Tribuna/Футбол/Блоги/Трибуна-Л/Недооцінений. Яким запам’ятається Михайло Фоменко

Недооцінений. Яким запам’ятається Михайло Фоменко

Дмитро Литвинов – про життя легенди українського футболу.

Блог — Трибуна-Л
1 травня, 23:00
12
Недооцінений. Яким запам’ятається Михайло Фоменко

Михайло Фоменко часів свого злету зі збірною нагадував якогось поважного сицилійського дона, котрий сам говорить не багато, але це лише додає ваги почутому. Жорсткий погляд, постійна зібраність, готовність відповісти чимось на межі (але так одразу не згадаєш, щоб переходив межу, як бувало з Петраковим) – приблизно так. Може не найнайнайголовніший хрещений батько – претендентів на цю роль у тогочасному українському футболі не бракувало – але людина з досвідом і з тих, про кого кажуть, що він багато бачив.

Він дійсно бачив багато – колеги зібрали підбірку, де й половини вистачило б, аби увійти до історії. Та зрештою відходив він як постать, у бік якої летіла чи не найбільша кількість критичних стріл. Одні дорікали, що прогнувся під тоді ще ФФУ і дав нав’язати собі асистента Шевченка, другі критикували за занадто обережний футбол, й мем про три опорники й зараз цілком живий, треті згадували, що от були ж якісь мутні історії з тим, що у збірну не просто так потрапляли люди. Все це чудово вписувалося у кліше «уламок старої епохи, давайте вже забудемо його часи».

А забувати не треба. Й не тому, що міфів довкола МІФа вистачало й вистачає, а тому, що просто його кар’єра, і як гравця, і ще більше як тренера, це хороший приклад того, як часто ми не встигаємо оцінити те хороше, що було. Було у людях, котрі жили поруч – й заслуговували на дещо більшу повагу, ніж отримували.

Й починати тут треба з кар’єри гравця.

Футболіст

Футболіст

Фоменко (в середині) – у складі «Динамо» Київ

Ніби й не варто скаржитися на долю – сім різноманітних титулів з «Динамо», серед котрих не лише радянські, а й Кубок кубків та Суперкубок УЄФА, медалі першості Європи та Олімпіади. Колекція, про котру можна було б мріяти, та й позиція ліберо була не з тих, де в ті часи можна було прославитися на весь світ, якщо твоє прізвище не Беккенбауер, звісно.

Але все одно здається, що, по-перше, він помітно не добрав нагород: десь не пощастило, як з трансфером із «Зорі» до «Динамо» напередодні легендарного для луганчан 1972-го, а десь – завадили революційні навантаження від тренерів Лобановського й Базилевича. Можна багато казати про сезон-1976, де багато чого пішло не так, й Базилевичу згодом довелося піти після бунту гравців, але те, що здоров’я ті навантаження не додавали – факт.

Фоменко, котрому було 30 – солідний, але не критичний вік для того часу – завершив кар’єру після сезону-1978 через проблеми зі спиною та стегном, де були постійні надриви. Чи зміг би він грати довше, якби не тренування, котрі більше нагадували програму підготовки космонавтів? Складно сказати, а от відповідь на запитання «Чи був би Фоменко-гравець без цих тренувань?» зрозуміла. Звісно, був би – зрештою ми про гравця, котрий у 1972-му потрапив до заявки збірної на фінальні ігри Євро. Там не грав, але про сам потенціал це цілком каже.

На його діях навряд чи можна вчити зараз сучасних гравців. Навіть не стільки через брак плівок тих часів (мовчу вже про якість), а й банально через те, що зараз схеми з ліберо, котрого грав Фоменко, просто відсутні. При цьому можна припустити, що особливі вимоги до дій за позицією знайшли свій відбиток й у характері Фоменка-тренера.

Тренер в радянський період

Тренер в радянський період

Михайло Коман, Михайло Фоменко, Валерій Лобановський, Анатолій Пузач – тренерський штаб «Динамо» першої половини 80-х

«Коли він сумнівався, чи вдасться діяти без помилок, він не робив жодних кроків, усвідомлюючи згубність необачних дій для команди. «Нехай буде простіше, але надійніше» – його девіз, який можна порадити взяти на озброєння багатьом сьогоднішнім заднім центральним захисникам», – писав Лобановський у своїй книзі «Нескінченний матч». 

Рядки вище – дуже помітний ключ до того, чому для Фоменка-тренера простота і надійність будуть ключовими факторами у побудові гри. Він і будував такі команди: прості, надійні, функціональні – команди-табуретки. Вимагати від нього команд-«віденських стільців» було просто безглуздо. Тим більше, що найчастіше матеріал був відверто не з червоного дерева.

