9 з 12 чемпіонів України з футзалу зникли – припиняв існування навіть чинний переможець
Збірна – бронзовий призер ЧС, два клуби в ЛЧ, але є нюанс.
Сьогодні виглядає так, що український клубний футзал якщо й не в шоколаді, то десь близько до цього: вперше в історії буде дві команди в Лізі чемпіонів, триває найцікавіший за останні багато років сезон Екстраліги, де очікується страшенна заруба за титул як мінімум між трьома колективами.
В України шалений прорив у футзалі: збірна – призер ЧС, вперше два клуби в ЛЧ
Але літати в небесах не варто, бо, як показує історія, від раптових проблем не застрахований ніхто. Клуби на українській футзальній мапі зникали з лякаючою регулярністю, і ситуація в цьому плані, певно, ще гірша, ніж в інших ігрових видах: вже не існує 9 з 12 команд, які ставали переможцями чемпіонатів незалежної України.
Навіть кілька поспіль чемпіонських титулів абсолютно не гарантували безхмарного майбутнього – за дивним збігом, це навпаки лише наближало кінець. Тож футзальна столиця України регулярно змінювалася кожні кілька років: Дніпро – Одеса – Київ – Донецьк – Львів – Харків – Херсон – Івано-Франківськ – знову Київ.
«СКІФ-Слід» (Київ)
Команда, що була створена в 1992 році на базі Київського інституту фізичної культури та спорту, стала під керівництвом тренера Валерія Шабельникова першим футзальним чемпіоном незалежної України (сезон 1993/94). Також в активі киян і трофей дебютного розіграшу Кубка України (1993).
Однак вже на початку 1995-го клуб припинив існування. Про причини цього сказав пару слів в інтерв’ю за 2008 рік її ексгравець, а нині головний тренер київського «SkyUp Futsal» Тарас Шпичка:
«Так склалося, що у команди змінився спонсор, а потім Валерій Шабельников разом з низкою гравців переїхав до Красногорівки (в «Гірник» – прим.), де команда боролася за золоті медалі».
«Механізатор» (Дніпро)
Це команда, з якої фактично й розпочався професійний український футзал. Її було засновано ще в радянські часи – у 1987 році. Президентом клубу став Олег Зеліксон, начальником команди – Олександр Хандрига, головним тренером – Геннадій Шур.
Серед гравців найбільш відомими були троє уродженців Дніпра: Олег Солодовник, який пізніше 5 разів виграє ЧУ з «Шахтарем» як тренер, Костянтин Єрьоменко, який вже під прапором РФ стане футзальною легендою, та Олександр Косенко – нинішній тренер збірної України.
У грудні 1991-го «Механізатор» виграв перший і останній розіграш Кубка СРСР, у 1990 і 1991 роках ставав переможцем чемпіонатів УРСР. За часів незалежності найвищим досягненням було чемпіонство в сезоні 1994/95, роком пізніше здобули срібні медалі. Також команда двічі вигравала Кубок України (1995, 1996).
Сезон 1996/97, який вже дуже послабленим складом завершили на 11-му місці, став для дніпровського клубу останнім. Ось що розповідав у листопаді минулого року про причини закриття проєкту Косенко:
«Все через фінанси. Був один спонсор – зник. Потім допомагав «Приватбанк» ще з Тігіпком – за певний час теж відмовилися. Якось ми дограли чемпіонат 1995/96: навіть виграли Кубок, але поступилися у чемпіонаті в золотому матчі. На той час вже декілька місяців не отримували зарплату.
Влітку провідні гравці, я в тому числі, поїхали. «Механізатор» ще тримався на фанатизмі Геннадія Шура, який залучав молодих гравців; Олександр Брискін, в якого були ковбасні цехи та ще якийсь бізнес, знаходив гроші – так ще сезон команда зіграла. І все».
Також про історію клубу можна почитати у великому інтерв’ю Олега Зеліксона за 2012 рік.
