Антисемітизм в СРСР торкнувся і легенди «Динамо» – за ним шпигували та забороняли ім’я його батька
Від редакції Tribuna.com: ви зараз знаходитеся у блозі «Блокнот диванного експерта» – автор проробив велику роботу для цього тексту, підтримайте його коментарями та плюсами.
***
Становище євреїв у Європі наприкінці 19 століття на фоні національних революцій почало значно погіршуватись. Шукати розраду в лівих ідеях цьому народу теж було важко (хоч і намагалися), враховуючи відоме кліше «ворогів звичайних роботяг», яке дісталося їм. Яким активно користувалися й соціалістичні радикали різних мастей першої половини 20-го століття.
Після подій другої світової та створення своєї національної держави Ізраїль у 1948 році — ситуація, звісно, покращилась. Але криза єврейсько-палестинських відносин 1960-х років знову загострила ці моменти, особливо в СРСР, яка якраз почала активно підтримувати Палестину (та навіть постачала їй зброю) — країну, де робочо-пролетарські ідеї тоді котирувалась найвище, ще до появи в загальному мейнстриму ісламських настроїв.
Тож СРСР знов вже міг не приховувати свою нелюбов до єврейства, яку вимушений був маскувати після другої світової. П’ята графа (національність) — у паспорті Союзу з відміткою єврей — стала справжньою «чорною міткою» для репресивної машини.
Слюсар із заводу Трансигнал, який став першим «корінним» у «Динамо»
Як і багато його однолітків Віктор з лишком укусив гіркоту життя у післявоєнному Києву, в якому, власне, і народився у 1936 році. Проживаючи у звичайній, робочій єврейській сім’ї з трьома дітьми. Додало проблем хлопцю й інвалідність матері, яка не могла ходити (отримавши свою фатальну травму у звичайній «давці» в автобусі). Розраду хлопак знаходив у спорті, окрім футболу катаючись на ковзанах та гравши у волейбол, навіть на рівні юнацької збірної міста.
Життя змусило Віктора вже у 15-років піти працювати гравіювальником на завод «Арсенал», де за ним було закріплена робота випилювати напис «Київ» — на однойменному фотоапараті. Згодом хлопець пішов працювати слюсарем на завод «Транссигнал», весь цей час паралельно граючи за скромні юнацькі та заводські команди.
Але одного разу, на одному з таких матчів пролетарських команд його помітив тодішній тренер київського «Динамо» Олег Ошенков, якому тоді сподобалась гра технічного та різкого єврейського хлопчини. Через деякий час Віктор отримав листа від столичного клуба, у якому було запрошення на перегляд до команди, за яку він з дитинства вболівав.
«Раптом виявилося, що можна стати футболістом, а тоді футбол для людей був справжньою релігією. Життя важке, розваг, наприклад, телебачення — ще не було, душу відвести можна було лише на стадіоні», — згадував Каневський.
Проте не одразу Віктору вдалося себе проявити, хлопець тоді так і не зміг остаточно себе зарекомендувати в стані «біло-синіх». Якраз в той час наступало й повноліття, відповідно і час служби в радянській армії, тож було вирішено віддати його грати в одну з армійських команд.
В солдатському футболі Каневський проявляв себе сповна, забиваючи іноді по 6-8 голів за матч. На одному з таких поєдинків знову був присутній головний тренер динамівців, який ще раз вразився хлопаком та запросив назад його у команду, на цей раз вже остаточно та на довгі роки вперед. Каневський тоді став першим гравцем «Динамо» народженим саме в столиці України, після часів другої світової.
«Наступного дня до мене підійшов адміністратор: «Ошенков хоче бачити тебе в команді — поїхали». Хоче так хоче. Заїхали додому, я взяв свої «святкові» ігрові бутси (зазвичай я в кедах грав) і прибув до команди. А наступного дня «Динамо» з кишинівською «Молдовою» (нині «Ністру») мало грати, Ошенков зібрав «старших» — Зазроєва, Грамматікопуло, Комана — і каже: «Я вам центрального нападника знайшов — завтра гратиме». Хоч і не забив тоді, але зіграв вдало, так я і почав виступати за «Динамо»».
Був першопрохідцем на ЧС, відмовив ЦСКА і став небажаним для радянської влади
«Динамо» 1961 рік, Каневський п’ятий зліва
Каневському тоді добре вдалося влитися у динамівську сім’ю, апофеозом чого стало чемпіонство СРСР в 1961-році (яке перервало гегемонію московських клубів) та капітанська пов’язка. У цьому сезоні Віктор забив 18 м'ячів – найбільше у команді. Більшість цих голів були забиті із середньої дистанції – хльостко, майже без замаху, що робило їх не беручими для воротарів.
