За крок до недосяжної вершини: 6 фіналів культового Джиммі Вайта

Цей текст – дебют блогу «Кий з тобою» на Tribuna.com. Фанат снукера запустив власне медіа про улюблений спорт. Підтримайте автора плюсами та коментарями.

Напевно, важко знайти в історії снукера суперечливішу особистість, ніж Джиммі Вайт. З одного боку – перемоги на більш ніж 30 професійних турнірах, безліч встановлених рекордів, смілива гра та без перебільшення видатна техніка ударів по кулях (його бокові гвинти з одночасним контролем битка мають бути в усіх підручниках). З іншого – скандали, стрімке падіння і, звісно, історія з чемпіонатами світу. Якраз на останній ми й зупинимось. Але про все по порядку.

Маленький Джиммі шукає пригоди

Наша історія починається 2 травня 1962 року на півдні Лондона. В цей день у багатодітній родині Томаса та Ліліан Вайтів народився хлопчик, якого назвали на честь обох дідусів – Джеймс Воррен Вайт. Це була типова британська робітнича родина 60-х – батько працював будівельником, мати була домогосподаркою. Економічний розквіт того періоду в Великобританії дозволяв батьку непогано заробляти, і після народження Джиммі родина навіть змогла придбати просторий трикімнатний будинок на Топшем-роуд. Пізніше Джиммі завжди з теплом згадував батьків і своє дитинство загалом. Можна сказати, воно було щасливим.

Єдиною проблемою стало навчання – в школі хлопчику було відверто нудно. У своїй автобіографії Джиммі писав: «Єдиним місцем, де я не хотів знаходитись, була школа. Люди думають, що від уроків мене відволікав снукер, але, чесно кажучи, я почав прогулювати задовго до нього. Я просто не міг спокійно сидіти за партою і дивитись на дошку. Мені хотілось піти звідти, веселитись та шукати нові пригоди».

У віці дев'яти років, якраз під час пошуку нових пригод, Джиммі разом зі своїм другом Коліном втрапили у вуличну бійку. Суперники переважали кількісно – відступаючи, друзі заскочили в перші ж двері, які їм трапились. Ці двері вели в більярдний клуб «Занс».

«В одну мить переді мною відкрився інший світ – темний, теплий та загадковий як печера. Я навіть уявити не міг, що таке справді існує. Якщо б я, як Аліса, впав у кролячу нору і потрапив до Дивокраю, він би виглядав саме так».

Так до життя Джиммі увійшов снукер.

І не просто увійшов – став справжньою пристрастю. Якщо раніше школа, м'яко кажучи, була не в пріоритеті, тепер остаточно опинилась на задвірках. Джиммі грав будь-де, будь з ким і навіть будь-чим! Наприклад, тростиною, з якою ходив, коли зламав ногу. За власними словами, навіть зробив нею сенчурі. Віриться в це, звісно, важко, але нехай.

«Таксі замовляли?»

Через кілька років сталася в багато чому визначна для життя хлопця зустріч. І не з тренером або менеджером, як можна було подумати, а з ... таксистом. Якось в «Занс» під час гри Джиммі та його шкільного приятеля Тоні Мео (теж майбутнього профі, переможця British Open 1989) зайшов чоловік років 60-65. Ставши неподалік з лагером у руках і подивившись пару фреймів, він підійшов до хлопців: «А непогано граєте, пацани. Не хочете заробити трохи грошенят?»

Джиммі дещо чув про цього чоловіка. Це був Боб Девіс, таксист із сумнівною репутацією. Поговорювали, що він пов'язаний з деякими брудними справами. Але в кишенях було порожньо, навіть не було чим заплатити за стіл, тому слово «гроші» розвіяло сумніви.

Розклад був такий: Боб возив хлопців по лондонських клубах, де вони виходили на матчі проти набагато старших суперників. Звісно, грали на гроші. У разі перемоги Джиммі з Тоні отримували кожен по 10% від виграшу, у разі поразки Боб платив з власної кишені. Проте поразок майже не було. Натомість охочих зіграти, які бачили в суперниках фактично дітей, було вдосталь.

