Домінування британців, перший титул Бельгії та нові досягнення українців / Підсумки Кубка світу зі скелетону 25/26

Сезон Кубка світу минув без гучних скандалів і сенсаційних дебютів на подіумі: серед медалістів цього разу не з’явилося жодного новачка в індивідуальних стартах. Водночас складні погодні умови не раз втручалися в перебіг боротьби, а календар зазнавав змін через перенесення гонок. У результаті сезон не лише розставив акценти у боротьбі, але й виявив болісні зони провідних збірних напередодні олімпійських змагань.

Підсумки Кубка світу з бобслею — незабаром у моєму Telegram-каналі 😉.

Золота епоха британського скелетону та нетипово слабкий сезон німецької команди

Метт Вестон увійшов в історію, ставши першим британцем, який виграв три загальні титули Кубка світу зі скелетону, захистивши Кришталевий глобус у фіналі сезону в Альтенберзі. Попри те, що заключну гонку сезону виграв його партнер по команді Маркус Ваятт, Вестон упевнено очолив загальний залік, набравши 1545 очок і випередивши китайця Інь Чжена та Ваятта на 217 і більше очок відповідно. Протягом семи етапів сезону британець здобув п’ять перемог і два других місця, а єдиним спортсменом, який зміг його обіграти, став співвітчизник Ваятт.

Таким чином Велика Британія другий сезон поспіль проводить абсолютно успішну кампанію, підтвердивши повне домінування у світовому скелетоні: британці виграли всі гонки Кубка світу як у чоловічих, так і в жіночих змаганнях, а також здобули перший в історії загальний титул у дисципліні змішаних команд, яка вже незабаром дебютує на Олімпійських іграх. Для Ваятта бронза загального заліку стала третьою медаллю за чотири сезони, тоді як тандем Вестон-Ваятт утретє повторив для Британії досягнення з двома спортсменами на загальному подіумі, що раніше траплялося лише раз до цього олімпійського циклу. Символічно, що єдиним спортсменом в історії, окрім Вестона та Алекс Кумбер, хто вигравав три або більше загальних титулів поспіль, залишається тренер британця – легендарний Мартінс Дукурс.

«Я, в принципі, вже повернувся після травми. Як і з будь-якими тренуваннями, завжди є дрібні проблеми тут і там, і я намагаюся з ними справлятися. Зараз я, по суті, просто бережу себе до Кортіни. Але, так чи інакше, який же це був шалений сезон», – сказав Вестон. – «Наші стосунки з Маркусом як із другом і партнером по команді змушують нас обох виходити на новий рівень. Саме тому ми боремося за перше й друге місця, а не за шосте чи сьоме: ми дуже добре працюємо разом. Коли Маркус демонструє свій максимум, це змушує мене ставати ще кращим – і так само навпаки».

Окремо варто згадати й Джейкоба Солсбері, який залишався майже непомітним на тлі головних рушіїв британської збірної. За рівнем і стабільністю Солсбері суттєво поступався лідерам команди, що відобразилося і в загальному заліку Кубка світу, де він посів 21-ше місце. Найкращим індивідуальним результатом для нього стало 13-те місце на етапі в Санкт-Моріці, який став для нього останнім у сезоні. Водночас свій єдиний вагомий успіх Солсбері здобув у командних змаганнях: він став бронзовим призером чемпіонату Європи в міксті, де ключову роль у медальному виступі британців відіграла Фрея Тарбіт.

А от для збірної Німеччини сезон став нетипово складним і суперечливим. Уперше 19/20 років німецькі скелетоністи не змогли потрапити до топ-3 загального заліку та залишилися без жодної золотої медалі. Найкращим серед німців став Аксель Юнгк, який завершив сезон четвертим у загальному заліку. Найсильнішим стартом сезону для 34-річного спортсмена стала гонка в Ліллегаммері, де він здобув першу за два роки медаль, програвши переможцю лише 0,05 секунди і ледь не оформивши перемогу.

Юнгк також став другим у заліку змішаних команд, виборов дебютний титул чемпіона Європи, а в Альтенберзі символічно поділив срібло з Крістофером Гротером перед рідною публікою. Водночас він залишився критичним до себе:

«Помилок усе одно було достатньо, щоб бути ще швидшим. Це довгий шлях до Олімпіади, але тенденція позитивна», – підкреслив Юнгк, визнаючи, що потенціал для кращих результатів залишається.

