Любителька бобслею Патріція Тайцнарова: у Словаччині займатись цим не було сенсу, в Чехії я відчуваю велику підтримку

Стаття написана на основі перекладу даного матеріалу.

21-річна бобслеїстка Патріція Тайцнарова здійснює свої мрії у доволі нетрадиційному, як для своєї батьківщини, зимовому виді спорту. Рух у неї в крові, бо захоплення льодовими змаганнями — це родинна справа. Вона потрапила у бобслей завдяки щасливому випадку. Зараз звикає до життя в сусідній Чехії, яку представляє на змаганнях.

Як би ти представила себе читачам, які тебе не знають?

Мені 21 рік, я народилася у Стокгольмі і більшу частину життя жила і навчалася в Словаччині. Тепер звикаю до Чехії. Все життя ми чуємо, що треба мати цілі та йти до них. Але деякі люди за все життя не знаходять нічого, що їх наповнювало б і рухало вперед.

Я щаслива, що така мрія почала формуватися в моїй голові, коли мені було 19. Бажання бути найкращою в бобслеї, як тільки можливо. Це олімпійський вид спорту, тому я хотіла б мати чудові результати не лише в Європі та світі, а й брати участь і, можливо, досягти успіху на Олімпіаді.

Можливо, у мене є «льодові гени». Мій прадід Рудольф Тайцнар був хокеїстом, у 1972 році став чемпіоном світу з чехословацькою командою і того ж року здобув бронзову олімпійську медаль. Я амбіційна і вірю, що завдяки наполегливій праці мені вдасться досягти своїх цілей. Комусь це може здатися дурницею – якісь боби, швидкість, 5G перевантаження.

Але у кожного з нас свої пріоритети – хтось хоче мати будинок з басейном, інший – гарну шкіру та волосся, хтось хоче написати кулінарну книгу. А я хочу змагатися в льодовому жолобі і бути якнайкращою. І коли я вже буду «старою» і «повішу шиповки на цвях», я хочу продовжувати займатися спортом як менеджер або тренер, бо досвід, який я набуваю, точно знадобиться іншим.

Ти згадувала, що народилася в Стокгольмі. Коли ти повернулися до Словаччини?

Так, народилася. Моя мама – словачка, і з моїм батьком переїхала жити до Швеції. Спочатку там народився мій брат, а через чотири роки я. Потім батьки розлучилися, і мама повернулася до Словаччини, оскільки тут у неї вся родина.

Бобслей досить нетрадиційний вид спорту для нашого краю. Як ти до цього дійшла?

Фактично випадково. Я почала працювати в тренажерному залі, коли ще грала у футбол. Там працював тренером один колишній бобслеїст. Він отримав інформацію, що шукають гальмівницю для однієї пілотесси, я мала хороші спортивні задатки і підходила для цього, тож він звернувся до мене. Я вирішила спробувати. Спочатку шкодувала, бо початки були жахливі. Але згодом я це полюбила і навіть почала отримувати задоволення. Врешті вирішила, що хочу бути пілессою, а не лише гальмівницею.

Ти займаєшся доволі адреналіновим спортом. Чи інколи буває страх?

Страху вже немає, хоча спочатку був. Скоріше відчуваю повагу, коли я на трасі, на якій мало їздила, або коли керую двомісним бобом, адже позаду мене ще одна людина.

У тебе за плечима багато спортивних досягнень. Що є твоїм «рушійним двигуном», що додає впевненості?

Я дуже вимоглива до себе і критична, тож, чесно кажучи, я сама є своїм рушійним двигуном, принаймні здебільшого. Але впевненості мені додає те, коли я відчуваю, що мені вдається. І коли це бачать інші люди, які розуміються на цьому спорті. Тому, коли після тренування чи змагань хтось із тренерів або інший спортсмен приходить і каже мені, що я добре відпрацювала або стартувала, це завжди додає мені сил.

Що ти вважаєш найважчим у своєму спорті?

Бобслей загалом дуже вимогливий спорт. Це і тренування, і підготовка, і сезон. Постійні кількагодинні подорожі фургонами, ранні підйоми на величезний мороз, необхідний для їзди. Або просто робота з бобом, який важить 170 кг. До цього потрібно додати пошук спонсорів і роботу, коли сезон дозволяє.

Спочатку у мене, мабуть, не було жодних очікувань, бо я не знала, з чим зв'язуюсь. Хіба що думала, що іноді буде легше. Але не скаржуся, бо знаю, що все це формує мою самодисципліну, яка знадобиться мені у повсякденному житті.

Що стало ключовим моментом, який переконав тебе представляти Чехію?

Ключовим моментом стала одна з фотосесій для бренду Tekmar, з яким я співпрацюю. Я розмовляла з фотографом про проблему, з якою зіткнулася в Словаччині як спортсменка. Розмова переконала мене в тому, що якщо я хочу рости як спортсменка, я повинна бути серед людей, які сприятимуть моєму психологічному стану. І в Словаччині це вже не має сенсу.