Так продовжувалося близько півроку. Чутки про двох талановитих підлітків розповзались, а географія поїздок розширювалася. «Ми не стояли на місці. Коли прошерстили всі околиці Лондона, Боб почав будувати подальші плани, вибираючи місця за рекламними оголошеннями, якими були обклеєні станції метро та вокзали. Ми не їздили надто далеко – Херн-Бей або Бедфорд, Брайтон або Айлесбері – та будь-куди, аби ми ще там не були і нам подобалась назва. І ми вирушали...» – згадував Джиммі.

Але, як відомо, все хороше має властивість закінчуватись. Співпраця зі своїм «менеджером» перервалась так само стрімко, як і почалась. Перервалась зранку, після 16 годин гри поспіль і приголомшливого програшу обох юнаків. Боб був блідий як мрець, схоже, втратив великі гроші. Посадивши їх до свого таксі, він вивіз їх у якусь глухомань і просто викинув з машини. Джиммі втратив який-не-який заробіток, але отримав дещо набагато краще – його помітили.

З прокурених пабів до професійних змагань

Далі події розвивались доволі швидко. У 14 років Джиммі виграє чемпіонат Лондона серед юніорів. Через рік підкорює аналогічний чемпіонат Англії. Наступним кроком став успіх на Національному любительському чемпіонаті. Джиммі не тільки переміг, а й став наймолодшим в історії чемпіоном цього турніру. На той момент йому було 17 років. І ця перемога відкриває для нього двері на міжнародну арену.

1978 рік. Любительський чемпіонат світу в Австралії. На стартовий матч турніру Джиммі виходить настільки п'яним, що буквально падає на підлогу впродовж зустрічі. Лише неймовірні зусилля його менеджера (тепер вже справжнього) Генрі Веста допомагають уникнути дискваліфікації з турніру. І знову перемога і знову абсолютний рекорд – ніхто до цього у 18 років не ставав, хоч і любительським, але все ж чемпіоном світу. На зворотному шляху до Англії він виграє ще й Індійський національний чемпіонат. Одразу після турніру Джиммі Вайт отримує ліцензію на виступ у професійних снукерних турнірах.

До речі, про алкоголь. З ним Джиммі познайомився практично в дитинстві. Щоденні нічні ігри в лондонських більярдних та пабах, на жаль, не могли пройти безслідно. Пізніше додадуться ще й наркотики. Звісно, це накладе відбиток на подальшу кар'єру. Але це тема для окремого матеріалу. Зараз же повернімось до 1981 року.

У першому професійному сезоні здобути трофей не вдалось. Проте деякий успіх все ж був – вихід до основної стадії чемпіонату світу. В Крусіблі Джиммі дає бій, але все ж програє в першому раунді майбутньому чемпіону Стіву Девісу 10-8.

Адаптувавшись у мейн-турі, вже у свій другий сезон Вайт починає запалювати. Спочатку виграє перший турнір сезону – новостворений Scottish Masters. І знову не обійшлось без вікового рекорду – на той час він став наймолодшим гравцем, який виграв професійний турнір. Далі були півфінал престижного чемпіонату Великобританії і перемога над вже знайомим Стівом Девісом у фіналі Northern Ireland Classic. Що цікаво, цей турнір проводився лише одного разу, тому Джиммі Вайт є єдиним його тріумфатором.

Але справжню сенсацію він створив на чемпіонаті світу. Майже не помітивши Кліффа Торбурна (10-4), Перрі Манса (13-6) та Кірка Стівенса (13-9), у півфіналі він зустрівся з Алексом Гіггінсом. Матч тривав усю дистанцію, але у вирішальному фреймі майстернішим виявився Алекс. І знову Джиммі програв майбутньому чемпіону світу!

