Автобіографія Шовковського: від «СаШо, це шо?» до «Б***ь, це крутіше, ніж секс!»
Реакція на книгу тепер вже в.о. головного тренера «Динамо».
Від редакції Tribuna.com: це текст 2018 року, який ми піднімаємо зовсім без змін, щоб зберегти свіжі на той момент враження та емоції автора від книги. Тоді Олександр Сажко прочитав автобіографію Олександра Шовковського – і залишився дещо спантеличеним.
Зараз книга цікава тим, що після повномасштабного вторгнення Росії та призначення Шовковського в.о. главного тренера «Динамо» її відривки про Майдан, братів Суркісів та критику тренерів київського клубу засяяли новими барвами.
***
Наприкінці травня автобіографія Олександра Шовковського «Усе в твоїх руках» з'явилася у книгарнях, а вже на початку червня екс-голкіпер офіційно презентував її читачам. У книзі 263 сторінки на щільному папері у твердій обкладинці та з суперобкладинкою. Ціна дуже доступна – від 150 гривень. Поки що вона вийшла лише у російськомовному варіанті, але Олександр обіцяє і версію українською з презентацією восени у Львові.
Шовковський – це велике ім'я в українському футболі. Вся кар'єра в «Динамо», 92 матчі за збірну України – на його автобіографію багато хто чекав з нетерпінням. Але вийшла вона, м'яко кажучи, неоднозначною. Спектр вражень описують дві фрази, які використав у книзі сам автор.
«СаШо, це шо?»
Для вболівальника головне багатство футболіста – закулісні історії. Особливо, коли йдеться про гравця з такою тривалою та насиченою кар'єрою, як у Шовковського. 10 років у молодіжній та майже 24 роки в основній команді «Динамо» не могли пройти без величезної кількості епічних подій, про які ніхто не чув.
Але книга не зовсім про це – це перше та головне розчарування. Звичайно, закулісні історії є (про них пізніше), але їхня концентрація в загальному обсязі тексту мінімальна. Складається враження, що Шовковський розповідає їх неохоче, бо боїться когось образити. Або просто не розуміє, що вони критично потрібні для такого типу книги.
Особливо мало Олександр розповів про останні роки в «Динамо», коли там вистачало унікальних персонажів: Мілевський, Алієв, Гармаш, Хачеріді та інші. Чого тільки варті чутки про конфлікт і навіть можливе побиття Шовковським Хачеріді – жодного слова про це та багато іншого.
Напевно, варто було запідозрити неладне, тільки побачивши назву автобіографії – «Усе в твоїх руках». Вийшла класична історія: ваші очікування – ваші проблеми. Шовковський надто зациклений у книзі на своєму я. Але не лише на історіях про себе, що було б логічно, а на емоціях під час складних періодів кар'єри, пошуку виправдань своїх помилок, якихось трохи дивних чи просто кепських філософських роздумах. Таке цікаво у дозованій кількості, але тут – надто багато.
Ідея книги зрозуміла – показати на прикладі, як долати труднощі. Але Шовковський не психолог, щоб підвищувати мотивацію. А його очевидні настанови можуть вплинути максимум на школярів, але не на дорослих людей. Може навіть здатись, що книга більше не для вболівальників, а для самого Шовковського.
Історія викладається не в хронологічному порядку. Це нормальний і часто виправданий прийом у літературі, але це призвело до великої кількості повторів. Деякі шматки не просто переказуються наново новими словами і в новому контексті, а використовуються двічі практично ідентично. Наприклад, розповідь про ідеального тренера (сторінки 60 та 199).
«Бл**ь, це крутіше, ніж секс!»
Сказати, що біографія дуже жахлива, не можна. Якщо читати між рядками, то можна краще зрозуміти особистість Шовковського. Тут він не лише легенда «Динамо», капітан, авторитетний футболіст і, можливо, навіть ідол для київських уболівальників. В «Усе в твоїх руках» Олександр схильний до самокопання, зайвої драматизації ситуацій, але готовий визнавати свої помилки, хоч шукає їм виправдання.
І це прекрасно. Дозволяє відкинути ідеалізований образ та засвоїти, що Шовковський – проста людина зі своїми перевагами та недоліками. Він стає набагато зрозумілішим уболівальникам.
***
Але найкласніше – це все ж таки круті закулісні історії. Так, їх небагато. Але все ж таки вони є:
Григорій Суркіс та Майдан
«Коли прочитав новини про розгін студентів, я не зміг додзвонитися до сина, який тоді жив у Михайлівському провулку. Після цього на своїй сторінці у фейсбуці я розмістив пост про те, що як громадянин та представник народу (а отже, сам народ) маю право на свою точку зору, а тому ніхто не має права закривати мені рота. Тому йду до парку Тараса Шевченка, щоб продемонструвати свою позицію.