«Локомотив» Одеса
Клуб було створено в 1993 році під назвою «Одеса-Норд», фінансову підтримку надавав «Норд-Банк». Тоді ж дебютували в Першій лізі, а роком пізніше – і у Вищій (9-те місце). В кінці 1994-го спонсори зіштовхнулися з фінансовими труднощами, і команду взяла під опіку «Одеська залізниця», назву було змінено на «Локомотив». У 1995-му команду очолив тренер Валерій Водян, з яким і пов'язані подальші грандіозні успіхи.
У сезоні 1995/96 одесити сенсаційно виграли своє перше чемпіонство – за рівності очок з «Механізатором» усе вирішив «золотий» матч. А потім ще 2 роки місцеві любителі футзалу могли бачити в дії дрім-тім українського зразка, де зібралася ледь не вся «синьо-жовта» збірна: Сергій Корідзе, Олександр Косенко, Георгій Мельников, Ігор Москвичов, Олег Безуглий та інші. Однак 3-й поспіль титул здобувався вже на тлі поганих новин. Далі цитата з інтерв’ю Безуглого:
«Це був шок для нас усіх. Пам'ятаю, у січні ми їздили до Праги, де провели два товариські матчі, святкували разом Різдво. І тут, як сніг на голову…
Керівники клубу зібрали нас і сказали, що «Локомотив» має великі фінансові труднощі. Це було пов'язано зі зміною начальника залізниці, який відмовився фінансувати команду. Валерій Іванович тоді сказав, що грошей більше не буде, сказав, що ніхто нас тримати у клубі не стане, ми можемо йти чи дограти сезон безкоштовно.
Ми з хлопцями поспілкувалися і вирішили залишитися. І, знаєте, ми були настільки згуртовані, заряджені на боротьбу, що виграли і чемпіонат України, і Кубок, зробивши золотий дубль. Пошуки спонсорів тривали протягом усієї другої частини сезону та влітку, але ніхто не захотів приймати команду. У зв'язку з цим «Локомотив» було розпущено, а ми набули статусу вільних агентів».
Таким чином у 1998 році ще один вітчизняний гранд пішов у небуття, тричі вигравши ЧУ та двічі Кубок (1997, 1998). Перед тим у 1997-му одесити встигли першими серед українських клубів взяти участь у єврокубку – це був «Турнір європейських чемпіонів», який не визнає УЄФА. «Локо» зіграв у Москві 4 матчі і став 4-м з 6 учасників (+1=1-2, 13-19).
А наша рідна залізниця ще фігуруватиме в тексті й трохи далі.
«Уніспорт-Будстар» (Київ)
Про цей колектив зовсім мало інформації в мережі, навіть точний рік заснування ніде не вказано – лише розмите формулювання «на початку 90-х».
Після об’єднання в 1998-му двох столичних команд «Уніспорт» і «Будстар» новоутворений клуб дебютував у Вищій лізі. У сезоні 2000/01 під керівництвом тренера Олександра Гуржеєва було здобуте чемпіонство України – на цьому, власне, історія й завершилася: з фінансових причин клуб відмовився від подальшої участі у змаганнях.
Тут можна хіба що додати трохи подробиць боротьби за золото від Георгія Мельникова, який тоді грав за «Інтеркас»:
«Самі були винні. Втратили очки на початку сезону, там їх не слід було втрачати. Швидше за все надіялися на старий багаж. А новачки ще не вписалися. А потім довелося надолужувати. Як не дивно, ми заграли добре після того, як у «Діну» пішов Сергій Корідзе. Саме він став найкращим бомбардиром Євро-2001.
Після відходу Серьоги нам довелося змінити тактику, до якої наші суперники не змогли одразу звикнути. І ми на другому етапі почали швидко скорочувати відставання. Та ми б і взяли золото, якби «Уніспорт-Будстар» і «Дніпропецсталь» не скооперувалися проти нас» (в останньому турі ці дві команди зіграли внічию в Запоріжжі, «Інтеркас» у підсумку відстав на 1 очко – прим.).
«Інтеркас» (Київ)
Це клуб, який за кількістю медалей ЧУ всіх гатунків (10) поступається лише «Енергії» (13), тож його зникнення стало болючим ударом для українського футзалу.
