Понад 50 років тому «Зоря» здійснила найбільшу сенсацію в історії футболу СРСР. Як здобувався той титул
Дмитро Литвинов – про останнє чемпіонство луганчан.
В сезоні 2022/23 років «Зоря» вперше в історії реально претендувала на перемогу в чемпіонаті України, але в ключовому матчі не змогла подолати «Шахтар».
Втім, у історії луганського клубу був час, коли він був найкращим в сезоні, ставши у 1972 році чемпіоном СРСР. Той титул чи не одразу почали називати найбільшою сенсацією в історії радянського футболу – і він справді був унікальним за багатьма параметрами. Нижче – декілька історій, котрі допоможуть зрозуміти, завдяки чому стало можливим те чемпіонство.
На успіх «Зорі» працювала вся область, що згодом призвело до карної справи
Твердження, що футбол у радянські часи був засобом пропаганди, давно вже стало загальним місцем. Бачити свою команду щонайвище хотіло чимало керівників своїх республік, областей чи міст. Втім, ступінь цього бажання мало в кого був таким, як у Володимира Шевченка, котрий із 1961-го, з перервою у 1963-64 роках, очолював Луганський обком КПУ.
Шевченко захоплювався не лише футболом: на початку 1970-х в якийсь момент у елітних дивізіонах радянських турнірів було одразу 4 команди з Луганська: окрім футбольної «Зорі», волейбольні «Зірка» в чоловіків та «Іскра» в жінок (обидва клуби встигли побувати призерами першостей), а також баскетболісти з «Автомобіліста». За останній, до речі, виступав небіж самого Шевченка Владислав Пустогаров, котрий згодом, вже наприкінці 90-х, буде головним тренером збірної України.
Втім, навіть на тлі інших спортивних команд, футболістам приділялася особлива увага. Шевченко розумів, що на успіхи суперників по чемпіонату СРСР працюють де вся республіка, де багатотисячні спортивні товариства, а де й цілі відомства. В таких умовах, аби боротися за високі результати, треба було мати хороше фінансування та можливість втримувати своїх футболістів.
Вже згодом про «Зорю» казатимуть, що вона стала першим професійним футбольним клубом СРСР. Це, звісно, перебільшення – і не лише тому, що в радянському футболі лякалися слова «професіоналізм» ще більше 15 років, аж доки 1988-го «Дніпро» не перейде на так званий «госпрозрахунок». Але «Зоря» залучала до успіхів клубу кількість «спонсорів», якій позаздрили б сучасні українські клуби.
Виглядало це так: футболіст, котрий був потрібний команді, зараховувався на посаду робочого чи майстра на якийсь завод, фабрику чи підприємство. От тільки на відміну від інших клубів СРСР, де це теж було звичною справою, кількість таких підприємств могла сягати, цитуючи Леброна Джеймса, «не одного, не двох, не трьох…» і так далі. Загалом у схемах брало участь понад 600 установ. Зарплати, премії та «13-і зарплати» дозволяли втримувати у «Зорі» тих, кого намагалися переманити, використовуючи грошові стимули. Але проти запрошень силових структур навіть у Шевченка були все ж дещо обмежені можливості.
Шевченкові тут допомогало те, що згадану вище перерву у роботі головою Луганського обкому він провів на посаді партійного куратора промисловості області. До повноти влади за партійною лінією додавалися особисті знайомства з керманичами заводів й фабрик. Зрештою, коли Шевченка зніматимуть з посади – як казатимуть, не менш затятий вболівальник Щербицький так і не пробачив успіха «Зорі» – то ці схеми, на які до того дивилися крізь пальці, фігуруватимуть у якості одного з найбільших гріхів занадто ініціативного керівника.
Розслідування тривало майже два роки, зрештою до відповідальності було притягнуті кілька десятків осіб, котрих звинуватили у розкраданні коштів на суму у 200 тисяч рублів. Втім, у справі могла фігурувати й значно більша сума: вже значно згодом писали, що Шевченка звинувачували у причетності до «зникнення» 600 тисяч рублів, але аби не здіймати галас та сприяти появі питання «А де ж був Щербицький?» останній дав відмашку не саджати опонента. Втім, вирахувати саме суму, що була витрачена з цих коштів на «Зорю» складно: для порівняння, офіційні премії за чемпіонство були «лише» 500 рублів.