Для Крістофера Гротера сезон перетворився на справжні американські гірки. Після травми м’язів олімпійський чемпіон провалив старт кампанії: у Ліллегаммері він показав свій найгірший результат за останні 22 роки, фінішувавши 21-м, а перші три етапи загалом були відверто невдалими. Проте після Сігулди Гротер зумів стабілізувати виступи, чотири гонки поспіль завершив у топ-5, здобув бронзу чемпіонату Європи й поступово повернувся на високий рівень, завершивши сезон дев’ятим у загальному заліку.

Сам спортсмен чесно визнавав труднощі: «Форма була не такою поганою, як показують результати, але це дуже розчаровує. Мені бракувало стабільності, проте “крива” форми чітко йде вгору», – наголосив Гротер, додавши, що головне завдання тепер – підійти здоровим до Олімпіади.

Фелікс Кайзінгер став одним із головних позитивних сюрпризів сезону для Німеччини. У грудні 2025 року він уперше за два роки піднявся на подіум Кубка світу, фінішувавши третім завдяки потужному другому заїзду, у якому відіграв шість позицій. Сезон Кайзінгер завершив десятим у загальному заліку, виконавши олімпійський норматив і фактично вийшовши на пік своєї форми.

«Я майже втратив віру, але тепер знову дуже близький до найкращих у світі. Увесь сезон був просто божевільним: у мене було багато гонок, де я міг фінішувати в топ-8. Потім я знову помилявся з вибором ковзанів, але тепер я нарешті на такому рівні, де можу чітко сказати, що працює, а що ні», – зізнався спортсмен.

Натомість Лукас Найдеггер розпочав сезон багатообіцяюче, ледь не здобувши бронзу вже на першому етапі в Кортіні, де став четвертим, однак надалі стабільності забракло: йому було складно навіть потрапляти до топ-20, а підсумком стало 18-те місце в загальному заліку.

«Початок року був дуже сильним, але потім настав різкий спад. Добре, що наприкінці вдалося зібратися й завершити сезон із більш-менш нормальним відчуттям, навіть якщо загалом усе склалося не так добре», – підсумував Нідеггер. Загалом цей сезон показав, що німецький скелетон переживає перехідний етап, у якому індивідуальні успіхи вже не складаються в звичне командне домінування.

Повернення Чона, Китай знову в лідерах. Флоріан самотужки тягне американський контитент

Сезон Кубка світу 2025/2026 виявився для китайських скелетоністів доволі успішним за останні роки, насамперед завдяки стабільності та рівню виступів Їнь Чжена. Після того як у минулому сезоні він фінішував лише 9-м, цього року Чжен повернувся до елітної трійки загального заліку та здобув срібну медаль у сезоні – це найкращий результат у кар’єрі на турнірній дистанції Кубка світу як для нього, так і для Китаю. Протягом сезону він три рази піднімався на подіум, здобувши бронзові медалі, і при цьому у жодній гонці не опускався нижче 7-го місця, що свідчить про виняткову стабільність на трасах різного типу. Крім того, Чжен разом із Чжао Дань переміг у змішаних командах у Санкт-Моріці, здобувши свою дебютну нагороду.

Другим найсильнішим представником Китаю став Чень Веньхао, який зберіг рівень попереднього сезону. Він двічі фінішував у квітковій церемонії, демонструючи конкурентоспроможність у боротьбі за найвищі позиції, і став важливою складовою китайської команди, здобуваючи результат поряд з лідером.

Складніший сезон провів Лінь Ціньвей: хоча у Ліллегаммері він уперше за сезон потрапив у топ-5, а у наступній гонці завершив у топ-10, загалом йому частіше діставалися позиції в другому десятку. Водночас він показав свою сильну сторону – роботу на старті, двічі оновивши рекорд старту на етапах у Ліллегаммері та Альтенберзі.

Ще один член збірної, Хайфен Чжу, не показав суттєвого прогресу у порівнянні з попередніми сезонами – він двічі потрапив у топ-10, але загалом не зробив яскравих результативних кроків вперед і залишився в другому десятку турнірних рейтингів.

Для південнокорейського скелетону зима 2025/2026 минула під знаком довгоочікуваного повернення Чона Сингі, яке ще рік тому здавалося майже неможливим. Його стрімкий злет кілька сезонів тому зупинила серйозна травма спини, отримана в жовтні минулого року, коли лікарі говорили про ризик тяжких наслідків. Успішна операція та тривала реабілітація дозволили Чону не лише повернутися на трасу, а й перевершити більшість очікувань. Попри ослаблення колись вибухового старту, кореєць компенсував це прогресом у пілотуванні та стабільністю проходження дистанції.

