Український «Цар», який став чемпіоном світу та легендою італійського футболу
Дмитро Литвинов – про неймовірного П'єтро Верховода.
Франческо Тотті: «Він вдарив мене вже за 8 секунд після початку гри, бо хотів налякати – і йому це вдалося».
Гарі Лінекер: «Найскладнішим моїм суперником був він, абсолютно жорстокий та блискавичний».
Дієго Марадона: «Справжня тварина, у котрої мускули навіть на бровах».
І знову Марадона: «Повз нього було легко пройти, але коли ти підіймав очі, він знову був перед тобою».
Всі ці слова – про П’єтро Верховода, одного з найбільш жорстких і водночас класних центральних захисників в історії італійського футболу. Людини, котру не можна не згадати напередодні зустрічі збірних Італії та України, адже Верховода цілком можна було б назвати Петром Івановичем. Його батько, Іван Лук’янович Верховод, був уродженцем міста Старобельськ Луганської області і навряд чи у дитинстві думав, що коли-небудь опиниться в Італії, а його син стане легендою місцевого футболу.
Сам Верховод у 2015-му казав, що батько чимало розповідав йому про своє дитинство, і цього вистачило, аби розпалити інтерес до України, де у нього є родичі. П’єтро зізнавався, що хотів би одного разу відвідати рідне місто батька, але через війну втілити ці плани в життя складно. Втім, батько Верховода помер у 90 років, є всі шанси, що П’єтро з його унікальним здоров’ям – кар’єру він закінчив у 41 рік у 2000-му – житиме довго, а тому шанси здійснити бажання у нього чималі.
Сам Іван Верховод так і не наважився повернутися до України – ані після здобуття незалежності, ані до того, після Другої світової. Маючи за плечима 7 різних таборів, колишній червоноармієць розумів, що вдома на нього нічого хорошого не чекає – радянська влада не надто роздивлялася, з яких причин ти опинився в полоні та як важко тобі було. Захопили вороги – сам винен.
Зі свого сьомого табору Іван Верховод втік – й згодом, після падіння режиму Муссоліні, вирішив залишитися в Італії. Багато працював, осів коло Бергамо, закохався та одружився з місцевою дівчиною Вінченцою, котра народила трьох дітей – й привчав усіх їх, у тому числі й наймолодшого П’єтро, змалечку до важкої праці. Верховод вже починав претендувати на місце у складі професійного клубу, а все ще підпрацьовував помічником сантехніка: батько казав, що робоча професія зайвою ніколи не буде.
Втім, заробляти все ж довелося іншим – і навряд чи сам Верховод колись жалкував про це. Зрештою професійне перепрофілювання було не першим в його житті – на футбольному полі зміна спеціальності сталася ще раніше. Верховод починав як правий форвард, адже мав чудову швидкість. Вже ближче до завершення кар’єри, коли йому було близько 40 років, він пробігав 100-метрів за 11 з невеличким секунд і жартував, що раніше був швидшим за всіх, а тепер просто такий саме швидкий, як суперники.
Втім, в якийсь момент, коли аматорській команді, де грав П’єтро, була потрібна людина в центр захисту, тренер попросив його допомогти: мовляв, гру ти й так розумієш, а забиваєш нечасто, тож йди назад. На новому місці Верховод швидко показав себе настільки, що у 16 років отримав запрошення на перегляд в «Мілані»: в Ломбардії скаути «россо-нері» спостерігали за всіма, хто тільки-но проявляв себе. От і Верховод, який тоді був у клубі Серії D «Романезе», мав шанс потрапити до команди.
Але його забракували – й втратили шанс створити зв’язку Барезі – Верховод, котра на роки могла б стати найкращою в Італії. А сам П’єтро зрештою опинився у «Комо». Команда, котра влітку 1975-го вперше за 26 років промотувалася до Серії А, але вже за рік вилетіла – й прагнула знайти молоді таланти, котрі допомогли б повернутися. Повернутися не вдалося, та більше цього – зрештою у 1978-му клуб опинився вже у Серії С. Але далі був стрімкий вертикальний злет – не в останню чергу завдяки прогресу Верховода, котрий за два сезони став найкращим центрбеком команди та одним з найбільш перспективних італійських оборонців.
Два поспіль підвищення в класі – і влітку 1980-го за П’єтро розгорнулася боротьба. Але «Комо» вдалося його втримати: боси клубу були впевнені, що черга за рік нікуди не зникне, а у випадку вдалих виступів юнака можна буде просити за нього ще більше. Так і сталося: «Комо» цього разу не вилетів, а щодо трансферу хлопця вже по ходу сезону домовилася «Сампдорія». От тільки домовлялися генуезці у момент, коли розраховували, що самі вийдуть в Серію А, але не так сталося, як гадалося – і клубу довелося ще на рік затриматися у Серії В.