До чемпіонства «Зорю» привів зубний технік, котрий ледь не втратив руку у Бірмі
Вперше тренером «Зорі» Герман Зонін став ще 1962 року. Тоді команда ще належала до товариства «Трудові резерви» й мала відповідну назву. 36-річний Зонін з першої спроби виграв першість в українській групі першої ліги, але до еліти радянського футболу команда не потрапила. Якраз сталася реформа, за якою елітний дивізіон поділили на дві підгрупи й «Зоря» потрапила лише до другої.
Схеми радянських ліг 1960-х – тема для окремої й тривалої розмови, але варто відзначити, що й у реорганізованому турнірі в 1963-му «Трудові резерви» були серед лідерів, зрештою ставши 5-ми. Проте до еліти виходили лише 2 перших місця – і з дебютом у вищій лізі довелося зачекати аж до 1967 року. Зонін на той момент працював у Бірмі (тодішня назва М’янми), куди йому запропонували їхати підіймати рівень місцевого футболу, ну й заразом заробити трохи грошей.
Фахівець ціну грошам знав добре. Із хлопця не вийшло великого футболіста – занадто багато було травм, у тому числі й нефутбольних: якось йому зламало руку гвинтом на заводі, де працював. У Зоніна не вийшло розкритися як в гравця у Казані та Ленінграді, тому він дуже рано почав заробляти ще й як зубний технік. Втім, любов до футболу зрештою перемогла і він став тренером спочатку однієї з юнацьких команд тих самих «Трудових резервів», згодом очолював ленінградську дорослу команду з такою назвою, а потім й запрошення до Луганська отримав.
З Бірми Зонін на третій рік натурально втік, втомившись від місцевих кухні та клімату, що ледве не коштували йому втрати руки. У нього через специфіку місцевої кулінарії почався авітаміноз, що призвів до того, що рука почала гнити. Врятували, але коли він відпросився буквально на пару тижнів до Ленінграду, то звідти вже відмовився повертатися й працював викладачем у місцевому спортивному інституті. Звідти у 1969-му його й запросили до Луганська вдруге. Шевченко, з котрим їхні стосунки не були ідеальними під час першого приходу фахівця до «Зорі», зателефонував особисто й переконав їхати.
Сам тренер ніколи не вважав себе генієм тактики, роблячи ставку на фізичну підготовку та швидкість у діях своїх команд. Зрештою, він викладав це в інституті й мав хорошу базу для досліджень. «Я розробив науковий метод тренувань та розминок. Головний акцент робив на швидкість та захоплюючі вправи», – згадував він, також додаючи, що «Зоря» першою в СРСР почала використовувати аритмію.
Окрім цього, Зонін намагався відпрацьовувати до автоматизму комбінації у своїх командах, де завжди був чітко окреслений основний склад, 2-3 резервісти, готових підмінити лідерів, а за ними – ну, не порожнеча, але люди, що з’являлися вже зовсім епізодично. У чемпіонському складі «Зорі» це проявилося дуже чітко: 11 польових гравців провели 23+ матчі з 30 можливих, від 10 до 15 ігор зіграли ще 3 гравці, а епізодично, до 7 ігор за сезон, з’являлися ще 3 футболісти. Окрема історія була з воротарями, але про неї дещо згодом.
Сабо, котрого Зонін бачив лідером, завершив кар’єру, а потім … грав у фіналі Кубку кубків
16, 13, 11, 5, 4 – це не перелік виграшних номерів лотереї «5 з 36» (зрештою, вона з’явиться трохи згодом, 1976-го року), а місця, що «Зоря» займала у вищій лізі першості СРСР після свого дебюту там у 1967-му. Як бачите, результати ставали краще щороку. Зрештою, й 1972-го «Зоря» стрибне аж на 3 сходинки, що дозволить їй виграти приз «Кубок прогресу». Але всього цього прогресу могло не бути, якби не прихід Зоніна восени 1969-го.