Так було й у «Гурії» з Ланчхуті, його першій значній роботі, де він відзначився як тренер, котрий тренував команду з найменшого населеного пункту, що колись грав у вищій лізі радянського чемпіонату. Сам Фоменко команду прийняв вже під час виступів у вишці – він тоді тренував «Кривбас», коли «Гурія» приїхала на виїзд до Дніпропетровська, котрий поруч, за словами самого тренера, про все й домовилися.

Та «Гурія» вже стояла на виліт – але він все ж взявся за цю роботу, не боячись, що зіпсує собі кар’єру. За плечима були 4 роки роботи у тренерському штабі «Динамо» в першій половині 1980-х та праця в «Десні» та «Кривбасі». Небагато, та й місця в українській зоні другої ліги його команди посідали далекі від боротьби за вихід вище, але через наявну у нього теоретичну базу (так, ті самі конспекти Лобановського Фоменко почав вести ще як гравець) та ще одну причину, про яку трохи згодом, грузини вирішили ризикнути.

Та «Гурія» взагалі заслуговує на якийсь окремий матеріал, але базова причина злету команди цілком чітка – неподалік було село Маматі, де народився Едуард Шеварнадзе. Саме майбутній президент Грузії був головним патроном команди, куди як спартанських хворих дітей скидали непотрібних собі гравців тбіліське «Динамо» та кутаїське «Торпедо». З грошима й адмінресурсом проблем не було – наприклад, стадіон в Кобулеті, де грала команда, був зведений за 3 місяці, причому першим в СРСР не мав бігових доріжок. Та ще й вміщав 30 тисяч глядачів – при тому, що у Ланчхуті жило 9 тисяч людей, цілком вражає, навіть коли вже знаєш про всі ці ланси!

Та все ж було зрозуміло, що якщо у республіці з’являється талановитий гравець, то навіть якщо він потрапить до «Гурії», то надовго там не затримається. Отут й час написати про другу причину запрошення Фоменка: саме завдяки наявній в нього базі знань та контактів грузини могли запросити до себе нових гравців з України. Зрештою у 1987-89 роках у «Гурії» побувало 8 гравців, котрі встигли пограти за українські клуби, найвідомішими були екс-захисник «Шахтаря» Варнавський та ексфорвард «Динамо» Хлус.

Врятуватися від вильоту того 1987-го не вдалося – причому казали, що там ще й велика політика пішла в хід, бо в певний момент пониження загрожувало «Динамо» з Тбілісі й «Гурія» була змушена віддавати очки окремим суперникам, аби ті своєю чергою ділилися з «Динамо». Славетний радянський футбол, еге ж, спорт високих досягнень...

Втім, Фоменко залишився – і за два роки встиг оновити команду настільки, що та за підсумками сезону 1989 року знову виборола право грати в еліті. А до того ще була шокуюча перемога в Кубку СРСР-1988 над «Динамо» Лобановського, коли за перші пів години грузини відіграли дефіцит у 2 голи, котрий мали після матчу в Києві – й далі лише завдяки голу Беланова фавориту вдалося пройти далі.

Грати у чемпіонаті незалежної Грузії Фоменко не хотів, тому 1990-го поїхав до Іраку. Туди його запрошував Юрій Морозов, котрий невдало попрацював з «Динамо» у 1983-му, але якраз тоді познайомився з Фоменком. Саддама Хусейна бачив, але частіше спілкувався з його сином Удеєм. Той запропонував добрі умови, коли трохи придивився до роботи Фоменка – якщо спочатку тренер отримував 5 тисяч доларів, з котрих 2 мав відправляти радянським футбольним чиновникам, то згодом отримав пропозицію отримувати втричі більше й нічого не відраховувати.

Ірак встиг за 4 роки до того пограти на чемпіонаті світу в Мексиці, якихось мінусів – ну диктатура й диктатура – Фоменко не бачив, як, певно, й не знав, що його новий знайомий є садистом та психопатом, котрий власноруч забивав людей й вимагав, аби красивих туристок з готелів Багдаду везли до нього на знайомство. Проте втрутилася війна у Перській затоці – й надовго затриматися в Іраку не вийшло.

Чи міг він після дійсно вдалої роботи у Ланчхуті розраховувати на щось краще? Напевно, міг. Проте в українських клубах місця та вочевидь фінансових умов, здатних зацікавити тренера, не знайшлося.