Символом камбеку стала бронзова медаль у Ліллегаммері – перший подіум після важкого періоду, що підтвердив його готовність знову боротися з елітою напередодні Олімпіади в Кортіні. Чон завершив сезон шостим у заліку, і міг би поборотись за вищі позиції, якби не пропустив фінальний етап. Сам спортсмен визнавав, що зробив ставку на чисте керування: навіть за неідеального старту концентрація дозволила зберегти швидкість до фінішу, а подальша мета – поступово повернути втрачені стартові секунди без ризику для здоров’я.

Натомість сезон для Кіма Джісу склався значно важче. Більшість стартів він завершував у другому десятку й лише на фінальному етапі зумів потрапити до топ-10, не змінивши загального враження від кампанії. Помітного прогресу в його результатах не було, і на тлі появи молодих перспективних атлетів позиції Кіма в команді виглядають дедалі вразливішими.

Лідером американського континенту й надалі залишався Остін Флоріан, однак цього разу він не зумів наблизитися до боротьби за високі місця в індивідуальних змаганнях, тричі фінішувавши лише десятим. Водночас саме на його рахунку один із яскравіших моментів сезону для США – рекорд старту на новій трасі в Кортіні (4,51 с). Найбільший успіхів Флоріан досяг у міксті: разом із Містік Ро він виборов срібло в Ліллегаммері, і після цього старту наголошував, що нарешті розібрався зі спорядженням і ковзанням, що дозволило повернутися на подіум у командних змаганнях. У підсумку він став бронзовим призером загально заліку змішаних команд, який вперше розігрувався цієї зими.

Інші представники США Ден Берфут, Ніколас Такер та Енді Віттьє провели відверто невдалу кампанію. Берфут і Такер лише двічі змогли пробитися до другої спроби, тоді як Віттьє за три старти зробив це лише одного разу, стабільно фінішуючи серед аутсайдерів. Утім, для Берфута такі результати частково були свідомим наслідком зміни пріоритетів: він зробив ставку на Кубок Північної Америки, де набирав очки для олімпійської кваліфікації. Подібний підхід цього сезону обрали й канадці, які після експериментів минулого року з великою кількістю спортсменів повністю відмовилися від участі в Кубку світу. Ось таким чином змінились акценти у Північній Америці – із боротьби за окремі місця на Кубку світу на цілеспрямовану підготовку до олімпійського відбору.

Баньїс повертається на подіум. Країни зі скелетонними традиціями далекі від ідеальних результатів

Сезон для італійських скелетоністів розвивався нестабільно, але в підсумку приніс команді кілька важливих і знакових результатів. На старті змагального циклу здавалося, що Амедео Баньїс після травми не здатен боротися за високі місця, однак у другій половині сезону він помітно додав. У Сігулді та Санкт-Моріці італієць стабільно потрапляв до топ-6, а на своїй улюбленій швейцарській трасі двічі піднявся на подіум, здобувши срібні нагороди. Саме в Санкт-Моріці Баньїс випередив Їнь Чжена лише на 0,07 секунди, завоювавши срібло етапу та свою першу в кар’єрі медаль континентального чемпіонату. Сезон він завершив восьмим у загальному заліку, підтвердивши, що навіть після проблем зі здоров’ям зберігає сильні стартові показники. Не менш важливим став і командний успіх: разом з Алессандрою Фумагаллі Баньїс здобув бронзу Кубка світу в міксті та срібло чемпіонату Європи. Сам спортсмен визнавав, що олімпійський сезон почався непросто, але саме під кінець зими він нарешті відчув повернення до оптимальної форми й прагне довести свою конкурентоспроможність у вирішальний період.

Для Маттіа Гаспарі сезон склався значно суперечливіше. Він тричі фінішував у топ-10, двічі саме в Сігулді, де традиційно почувається впевнено, проте за сумою очок показав найгірший результат у загальному заліку за останні три роки. Складається враження, що пік його кар’єри вже позаду, а шансів здобути дебютну медаль Кубка світу стає дедалі менше. Після одного з заїздів на домашній трасі Гаспарі відверто зізнавався, що на трасі часто припускається помилок, пояснюючи це власною схильністю ризикувати на кожному спуску. Третю квоту збірної Італії цього сезону отримали Джованні Маркетті та П’єтро Дрованті, однак обидва не зуміли заявити про себе: Маркетті в Ліллегаммері оновив особистий рекорд, посівши 15-те місце, тоді як Дрованті за три старти лише одного разу зумів замкнути топ-20.