Сезон 1982/1983 був не надто успішним. Поразки на ранніх стадіях турнірів, зокрема виліт у першому раунді ЧС від старого друга Тоні Мео, змусили експертів задуматись над питанням – а чи не згасла зірка, так і не встигнувши повноцінно засвітитись?

Але ні, не згасла! Вже в наступному сезоні Джиммі знову дійшов до півфіналу чемпіонату Великобританії та виграв Мастерс, здолавши у фіналі Террі Гріффітса (9-5).

Ну, і нарешті ми дісталися до того, куди цей матеріал вів – фінал чемпіонату світу. На шляху до нього Джиммі по черзі розібрався з Рексом Вільямсом (10-6), Едді Чарльтоном (13-7) та Кліффом Торбурном (13-8). Суперником у фіналі став Стів Девіс (так, знову він). Матч для Джиммі розпочався жахливо – 12-4 після першої сесії. Але наступного дня Вайт зібрався, виграв 7 з 8 фреймів і скоротив рахунок спочатку до 13-11, а потім до 17-16, але ... програв наступний фрейм. Кубок над головою підняв Стів.

Якби ж тоді Джиммі знав, що це далеко не останній його фінал ЧС і далеко не найдраматичніший...

Фінал за фіналом

Наступного фіналу чемпіонату світу довелось чекати 6 років. Але Джиммі часу не гаяв, за цей час вигравши 10 турнірів і ще 6 разів гравши в фіналах. Та й на ЧС усе було не так вже й погано – 4 чвертьфінали та 2 півфінали. Як підсумок – 2 місце світового рейтингу, слідом за одвічним суперником Стівом Девісом.

І як раз з ним жереб звів Вайта в півфіналі ЧС-1990. Перемігши в дуже близькому протистоянні (16-14), Джиммі фактично поклав край домінуванню Девіса в європейському снукері 80-х. Шестиразовий чемпіон світу більше жодного разу не дістанеться до фіналу. А тим часом в нашій історії з'являється нове обличчя. Молоде та голодне до перемог. Звали його Стівен Гендрі.

Стівену, який за рік до цього виграв чемпіонат Великобританії та Мастерс, до повного комплекту «Потрійної корони» не вистачало титулу чемпіона світу. «Я не міг дочекатися початку. Я вже грав з Джиммі та знав, що наші стилі схожі, ми обидва любимо ризиковані удари. Тому шанси були в обох. Але я й на секунду не міг уявити, що можу програти. Я на 100% був впевнений у собі», – згадував Гендрі.

Перша сесія матчу проходила в рівній боротьбі, але другу Вайт провів невдало. І коли за рахунку 17-12 Гендрі впевнено повів серію, Джиммі все зрозумів.

Таким чином Стівен Гендрі зібрав усю «Потрійну корону» за два сезони і у віці 21 року 106 днів став наймолодшим чемпіоном світу зі снукеру. До речі цей рекорд не перевершений досі.

Стало зрозуміло, що зароджується нове принципове протистояння. Але в суперечку цих двох у 1991 році несподівано втрутився Джон Перрот. Той сезон взагалі був, мабуть, найкращим у кар'єрі Джона. Тріумфувавши на чемпіонаті Великобританії, European Open та на вже зниклому, але доволі колоритному Dubai Duty Free Classic, Перрот сподівався на вишеньку на торті – титул чемпіона світу. Жереб на турнірі видався непростим – Тоні Ноулз, Террі Гріффітс, Стів Девіс. Але з кожного з цих протистоянь Джон вийшов переможцем.

Натомість Джиммі з жеребом пощастило. Ніка Дайсона, Гері Вілкінсона та Стіва Джеймса він фактично не помітив. Достойний супротив організував хіба що Ніл Фудс, але в вирішальному фреймі сильнішим виявився Джиммі – 13-12.

До фіналу Вайт підходив фаворитом, але знов програв (18-11). Вже свій третій загалом і другий поспіль. Дехто вже заговорив про прокляття. Але справжня містика ще буде попереду.