Тренер в українських клубах

Тренер в українських клубах

Фоменко з Кубком України-1993

Може здатися, що вище – нібито не надто привабливий портрет молодого фахівця. І у договірних матчах його «Гурія» грала, і в хусейнівський Ірак він поїхав, котрий тоді, звісно, сприймався ще радянськими людьми інакше, ніж нами зараз. Проте насправді все це – лише обставини, у котрі намагався вписатися тренер. І про його професійні якості більше каже якраз отой період у першій радянській лізі чи сама пропозиція суттєвого збільшення зарплатні після зовсім невеличкого проміжку часу роботи за кордоном.

Так, виходило, що через причини, котрі не дуже залежали від Фоменка, він часто йшов зі своїх команд раніше, ніж планував. Й у 90-ті легше не стало. Хоча починалося все ніби й непогано – саме Фоменко здобув для «Динамо» перше золото в історії чемпіонатів України. Той сезон 1992-93 часто згадують як першість, коли боротьба за золото до останнього точилася між киянами та «Дніпром». Але ж ніякої боротьби не було б, якби Фоменка не запросили до «Динамо» посеред сезону!

Він на той момент працював у рідних Сумах з «Автомобілістом», але було зрозуміло, що це перевалочна станція. Й коли у перших 12 турах сезону «Динамо» Пузача встигло втратити очки у 6, а потім ще й вилетіло з Кубка УЄФА від «Андерлехта» із загальним рахунком двох матчів 2:7 – керівництво вирішило, що настав час змін. До зимової перерви команду довів Йожеф Сабо, котрий був тоді начальником команди, а вже у грудні Фоменка було обрано з-поміж 17 кандидатів.

Вгадали. Спочатку обійшли «Шахтар», потім «Дніпро», потім останній наздогнав й фінішували разом, створивши легенду, що лише в останній момент, після поразки у тоді ще Дніпропетровську, заради киян було змінено регламент, й особисті зустрічі стали другим показником після різниці голів (насправді зміни відбулися ще взимку). Прийти у такій ситуації в команду й вирвати титул (навіть два, був же ще й Кубок, коли у фіналі перемогли «Карпати»), відігравши відставання, навіть якщо й була перевага у якості складу – це цілком собі круте досягнення. У нормальній ситуації воно мало б забезпечити Фоменку з його тодішнім реноме щонайменше пару років спокійної роботи. 

В реальності – при тому, що восени були ті дивовижні матчі з «Барселоною», коли ледве не вибили каталонців, довівши потенціал команди – вже наприкінці року Фоменка звільнили. Хтось казав, що він не спрацювався з новими власниками клубу – саме влітку 1993-го до влади там прийшли Суркіси. Хтось – що він втратив контроль над роздягальнею, де панував Леоненко. Хтось пошепки досі передає плітку про те, що він збирав гроші з гравців на «гарне суддівство».

Останнє виглядає зовсім вже неймовірно – у тому сезоні перевага «Динамо» над іншими в підсумку склала 7 очок ще за системою, де за перемогу давали лише 2 бали. Це приблизно той самий рівень абсурду, якби зараз подібним займався б умовний Луїс Енріке. Втім, довкола «Динамо» завжди не бракувало пліткарів, ще коли вони не називали себе інсайдерами.

Ймовірно, це був момент, коли Фоменко втратив свою найкращу можливість побудувати щось цікавіше за ті самі команди-«табуретки», з котрими почав асоціюватися згодом. Був ще дуже цікавий період роботи з «Борісфеном», до котрого згодом додався префікс ЦСКА-, але та команда промайнула метеором в українському футболі і через амбіції своїх власників та нездатність прийти до компромісу швидко згоріла в атмосфері того часу. 

А шкода – у тому числі й того, що Фоменко міг би довше попрацювати з тим складом. Але ж скільком він дав тоді поштовх наверх – Рева, Волосянко, Федоров, Белкін, Цихмейструк, Пушкуца. І це не рахуючи тих, про кого вже добре знали – Гусіна, Дирявки, Прудіуса. Але виграш першої ліги та 4-те місце тієї команди в сезоні 1995-96 залишилися піком.

Далі був «Металіст», котрий вже встиг у 90-ті опуститися в першу лігу. І його повернення (не одразу, так) та те, що команда стабільно фінішувала у топ-6 в перші два сезони після виходу – це те, що не варто недооцінювати. Так, ота команда вже у вищій лізі дійсно грала у не надто привабливий, але все ж ефективний футбол.