Ця зима для Австрії пройшла без сенсацій, але загалом підтвердив стабільність лідерів команди. Відкриття минулого року Самуель Маєр знову завершив сезон в топ-5 загального заліку, хоча цього разу здобув лише одну індивідуальну нагороду – срібло на стартовому етапі в Кортіні, значною мірою через провал конкурентів. На тому ж етапі Маєр додав і бронзу в змішаних командах разом із Яніне Флок. Протягом зими австрійця переслідували проблеми зі здоров’ям, зокрема затяжна застуда під час різдвяних свят, а також одна відверто невдала гонка в Сігулді, однак загалом сезон він провів доволі рівно й без різких спадів. Важливим чинником стала й відміна домашнього етапу в Інсбруку після реконструкції траси: спортсмени не отримали змоги протестувати нову фінішну ділянку, а Маєр фактично залишився без ще одного потенційного шансу на подіум.

Флоріан Ауер повернув собі статус другого номеру збірної після майже повної відсутності на Кубку світу минулого сезону. Упродовж зими він стабільно балансував на межі топ-20, а свій найкращий результат за останні три роки показав у Санкт-Моріці, фінішувавши 11-м. Саме ця стабільність і кілька сильних відрізків дистанції дозволили Ауеру остаточно випередити в ієрархії збірної Александера Шлінтнера, для якого сезон склався відверто провально. Головний тренер національної команди Міхаель Ґрюнберґер підкреслював, що попри відсутність двох фінішів у топ-12 (критерій відбору), Ауер демонстрував рівні результати та якісні проміжні часи, тож спортивне керівництво рекомендувало його як кандидата на участь в Олімпіаді.

Швейцарці брати Буфф завершили сезон без гучних результатів. Про повноцінну конкуренцію між ними не йшлося – різниця в результатах була занадто великою. Старший із них, Вінценц, завершив Кубок світу 20-м у загальному заліку, а найкращий свій виступ показав на домашній трасі, де фінішував 13-м – результат був близьким до його особистого рекорду і водночас дозволив упевнено виконати олімпійський кваліфікаційний норматив, потрапивши до топ-16. Натомість Валентіно, попри виграну конкуренцію в інших швейцарських скелетоністів і кредит довіри від тренерського штабу, не зумів реалізувати себе в дебютному сезоні на найвищому рівні, жодного разу не фінішувавши навіть у топ-20 окремої гонки, що зробило загальні підсумки швейцарської команди радше стриманими, ніж обнадійливими.

Максім Мінжон дебютував на Кубку світу, однак не зумів виправдати очікування тренерського штабу на чолі з власним батьком. Після кількох невдалих стартів його замінив Лукас Дефає, який отримав шанс у трьох гонках: двічі він пробився до другої спроби, але на цьому його виступи в сезоні Кубка світу завершилися.

Після альпійських збірних увага перемістилася на Північ, де приємно здивував представник Данії Расмус Йогансен. Атлет, який тренується разом із німецькою командою, тричі потрапив до топ-10, зокрема на зручній для себе трасі в Ліллегаммері та добре знайомому Альтенберзі, підтвердивши прогрес.

Латвійські скелетоністи обмежилися лише першою половиною сезону. Найкращим у команді став Емілс Ідріксонс, тоді як великі аванси перед стартом кампанії мав Давідс Валдовскіс, але він лише раз зміг кваліфікуватися до другої спроби. Ідріксонс скористався двома домашніми етапами в Сігулді, двічі фінішувавши 12-м, що дозволило йому завершити сезон у топ-25 загального заліку. Інші представники Кубка світу – Девід Юрі ван Куппевельд, Колін Фрілінг, Владислав Поливач, Тімон Драгоновський і Ніколас Тіммінгс – переважно опинялися в нижній частині протоколів і помітного впливу на хід сезону не мали.

