Адаптуйся або помри. Чому нас вчить успіх молодіжки Ротаня
Дмитро Литвинов – про історичну подію для українського спорту.
Вихід української молодіжки до півфіналу Євро U-21 та кваліфікація на Олімпіаду в Парижі – історія про те, як швидко все змінюється в сучасному світі, про вікно можливостей та про те, як багато важать епізоди у футболі як спорті низької результативності.
Почну зі змін. Чи багато хто повірив би в успіх команди Руслана Ротаня в матчі з французами після того, як команда під його керівництвом не змогла відібратися на попередній чемпіонат Європи? А після поразки від тих самих французів з рахунком 0:5 (так, було вилучення, та все ж) у жовтні 2021-го? А у травні цього року, коли Ротань на короткому відрізку програв 8 очок «Ворсклі» в чемпіонаті? А коли Забарний не захотів грати на цьому турнірі, а Мудрик приїхав на нього із травмою?
Але вийшло так, що за чотири гри після старту турніру Україна все ще на ньому та вирішила головне локальне завдання, відібравшись на Олімпіаду. Та й за принаймні повторення найкращого результату в історії молодіжок на Євро ще побореться.
Зізнаюся чесно, що не вірив у Ротаня як тренера, котрий може добитися цього успіху. Попри все розуміння, що як футболіст це був чи не найбільш розумний український гравець на відрізку довжиною в десяток з зайвим років.
Бо зрештою скілька ми вже бачили прикладів, коли весь цей розум на полі не переноситься у результати тієї ж людини, але вже як тренера. А сказати, що гра його молодіжок чи «Олександрії» (про дорослу збірну та один її матч з Ротанем-тренером давайте тактовно промовчимо) вражала – теж складно.
Аж от ми бачимо, що його команда вражаюче адаптується від суперника до суперника, від матчу до матчу. А у грі з Францією – навіть від тайму до тайму. З команди, що мала отримувати від чи не головних фаворитів турніру ще хоча б гол і за рахунку 0:1 не на свою користь, і навіть за короткий проміжок за 1:1 – у колектив, котрий, ведучи в рахунку 2:1, у другій половині гри просто вражає спокоєм. Звісно, десь були окремі спалахи й обрізки, ми все ж кажемо про зовсім молодих гравців, але всі «привози» дуже швидко та без зайвої паніки ліквідувалися.
Та й було їх небагато. Одразу й не згадаєш матч дорослої збірної, де ведучи в рахунку з топ-суперником, вона настільки б якісно вбивала час, не забуваючи при цьому про свої контратаки, а наприкінці ще й виконала б контрольний «постріл». У грі на виліт такого точно не було – обидві зустрічі в плей-оф з «великими» суперниками Україна програвала без варіантів. 0:3 з Італією у 2006-му і 0:4 з Англією у 2021-му могли відрізнятися стилістично (з італійцями трохи створили моментів все ж за 0:1), але зрештою все закінчувалося прогнозовано.
Як, до речі, зустрічі з топ-командами на великих турнірах і не в матчах на виліт – 0:4 з Іспанією, 0:2 з Францією, 0:1 з Англією, 2:3 з Нідерландами. Хтось згадає Лігу націй та 1:0 з тими ж іспанцями, але там все ж турнір був більш тривалий, де іспанці, що зрештою посіли в групі перше місце, мали право на помилку. Та й ставлення до цього турніру у провідних футбольних націй все ще не може не залишатися скептичним – згадайте бодай одну відставку тренера топ-команди через неуспіх у ньому.
І тому теперішня перемога має посісти своє місце серед найбільш яскравих в історії не лише молодіжних збірних, а й загалом українського футболу. І через статус гри, і через рівень футболу, показаний у ключові епізоди першого тайму та після перерви, і через статус суперника. Так, у Франції не було Камавінга, Тчуамені, Фофана, Саліба, Екітіка чи Бадіашиля, котрі зробили б цей склад ще більш зірковим, але тут все ще достатньо людей, за котрих у наступні рік-два, а може вже й поточного літа викладуть десятки мільйонів євро.
Але тепер умовний «Ліверпуль» ще подумає – чи варто викласти ці мільйони за Хефрена Тюрама чи, наприклад, варто подумати про Бондаренка з Судаковим. І тут слід повернутися до згаданого на початку вікна можливостей. І казати про нього не стільки у прив’язці до конкретної гри, якою б доленосною вона не була, а про те, що це покоління отримало історичний шанс скористатися можливістю проявити себе. Можливістю, якої не було до 24 лютого.