Фоменко пішов в ЦСКА, де за рік вивів команду в фінал Кубка України, але побачив, що там діла не буде – й здійснив ще пару заходів у «Металіст». Останній, навесні 2003-го, у намаганні врятувати команду від вильоту, вийшов вже зовсім невдалим. Та знову ж – чи варто звинувачувати саме його у тій невдачі? Чи, можливо, краще віддати належне сміливості, з котрою пішов у команду, де вже все було не надто добре з грошима?

А те, на що він здатен, коли є принаймні притомне фінансування, він продемонстрував згодом в «Таврії». Два роки фінішували 5-ми, вже у значно більш потужному чемпіонаті України, ніж був, коли Фоменко повертав до еліти «Металіст». Кого не питали про ту команду з її лідерів – всі кажуть, що заслуга Фоменка у тому була першочерговою.

Грали просто, але дуже ефективно – й претензій не було навіть у технаря-креативщика Любеновича, котрий через травму ще й пропустив перші місяці за Фоменка. Дикань, Голайдо, Гоменюк, Гігіадзе, Ідахор, той же Любенович – то була непогана команда, але чи на топ-5? Фоменку дійсно вдалося витискати максимум з гравців – й не дивно, коли після заваленого старту останнього сезону (Кубок Інтертото та виліт від «Ренна» складно забути) гравці зробили усе, аби повернути тренера. І лише з другої спроби він все ж пішов.

Звісно, у 1990-2000-х були відрізки, де він просто не зміг залишити по собі якийсь потужний слід. Робота з «Вересом» та збірною Гвінеї у проміжку між «Динамо» та «Борисфеном», захід у Запоріжжя після «Металіста», даруй Господи, праця у бєлгородському «Салюті» (класна назва, так) вже у 2010-11-му.

Але попри все це – Фоменко збудував собі репутацію людини, з котрою можна просто досягати результатів, помітно вищих за ті, що були до нього. При цьому не за всі гроші світу, що для реалій українського футболу доволі важливий фактор. Й при всьому цьому у людини в нульових були лакуни відпочинку у 2-3 роки, в період, коли здавалося б наступає золотий вік для тренера.

Тренер у збірній

Тренер у збірній

Те саме сталося й у збірній України. Скажу просто – команда 2013-го, можливо, була найкращою з усіх збірних України за дуже довгий час. За грою, не за результатом. Це було якесь диво – особливо на тлі тієї безнадії, з котрою у 2012-му закінчувався рік. Нічия з Молдовою, поразка вдома від чорногорців – після того, як все добре починалося на «Вемблі», здавалося, що десь футбольний бог нас за щось наказує.

12 ігор – й лише одна поразка. Впевнені перемоги над поляками й чорногорцями, нічия з англійцями, перемога 2:0 над французами, крута результативність й не лише за рахунок гри з Сан-Маріно. Й так, поразка від Франції, де поступилися, бо якраз Фоменко не став робити того, що йому інкримінуватимуть згодом: ставити максимум опорників. Безус в основі, та й Ротань з Едмаром – це точно не тимощуки за функціоналом.

Фоменко не боявся давати шанси тим, хто до цього був у збірній епізодично чи перебував на других ролях. Зозуля – напевно, найбільш яскравий приклад, але ж були й інші. Наприклад, на Євро-2012 Гармаш й Ротань зіграли лише по грі, а Кучер з Шевчуком не грали зовсім. Закріпилися в обоймі Едмар та Степаненко, остаточно забронював місце у старті П’ятов (так, він був основним на тому ж Євро, але там й травми конкурентів не варто забувати). Можна не розписувати додатково про Ярмоленка та Коноплянку, скажімо, вони грали б у будь-якого тренера, але по інших позиціях не бракувало варіантів.

І та команда вміла й грати від себе, і підлаштовуватися під суперника. Були й голи у дебюті (2 м’ячі полякам до 7-ї хвилини), і голи по перерві ще в час дій тактичних установ тренера (Гармаш відкрив рахунок з чорногорцями на 52-й, та й м’ячі Ярмоленка і Зозулі на 61-х хвилинах з Молдовою та Францією лягають в цю логіку). Команда виглядала керованою – і якби не ті 5 безглуздо втрачених восени балів, то у стиках з Францією грав би хтось інший. Підсумкове відставання в 1 очко від Англії – це ніщо. Принаймні у порівнянні з відчуттям, що ми «своє» точно не втратимо. Востаннє подібне відчуття було до того часу за часів кампанії команди Блохіна до ЧС-2006, після – у відборі Шевченка на ЧЄ-2020.