Потім побачив, що, крім півсотні пропущених дзвінків, з'явилося мільйон повідомлень. Більшість дзвінків була від керівництва клубу, повідомлень – від близьких мені хлопців. Ще був номер і прохання зателефонувати за ним в будь-який час доби.
Я набрав його і вийшов на розмову із Григорієм Суркісом. Дуже жорстка, дуже довга, дуже предметна розмова про те, що я, як капітан «Динамо», ні в якому разі не маю права ось так висловлювати свої думки та ідеї. І що, тим більше, як киянин, як відомий футболіст, який для багатьох є кумиром і об'єктом для наслідування, я не можу собі дозволити висловлюватися в такому ключі.
Ми тоді довго сперечалися. Я намагався шукати аргументи та відстоювати свою позицію. Розмова вийшла нескінченною, ми згадали тоді фактично всю мою біографію з тієї миті, як я прийшов до «Динамо». Але в моєму пості не було жодного слова пафосу: я повністю підтримував цінності, в ім'я яких тоді вийшли студенти.
Дав слово – тримай його. Якщо пообіцяв щось зробити, доведи обіцяне до кінця. Зрештою, я не відступив. Але та жорстка розмова з Григорієм Суркісом, а потім наступного дня і з Ігорем Суркісом, якому я також намагався пояснити, що відчуваю і чому так написав, все ще лежала на душі важким тягарем.
Ігор Михайлович сказав, що в нього до мене як у президента «Динамо» немає жодних питань. Але саме тієї ночі у мене в волоссі з'явилося не одне сиве пасмо: посивіти за ніч – аж ніяк не метафора».
Обман ФФУ та помилка зі Словенією
«Перед матчем зі збірною Ісландії (1999-го – прим. Tribuna.com) заснували приз «Найкращому гравцю збірної України». Найкращий гравець мав отримати автомобіль Mazda, здається, 626 або 636. За підсумками зустрічі мене визнали найкращим гравцем.
І саме перед самим матчем зі Словенією я запитую: а де ж моя машина? І мені адміністратори збірної кажуть: «Яка машина? Хлопчику, про що ти взагалі? Ти виконував свою роботу, тому правильно буде, якщо ця машина залишиться у Федерації футболу, на ній їздитимуть її представники».
Але ж приз був не від Федерації футболу, а від спонсорів. Ну, як же так? В описаній ситуації мене обурив саме обман, негарний вчинок функціонерів. Саме це вивело мене з рівноваги. А в Ісландії я все одно зробив би все від мене залежне і навіть більше, без огляду на винагороду. І скажіть мені тепер: чи вплинула ця ситуація на той матч зі збірною Словенії?»
Другий рік у школі заради футболу
«У спортивному класі була обмежена кількість місць. А охочих потрапити – у рази більше. Більшість бажаючих закінчили третій клас та переходили до четвертого. Тож вирішили робити спортивним саме четвертий клас. А я якраз його закінчив і мав переходити до п'ятого.
Я батьків слізно просив, щоб віддали мене до цього класу, бо я так хочу в ньому займатися. Закінчилося це тим, що після консультацій з багатьма людьми батьки вирішили залишити мене на другий рік».
Критика тренерів «Динамо»
Про Йожефа Сабо: «Сабо іноді зривається на емоційні висловлювання і цим обмежує свої можливості, не може спокійно, чітко, грамотно донести свою думку гравцям».
Про Олексія Михайличенка: «За 23 роки професійної роботи бути двічі оштрафованим за речі (запізнення на одну хвилину – прим. Tribuna.com), які в моєму розумінні ніяк не пов'язані з моїм ставленням до гри. Мені здається, що саме такі штрафи тягнуть за собою розкол усередині команди.
Я впевнений: у житті команди, що складається з різних гравців із різними характерами, світоглядом, цінностями, звичками, саме тренер має знаходити можливість об'єднувати, створювати всередині колективу атмосферу затишку та комфорту. Може, тому у Михайличенка як у тренера нічого не вийшло?»
Про Сергія Краковського (тренер воротарів при Сьоміні – прим. Tribuna.com): «Безцінний досвід у моїй практиці. Час, коли я раз і назавжди для себе зрозумів – схема, методика, ставлення до тренувань – я так ніколи і нізащо не працюватиму. Ні з ким".