Команда була заснована в 1993 році Сергієм Веселовим. Дебют у Вищій лізі відбувся в 1996-му, на посаду тренера того ж року призначили Станіслава Гончаренка, який згодом стане легендарною постаттю, вигравши ЧУ шість разів. Тричі йому це вдавалося з «Інтеркасом».
Перші 2 титули були здобуті в боротьбі з запорізькими суперниками (1999, 2000), третій – у протистоянні з «Шахтарем» (2003), яке стало знаковим на початку 2000-х. Однак срібних нагород все ж було значно більше, ніж золотих (1997, 1998, 2001, 2002, 2005, 2007) плюс бронза (2006). Крім того, у клубній колекції є 3 перемоги в Кубку України (2000, 2001, 2005).
На євроарені був непоганий виступ у Кубку УЄФА у 2003-му, де на 2-му груповому етапі у суперники випали одразу двоє іспанських грандів – зіграли з ними 4:5 і 5:5 (це значно кращі результати, ніж ті, з якими завершувалася абсолютна більшість україно-іспанських дуелей) і розгромили нідерландського чемпіона (7:2).
Свій останній офіційний матч столичний клуб зіграв у 2007-му. Причиною закриття проєкту став конфлікт з Асоціацією футзалу України (АФУ), яку на той момент вже понад 10 років очолював (так само, як і збірну України) Геннадій Лисенчук.
Перед початком сезону 2007/08 АФУ внесла зміни до регламенту, згідно з якими у Вищій лізі замість 12 команд мали стартувати 16. На знак протесту Веселов у серпні 2007-го зняв «Інтеркас» зі змагань. Про мотиви такого рішення роком пізніше розповів начальник команди Володимир Шестаков:
«Скажу одразу, що «Інтеркас» знявся не з фінансових причин. Команда готувалася цілеспрямовано до сезону – пройшла 3 збори. Однак позиція нашого президента Сергія Олеговича Веселова була такою, що якщо дотримуватимуться регламенту сезону 2006/07, тобто в сезоні 2007/08 гратиме 12 команд, то «Інтеркас» візьме участь у чемпіонаті.
У підсумку у 15-му чемпіонаті стартувало 15 команд, тож наш президент вирішив зняти «Інтеркас». Веселов чекав до останнього – все сподівався. Тому команда знялася з чемпіонату перед його початком. Хоча команда на той момент була однією з найсильніших.
Хтось може сказати, що нічого від цього рішення не змінилося – чемпіонат як проходив, так і проходитиме. Проте вважаю, що Веселов ухвалив вольове рішення, знявши команду з чемпіонату не з фінансових причин, а з етичних на знак незгоди з діями АФУ, яка порушувала регламент.
На цей крок мало хто б пішов. Слабкі люди це рішення просто не розуміють і не зрозуміють. Про потенціал команди говорить той факт, що 2 наші ексгравці – Ільдар Макаєв та Дмитро Бондар – у складі російської «ВІЗ-Сінари» стали володарями Кубка УЄФА. Та й решта гравців «Інтеркаса» стали провідними футзалістами у своїх командах. До речі, доки гравці не працевлаштувалися, клуб виконував перед ними умови».
Персонально для Гончаренка зникнення команди, з якою він працював понад 10 років, стало важким ударом, що можна зрозуміти з його слів, сказаних роком пізніше:
«Я тричі лягав до лікарні, розкрилися всі болячки на тлі всього цього. Дуже переживав, що був закритий клуб, дуже страждав і серйозно захворів».
«Шахтар» (Донецьк)
Звісно, новина про розформування клубу з такою назвою теж виглядала, як шок-контент. Нехай масштаби і неспівставні з футболом, але й на маленькому майданчику гірники свого часу стали найтитулованішою командою країни. Власне, «Шахтар» залишається нею і досі, адже похвалитися п’ятьма чемпіонськими трофеями поки що більше ніхто не в змозі.