Саме в перший повноцінний його сезон у команді відбувся перехід від статусу колективу, головна мета якого не вилетіти, до рівня борця за щось серйозне. Зонін довіряв молоді, але вмів переконати й досвідчених гравців, що вони зможуть й допомогти «Зорі», й добряче заробити в Луганську. Вожаком молодого колективу Зонін бачив досвідченого Йожефа Сабо. Хавбек, котрому 1970-го виповнилося 30 (тут міг бути жарт про вік людини, що народилася 29 лютого), був непотрібний Віктору Маслову у Києві, де тренер хотів оновити склад, тому залюбки погодився на переїзд до Луганська.
Сезон-1970 Сабо провів тут, грав на хорошому рівні, але наприкінці року заявив, що втомився і зав’язує з футболом. 30 років тоді й справді виглядали критичним віком для таких гравців, що ніколи не жаліли ні себе, ні суперників. Хавбека проводили з пошаною, на прощання подарувавши від клубу телевізор – справді коштовну річ в тогочасному радянському суспільстві.
Яким же було здивування партнерів та Зоніна, коли незабаром вони дізналися, що «залізний Йожеф» тренується з московськими динамівцями. Сабо провів там два роки, за які встиг дійти з клубом до фіналу Кубку кубків-1972 і лише наприкінці чемпіонського сезону «Зорі» й справді завершив кар’єру. Цікаво, чи пішов би він, якби знав, що чекає на луганчан після його «завершення кар’єри»? І ще більш цікаво, чи стала б команда чемпіоном, якби він залишився там? Питання, питання…
На початку сезону-1972 «Зоря» відмовила «Динамо» у договірній нічиї, а наприкінці витягнула на друге місце
«Зоря» й без Сабо стала четвертою, до перших в історії медалей у 1971-му не вистачило 3 очок, на які команду випередило тбіліське «Динамо». Напередодні нового сезону саме грузини, а також «Арарат», що став другим у 1971-му, вважалися основними немосковськими конкурентами чинних чемпіонів з київського «Динамо».
Втім, як ви вже зрозуміли, головним сюрпризом чемпіонату стала інша нестолична команда. Дивувати «Зоря» почала з першого ж туру, коли рознесла вщент киян 3:0. Причому, за словами Зоніна, напередодні матчу до нього завітав колега Севідов, котрий запропонував зіграти внічию – початок нового чемпіонату, очки потрібні обом командам, можна порадувати глядачів з тим рахунком, який назве сам Зонін.
Але той відмовився – і не пошкодував. «Динамо» не допомогла ні поява у команді Михайла Фоменко, котрий ще за рік до того цементував центр захисту «Зорі», ані відсутність основного воротаря «Зорі» Ткаченка.
Сказати, що результат став шоком – нічого не сказати. «Динамо» за рік до того виграло чемпіонат з відривом у 7 очок від срібних призерів, дуже серйозна відстань в часи, коли за перемогу давали 2 бали. Команда мала у складі і тих, хто застав перемоги 1960-х, і молодих футболістів на чолі з найбільш «тотальним» хавбеком радянського футболу Віктором Колотовим, котрий за рік до того поступився у опитуванні за звання футболіста року в СРСР лише своєму одноклубнику Рудакову.
Ляпас вийшов гучним, але, звісно, ніхто не поспішав вважати «Зорю» фаворитом сезону. Й вона продовжувала користуватися цим: виграли 5 ігор з перших 6, у тому числі в московських «Спартака», ЦСКА та «Динамо». Примітно, що з останнім грали у Львові, бо московська команда якраз готувалася до матчу Кубка кубків і не хотіла їздити через всю країну. От й запропонувала свій домашній матч відіграти поближче до кордону, певно, вірячи, що «Зорю» переможе й без підтримки рідних вболівальників. Але щось пішло не так.
