зусиллями вдалося запросити батька Довбика і самого Артема, щоб трошки його перехитрити для того, щоб він продовжував заняття. Тож я його перевів у свою групу 1995-го, на два роки старшу за нього. У мене була досить сильна та пристойна команда, ми навіть дійшли до фіналу чемпіонату України.
Ця дитинка почала розвиватися з дорослими пацанами. Хоча ззовні вони всі виглядали практично однаково, але ж два роки різниці було. Тут його становлення і сталося. Мотивація у нас в команді була проста – ти маєш над собою працювати і маєш довести на футбольному полі свою спроможність.
Артем завжди знав, що місце на футбольному полі дається завдяки справедливості та працелюбності. Він ніколи не звертав уваги, коли його могли не поставити у склад. Не ображався. Принцип один: хочеш чогось досягнути – себе не треба шкодувати. Він дуже мріяв стати футболістом, як і всі діти. Але Артем до цієї мрії доклав ще свою працю.
Коли команда 1995-го випустилась, то я вже тоді, звичайно, перетягнув Артема в 1997-й, щоб він в ній закінчував свою юнацьку карʼєру. Він завжди був дуже скромним хлопцем, не зарозумілим, ніколи не задирав носа. Він сильно та натхненно працював над собою. У нього ніколи не було дурних думок щодо якихось питань іншого плану. Крім футболу в нього нічого не було.
Його сімʼя не була заможною, вони жили в гуртожитку у Черкасах. Мама працювала на ринку. Як і всі люди в ті часи, батьки багато працювали. От тато йому і сказав: «Знаєш, синку, обирай. Або футбол, або підеш на базар і будеш торгувати з мамою». Звичайно, дитина обрала футбол.
Слава богу, що склалися так карти, що хлопчик себе реалізував. Багато речей сталося вчасно. У 2012-му році у Маріуполі на фіналі України я пропонував Артема тренерам «Шахтаря». Казав: «Подивіться на хлопчика, бо йому треба розвиватись і рухатись далі». Ну вони нічого не побачили – це їхні проблеми. А так хлопчик координований, порядний, працелюбний, з гарним почуттям гумору. Мав багато друзів, оскільки і він ніколи не одягав на себе маску футбольного генія, хоча забивав багато, але головою пізніше розпочав. Це всі зараз так багато мʼячів забиває.
Зараз ми інколи переписуємось. Інколи можу привітати, похвалити. Дитина відповідає. Бачте, я дитиною називаю. Зараз він вже чоловік з насиченим життям. Нехай грає, радує вболівальників України та світу. Усе в нього попереду.
«Жирона» – це ще далеко не найвищий його рівень. Він себе реалізовує, зараз йому там зручно, непоганий колектив там зібрався. Мені здається, що це далеко не його межа. Я думаю, що клуб буде ще серйозніший у нього, бо Артем – футболіст рівня Левандовського. Повірте, не гірший. На сьогодні він ще дуже недооцінений. Потенціал в Артема скажений».
Фото: «Динамо», інстаграм-сторінка Віктора Циганкова, особистий архів Сергія Ковалевича, яким він поділився з Tribuna.com