Доводилося зустрічати думку, що якби не та поразка від Франції, то, можливо, події інакше розгорталися б наприкінці 2013-го – початку 2014-го не лише в українському футболі, а й у соціумі в цілому. Мовляв, загальне піднесення і щастя від того, що збірна потрапить на чемпіонат світу, змінили б настрої у суспільстві й не було б такої конфронтації. Як на мене – перебільшення, у нас все ж не Бразилія та навіть не Гондурас з Сальвадором, де через футбол й війну почали якось. Але те, що та команда виглядала так добре, так злагоджено діяла, а вже у 2014-му почала змінюватися – звісно, «заслуга» й того, що істотно змінилося ставлення до футболу. Ставлення власників клубів, гравців, вболівальників, спонсорів.

Фоменку знову не пощастило опинитися в країні, що втрапила у війну. І пощастило – хоч в чомусь – з розширенням кількості учасників Євро. Грали гірше, без того драйву, це особливо було помітно на контрасті між домашніми матчами зі Словаччиною й Іспанією. Якщо з «фурією рохою» емоції заповненого стадіону несли вперед, то на словаках, де в Києві не зібралося й 40 тисяч, було помітно, що думки у гравців десь в іншому місці. Програли й там, й там, але за відчуттями з тими ж іспанцями грали точно не гірше, ніж з Францією восени 2013-го.

Втім, знову ж – у всіх, хто був поза межами дуету конкурентів «своє» взяли, у плей-оф Словенії шансів не залишили. Це був не ідеальний, але нормальний базис, з котрим можна підходити до ігор принаймні з поляками та північноірландцями. І тут у збірній на перші ролі вийшов Андрій Шевченко.

За всієї поваги до здібностей володаря «Золотого м’яча»-2004, але його проштовхування у реальні керівники команди із повноваженнями вести тренування та давати вказівки гравцям – це щось з часів тренерської молодості того ж Фоменка. Михайла Івановича можна було б критикувати за те, що не плюнув на весь цей цирк та не пішов з команди, але зрештою його теж можна було зрозуміти. Шанс поїхати на Євро тренером збірної твоєї країни може випасти раз на життя – й ти до останнього віриш у те, що все складеться добре.

Це може здатися повною відсутністю еволюції, адже цінні вказівки зверху він чув ще в тій же «Гурії», де треба було поступитися очками, де «треба», а тепер мова вже була про поради іншого плану. Втім, здається, що це занадто просте пояснення. Фоменко дійсно був людиною з радянського минулого, але чи не більше на нього могло бути те, що він добре бачив на прикладі Лобановського, що можна поступитися тим, що ти не вважаєш за цінність, якщо це не завадить загальній справі.

У його випадку це було отаке дуже широке залучення Шевченка чи виходи на заміни тодішнього рекордсмена збірної. А ще – необхідність заграти у важливому офіційному матчі хлопця з талантом, котрого не можна впустити. Й саме так дебютував у команді Зінченко, котрий вийшов на поле з тією ж Іспанією на 88-й хвилині. У цього явища є різні прояви – й не завжди треба малювати їх чорним.

Тренер у збірній

Зрештою чорного в його житті й так вистачало. Й ті останні місяці роботи в збірній – точно не те, за чим так вже треба пам’ятати цю людину. 

Людину, котра була одним з найкращих оборонців свого часу – й завершила кар’єру передчасно, поклавши здоров’я на вівтар успіхів головного клубу життя. 

Людину, котра в кінці 1980-х мала шанс зарекомендувати себе на найвищому рівні у топ-лізі європейського футболу – але країна цієї ліги почала розвалюватися якраз в цей момент (й добре, що розвалилася). 

Людину, яка у тому ж головному клубі життя зробила маленьке тренерське диво під час свого першого сезону, застрибнувши у потяг, що палав – й привівши його першим до фінішу, а потім отримавши пропозицію зійти з потягу.

Людину, яка з того часу зробила три класні команди у трьох різних містах України, але при цьому все одно не отримала тих ресурсів, що дозволили б вивести ці команди у призери чемпіонату.

Людину, з котрою збірна провела дуже класний й емоційний відбірковий цикл, й зовсім трохи програла команді, де була купа майбутніх чемпіонів світу, а потім першою з усіх вивела збірну на Євро через відбір, ще й знищивши прокльон плей-оф – й отримала у вирішальний момент напарника, про якого не просила.

Хтось скаже «Невезучий». Можливо. Не ідеальний. Напевно. Занадто «радянський». Ймовірно.

Але й недооцінений – це точно.

Інші пости блогу

Всі пости