Нашим топ спортсменам треба дозволяти виїзд за кордон. Вони мають приносити максимум користі Україні
Олександр Сажко – про емоції та раціональність.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну часто зустрічаються різкі відгуки про наших чоловіків-спортсменів, які не взяли зброю в руки: а чого він не в ТРО або ЗСУ? З точки зору емоцій це логічно – життя кожного українця однаково цінне, і багатьох в умовах жорстокої війни дивує, чим спортсмени кращі за інших.
Взагалі-то це дилема для людей багатьох професій, навіть тих, які актуальні в умовах війни. Наприклад, ми, журналісти, вже звикли говорити, що б’ємось на інформаційному фронті, і результати є. А IT-шники підтримують потік валюти, чим серйозно допомагають пораненій економіці країни у стані війни. Та ще й часто щедро донатять ЗСУ та волонтерам з солідних прибутків.
Чи достатньо цього, щоб хтось інший ризикував життям на передовій? Немає єдиної правильної відповіді.
Але точно можна сказати, що немає нічого поганого, якщо як мінімум провідні українські спортсмени займатимуться зараз тим, що вміють найкраще. І, якщо це потрібно, їх треба всіх випустити з країни, щоб вони продовжили професіональну діяльність. Як це вже зробив Олександр Усик, щоб підготуватись до бою з Ентоні Джошуа.
Насправді Усику не був потрібен окремий дозвіл, бо в нього троє дітей. За законом він має повне право виїхати з країни навіть під час воєнного стану. Але якби такого права не було, то його потрібно було б надати. Нехай Усик заробляє, притягує увагу ЗМІ та й далі вдягає українських військових або тероборону.
Так, є й зворотний приклад Василя Ломаченка, який також мав би домовлятись про надважливий бій проти Камбососа за титул абсолютного чемпіона світу та їхати в тренувальний табір (дозвіл він отримав), але відмовився. Він залишився в рідному Білгород-Дністровському, де з самого початку нападу Росії вступив в тероборону. І це також абсолютно нормальна позиція.
Як би в Україні не сумнівались в патріотичності позиції Ломаченка, але його вступ до тероборони став важливим прикладом, який стимулював інших. Жарти, що Путін українізував навіть Ломаченка, вже, можливо, й не зовсім жарти. Вчинок Василя активно висвітлювала світова преса, що дуже допомогло в інформаційній війні проти Росії. Їм захоплювалась світова спортивна спільнота.
Особистий вибір Ломаченка викликає повагу, але чи є ефективним для України його подальше перебування в теробороні? Головного позитивного ефекту вже досягнуто. А далі одразу згадуються слова Віталія Кличко про свого брата: «Можна поставити Володимира на блокпост з автоматом охороняти, і це виглядатиме як забивання айфоном цвяхів».
Навіть якщо Ломаченко не готовий активно займатись допомогою Україні (бо зараз він не здатен видавити з себе і слова на підтримку окрім розмитої молитви), сама його спортивна діяльність перед цим боєм притягуватиме інтерес до країни та варварського вторгнення Росії. Чим більше інфоприводів, тим краще нам.
А якщо можливість виступати закордоном отримають ті, хто готовий активно говорити про війну та допомагати Україні? Особливо це стосується футболістів збірної, які виступають в найпопулярнішому виді спорту та мають досить велику аудиторію. Зараз, навіть якщо в них і є якісь пропозиції, вони не ризикують їх приймати, бо бояться осуду за те, що навіть тільки розмірковують залишити Україну. Хоча ФІФА дозволила українцям переходи поза трансферним вікном.
Циганков, Шапаренко чи Матвієнко принесуть набагато більше користі граючи та перебуваючи постійно на очах світової преси, ніж в Україні в окопі з автоматом. Подивіться, як виглядає майже кожен матч українців, які й так грають закордоном. Це скажена підтримка, українські прапори, акції по збору коштів та потрапляння на головні сторінки більшості світових видань. Чим більше в нас буде таких гравців в Європі, тим краще.
Тим більше ніхто не зобов’язує обмежуватись спортивною діяльністю. За кордоном можна під своє ім’я приваблювати не тільки увагу ЗМІ, а й додаткові кошти на підтримку ЗСУ або українських переселенців.
Дозвіл виїхати під час війни – це не тільки привілей для спортсмена, але й своєрідний соціальний контракт, який чисто психологічно зобов’язує зробити максимум для допомоги Україні. І чомусь здається, що більшість спортсменів його сумлінно виконає. Можливостей для цього там буде значно більше, ніж тут, де зараз явно не вистачає ресурсів в середині країни. З тими, хто виїде і цього не зробить – будемо розмовляти зовсім по-іншому після перемоги.
Але одного дозволу на виїзд від держави недостатньо. Не менш важлива повна підтримка суспільства, щоб самі спортсмені розуміли, що вони роблять правильні речі та допомагають Україні там, де можуть бути найбільш ефективними для загальної перемоги над окупантом. Тому дуже важливо не хейтити їх за непростий з моральної точки зору вибір.
Можливо, це дещо цинічно та несправедливо щодо тих, хто на передовій. Але один топовий спортсмен може врятувати сотні життів та значно посилити інформаційний тиск на Росію. Зараз, коли Україна б’ється з ворогом, який має значно більше ресурсів, нам потрібна раціональність, а не емоції. Якщо є рішення, яке пришвидшує перемогу – його треба використовувати та заохочувати.