Що не вистачає Гераскевичу до топ-10? Рекорди Лавренюка та дебют Івчук на ЧЄ

Сезон для українських скелетоністів був загалом непоганим, однак низка моментів завадила зробити його одним з найкращих. Лідер збірної Владислав Гераскевич зупинився за крок до топ-10 загального заліку, посівши 11 позицію та показавши третій найкращий результат у кар’єрі за підсумками сезону. Окрасою цієї зими стало його п’яте місце – справжній камбек у стилі Влада, коли він завдяки четвертому часу у фінальній спробі відіграв одразу дев’ять позицій і замкнув топ-5. Загалом протягом сезону він не раз демонстрував уміння відіграватися: двічі поспіль фінішував 12-м, піднімаючись на 3–4 позиції, а також посів 8-ме місце в межах чемпіонату Європи, що стало його найкращим результатом на ЧЄ.

Водночас сезон чітко окреслив і проблемні моменти. Провальна гонка в Ліллегаммері (22-ге місце) та одразу п’ять фінішів на 11–12 позиціях лише підкреслили головну тенденцію – Гераскевичу кожного не вистачало зовсім трохи, щоб закріпитися в десятці. Сам спортсмен не приховував причин:

«Це знову ж таки показує, наскільки висока щільність результатів у цьому сезоні. Не був той стартовий розгін, який ми очікували, були помилки при пілотуванні і не дуже влучили в налаштування… Якби все склалось так, як треба, ми могли бути в десятці або навіть у квітковій церемонії».

В іншому коментарі Влад підкреслював, що частину стартів команда сприймала радше як елемент підготовки до головної мети: «Думками ми вже на Олімпіаді та готуємося до Ігор. Тому цей старт був для нас більш тренувальним, ніж змагальним».

Окремо варто відзначити етапи в Сігулді, де складні погодні умови суттєво впливали на перебіг боротьби. Після не надто вдалого першого заїзду Гераскевич зумів скористатися кращим стартовим номером у фіналі та здійснив ривок угору, пояснюючи це так:

«Був сильний туман і вологість, лід ставав повільним дуже швидко у другому заїзді вийшло покращити результат і піднятись на фінішну п’яту позицію». Сам Влад не приховував задоволення: «Радий, що це поки що найкращий результат, у нас дуже амбітні цілі. У другому заїзді мені вдалось піднятись аж на дев’ять позицій».

Другий номер збірної Ярослав Лавренюк зробив помітний крок уперед. Він кілька разів оновлював власні рекорди, показав найкращий результат у кар’єрі – 15-те місце, а сезон у загальному заліку завершив 22-м, що також стало його персональним досягненням. Лавренюк став найкращим серед юніорів Кубка світу, а на чемпіонаті Європи посів 16-те місце. Попри це, сам спортсмен залишився самокритичним:

«Якщо підбивати підсумки сезону, можна було краще. Олімпійський сезон важко дається ментально. Деякі старти не вдалися так, як я планував». Водночас Ярослав наголошував на позитивній динаміці: «Рекорд на фініші, рекорд на старті – цим я дуже задоволений. Ці змагання показали гарний потенціал, зокрема на юніорський чемпіонат світу».

Додатковою віхою для українського скелетону стала дебютна участь у змішаних командних змаганнях чемпіонату Європи, де збірна посіла 9-те місце з дебютанткою Марією Івчук. Навіть падіння дівчини на старті не зламало її виступ – спортсменка змогла зібратися й довести заїзд до фінішу, що лише підкреслило бойовий характер зовсім юних українських атлетів. Цей сезон для України став перевіркою стабільності, підкреслюючи, що команда підійшла до олімпійського циклу з реальними амбіціями та запасом для зростання.

Історичне чемпіонство бельгійки. Повернення Пфайфер. Перший подіум загального заліку для Британії за 11 років

Кім Мейлеманс провела історичний сезон Кубка світу, який без перебільшення став проривним як для неї особисто, так і для всього бельгійського скелетону. Вона здобула перший в історії Бельгії титул переможниці загального заліку Кубка світу, вигравши три етапи за сезон, причому одна з цих перемог припала на ювілейну 200-ту гонку жіночого Кубка світу, що надало її успіху додаткового символізму. Загалом Мейлеманс була зразком стабільності: шість подіумів у семи стартах сезону, що фактично не залишало суперницям простору для боротьби. Додатковим підтвердженням її домінування стала друга поспіль перемога на чемпіонаті Європи з новим рекордом траси, де бельгійка знову довела, що входить до абсолютної еліти світового скелетону напередодні олімпійських стартів.

Свою форму Мейлеманс підкріплювала й емоційно, відзначаючи ключові заїзди у Сігулді: «У мене був найкращий заїзд, особливо другий, який був найкращим у моєму житті тут, тому я дуже задоволений своїм виступом, – сказала Мейлеманс IBSF. – Це надзвичайно особливе місце. Лід просто чудовий... Мені тут дуже подобається».