Наступні три роки на початку травня вболівальники незмінно бачили одну й ту саму афішу: «Фінал чемпіонату світу зі снукеру. Стівен Гендрі – Джиммі Вайт». Кожен з цих матчів проходив по-різному, але підсумок завжди був однаковим. У першому Джиммі вів у рахунку 14-8, але в другій сесії Гендрі виграв 10(!!!) фреймів поспіль. У підсумку 14-18. У другому Вайт, таке враження, взагалі не вийшов на фінал – розгром 18-5.

Третій фінал видався найдраматичнішим. Лише уявіть – рахунок 17-17 у матчі до 18 перемог. Фрейм починається з обережних відіграшів. Але продовжуються вони недовго, адже Гендрі помиляється і залишає червону кулю біля лузи. Джиммі грає її з чорною, але розвинути успіх не вдається – помилка на ударі з дистанції. Тепер вже Стівен вступає в атаку і починає вести серію. На Джиммі просто немає обличчя, навіть на ненайкращій якості відео того часу видно, наскільки він спітнів. Але, набравши 24 очки, Стівен не забиває червону – і Джиммі підходить до столу, на якому фактично виграшна позиція куль. Він швидко набирає 37 очок і ... не забиває нескладну чорну. Не забиває, коли до перемоги залишалось 3-4 удари. Розчаровані фрази коментаторів недвозначно дають зрозуміти, кого вони підтримували в цьому поєдинку. Стівен зачищає стіл і стає чотириразовим чемпіоном світу. Джиммі Вайт програє свій шостий фінал Чемпіонату світу. І п'ятий поспіль.

Але тут важливо дещо додати. З прочитаного вище може скластися враження, що Джиммі Вайт якийсь лузер і невдаха, який тільки й робить, що програє. Звісно, це не так. Тільки за період своїх програних фіналів ЧС, тобто з 1990 по 1994 роки, були перемоги на World Matchplay, Hong Kong Masters, World Masters, European Challenge, Snooker Premier League, Mercantile Credit Classic, European Open, Grand Prix (сучасний World Open) та British Open. Вражаючий список, чи не так? Він виграв майже все, але не чемпіонат світу.

Але життя продовжується

Після фіналу ЧС-1994 у Джиммі Вайта всередині наче щось зламалось. Пішли серії поразок, при чому на ранніх стадіях турнірів і з непристойними рахунками. Імена суперників, яким він програвав, маловідомі навіть найзатятішим прихильникам снукеру. Місце в рейтингу стрімко падало донизу. Невеликий спалах стався на початку нульових (2 фінали і навіть перемога на Player’s Championship) та в кінці нульових, коли Вайт вже виступав у статусі ветерана (перемоги на турнірі з 6 червоними кулями і на чемпіонаті світу серед ветеранів). Але своєї найкращої форми він так ніколи не повернув.

Зараз у Джиммі все чудово. Він досі в строю (115 місце світового рейтингу), активно бере участь у кваліфікаціях турнірів (потрапити до основної стадії давно не вдавалось, але він не здається). Написав автобіографію, знімався в кіно. Виграв покерний турнір з призом 150 тисяч доларів. Отримав Орден Британської імперії. А ще спробував себе в ролі тренера – тренував та брав активну участь у становленні як гравця свого друга Ронні О'Саллівана, також був тренером чемпіона світу 2023 Луки Бреселя. Переборов онкологію. У 56 одружився на міс Блекпул – молодшій за нього на 22 роки. Ще працює коментатором та експертом на Eurosport UK. Тож, коли раптом натрапите на снукер по ТБ і побачите в студії дядьку з незрозумілим акцентом та дивакуватою зачіскою – послухайте його, він знає, про що каже.

Ось такий він – Джиммі Вайт. Так, він не став чемпіоном світу, але дещо все ж здобув: визнання, повагу суперників, щиру любов вболівальників та статус легенди. А це теж немало.

Джерела: Jimmy White Behind the White Ball: My Autobiography, WST, top-snooker.com

Фото: elitesnooker.com, WST