Ключовою могла стати перша поразка, що сталася у 8-му турі в Тбілісі. Тамтешні динамівці наздогнали «Зорю», та вона, втомлена кавказьким турне (до того перемогли у Єревані «Арарат»), програла в Баку «Нефтчі», який за підсумками сезону посяде останнє місце. Але грузини теж не змогли виграти свій матч – і «Зоря» втрималася. На фініш першого кола вдалося накатити, там бул й більш-менш простий календар – і за підсумками першого кола луганчани отримали перевагу в 5 балів над киянами, котрі оговталися після стартових невдач.
Цей самий гандикап й зберігся протягом другого кола. Перша його половина була дуже нерівною через календар, коли команди мали різну кількість ігор через зовнішні обставини, про які згодом. Але зрештою очки втрачали й динамівці, а також ЦСКА й ті ж єреванська і тбіліська команди, що в різні моменти наближалися до «Зорі». Але «Зоря», як стала лідером після 1-го туру, так і пронесла цей статус до кінця сезону, звалившись на 2-у позицію лише на відрізку з 8-го по 10-й тури.
А на самому фініші, вже у статусі чемпіона, у останньому матчі першості «Зоря» таки зіграла договірний матч з «Динамо». Зонін був відсутній на грі, вже готуючи своє повернення до Ленінграда, та згодом стверджував, що нічого про це не знав. Нічия 3:3 у Києві дозволила вже екс-чемпіонам фінішувати другими, випередивши за додатковими показниками одноклубників з Тбілісі. Ще на бал позаду були «Арарат», ЦСКА та новачок вищої ліги «Дніпро» із молодим тренером Лобановським.
Ключові гравці команди: воротар-пенальтист, що пережив клінічну смерть, захисник-«Бригадир» та напівтурок на прізвисько «Циган»
Як і обіцяли, повертаємось до ситуації з воротарями та їх кількістю ігор у чемпіонській «Зорі». Вийшло так, що основним сезон починав Михайло Форкаш, що вважався дублером. Шлях до основи йому відкрила травма основного воротаря «Зорі» Олександра Ткаченка. Голкіпер у серпні 1971-й кинувся в ноги футболісту «Зеніта» Полякову й отримав удар ногою у скроню.
Ткаченко пережив клінічну смерть – і йому знадобився час, аби відновитися. «Тіло я не відчував взагалі – не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Очі не міг розплющити! Пролежав без руху близько двох місяців. Біль був нестерпний – голову просто розпирало. Мені в поперековий відділ вставили голку, викачували звідти зайву рідину. Це було страшно. Відновлювався півроку», – згадував Ткаченко ту історію.
Але зрештою грав ще дуже довго. Вже у 1980-ті він почне виконувати пенальті після повернення до «Зорі» із … того самого «Зеніта». І заб’є 10 голів.
Тоді ж – щастя команди, що Форкаш не підвів. Протягом сезону вони іноді змінювали один одного протягом матчів, тому й награли в сумі більше, ніж 30 - 15 у Форкаша, 19 - у Ткаченка. До речі, третім в тій команді був майбутній легендарний тренер з міні-футболу Геннадій Лисенчук.
Лідером захисту був Олександр Журавльов на прізвисько «Бригадир». 27-річний оборонець з’явився у «Зорі» ще 1964-го, починав як хавбек, але перекваліфікувався. І мав всі шанси … залишити команду вже під час другого пришестя Зоніна. Той вважав, що гравець вичерпав свій потенціал і відпустив того у 1970-му до кадіївського «Шахтаря». Там Журавльов швидко проявив себе, а тим часом Шевченко переконав Зоніна дати другий шанс футболісту.
Журавльов зіграв найбільше (28) матчів з усіх оборонців того сезону і забив 3 голи, у тому числі пенальтиі в тій першій грі з «Динамо». Журавльов істотно допоміг й молодому Малигіну, що замінив у основі Фоменка. Зрештою, прізвисько «Бригадир» Олександр й отримав саме за вміння керувати діями партнерів.
У середній лінії відзначалися по 7 разів Віктор Кузнецов, котрий із зростом 169 сантиметрів вважався одним з найкращих гравців СРСР на «другому поверсі», та Анатолій Куксов, який мав класний дальній удар. Але найбільших див фани щоматчу чекали не від них, а від атакувального хавбека В’ячеслава Семенова, котрий міг грати й у атаці, але насправді був всюди, де треба.