Але цього всього могло і не бути, якби Канева (прізвисько гравця) свого часу перейшов би до московського ЦСКА, яке кликало його в 1958-році. Пропонуючи в придачу простору квартиру, ще й недалеко від центра Москви. Віктор, грішним ділом, навіть задумався над переїздом, але потім зрозумів, що без рідного клуба та міста не зможе.
Після чемпіонського сезону з «Динамо» — Каневський потрапив і в кінцеву заявку на ЧС-1962. Віктор і тут став першовідкривачем — ставши першим українським динамівцем, який зіграв на ЧС, хоч в заявці на мундіаль були ще двоє представників клубу — Сабо і Турянчик. Але вони тоді так і не зіграли, а от Каневський вийшов проти Югославії та Колумбії, на груповому етапі. Якщо вірити тодішнім футбольним літописцям, то зіграв добре, хоч голів і не забивав.
Але не все було так райдужно для Віктора, радянська номенклатура не була задоволена тим впливом, який мав етнічний єврей на один з провідних клубів соціалістичної імперії. Віктор, як вже згадувалося, у 1960 році був обраний капітаном «Динамо», таємним голосуванням гравців. Але люди «зверху» натиснули на керівництво клубу, те ж попросило гравців ще раз переголосувати, проте футболісти обрали Каневу знову, на жаль чиновникам.
Переможний гол Каневського у фіналі Кубка СРСР 1964 проти «Крилья Совєтов» 1:0
Відхід з Динамо, натяки високопосадовців та рідство з Володимиром Леніним
Після приходу тренера Віктора Маслова в 1964-році Каневський покинув «Динамо». Технічний 30-річний гравець не вписувався в атлетичну ідеологію нового коуча, тим паче в такому віці. Йти кудись на пониження після «Динамо» він не хотів, тому і закінчив кар’єру гравця, пішовши працювати старшим тренером у Запоріжжя, в «Металург».
Але пропрацював він Запоріжжі всього три місяці. Адже колишній його партнер по «Динамо» Юрій Войнов якраз тоді очолив «Чорноморець» та запропонував Каневі ще трохи «попиляти». В Одесі Віктор провів лише рік, після чого вже остаточно закінчив з грою, бо і тут став непотрібним команді. Цікаво, що друге півріччя в «Чорноморці» він відіграв зі своїм друзями по «Динамо», яких теж відрахував Маслов — Олегом Базилевичем та Валерієм Лобановським, з останнім доля зведе його ще не раз.
Тренерська кар’єра розпочалась теж не без перешкод. Вже на початку наставницького шляху Каневському тонесенькою натякнули, що буде краще, аби він змінив власне ім’я по батькові. Адже від поєднання Віктор Ізраїлевич — віяло легким флером капіталізму чи ще чимось нездоровим, а тренера тож обов’язково треба «по батькові». Каневський все-таки пішов на цей крок, розуміючи, що без цього успішної кар’єри не побудуєш. Він взяв нове ім’я по батьку, але не втратив можливості трохи зіронізувати над радянською номенклатурою, вставши в один ряд з Леніним і Брежнєвим, долучившись до переліку Ільїчів.
Заскочив в турне по Туманному Альбіону, вигадав назву для українського клубу, але не отримав навіть і грамоти за свою роботу
В 1966 вже Віктор Ільїч очолив друголіговий харківський «Авангард», який згодом зможе вивести у 1-лігу радянського футболу. В наступному році клуб змінить назву, на вже звичну для нас — «Металіст», примітно, що автором ідеї нового неймінґу став якраз Каневський.
«Харків'яни належали до спортивного товариства «Зеніт», а це – «оборонка». Вирішили якось замаскувати приналежність команди до промисловості. Тоді я запропонував: а назвімо «Металістом». І традицію якусь збережемо, і натяки приберемо».
У Харкові молодий тренер проведе п’ять років, успішно утримуючи команду у другому радянському дивізіоні, а в 1970 з харків’янами встигне залетіти навіть до Англії, де проведе міні тур зігравши з тим же «Віґаном» (докладніше у цьому матеріалі).
Далі (транзитом через чернівецьку Буковину і Пахтакор у ролі помічника) в 1973 заскочить у тодішнє закрите місто Дніпропетровськ, де очолить «Дніпро». Прийшовши якраз на місце Лобановського, який і порекомендував начальству дніпрян свого товариша. Протренує Каневський «Дніпро» чотири сезони, стабільно тримаючись в середині турнірної таблиці, одного разу вийшовши у 1/2 кубка. Проте, не дивлячись на результати, так і не отримає заслужені звання, які за протоколом мав дістати.