Клуб заснували в 1998-му (під іменем «Укрсплав»), наступного року дебютували у Вищій лізі (7-ме місце). Перед початком сезону 2001/02 назву було змінено на «Шахтар», тренером став Олег Солодовник, у команду прийшов один з головних бомбардирів в історії вітчизняного футзалу Ігор Москвичов, також доєдналися інші відомі гравці.
Якісне підсилення швидко дало плоди: у 2002 році донеччани (так само, як і їхні футбольні одноклубники) святкували своє перше чемпіонство в українській першості. Потім буде ще 4 титули (2004, 2005, 2006, 2008). Також у колекції 3 срібла (2003, 2009, 2010), бронза (2007) і 3 перемоги в Кубку України (2003, 2004, 2006).
5 разів гірники стартували в Кубку УЄФА. Перший груповий етап завжди долали, а ось у другому хоч раз обійти когось із грандів не вдалося. Найкращий результат – півфінал 2006 року, щоправда, там в обох матчах з іспанським суперником боротьби не вийшло.
Починаючи з 2007 року в команді грало чимало бразильських легіонерів, однак це не дуже зміцнило позиції – з ними в складі чемпіонами стали лише раз.
Серед топменеджменту «Шахтаря» були добре відомі футбольним фанам (особливо фанам «Зорі) люди: президент – Євген Геллер, віцепрезидент – Сергій Рафаїлов. У жовтні 2009-го Геллер пішов з цієї посади, його наступником став Спартак Кокотюха. Коментуючи цю ротацію, Рафаїлов запевнив, що в команді нічого кардинально не змінилося, а клуб має великі плани щодо розвитку.
Однак розвитку в підсумку не вийшло. Перед початком сезону 2010/11 з команди пішли всі бразильці та деякі українські виконавці, що негативно позначилося на результатах: у перших 13 матчах було 6 перемог та 7 поразок. У Кубку при цьому дійшли до півфіналу, в якому мали зіграти з «Кардиналом».
Дограти той сезон донеччанам не судилося. У січні 2011-го на сайті «Шахтаря» з’явилася ось така заява:
«Керівництво міні-футбольного клубу «Шахтар» Донецьк оголошує про закриття клубу. Для керівництва та гравців команди це непросте рішення. За 12 років існування МФК «Шахтар» команда з аматорської виросла до визнаного лідера вищої ліги українського міні-футболу, п’ять разів ставала чемпіоном України, тричі володарем Кубка та тричі володарем Суперкубку України. Команда успішно представляла нашу країну у Кубку чемпіонів Європи з футзалу.
Гравці «Шахтаря» показали досі неперевершений в українському міні-футболі результат – вийшли до півфіналу єврокубку, де гідно конкурували з іспанським «Бумерангом». Всі ці досягнення стали можливими завдяки самовіддачі гравців та грамотній політиці клубу і, багато в чому, всупереч стилю роботи Асоціації міні-футболу України, що склався.
Протягом кількох років порушувалося питання про надання міні-футболу статусу Олімпійського виду спорту. Минулого року такий статус отримала значно менш поширена гра – регбі, а міні-футбол, як і раніше, залишається придатком великого футболу. Нинішній президент ФФУ Г.М.Суркіс, який протягом двох років очолював в УЄФА комітет з футзалу, мабуть, ініціював зовсім інші процеси.
АМФУ, на жаль, останні роки не лише не є організатором та виразником інтересів міні-футбольних команд, а все більше перетворюється на сімейний бізнес клану Лисенчуків. Інформація про фінансову діяльність Асоціації та звітність відсутня, у ході авторитарні методи роботи з клубами. Це багато в чому й зумовило те, що припинили своє існування київський «Інтеркас» та низка інших клубів.
Внаслідок багатьох проблем, що гальмують розвиток міні-футболу в Україні, через відсутність здорової спортивної змагальності, керівництвом клубу «Шахтар» прийнято рішення про його закриття. Гравцям команди «Шахтар» надається статус «вільних агентів» відповідно до статті 9 (п.7) Регламенту Федерації футболу України зі статусу та трансферів футболістів».