Сезон КС для німецьких скелетоністок став підтвердженням командної стабільності та вдалого виходу на пік форми напередодні Олімпіади. Центральною фігурою збірної була Жаклін Пфайфер, яка вперше за 5 років виграла етап та посіла друге місце в загальному заліку – свій найкращий результат із чемпіонського сезону 2019/20. Попри лише дві перемоги, вона завдяки стабільності (п’ять фінішів у топ-5 з семи стартів) змогла втриматися серед лідерок протягом усієї зими. Символічно, що серію Кубка світу Пфайфер завершила перемогою в Альтенберзі, показавши максимальну швидкість 119,85 км/год і встановивши рекорд траси в другому заїзді (57.06 с).

«Це мій найкращий сезон Кубка світу за кілька років – і за стартами, і за стабільністю», – підсумувала спортсменка, додавши, що саме друге місце в загальному заліку стало ключовим підсумком сезону.

Окрім цього, Пфайфер здобула бронзу чемпіонату Європи – першу з 2019 року – та разом з Акселем Юнгком стала другою в заліку змішаних команд.

Домашній етап в Альтенберзі став емоційною кульмінацією сезону і для Сузанни Креер, яка прорвалася з четвертого місця на друге та виконала олімпійський норматив. Срібло стало її єдиною індивідуальною медаллю зими, однак у змішаних командних змаганнях разом із Юнгком вона була ще успішнішою, здобувши срібло та золото, що водночас принесло титул чемпіонів Європи. «Це мрія, яка нарешті здійснилася», – зізнавалася Крер після фінішу.

Ганна Найзе завершила сезон із неоднозначними враженнями: маючи срібну нагороду, вона водночас провела кілька невдалих гонок у Вінтерберзі та Санкт-Моріці, де балансувала на межі топ-20. Втім, сама спортсменка наголошувала, що перебуває на етапі набору форми й свідомо готується до головного старту чотириріччя. Корінна Лайпольд не змогла поборотися за місце в основній трійці збірної, але фінішувала сезон на позитивній ноті, повторивши свій найкращий результат Кубка світу – восьме місце вдома в Альтенберзі.

Британський жіночій скелетон теж повертається до еліти. Головною героїнею зими стала Табіта Стокер, яка провела найсильніший сезон у кар’єрі: встановила стартовий рекорд на новій олімпійській трасі (4,82 с), уперше майже за два роки піднялася на подіум етапу Кубка світу та завершила кампанію третьою в загальному заліку. Ця бронза стала першою для британок у підсумковому рейтингу за 11 років і першою з часів Ліззі Ярнольд у 2015-му. Водночас Стокер стала лише четвертою британкою в історії з медаллю загального заліку, наслідуючи Ярнольд, Шеллі Рудман та Алекс Кумбер. Окремою відзнакою стало срібло чемпіонату Європи – її перша медаль континентальної першості.

«Я не можу повірити, що щойно виграла медаль у загальному заліку. Це не було самоціллю – я просто хотіла добре підготуватися до Олімпіади в Кортіні», – зізнавалася Стокер, наголошуючи, що саме системна підготовка й підтримка команди дали результат.

У змішаних командах вона двічі вигравала золото Кубка світу разом із Маркусом Ваяттом (Кортіна та Ліллегаммер), а також стала частиною історичного успіху Британії – першого золота в новій олімпійській дисципліні міксту.

Стабільну глибину складу підтвердили й інші британки. Амелія Колтман здобула бронзу етапу в Сігулді, завершила сезон десятою в загальному заліку та додала до активу срібло Кубка світу й чемпіонату Європи в змішаних командах (у міксті з Меттом Вестоном).

Фрея Тарбіт набрала стільки ж очок, що й Колтман (944), однак опинилася нижче в заліку через відсутність індивідуальної медалі, хоча тричі фінішувала в «квітах» і мала реальний шанс на подіум у Вінтерберзі, де падіння відкинуло її на 25-те місце. Водночас саме Тарбіт разом із Джейкобом Солсбері виборола бронзу чемпіонату Європи в міксті. Показово, що всі три британські спортсменки стали частиною загальної перемоги у заліку командних гонок, виступаючи в парі з Ваяттом, що ще раз підкреслило системність британського домінування. Завдяки індивідуальним досягненням британська команда стала повноцінною силою напередодні Олімпіади.