Вже вихід з «Металістом» у 1-лігу по статуту гарантував би йому звання заслуженого тренера УСРР, але цього не сталося. Не сталося цього і після півфіналу кубка з «Дніпром», вже не кажучи про регалії за ігрову кар’єру, наприклад, звання заслуженого майстра спорту — цього всього він не отримав. Щоправда, звання заслуженого тренера він отримає в Узбекській СРР, за роботу помічником в Пахтакорі. Це звання він не буде рахувати вартісним, скоріше випадковим, адже проробив він там всього нічого. Та й зисків воно ніяких особливо не давало.
«Без результату я не йшов з жодної команди. Серед фахівців котирувався дуже непогано, був у четвірці тих, кого Федерація футболу СРСР направила на перегляд чемпіонату Європи до Югославії. Але я знав – на вищий рівень мене не пустять. Можу досягати успіхів на локальному рівні – але великого клубу мені ніколи не дадуть. Постійно відчував «особливе» ставлення, причому хто приймав рішення, так і не дізнався», — розповідав Віктор.
Невдала спроба втечі з країни та виключення з партії
У 1979 році Каневському запропонували очолити збірну Алжиру. Був вже навіть куплений квиток на літак на 11 січня, але 31-го грудня у Києві йому повідомили, що не куди він не їде, звичайно, без пояснень.
«31 грудня Тамара Главак — була така секретарка київського міськкому партії — зарубала мою подорож. «Нікуди не поїдеш, сиди вдома», — сказали мені. Це сповнило чашу терпіння, і я заявив про намір назавжди виїхати з СРСР, що тут зчинилося! Чи не ворогом народу мене називали, з партії виключили…».
Згодом він прийшов до секретаря парторганізації Федерації футболу УРСР, де тоді працював, та заявив: «Я подаю заяву на виїзд до Ізраїлю». Останньою каплею стала знов вкрадена відзнака, яку йому мала дістатись за виграш зі збірною УРСР спартакіади республік, у тому ж 1979 році.
Через 12 днів його викликали до начальника аналога міграційної служби в СРСР (хоча зазвичай люди чекали рішення місяцями) та повідомили, що виїхати він не зможе. Посилаючись нібито на недостатність рідства, що особливо було іронічно чути людині з ім’ям батька Ізраїль. Також нібито міг вплинути й досвід роботи в закритому для іноземців Дніпропетровську. Хто зна, що там той єврей робив, можливо, схеми ракетобудування добував, а не очки в турнірну таблицю?
Стеження від КДБ, праця робітником та рятівна рука допомоги від легенди
Ще молоді Каневський, Лобановський та Базилевич з партнерами по «Динамо»
Після того випадку радянські спецслужби вже остаточно внесли Каневського у свій чорний список. Вже за тиждень після інциденту він виявив, що за ним стежать. Невеличкі групи людей часто з’являлися біля його будинку, сиділи подовгу, а потім йшли. В той час він ніколи не виходив на вулицю один, адже боявся провокацій КДБ, яке тоді любили їх вчиняти, щоб засадити бідолагу в психлікарню чи в’язницю. Також Віктор був впевнений, що в той час його ще й прослуховували. Все це тривало два роки, поки спецслужбісти не зрозуміли, що з жодними правозахисними організаціями він не пов'язаний, тобто не є відкритим дисидентом.
Весь цей час Каневському довелося поводити себе максимально акуратно. Він одразу повідомив усім друзям та родичам, що він під «наглядом», тому йому краще лишній раз не дзвонити, тим паче — заходити у гості. Але один сміливець все-таки знайшовся, ним був його рудий колега по «Динамо» 60-х Валерій Лобановський, який його не покидав всі ці роки, часто навідуючись навіть у гості.
Саме в ті роки Каневського фактично й відсторонили від футболу, колись прославлений капітан київських динамівців вимушений був працювати будівельником, адже на кращі робити його тоді не брали, а жити треба було якось. Доводилось зводити будинки культури на Чернігівщині та працювати у Москві.
Поки після чотирьох років митарств без великого футболу у 1983 він не очолив ірпінське «Динамо». Клуб, який був створений спеціально під нього. Ініціатором цього став вже неодноразово згаданий його друг Лобановський, який розв’язував це питання на рівні керівництва республіки, а саме з головою партії Щербицьким. За рік ірпінчани на чолі з Каневським виграли обласні змагання та вийшли в українську зону другої союзної ліги.