Двічі хотів піти з «Динамо»
«За Сьоміна команда показувала непогані результати. Але я не міг збагнути, що було не так зі мною. На той момент залишалося ще пів року контракту із «Динамо». І я прийняв для себе свідоме рішення, що продовжувати його не буду. Причина проста та об'єктивна: я не граю.
І ось із таким посилом, настроєм та поглядом на своє футбольне майбутнє під кінець сезону 2008-2009 я прийшов до президента «Динамо». Він мене почув, але при цьому сказав: «Не поспішай приймати рішення зараз. Давай почекаємо до кінця сезону». Виявляється, він уже знав, що у Юрія Павловича у Москві виникли якісь складнощі з «Локомотивом», до якого він мав відношення як акціонер».
Зрештою виходить так. Сьомін йде. Приходить Газзаєв. Зрештою, Газзаєв вибрав мене...».
«...Після Газзаєва знову повернувся Сьомін. Ще тільки озвучили, що Юрій Павлович повертається, я навіть не чекаючи будь-якого підтвердження цих чуток, прийшов до президента «Динамо» і сказав: «Продавайте мене. Просто продавайте мене. Я не грав при Сьоміні тоді, і не впевнений, що гратиму зараз. Я, звичайно, дуже люблю свою команду та клуб, але сидіти знову «гріти лаву» і бути на підхваті не готовий». Президент сказав, що про це не може бути й мови».
Критика фанів
«Окремо хочеться сказати з приводу піротехніки на стадіонах. Парадокс, але вболівальники вважають, що таким чином створюють шоу, творять мистецтво. Повна нісенітниця! Вважаю, що це свого роду самолюбування та спроба проявити себе. З якою я категорично не згоден!
Уболівальники часто плутають «уболівання» та фанатизм. Підтримка своєї команди – це одне. А проявити себе на стадіоні – запалити фаєр, кинути петарду, пустити салют – це зовсім інше. На мою думку, це несумісні речі. З ними треба боротися та поступово від цієї практики відходити».
Травми
Згадки про травми зустрічаються по всій книзі, але також їм присвячено окрему главу. Напевно, це найкраща частина автобіографії Шовковського. Ушкодження різного ступеня важкості серйозно вплинули на його кар'єру. Він отримував травми не лише на полі, а й за його межами. Цей шматок обов'язково потрібно читати уважно і цілком, щоб зрозуміти, через яке пекло доводиться проходити спортсменам заради перемог та успіху. Але кілька добрих історій хочеться виділити окремо.
«…Через два місяці після операції, коли я вже почав потихеньку відновлюватися, ми у сильний дощ поверталися з Одеси та стали свідками того, як на зустрічній смузі перекинулася машина.
Я зупиняюся, вискакую з машини і біжу у напрямку аварії. І в цей момент відчуваю сильний біль, ніби хтось ударив палицею по моїй ще не до кінця відновленій нозі в тому ж місці, де зробили операцію. Розумію практично відразу, що схоже на розрив м'язів. Але дострибую майже на одній нозі до машини. Глушу двигун. Допомагаю витягти водія. З іншого боку підійшли інші водії. Дякувати Богу, всі залишилися живі. У зв'язку з цим моє відновлення трохи затягнулося...»
«...У Києві, у матчі проти Маріуполя, при не дуже вдалому рикошеті від Саші Головко я стрибаю, намагаюся дотягнутися до м'яча, який змінив траєкторію польоту, та невдало приземляюся на ліву руку. Найсильніший, гострий біль у плечі.
Мене каретою швидкої допомоги везуть до клініки. Дорога досить довга. І кожна купина, нерівність, і шорсткість віддається в плечі пекельним болем. Поки ми доїхали до клініки, я так стискав зуби, що перестав відчувати щелепу.
Знімок показав, що плечовий суглоб вийшов із сумки. Розрив суглобової сумки. Лікар садить мене на стільчик у себе в кабінеті, кладе свою ліву ногу біля мене, починає перекидати мою ліву руку через свою ногу. Описати пекельний біль було неможливо. Лікар мені каже: «Я зараз на рахунок «три» зроблю різкий рух, щоб поставити на місце суглоб».
І одразу, не встигнувши сказати «раз», робить різкий рух, натискаючи руку, яка впирається в його ногу. Я чую сильне клацання і відчуваю, як біль мене нарешті відпускає. У цьому емоційному стані у мене з вуст зривається фраза: «Б***ь! Це краще за секс!». Потім ще кілька років, коли я приходив до клініки та зустрічав їх, вони починали сміятися та згадувати цю фразу. Ну, хоч до лікаря не ходи».
Фото: AFP; «Динамо»;