Семенов не знадобився у Києві, де починав кар’єру в зірковому «Динамо» і тривалий час вірив, що проб’ється у основу в Маслова, відмовляючись від запрошень «Торпедо» та «Арарата». Втім, 1969-го у 22 роки все ж перебрався до «Зорі», коли побачив, що й у новому році не буде основним.
У перший же сезон його включили до символічної збірної дебютантів вищої ліги, а далі творив магію. Сам він за смаглявий колір шкіри отримав прізвище «Циган» й іноді зараз вказують, що В’ячеслав був цієї національності. Але ні: просто його батько був турком, а «Семенова» – прізвище його матері. Один з найкращих дріблерів радянського футболу того року був на піці кар’єри і встигав всюди.
Не дивно, що наступного року В’ячеслав отримає запрошення ще раз спробувати себе у Києві, там у нього знову не вийде, будуть виступи у «Дніпрі», повернення до «Зорі», а потім багато років дитячим тренером у «Динамо». Але це все попереду, а тоді він просто грав як міг – і міг багато.
Чимало голів з його асистів забили й номінальні форварди Онищенко та Єлісєєв. Перший, як і Семенов, втомився чекати шансу проявити себе у «Динамо», другий був не надто яскравим форвардом у командах «Локомотиву», то московського, то калузького. Обом було що доводити, і 19 голів на двох у доробку – хороший результат.
Стати чемпіоном «Зорі» не завадили навіть Олімпіада та участь у міжнародному турнірі в статусі … збірної СРСР
Протягом сезону Зонін отримав запрошення допомогти олімпійській збірній СРСР та її тренеру Пономарьову. Відповідно, кілька футболістів «Зорі» взяли участь у турнірі в Мюнхені, де зрештою Семенов, Єлісєєв, Куксов та Онищенко допомогли команді взяти бронзові медалі.
Але на час Олімпіади першість СРСР переривали, а от на час міжнародного турніру в Бразилії, де брала участь радянська збірна – ні. Примітним турнір став через те, що у статусі збірної туди поїхала якраз «Зоря», котра вже була лідером сезону і якій дозволили взяти з собою кількох футболістів інших команд. Згодом казатимуть, що така «премія» була наслідком бажання московських футбольних чиновників збити з ритму команду, давши суперникам можливість набрати очки і відповідно «Зорі» слід було б наздоганяти інших.
«Кубок незалежності», котрий одразу назвали «малим чемпіонатом світу», й справді зібрав непоганий склад. До фінальної вісімки не потрапили, наприклад, Франція та Чилі, а от радянську збірну одразу пустили до топ-8. Бразилія, Шотландія, Чехословаччина, Югославія у одній групі, СРСР, Португалія, Уругвай та Аргентина – в іншій.
20 червня «Зоря» ще перемагала «Дніпро» у останній грі перед поїздкою, а вже 29-го здолала Уругвай завдяки єдиному в матчі голу, котрий провів Онищенко, котрий до того встиг ще й за головну збірну СРСР зіграти у фінальному турнірі Євро-1972.
У другому турі мінімально поступилися аргентинцям, а у третьому, де треба було перемагати Португалію на чолі з Ейсебіу, знову програли 0:1. Зірковий володар «Золотого м’яча»-1965 був надійно закритим Малигіним. Форварда зрештою довелося міняти, але партнери все ж вичавили з себе один гол.
«Зорю», за словами самих гравців, трохи прибило акліматизацією, але в цілому поїздку там сприйняли позитивно – зміна обстановки не збила команду з переможної ходи у головному турнірі сезону. Португальцям програли 6-го, а вже 14-го здолали «Торпедо» на його полі з рахунком 4:2.
Міфи навколо «Зорі»: договірні матчі, пограбування киянами, зникнення з мапи одразу після чемпіонства
Та перемога стала першою для команди з обласного центру в історії першостей СРСР. Звісно, що знайшлося багато бажаючих заявити, що «Зоря» придбала чемпіонство. Найкраще з цього приводу висловився Зонін: «Як «Зоря» могла придбати перші вісім ігор з восьми? Обіграти всіх зірок! Як можна придбати гру в Єревані? У Тбілісі – у грузинів? У них що грошей менше, ніж у нас?”