Верховод повертатися на рівень нижче не був готовий – зрештою вже у січні 1981-го він дебютував за збірну у матчі проти голландців. Клуб вирішив, що для всіх буде краще, якщо наступний сезон гравець проведе в оренді в одній з команд Серії А. Пощастило «Фіорентині» – і команда була надзвичайно близькою до золота в сезоні 1981/82, але на фініші трохи відпустила «Ювентус».
Долю скудетто визначила низка скандальних суддівських рішень на користь «Старої сіньйори» – нічого нового, так. Навіть і з всім цим команди підійшли до останнього туру маючи порівну очок, але у матчі «Ювентуса» суддя призначив пенальті у ворота суперника, а у матчі «Фіорентини» було скасовано чистий гол Граціані у ворота «Кальярі».
Згодом Верховод скаже, що футбольна влада була просто не зацікавлена у затягуванні сезону та золотому матчі, що мав бути за регламентом при рівності очок у конкурентів. Попереду був чемпіонат світу – й італійська футбольна федерація воліла, аби усі гравці якомога швидше опинилися у розпорядженні тренера збірної Беарзота. Усі, включно з Верховодом, чиє місце в заявці не підлягало сумніву. Але на турнірі в Іспанії, що приніс «скуадрі» третє в її історії золото, він так і не зіграв – завадило пошкодження, отримане напередодні турніру. Своє золото, втім, отримав і ніколи не вважав його заробленим у якості «пасажира».
За 4 роки Верховод поїде на наступний чемпіонат світу вже у якості основного гравця. Але там не впорається з опікою Платіні в матчі ⅛ фіналу – і турнір для чинних чемпіонів світу завершиться значно раніше, ніж вони очікували. Болюча невдача для Верховода, котрий їхав у Мексику в статусі вже не висхідної, а повноцінної зірки Серії А, універсального гравця, котрий здатен був і грати стопера, і працювати персонально по зіркових опонентах, і навіть грати опорного за необхідності.
Влітку 1982-го він так і не повернувся до «Сампдорії», поїхавши у ще одну оренду до «Роми». Дивовижне рішення, на котре, як писали італійці, вплинув тодішній прем’єр-міністр Італії Джуліо Андреотті, що був фаном «вовків». Сам Верховод якось, відповідаючи на питання щодо переваг, котрі отримав, переїхавши до Риму, чи то пожартував, чи то ні, сказавши, що головне – що він був поруч із президентом Пертіні. Мовляв, дуже йому вже сподобалася проста поведінка політика, що повертався одним літаком з командою чемпіонів світу з Іспанії.
Але на полі не до жартів було не лише Верховоду, а й суперникам «Роми» – столична команда просто не залишала шансів іншим. 17 ігор на нуль того сезону – заслуга усієї оборони команди, але Верховода у першу чергу. Він все ж взяв таке бажане «скудетто» – і цього року вже жоден суддя не зміг відібрати медалі переможців у команди П’єтро.
І якби П’єтро залишився у «Ромі» – хтозна, можливо 1984-го у фіналі Кубка чемпіонів «вовки» все ж «загризли» б «Ліверпуль» в основний час, а не програли у серії пенальті. Але футболіст влітку 1984-го все ж дебютував у «Сампдорії»: тамтешній президент Мантовані вирішив, що має достатній ресурс, бажання та склад команди, аби кинути виклик традиційним грандам і ставити найвищі завдання перед командою. Гравець не розмовляв з президентом два місяці: настільки хотів залишитися в Римі і зіграти у головному єврокубку.
Але Мантовані зрештою переконав його, запевнивши, що Верховоду у його планах відведена ключова роль. Футболіст повірив – і віддавався на полі повністю. Його називали «Гладіатором Сампи», але частіше – просто «Царем», задовго до того, як це прізвисько почали використовувати стосовно Андрія Шевченка. Так, в італійців не завжди все добре з фантазією та бажанням вигадувати щось оригінальне: ти з території, що колись була під царатом? Будеш «Царем».
Проте з тим чи іншим прізвиськом, але Верховод залишався у топі найкращих гравців ліги. І поступово допомагав «Сампдорії» скараскатися нагору, зблизившись із лідерами команди Віаллі та Манчіні. Влітку 1990-го, коли команда виграла Кубок кубків, але знову була далека від чемпіонства, саме вони втримали П’єтро у команді, коли за ним прийшов «Мілан».
Мантовані вже був готовий віддати гравця – 31 рік тоді був передпенсійним віком для захисника та й гроші давали хороші, а сам Верховод просив нову угоду. Але дует нападників вмовив президента не віддавати лідера захисту конкурентам. І виявився правим – саме в сезоні 1990-91 генуезці досягли довгоочікуваного чемпіонства. Михайличенко, що тоді перебрався у команду, згадував, що Верховод, попри коріння, здавався типовим італійцем, що знає собі ціну, але при тому є абсолютним профі та вожаком команди.