«Тайм» (Львів)
Клуб було створено у 2000 році, дебют у Вищій лізі відбувся в сезоні 2004/05 (13-те місце). У березні 2008-го команду очолив Гончаренко, який повернувся до роботи після вимушеної паузи, пов’язаної зі зникненням «Інтеркаса».
Авторитет тренера допоміг запросити кількох іменитих виконавців – наприклад, збірників Сергія Чепорнюка та Дмитра Бондаря, який щойно виграв Кубок УЄФА у складі єкатеринбурзької «ВІЗ-Сінари». Тепер можна було вирішувати серйозні задачі.
Успіх прийшов швидко: команда здобула 2 поспіль чемпіонські титули (2009, 2010), у 2010-му також виграла і Кубок України.
Перший старт у Кубку УЄФА восени 2009 року вийшов непоганим: пройшли до Елітного раунду, зігравши, зокрема, 3:3 з сильним італійським «Лупаренсе», а далі поступилися лише іспанському гранду «Інтер Мовістар» (1:3), здолавши інших опонентів.
Роком пізніше на євроарені виступили гірше. Після 1:7 з сербським чемпіоном в першому ж матчі Елітного раунду інші 2 гри вже не мали великої ваги, хоч там усе було не так печально (1:2 з чинним володарем трофея «Бенфікою» та 4:1 з хорватами). На внутрішній арені у сезоні 2010/11 «Тайм» теж виглядав дуже непереконливо. Можливо, команда вже просто знала, що кінець цієї історії близько, і на тлі таких новин не могла витиснути з себе максимум.
На початку січня 2011-го президент «Тайма» Роман Кедик та його колега зі львівської «Енергії» Олександр Стефанків провели спільну пресконференцію, на якій підтвердили чутки про те, що на футзальній мапі України стане одним клубом менше.
Стефанків: «Ми хочемо офіційно озвучити інформацію, про яку вже говорять кілька місяців, а саме: ми підтверджуємо, що переговори із Романом Володимировичем Кедиком велися, ведуться і ми виходимо на фінішну пряму, а це значить, що команди «Енергія» і «Тайм» хочуть об’єднати свої зусилля з метою успішного виступу на міжнародній арені. Звісно, що і на внутрішній також в тому числі.
Цей проєкт розрахований мінімум на 2,5 роки. За цей час ми хочемо підтвердити свої чемпіонські звання, а також вийти до «Фіналу чотирьох» Кубку УЄФА, де «Тайм» і «Енергія» не змогли досягти успішних результатів. Якщо об’єднати зусилля, гравців та тренерський штаб, то ця задача може бути реальною.
Ця операція з об’єднання вже здійснена, Гончаренко вже представлений команді, – тим гравцям, які були підібрані Станіславом Олександровичем, які, на його думку, повинні відстоювати честь нової команди».
Кедик: «Безумовно фінансові проблеми у «Тайма» були, хай ні для кого це не буде секретом. І, можливо, якоюсь мірою вони і були серед причин. Але це не основна».
Щось дуже нагадує, правда? Навіть дати обох заяв про об’єднання зусиль майже збігаються: 4 січня і 31 грудня.
Як бачите, січень 2011-го став катастрофічним для нашого клубного футзалу. Нагадую, «Шахтар» самоусунувся від змагань теж на початку того ж року.
У підсумку сезон догравала команда під назвою «Енергія-Тайм» – з очками «Енергії», яка на той момент була в таблиці вище за сусідів по місту. Задовольнилися сріблом, програвши фінальну серію «Урагану» (2-3). Ну а далі була вже просто «Енергія».
«Локомотив» (Харків)
Харківський «Локо» був доволі унікальним явищем у нашому спорті, адже головний тренер Євген Ривкін працював з гравцями, які сформували кістяк гегемона української першості середини 2010-х, ще з їхніх дитячих років. Ось так вже у грудні 2024-го описав цей період сам Євген Семенович:
«Локомотив» був незвичайним, несистемним, проєктом. Мені, тоді молодому ще тренеру, вдалося з хлопцями пройти шлях від самого початку (деяким було по 7-8 років) і до найвищих досягнень. Розумію, що, напевно, так не повинно бути, але так сталося. Чому? Факторів дуже багато і це тема для окремої розмови».