Бо від’їзд легіонерів з наших топ-команд призвів до того, що ті ж Бондаренко та Судаков, Криськів та й Мудрик отримали шанси проявити себе в «Шахтарі» не у якості support-гравців, чиє призначення – давати відпочити легіонерам, а у якості повноцінних гравців основної обойми.
Питання «Що було б, якби не…» буде довго переслідувати український футбол, як і будь-яку іншу сферу нашого суспільства, і не хочеться, аби ці слова виглядали як спекуляція на темі війни. Але й не згадати, що значна кількість людей з цього складу саме в цьому сезоні отримала максимум можливостей для того, аби проявити себе, не можливо.
Вищезгаданий квартет – з «Шахтаря». Але ж можна говорити й про додаткові шанси для інших: чи мав би стільки практики Ванат, якби й далі дивився на спини Раміреса чи Вітіньо у черзі на місце в складі «Динамо»? І такі «чи мав би…» можна ставити у багатьох випадках.
За ці півтора року у пошуках знайти хоч якісь приводи для оптимізму ви точно не раз і не два читали, що от молодь має шанси, як на початку 90-х, коли поїхали на заробітки всі ті, хто становив славу українського футболу в останні роки радянського періоду. І от ми побачили – ці хлопці й справді не лише отримали шанс, а й скористалися ним.
Це до біса круто й примушує вірити у світле майбутнє цього покоління. Шанс – не гарантія, давайте будемо обережні. Але шанс на те, що в наступні 5-6 років ми побачимо подібні перемоги вже на дорослому рівні точно є.
Головне – аби ці хлопці не заносили собі в голови зайвого, що краще бути першим хлопцем на селі, ніж у місті, як це було із помітною кількістю топ-талантів з молодіжок-попередниць за виступами у фінальних стадіях Євро. Бо й у складі 2006-го, й у складі 2011-го не бракувало людей, що могли зробити ще кращу кар’єру, якби не затримувалися занадто у теплих ваннах, поблизу яких такі зручні халати, що не соромно й на презентацію тренера прийти.
Й зараз час нагадати, що найкращими ліками проти цієї самозаспокоєності є пам’ять про значення тих самих епізодів у футболі. Сьогодні вони можуть скластися на твою користь, а завтра – ні, й від тебе самого може при цьому нічого не залежати. Банально, так. Але чудово помітно на прикладі тих самих французів.
У групі вони мали втрачати перемогу над італійцями, коли захисник виносив м’яч з-за лінії порожніх воріт та ще й, схоже, допоміг собі рукою. Але на тій грі VAR був відсутнім – й судді помилилися. Чи могли вони помилитися зараз, коли на 81-й хвилині Ваї добив м’яч після сейву Трубіна? Звісно, але на цій грі VAR вже був – і французи замість 2:2 зрештою отримали гол на контратаці, в якій Бондаренко точно примусив звернути на себе увагу людей з топ-5 ліг.
Такі моменти ще точно будуть у кар’єрі цих гравців – й українських, й французьких, й італійських. М’ячик, як у вудіалленівському «Брейк-пойнті», іноді буде відлітати на сторону корту суперника, а іноді – на твою. І не слід вважати, що кар’єра вже вдалася, бо цього разу все склалося у вирішальний момент і «м’ячик» впав, як треба.
Вся ця історія – про адаптацію: і команди, і тренера, і всього українського футболу. Від матчу до матчу як тут – чи від сезону до сезону, як буде далі. Треба швидко бігти, аби бодай залишитися на місці. No time for losers, співали співвітчизники тієї ж Аліси та її автора. Але ще менше time у футболі та у футболу для тих, хто не хоче keep on fighting till the end.
Якими б не були обставини: відмова найкращого центрбека грати на турнірі через втому, та ж втома та травма найкращого хавбека команди перед ним же чи дискваліфікація форварда перед матчем з фаворитом змагань. І от це вміння адаптуватися, яке демонструють нам і гравці, і тренер – те, що хочеться зберегти й після турніру.
Ну а для вболівальників вже час святкувати. Єдиний раз, коли українська чоловіча команда брала участь на літніх Олімпіадах, був аж 1996-го року. Тоді ватерполісти за 8 матчів здобули 0 перемог – здається, наступного року у футболістів є шанси виступити дещо краще. Й не лише тому, що схема футбольного турніру передбачає значно меншу кількість ігор. Історична подія не лише для футболу, а й для всього українського спорту – і, хочеться вірити, не остання, яку подарує нам це покоління.
15 команд на скриню мерця. Рейтинг молодіжних збірних України – від найгіршої до найкращої в історії
Фото: Оксана Васильєва