Самому захисникові не завадили навіть проблеми з легенями (пневмоторакс – простіше дірка у легенях), що раптом виявилися протягом сезону: тренер Бошков вимагав, щоб Верховод залишався на полі, навіть коли тому було погано. Сам футболіст згадував, що на нього назавжди вплинули слова колишнього тренера Лідхольма, з котрим працював у «Ромі». Коли хтось з римлян поскаржився на мигдалики, Лідхольм заявив, що у молоді роки хтось з родичів просто вирвав йому мигдалики на морозі – й він може повторити з тими, хто скаржиться.
П’єтро ж знайшов в собі сили перезарядитися після вже третього для себе чемпіонату світу. Він вже й не очікував виклику – після Мексики-1986 новий тренер «скуадри» Вічіні почав різке оновлення складу, роблячи ставку на тих, хто буде в соку у 1990-му. Але зрештою не втримався і повернув П’єтро до збірної, особисто зателефонувавши на початку 1990-го: повертайся, старий, ти потрібен мені, аби впоратися з ван Бастеном. Ще один товариський матч з голландцями знаменував повернення футболіста до збірної, але на чемпіонаті він зіграв лише у 3 матчах – і потім дуже жалівся, що йому так і не дали зіграти у півфіналі проти Марадони.
На четвертий для себе турнір Верховод вже не поїхав: Саккі кликав, але відверто сказав, що бачить у футболісті лише запасного, котрий зіграє лише якщо у когось з основних не стане здоров’я. І треба ж – фактично весь турнір пропустив той самий Барезі, котрий не грав весь плей-оф і повернувся перед фіналом, аби не забити там свій пенальті у серії.
А за рік П’єтро все ж залишив Геную: Мантовані помер, бюджет за його дітей, що успадкували клуб, поступово скорочувався, великих завдань клуб не ставив. Планував, що стане гравцем «Фіорентини», але в останній момент зателефонували з «Ювентусу». П’ємонтський клуб хотів запросити його ще у 1983-му, але не зміг переконати власника «Сампдорії». Хоча на зустрічі з Боніперті, президентом «Юве», той навіть заплатив за каву – унікальне досягнення для скнари Боніперті, про що згодом у Турині жартували.
З «Юве» Верховод все ж виграв Лігу чемпіонів: у фіналі першого розіграшу, в 1992-му, з «Сампдорією», він та Віаллі програли «Барселоні», але за 4 роки все ж взяли своє, вже проти «Аяксу», най і в серії пенальті. А сам П’єтро першим прибував на тренування, коли на базі був лише такий саме «жайворонок» Джованні Аньєллі – легендарний президент воював у Другу світову на тому ж Східному фронті, що й Іван Верховод, йому було що обговорити з гравцем.
Але влітку до Туріну перебралися молодші Монтеро та Юліано, Верховод відчув себе зайвим – і нарешті опинився в «Мілані», котрий став чемпіоном і посилював склад. Проте зайшов туди так, що краще й не згадувати – 11-те місце в чемпіонаті, невихід з групового етапу Ліги чемпіонів, рекордно рання зміна тренера команди-чемпіона.
Сам Верховод зіграв всього 16 ігор – і вирішив, що всього вже не виграєш, а грати хочеться. Тим більше, що на горизонті вже був рекорд Серії А за кількістю ігор, які гравець колекціонував з таким саме завзяттям, як шматочки мила з готелів, котрі почав збирати змолоду – й зібрав колекцію, котрої вистачило б на миловаренний завод. Але зрештою до Діно Дзоффа навіть після 3 наступних сезонів, відіграних за скромну «П’яченцу», залишилося 8 ігор (згодом П'єтро обійшли й Пальюка з Мальдіні). Пропозицій від клубів Серії А влітку 2000-го Верховод так і не дочекався – і вирішив завершити.
2 чемпіонських титули Серії А, 4 Кубки Італії, Ліга чемпіонів, Кубок кубків, дві медалі першостей світу – і велич, котру не виміряєш жодними титулами й цифрами. Та тренерська кар’єра, котра не склалася: «Катанія», «Фіорентина», «Трієстина», камео в Угорщині та Албанії.
Втім, його пам’ятають, іноді використовують як експерта. П’єтро по-батьківськи бурчить, нарікає на сучасних захисників: «Хто схожий на мене? Шкріньяр, але він забагато залишає простору суперникам». Спробував себе у політиці – висувався 2012-го на посаду мера Комо, набрав трохи понад 2,5 відсотка голосів і покинув цю справу.
За кого він буде вболівати у матчі Італії та України? Напевно, що за італійців, однак людина, котра ще змолоду виправляла журналістів, коли ті писали її прізвище через W, а не V – «Я не поляк» – точно не надто засмутиться, якщо на Євро зрештою поїде країна її батька.
«Ти – як Халк, тільки не зелений», – жартував із Верховодом той-таки Марадона.
І справді – Неймовірний.