І хай з кількістю ігор на старті, які «Зоря» виграла, тренер помилявся – все ж минуло багато років до – але інші питання ставив цілком резонні. Сприяла міфу історія, як Ткаченко перед чемпіонською грою з «Торпедо» у жовтні вирішив домовитися з суперниками про нічию. Самостійно, не попередившим партнерів. Коли ж ті почули від нього новину у роздягальні перед грою, то Журавльов відмовлявся виходити на матч, вимагаючи від Ткаченка та партнерів дати слово, що про жодну договірну гру не йдеться. Коли ж матч все ж закінчився 1:1, про ту історію й багато років потому згадували.
Наступним міфом з приводу команди стало те, що буцімто після титулу «Зорю» просто пограбували інші команди, насамперед «Динамо». Насправді ж, єдиним футболістом, котрий після того сезону змінив футболку «Зорі» на форму киян став Семенов. Так, згодом до нього додалися Онищенко, що став головним бомбардиром команди у Кубку кубків 1974-75 (так, саме він, а не Блохін) та Сергій Кузнецов, але то було згодом. І пов’язано це не лише з миттєвим бажанням киян помститися, а із тим, що залишатися в Луганську після виконання головного завдання готові були вже не всі, а тут ще й Шевченка зняли з посади у грудні 1973-го.
Втім, навіть після того «Зоря» не зникла з футбольної мапи, як знову ж відносно часто намагаються подати це. У 1973-му чемпіони, вже без Зоніна, стали сьомими, а в 1974-го і 1975-го грали в фіналі Кубка СРСР. Причому у першому випадку програли «Динамо» лише в овертаймі, дозволивши киянам почати шлях до тієї самої перемоги в Кубку кубків. А у другому випадку вели в рахунку з «Араратом», але дозволили супернику забити двічі.
Із вищої ліги першості СРСР «Зоря» вилетить у 1979-му, але встигне подарувати українському й радянському футболу ще низку талантів на чолі з легендарним Олександром Заваровим та дворазовим найкращим бомбардиром СРСР Сергієм Андрєєвим, якого почали вводити у основний склад вже у 1973-му.
Та команда була справжнім явищем, автором дійсно історичного виступу, котрий відбувся за цікавих обставин, про які було вище. Доля багатьох її ключових осіб змушує замислитися про людські шляхи.
Володимир Шевченко, за словами його сина, не сприйняв незалежність України і вважав розпад СРСР трагедією. Він навіть не вступав до компартії вже в новій державі, вважаючи себе радянським комуністом.
Ткаченко, Журавльов та Малигін працюють у так званому футболі так званої «ЛНР», збірну незаконного утворення очолював Куксов.
Онищенко та Семенов багато років пропрацювали у системі «Динамо» на різних посадах. Семенов помер у серпні 2022-го, за рік до того пішов з життя інший гравець тієї «Зорі» Сергій Морозов. Всі вони застали часи та події, котрих певно не могл й уявити в 1972-му.
Герман Зонін читав лекції у Коверчіано – Мецці італійських тренерів. Працював із «Зенітом», СКА, у Тбілісі ледве не попрощався з життям, отримавши удар м’ячем у скроню від свого ж футболіста. Він помер 26 листопада 2021-го, у віці 95 років, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення російських військ в Україну.
Домашній стадіон «Зорі» в Луганську знищений російськими артилерійськими снарядами. У 1972-му святкували чемпіонство не на ньому, а під куполом місцевого цирку, де Юрій Богатіков співав:
«В Москве и Киеве болельщикам не спится,
Все изменяется на свете, говорят.
Перемещается футбольная столица»
Зараз уявити собі пісню з такими рядками неможливо. Але можна бути впевненим: якщо нове покоління футболістів та тренерів луганського клубу стане чемпіонами, то їх згадуватимуть, як і «Зорю»-1972 і через багато десятиліть.
Одного разу вона переможе.