Історичний успіх Чехії. Несподіваний провал колишніх лідерок

Сезон Яніне Флок вийшов контрастним. Австрійка встигла одягнути жовту майку лідерки, здобула дві перемоги (одна з них – у важких засніжених умовах Вінтерберга, де оформила ювілейну 15-ту перемогу на етапах Кубка світу) та ще один подіум. П’ять стартових гонок поспіль Флок стабільно завершувала в топ-4, однак далі настав різкий перелом: 20-те місце в Санкт-Моріці, пропуск фіналу в Альтенберзі та, як наслідок, втрата місця в трійці загального заліку – сезон вона завершила п’ятою. Єдиною нагородою поза індивідуальними стартами стала бронза в змішаних командних перегонах разом із Самуелем Маєром.

Флок знялася з фіналу Кубка світу в Альтенберзі через травму, отриману під час тренування на чемпіонаті Європи в Санкт-Моріці після жорсткого контакту з бортом.

«Це постійні злети та падіння. Найбільшою складністю було те, що я повністю втратила відчуття саней і не могла влучати в точки керування», – пояснила 36-річна спортсменка, яка пройшла медичне обстеження в Інсбруку. При цьому Флок наголосила, що загальний залік не був головною ціллю: «Кубок світу не був моїм пріоритетом цього сезону. Кортіна – моя головна мета». Тренер Міхаель Ґрюнберґер запевнив, що часу до Олімпійських ігор достатньо, аби Джанін повернулася до оптимальної форми.

Анна Фернштедт провела найкращий сезон у кар’єрі, зробивши помітний крок уперед у стабільності та результатах: два подіуми й підсумкове 4-те місце в загальному заліку. Для порівняння, у сезоні 2020/21 вона була п’ятою, але тоді мала лише одну медаль.

«Четверте місце – це чудово. Це був мій найкращий сезон: дві медалі, майже всі старти в топ-10, окрім Санкт-Моріца, тож скаржитися точно не можу», – підсумувала Фернштедт. Єдиний серйозний збій трапився саме на непередбачуваній природній трасі, де вона фінішувала 18-ю, однак загалом сезон підтвердив її статус однієї з найстабільніших спортсменок сезону.

Кімберлі Бос уперше за п’ять років залишилася поза топ-3 загального заліку, що саме по собі стало однією з головних несподіванок зими. Чинна віце-чемпіонка титулу не змогла жодного разу піднятися на особистий подіум і завершила кампанію лише 8-ю. Вона стала єдиною спортсменкою з топ-10 заліку без медалі, обмежившись двома фінішами у п’ятірці найкращих. Кульмінацією непростого сезону став провал у Вінтерберзі – 24-те місце, її найгірший результат із 2020 року (Інсбрук). Питання про те, чи минув пік кар’єри Бос, поки що залишається відкритим, але цей сезон точно став для нідерландки тривожним сигналом.

Ніколь Сілвейра почала сезон непереконливо, але поступово набрала хід і впритул підійшла до топ-10. У Вінтерберзі вона стала восьмою, а в Санкт-Моріці здійснила ривок на п’ять позицій і здобула бронзу – першу медаль сезону, піднявшись на подіум разом із партнеркою BB-team Кім Мейлеманс. Вдруге поспіль бразилійка завершила сезон у топ-10 загального заліку (9-те місце). Такі результати пояснюються коригуванням підготовки після падіння в Сігулді у 2024 році. Паралельно Ніколь уже працює над розвитком жіночого скелетону в Бразилії. Як вона пояснює: «Хочу, щоб ця спадщина не закінчилася на мені».

Епізодичні успіхи американок. Прогрес Фумагаллі

Сезон для американської команди вийшов суперечливим. Келлі Кертіс більшу частину зими трималася поза топ-10, стабільно фінішуючи наприкінці другого десятка, однак саме вона здійснила найгучніший прорив: у Санкт-Моріці американка відіграла сім позицій і виборола срібло – свій найкращий результат на Кубку світу з часів бронзи в грудні 2022 року. Саме цей подіум дозволив Кертіс стати найкращою серед американок у загальному заліку, попри загалом нерівний сезон.