«Якби не Лобановський... Він зумів переконати цековських кураторів футболу, що «Динамо» дуже потрібна дочірня команда, де б ховали футболістів призовного віку, яких могли забрати в ЦСКА. Причому в цій дочірній команді можна було дати притулок тим динамівським дублерам, які з різних причин тимчасово втратили форму і не вписувалися до складу. Навіщо їм сидіти на лаві запасних, хай краще грають».
Був стертий з історії Динамо, або навіть вирізаний
В ті часи постать Каневського була під забороною, його не бажано було згадувати в історичних довідках і журналістських дописах. Так і сталось з книгою-антологією становлення «Динамо» «Атакувальна вершина», котра вийшла у 1980 році, автором якої став київський журналіст Анатолій Мирський. Пікантності ситуації додало й те, що Мирський з дитинства був другом Каневського, Віктор навіть свою майбутню жінку зустрів вдома у журналіста.
В книгу увійшло прізвища 246 гравців, які одягали біло-синю футболку хоча б раз в офіційних зустрічах. Каневського серед цього списку, звісно, не було, як і не було його на світлині чемпіонського «Динамо» 1961-го року. З котрої капітана біло-синіх успішно вирізали тодішні фотошопери.
Було (Каневський зліва від голкіпера):
Стало:
«Опісля я з ним не бачився, тож не міг спитати про це. Але хіба це він зробив? Йому, певне, сказали: або — або, чи прибери Каневського, чи книжка не вийде. Тих, хто вимагав це, мало назвати дурнями, вони — просто безголові»
Зумів виїхати на Захід, але Союз не залишив його у спокої
Аж у 1988 році Каневському нарешті вдалося покинути «Совєти», виїхавши до США. Тоді під час «відлиги» пускати почали вже майже всіх, Віктор теж ризикнув, знову подавши заявку на виїзд, як вже зрозуміло — то успішно. 15 листопада 1988 року Каневський разом зі своєю жінкою полетіли по звичному тоді емігрантському маршруту Москва - Відень - Рим - Нью-Йорк. Проте остаточно втекти від радянщини не вдалося, його донька тоді не змогла виїхати з СРСР.
«Донька на день запізнилася до посольства Австрії в Москві, куди треба було прийти до конкретного терміну, якого вона не знала».
Вона змушена була залишитись у Москві на невизначений термін, без чоловіка і маленької дитини, котрі зуміли виїхати до Італії. Вона була як і батько взята «під око» спецслужб, адже раптом кровиночка «зливає» інформацію татові, який знаходиться у все ще ворожих Штатах. Цілий рік Віктор Ізраїлевич витратив на спроби визволити свою дитину, писав американським конгресмен, дипломатом, витративши на це купу нервів та коштів (яких і так було мало по приїзду) на юристів, але все-таки домігся свого.
Не зміг себе повністю реалізувати в США, хоч і відкрив власну академію
Після періоду в ірпінському «Динамо» (1983-86) — він ще потренує сімферопольську «Таврію» (у якості помічника) в 1987 році — це буде його останній тренерський досвід роботи у дорослому футболі. В США ж Віктор Ізраїлевич зосередиться на дитячо-юнацькому футболі. По приїзду він пішов працювати тренерем в академію радянських емігрантів «Спартакус», а потім через 8 місяців відкрив і власну футбольну школу, яка проіснує трохи більше десяти років. Учні якої, до речі, будуть вдягнені в такі рідні для нього біло-сині кольори.
Один з візитів на Батьківщину
Проте Каневський в одному з інтерв’ю скаже, що все-таки шкодує, що так і не вивчив англійську на достатньому рівні. Адже це могло б дозволити йому попрацювати, наприклад, і в MLS. Натомість залишаючи в комфортному для нього російськомовному середовищі перспективи були обмежені.
Після розпаду Радянського Союзу Каневський неодноразова приїжджав до Києва, за яким дуже сумував у свої перші роки в Штатах. Один з таких візитів був особливим, це було під час відкриття реконструйованої бази «Динамо» в Конча-Заспі у 1998 році. Тоді перед самим початком пресконференції Каневський увійшов до зали, попрямував до Лобановського — і міцно з ним обійнявся, у багатьох присутніх на очі тоді накотилися сльози. Адже це була довгоочікувана зустріч двох друзів, які пройшли разом, пліч-о-пліч багато життєвих негараздів.
***
25 листопада 2018 у Бристолі штат Коннектикут, у віці 82-років Каневський покинув нас. Залишивши по собі значний слід в історії «Динамо» та українського футболу.
Слід, який намагалися стерти, але не змогли.
