Офіцер СС та в'язень концтабору - історія про двох партнерів за командою та війну
Переклад матеріалу BBC.
Гамбург, залізнична станція, вересень 1933. Сцена прощання двох партнерів за командою, які за довгий час разом так багато всього досягли.
Асбйорн Халворсен (Asbjorn Halvorsen) повертався до своєї рідної Норвегії. Граючи у півзахисті "Гамбурга", він був ключовим елементом їхньої атаки та однією з перших іноземних зірок німецького футболу. Інший персонаж - Отто Фріц "Тулл" Хардер (Otto Fritz 'Tull' Harder) - був тим, хто найбільше користався плодами креативності Халворсена. Холоднокровний фінішер із силою вантажника - його м'ячі приводили "Гамбург" до титулів чемпіона у 1923 та 1928 роках.
Хардер поспішав на станцію, охоплений імпульсом подякувати Халворсену за час, проведений разом, то побажати успіхів у майбутньому.
34-річний на той час Халворсен закінчував з футболом у якості гравця, щоб перейти на посаду у Норвезькій федерації. Згодом він приведе національну збірну до бронзових медалей на ОІ-1936 у Берліні - і це досі єдина нагорода цієї скандинавської країни на міжнародному футбольному рівні.
Але його ім'я відоме в першу чергу через те, що трапилось потім. Коли Друга Світова Війна охопила Європу, Халворсен бився проти нацистських окупантів Норвегії як член руху опору. Там його взяли в полон, після чого відправили до концентраційного табору.
Хардер був на шість років старший за Халворсена. Коли політична та військова реальність в Німеччині змінилися, він приєднався до СС ("загони охорони"). Це було те втілення Третього Рейху, якого боялися та яке поважали. Початково об'єднання задля персонального захисту Адольфа Гітлера, функції якого з часом розширилися до знищення політичних та расових цілей нацистського режиму.
Хардер піднімався кар'єрним шляхом, ставши в одни момент командиром в одному з концентраційних таборів, куди згодом відправлять Халворсена.
Вони не зустрілися там знову - принаймні, немає причин так вважати. Коли Халворсена доставили до концентраційного табору у квітні 1945-го, його колишнього партнера вже перевели на посаду в інше місце. Однак ті умови, в яких йому там довелось страждати, були встановлені саме Хардером. І його смерть у червні 1955-го була, ймовірно, наслідком висипного тифу, яким він заразився саме в таборі.
Юрген Ковалевські - вчитель історії на пенсії, який займався дослідженням життя Халворсена в рамках дворічного проекту спільно зі своїми студентами. Вони відвідали меморіал того концентраційного табору, його колишні домівки у Гамбурзі та клуб з його рідного міста у Норвегії.
"Ми досі боремося за те, щоб одну з вулиць Гамбурга назвали на його честь", каже Ковалевські.
Досі ці зусилля були марними - хоч неймовірна історія Халворсена й заслуговує, щоб про неї знали більше.
***
У віці 18 років Халвосен - з капітанською пов'язкою на руці - забив за клуб свого рідного міста "Сарпсборг" у переможному фіналі Кубку Норвегії-1917 проти "Бранну" (4:1).
У ті аматорські часи Асбйорн працював судовим брокером. Тоді з'явилася можливість переїхати на Північне узбережжя Німеччини.
Він приєднався до "Гамбурга" - і це був миттєвий успіх. Халворсен привів клуб до двох загальнонаціональних та восьми регіональних чемпіонств.
У книзі "A-laget" про найвидатніших особистостей в історії норвезького футболу автори стверджують, що Халворсена навіть запрошували до збірної Німеччини та пропонували там капітанську пов'язку, якщо він змінить національність. Але кажуть, що він відмовився.
Однак довгий час він був більш відомий у Німеччині, ніж у своїй рідній країні.
Чому він вирішив сісти на той потяг, попрощатися з Хардером та покинути Німеччину у вересні 1933-го, досі залишається не до кінця з'ясованим.
"Не думаю, що він покинув Німеччину через політичні причини" - каже вчитель історії Ковалевські.
"У нас немає жодних доказів, що він якимось чином був в опозиції до владі до 1940-го, коли він уже був у Норвегії".