Є багато причин, чому я так вирішила. Від мінімальної підтримки з боку федерації (як фінансової, так і моральної) до того, що я не вірила, що в такому середовищі зможу показати свій потенціал і талант. І найголовніше – якось його реалізувати.

До переваг членства в чеській команді я б віднесла те, що тепер маю психологічну підтримку і нарешті відчуття, що хтось дійсно хоче, щоб я досягла успіху і росла як спортсменка. Мені не ставлять перепони. Також мене частково підтримують фінансово, хоча я все ще шукаю спонсорів. У Чехії також значно більша база тренерів і спортсменів, від яких я можу вчитися. Тож мені це набагато полегшує життя.

Розкажеш нам, як виглядає твій звичайний робочий день?

Взимку мій «робочий день» виглядає інакше, ніж влітку, тому що взимку я не можу мати нормальну роботу, оскільки постійно подорожую. Тож мій звичайний робочий, скоріше спортивний день виглядає так:

Я встаю о 6:30, готуюся і йду на сніданок. Після сніданку, вже одягнена і зі зібраними речами, йду завантажувати боби та всі необхідні речі для їзди. Близько 7:45 прибуваю на трасу, розвантажуємо боби, і пілоти йдуть на прогулянку трасою. Після прогулянки у мене є близько 30 хвилин на розминку, а потім починаються тренувальні заїзди.

Залежно від кількості людей, а також від кількості падінь, тренування триває від 2 до 7 годин. Після тренування, приблизно з першої до третьої години дня, ми обідаємо і готуємо боби на наступний день. Залежно від втоми і потреби ми ще йдемо на силове або спринтерське тренування. Потім вечеря, душ і я можу йти спати.

Влітку я намагаюся працювати вранці, щоб після обіду залишався час на тренування і для себе.

У чому полягає твоя спортивна підготовка? Що важливо вміти бобслеїсту?

Вона включає атлетично-спринтерські та важкоатлетично-силові тренування. Для мене важливо бути дуже сильною, вибуховою та швидкою. На старті ми намагаємося якомога швидше розігнати боби вагою 170 кг на відстані близько 35-40 метрів.

Як часто тобі вдається тренуватися прямо на трасі?

У наших краях їх, мабуть, небагато... Протягом минулого сезону це виходило кожного другого тижня з листопада до кінця лютого. Більш досвідчені пілоти з більшими фінансовими ресурсами майже всю зиму проводять на трасі, за винятком Різдва. У них більше часу на тренувальні заїзди, і вони їздять з однієї траси на іншу. В Європі є сім трас, тому вибір у нас невеликий.

Що є твоєю психогігієною після важкого дня?

Після змагань я найкраще відпочиваю, коли можу влаштувати день догляду за собою. Піти в сауну, послухати музику, зробити гарну зачіску, одягнутися... Оскільки під час бобслею у мене немає часу ретельно доглядати за собою, мені подобається компенсувати це таким чином. Але після тренувань я люблю відпочивати, наприклад, зателефонувавши хлопцеві або подивившись якийсь фільм.

Хто є твоєю найбільшою підтримкою?

Моя найбільша підтримка, безумовно, моя мама. Вона робить для мене все, що може, і я дуже це ціную. Також мій тренер Лацо є величезною підтримкою для мене. Без них у мене не було б шансів бути там, де я зараз.

Чи стикаєшся ти у спорті з негативними коментарями?

Так, іноді стикаюся з негативними коментарями. На щастя, вони майже ніколи не впливають на мене, і я скоріше сміюся з них. Мені подобається іноді відповідати на них саркастично. Але якщо я відчуваю, що коментар дійсно недоречний і бачу, що він мене турбує, я просто блокую цей профіль і видаляю коментар. І проблема вирішена.

Які у тебе плани на майбутнє?

Найбільший план зараз – Зимові Олімпійські Ігри у 2026 році під чеським прапором, на які я зосереджуюсь. Що буде потім, ще не знаю, але планую жити в Празі. Не думаю, що мене ще потягне повернення до Словаччини. Якщо так, то тільки через родину.

Що для тебе найпрекрасніше в цьому спорті? Чому ти б рекомендувала його іншим?

Найпрекрасніше для мене в цьому спорті – це те, скільки речей, корисних у житті, я в ньому навчаюся, а також те, яких людей зустрічаю, скільки подорожую і як можу працювати над собою. Я дізнаюся, наскільки далеко я можу піти, коли вкладаю все у щось. Я люблю перемагати і добре виступати, тому не буду брехати, що не люблю збирати медалі.

Я б рекомендувала цей спорт іншим тому, що він навчив мене дуже багато чого з різних аспектів, таких як менеджмент, логістика перевезень, пошук спонсорів, робота в соціальних мережах, робота з технічним обладнанням...

Є багато речей, які я понесу з собою в життя після завершення кар'єри (усміхається).

Фото: patriciatajcnar.com, Instagram, X (Twitter).