Найбільш титулованою за нагородами у складі США стала Містік Ро. Вона здобула індивідуальне срібло у Вінтерберзі, разом із Флоріаном стала срібною призеркою етапу в Ліллегаммері, а також виборола бронзу загального заліку в міксті. Водночас стабільності Ро відверто бракувало: після підготовки з новими санями вона провалила кілька ключових стартів – зокрема в Кортіні та Сігулді (25–26 місця), а на одному з етапів, маючи найкращий стартовий час, не впоралася з трасою й фінішувала лише 20-ю. У підсумку – 17-те місце в заліку, на одну позицію нижче за Кертіс. Інші американки лише підкреслили загальну картину: Везенберг двічі потрапляла до топ-20, зокрема з 10-м місцем у Вінтерберзі, її найкращим результатом з 2022 року, тоді як Сара Родерік майже на кожному етапі балансувала на межі виходу до другої спроби. Загалом сезон для жіночої збірної США варто визнати слабким.

Канадки виглядали переконливіше за сусідів по континенту, хоча й завершили сезон без жодної нагороди. Найкращою серед них стала Геллі Кларк, яка посіла 13-те місце в загальному заліку та водночас стала найсильнішою юніоркою Кубка світу. На її рахунку три потрапляння до топ-10 і дві «квіткові» церемонії, що зробило сезон Кларк важливим кроком уперед. Джейн Ченнелл посеред сезону нічим не запам'яталась.

У китайській команді ключовою фігурою стала Дань Чжао, яка завершила сезон 14-ю та фактично вела заочну боротьбу з Кларк за неофіційний статус найкращої юніорки Кубка світу. Вона тричі фінішувала в топ-10, двічі зупиняючись на восьмому місці. Лі Юйсі, навпаки, здебільшого завершувала гонки наприкінці другого десятка, однак яскраво спалахнула в Сігулді: після 20-го місця в першому заїзді вона показала найкращий час у другому та відіграла одразу десять позицій, що вийшло досить динамічно.

Напередодні домашньої Олімпіади від італійок чекали на прорив, однак сезон виявився стриманим. Травма Алессії Кріппи та затяжний спад Валентіни Маргальо змінили баланс у команді, і лідеркою збірної стала Алессандра Фумагаллі. У загальному заліку вона замкнула топ-15, а на етапі в Кортіні показала найкращий результат у кар’єрі – 9-те місце. Стабільно боротися за топ-10 було складно, зате в міксті Санкт-Моріца разом з Амедео Баньїсом Фумагаллі здобула бронзу, свою першу нагороду Кубка світу в кар’єрі, а також вона стала віцечемпіонкою Європи.

«Я рада, що провела два схожих заїзди з сильними поштовхами. Це дозволило скинути тягар складного минулого сезону. Я справді отримала задоволення від цього старту», – зізналася італійка.

Для Валентіни Маргальо сезон став черговою спробою повернення. Вона лише тричі потрапила до топ-20, але у хаотичному, засніженому Вінтерберзі несподівано фінішувала четвертою, вперше за два роки опинившись у «квітах». Тож загалом сезон радше окреслив проблеми італійської команди, ніж дав готові відповіді напередодні Олімпіади.

Згадуючи альпійські країни, варто окремо відзначити прогрес Юлії Ерлахер. Австрійка завершила сезон 20-ю в заліку, але на окремих трасах уже почала реально наближатися до десятки найкращих. Найяскравішим моментом став етап у Санкт-Моріці, де в першому заїзді вона встановила рекорд старту (5,18 с) і йшла другою. Втім, провальний фінальний спуск відкинув її на 15-ту позицію. Ще одна представниця Австрії, Аннія Унтершайдер, показала 15-те місце в Ліллегаммері, після чого, як і Анна Сауліте, здебільшого боролася за сам вихід до другого заїзду.

Швейцарська команда натомість не виправдала очікувань. Сара Шмід вдруге поспіль провела слабкий сезон, стабільно фінішуючи у третьому десятку. Подібну динаміку показали Юлія Зіммхен, Катаріна Айґенманн, Алін Пелкманс і Келлі Делка. Показово, що навіть Нанна Йогансен, яка лише нещодавно дебютувала на Кубку світу, зуміла хоча б раз пробитися до топ-20, тоді як більш досвідчені спортсменки цього рівня не досягали.

На завершення – про Балтію. Попри помітний прогрес латвійських юніорок Марти Анджане та Дарти Неймане, найкращою серед представниць регіону знову стала Дарта Зунте. У Сігулді вона встановила особистий рекорд, посівши 17-те місце.

Фото: Flickr, alamy, соцмережі спортсменів.