Згідно з репортажем норвезького футбольного журналу Josimar, Халворсен був єдиним гравцем, який тримав руки "по швах", доки його партнери виконували нацистське вітання у виставковому матчі на його честь якраз перед його від'їздом з команди.
Але Халворсен повернувся до Німеччини три роки потому, очолюючи збірну Норвегії на Олімпійських іграх у Берліні в 1936-му. У чвертьфіналі Норвегія була андердогом у протистоянні з командою господарів, граючи на тлі нацистської пропаганди про расову зверхність.
Після того, як Німеччина декласувала Люксембург 9:0 минулого раунду, Гітлера, байдужого до футболу, переконали відвідати гру чвертьфіналу. Але німецького розгрому не сталося - Норвегія виграла 2:0 а Гітлер, як кажуть, розлючено покинув своє місце ще до фінального свистка.
Норвегія після того програла майбутнім переможцям з Італії в півфіналі (2:1 в екстра-таймі), але Халворсена відзначали за його аналіз матчів та увагу до харчового раціону гравців - що було досить просунутим на той час.
Халворсен був харизматичним та інноваційним наставником. На банкеті на ЧС-1938 у Франції він виконав танець із популярного на той час мюзікла Me and My gril прямо перед гравцями та персоналом.
У квітні 1940-го німецькі нацисти вторглися в Норвегію і окупанти хотіли також взяти під свій контроль Норвезьку федерацію [ви теж тут згадали про Павелка? - прим.]. Кажуть, що Халворсен, який був не тільки тренером збірної, але й головою федерації, написав листа на знак протесту.
Перед фіналом Кубку Норвегії того року він також намагався запобігти тому, щоб нацистські командири зайняли місця та підняли прапори зі свастикою у VIP-ложі - зоні, де зазвичай сиділи представники Королевської родини, які втікли та емігрували.
"Халворсен зіграв важливу роль у підкилимній спортивній організації, яка стала важливою частиною групи відпору у Норвегії", продовжує Ковалевські.
"Вони бойкотували нацистів і навіть саботували тих небагатьох, хто брав участь у спортивних заходах нацистів, наприклад, розкидуючи пісок на льодових ковзанках вночі".
Але опозиційна діяльність Халворсена не обмежувалась лише спортом.
У серпні 1942-го нацисти обшукали невеликий підвал в Осло та виявили там елементи таємної операції опору.
У підвалі була типографія, яка друкувала Bulletinen та Whispering Times - газети, які розповсюджували інформацію з британських радіопередач серед потерпаючого від окупації населення.
Халворсен був негайно заарештований німцями.
"Він запропонував об'єднати нелегальні газети" - так стверджувалось у повідомленні СС.
Халворсен пробув у норвезькій в'язниці майже рік. "Я голодний. І, боюся, мене збираються депортувати до Німеччини" - писав він своєму брату Олафу.
І недаремно він побоювався.
Коли його забирали, ті, хто по нього прийшли, слідували нацистській підпільній директиві Nacht und Nebel ("Ніч та туман") - операції, яка передбачала захоплення членів руху опору, щоб після них не залишалось жодного сліду.
Халверсена депортували до концтабору в Натцвейлері, біля Вогезьких гір на заході анексованої Франції. Серед інших фізично виснажливих завдань в'язні мали працювати у кар'єрі та на дорожніх будівельних роботах.
Згідно з норвезьким журналом Josimar лише 266 з 504 норвезьких в`язнів у таборі вижило. Висока смертність була пов'язана з брутальністю охоронців, недостатнім харчуванням та хворобами. Як колишній футболіст Халворсен отримував деякі поблажки у ставленні до себе - його впізнавали - і він намагався це розділити зі своїми однокамерниками.
У вересні 1944-го, Халворсена перевели до Неккарельца, на південь від Франкфурта, де колишня будівля школи була переобладнана під ще один табір.
У січні 1945-го його чекав ще один переїзд - на цей раз до так званого лікарняного ліжка у таборі біля Файхінгена, ще трохи на південь.
"Це нонсенс називати це лікарняним ліжком - воно було брудним та повним вошів", писав тодішній в'язень Крістіан Оттосен у своєму щоденнику.
