«Динамо» зарано ховати, але див поки не варто чекати
Дмитро Литвинов - про старт киян у Лізі чемпіонів цього сезону.
Кліше, звісно, але це була максимально нічийна гра. Не знаю, що там нарахують за славнозвісними xG, проте «на око» - футбол максимально рівних суперників. До того ж суперників, котрі ще не увійшли у сезон як слід. Фізична форма та кондиції обох команд залишають бажати ліпшого. «Динамо» помітно більше думало про захист до перерви, «Фенербахче» підсів після, почавши пропускати контратаки. От і маємо нічию.
Однак, звісно, ця гра все одно увійде в історію. Бодай тому, що є дещо, що не виміряти xG - це був перший в історії українського футболу матч на нейтральному полі у Лізі чемпіонів. У Лізі Європи те ж «Динамо» вже грало на Кіпрі 20 лютого 2014-го, коли над Майданом, у двох кроках від клубної арени, лунали постріли. Зараз постріли та вибухи чутно по всій Україні - і за кордоном доведеться грати не лише киянам.
Хвилювання додав й виконаний перед матчем гімн України: незвично було його чути перед грою клубів. Але за «Динамо» у середу, хочеться вірити, вболівала вся країна. Так, остання фраза - штамп, котрий завжди не подобався - мовляв, не вболівають фани «Реала» за «Барселону» у єврокубках. Проте війна дещо змінила у всіх нас - і крок із гімном не виглядав нелогічно чи занадто пафосно.
Арена у Лодзі підтримала й творіння Вербицького, й футболістів «Динамо», але на початку було помітно, що останній все одно хвилюються. Дуже довго ловили ритм, були і непотрібні фоли, і зайві передачі там, де був потрібний удар, і невимушені помилки чи не всіх, крім Забарного. Навіть Бущан в кінцівці 45-хвилинки незграбно ловив м’яч після прострілу, але якраз Забарний і підстрахував його.
Дубінчак за такого футболу видавався потенційно слабкою ланкою, але слід віддати належне: на загальному тлі він не випадав. Навіть пару раз непогано сходив вперед. Зарано робити висновки за однією грою, але дуже хотілося б, аби Владислав так саме швидко адаптувався до основи, як його попередник Миколенко. Караваєв - це добре, він дає «підлогу» цій команді, але загальний її рівень вже не змінить.
Тому цього сезону хочеться бачити більше довіри від Луческу до вихованців академії. Коли, як не зараз? В цьому може бути ключ від того, щоб зрештою додавали і команда, і клуб. Запрошення легіонерів до Україні (чи, якщо згадати місце проведення матчу, Польщі) зараз точно виглядає утопією. А шанс Дубінчаку та Ванату - це шанс на те, щоб вони прогресували, їхня вартість зростала, як в того ж Забарного, а клуб зрештою багатів.
Ефект від цього може не бути миттєвим - зараз «Динамо» треба подолати аж три кола відбору до групового етапу. Але це той варіант, котрий треба спробувати, аби за 10 років Ігор Суркіс зі сльозами на очах не казав собі у дзеркалі, що не скористався нагодою. Віра у можливості та в себе, навіть коли не все виходить добре і трапляються провали - це зрештою те, що відрізняє всіх українців у ці місяці.
Бєсєдін, Буяльський, Бущан допоможуть - це ті футболісти, котрі не підуть, бо не настільки цікаві, аби за них дали гроші, що зацікавили б Суркісів. Водночас вони дадуть певну базу, аби не просісти - зокрема на рівні команд калібру «Фенербахче». Так, моментами було тривожно, коли Бущан тягнув удар головою Валенсії чи коли Россі крутив хребці захисту, але «Динамо» вистояло.
Емоції могли б бути більш позитивними, якби вдалося забити у одній з контратак. Але проблеми із завершенням були помітні ще у спарингах, тому важко було очікувати, що тут раптом того ж Бесєдіна чи Вербича з Циганковим прорве. Шлях «Динамо» - важка праця, тут не буде див. Все своїми руками чи, точніше, ногами, допомагаючи один іншому.
До такого способу життя українці за ці місяці також звикли.
Автор: Дмитро Літвінов
Фото: «Динамо»