Оттосен також описав, як Халворсен став неформальним представником інших однокамерників та успішно домагався більшої кількості їжі. Інші сучасті звіти описують, як Халворсен піддавався тортурам за відмову бити іншого в'язня, коли йому це наказували охоронці.
Квітень 1945-го, черговий переїзд - цього разу до Нойєнгамме, на околицях Гамбурга, де він свого часу був справжньою зіркою. Всього кілька місяців тому, його колишній партнер Хардер був тут офіцером-командиром.
Халворсен на той час боровся з голодом та хворобою. Він страждав від висипного тифу, захворювання розповсюдилося через контакт з інфікованою тілесною вошею. Умови утримання Халворсена були такими ж жахливими - якщо не гірше - як і в попередніх місцях його ув'язнення.
"Навіть у порівнянні з іншими концтаборами умови тут було нестерпно", постановила потім Верховна комісія союзників, яка займалася притягненням до відповідальності всіх винних після поразки нацистів у війні.
Щонайменше 42900 людей загинуло у Нойєнгамме, багато з них - через виснаження, адже їм доводилось тяжко працювати, маюче мізерне харчування. Також там проводились смертельні медицинські експерименти над ув'язненими, включаючи дітей.
Хардера згодом було засуджено до 15 років позбавлення волі за воєнні злочини, які він вчинив на керівних посадах того табору. Він пробув за ґратами лише чотири з них, оскільки у 1956 помер у віці 63 років.
Чи перетинались їхні з Халворсеном шляхи після війни, неясно.
Халворсен був врятований Червоним Хрестом у квітні 1945-го, однак на початку він був занадто схудлим та слабким, щоб його транспортувати.
В інтерв'ю газеті Aftenposten пізніше того року він сказав: "Голодування - це найжорстокіша рів. Тяглість у животі була майже нестерпною і ми робили просто неймовірні речі, щоб заглушити це відчуття".
Це був кінець травня чи навіть вже червень, коли Халворсен повернувся до Осло. Шляхом він пообіцяв безкоштовні квитки на наступний матч збірної Норвегії іншим воєнним в'язням, які поверталися разом з ним.
Після війни Халворсен повернувся до у спорт на посаду генерального секретаря Норвезької асоціації футболу і, серед іншим вдосконалень, встановив нову систему ліг з чіткішим обміном між дивізіонами.
Коли Норвегія грала з Німеччиною у матчі відбору до ЧС-1954, Халворсен поїхав з командою. Іронія долі знову привела його до Гамбурга.
Кіккер написав про зустріч Халворсена, менеджера ФНР Зеппа Херберга та Джорджа Хандрі з Німецької футбольної асоціації. У репортажі були слова: "Все, що відбулося до цього, забуто".
Німецький вчений-політолог Артур Гейнріх сказав потім, що німецька публіка хотіла всіляко покінчити з дискусіями щодо нацистських жахів, тож такі репортажі ілюстрували більш широкі наміри всього тодішнього суспільства.
"Ми не маємо змішувати "забути" та "пробачити"", каже неодноразово раніше згаданий Ковалевські. "Невдовзі після війни, Халворсен став мовчазним щодо того, що тоді трапилось".
"Але він дійсно взяв активну участь у тому, щоб допомогти німецьким атлетам взяти участь у зимових ОІ-1952 у Осло - чому багато його співвітчизників противилося. Він казав, що спортсмени не відповдальні за це, тож не мають бути покарані. Це був жест милості. Також, можливо, Халворсен відчував зв'язок з країною, де він жив протягом 12 років".
Втім, Халворсен постійно отримував нагадування про те, через які тортури та умови утримання він пройшов. Він помер у червні 1955-го, знаходячись у відрядженні від Норвезької ФА; його здоров'я постійно погіршувалось через той самий тиф, який він підхопив у таборі.
"Саме період в таборах зруйнував його здоров'я та призвів до смерті", каже Інгвар Стін, який вже довгий час є істориком у "Сарпсборзі", першому клубі Халворсена.
"Коли у мене була промова до 100-річчя нашого клубу, я зрозумів, що лише кілька людей знають його ім'я".
"Сподіваюся, що це зміниться, бо він заслуговує невимовну шану та визнання".