Історія виступів «Локо» на професійному рівні почалася у 2005 році, дебют у Вищій лізі відбувся 3 роками пізніше. Першим серйозним успіхом стала несподівана перемога в Кубку України у 2009-му, коли у донецькому фіналі був обіграний «Шахтар» (2:0). Ще 2 кубкові трофеї були здобуті у 2016 і 2017 роках.
У 2011-му команда вперше потрапила до числа призерів ЧУ (бронза), роком пізніше виграли срібло. Також варто згадати, що влітку 2012-го студентська збірна Україна, сформована виключно з гравців «Локо», здобула під керівництвом того ж Ривкіна золото ЧС.
А потім почалася домінація на внутрішній арені. У 2013-му «Локомотив» вперше в історії став чемпіоном України – у вирішальному 5-му матчі фінальної серії здолали по пенальті «Ураган».
У наступному сезоні з деякими складнощами захистили титул. Знову ключовим моментом стала серія пенальті у вирішальному матчі з «Ураганом» – тільки тепер уже на півфінальній стадії. А в золотій серії виграли обидві зустрічі з «Енергією».
У кампанії 2014/15 все було значно простіше: і регулярку легко виграли, і в плей-оф не зустріли реального супротиву, перемігши в усіх 8 матчах, причому в фінальній серії зі «Спортлідером» – тричі з загальним рахунком 19:3.
Здавалося, що й 4-те поспіль чемпіонство нікуди не дінеться, адже на той момент у Харкові вже зібралася ледь не вся збірна України. Однак титул сенсаційно забрала «Енергія», яка виграла овертайм вирішальної 5-ї гри золотої серії.
Доволі непогано виступав «Локомотив» і на міжнародній арені. В усіх трьох розіграшах Кубка УЄФА (турнір, який згодом перейменували на Лігу чемпіонів) було досягнуто ідентичного результату: вихід в Елітний раунд (топ-16) і 6 очок у 3 матчах цієї стадії. Тобто, могло б бути 3 чвертьфінали, якби далі крокували 2 команди. Але за регламентом з квартетів Елітного раунду виходять лише переможці.
***
А у червні 2016-го відбулася подія, яка, як виявилося, стала початком кінця одразу двох іменитих клубів з Харкова. Кабінет Міністрів України призначив головою правління «Укрзалізниці» польського менеджера Войцеха Бальчуна.
На відміну від попередників, пан Войцех вважав недоцільним витрачати кошти на утримання спортивних команд. Через це і волейбольний, і футзальний «Локомотиви», головним спонсором яких була «Південна залізниця», швидкими темпами пішли на дно.
Волейбольний «Локо» в серпні 2016-го відмовився від участі у єврокубках і протримався ще 2 сезони у внутрішній першості (золото, срібло), після чого знявся і з української Суперліги.
Коли з команди Ривкіна перед початком сезону 2016/17 пішли 9 гравців, стало ясно, що й тут справи кепські, хоч і наявного складу було достатньо для боротьби за медалі ЧУ. Президент клубу Сергій Крилов зберігав оптимізм, попри усі складнощі:
«Щодо нашого клубу, то є низка спонсорів крім «Укрзалізниці», які своєчасно підставляють плече та допомагають нашій команді йти вперед і бути впевненими у виконанні поставлених на сезон завдань. Тому жодних песимістичних настроїв наша футзальна команда не має».
Але по факту цей сезон (бронза ЧУ + Кубок України) став для команди останнім. Перед початком наступного на клубному сайті з'явилося повідомлення:
«Шановні вболівальники! У зв'язку з непростою фінансовою ситуацією МФК «Локомотив» ухвалив рішення відмовитися від участі у чемпіонаті України з футзалу в Екстралізі сезону 2017-18, про що повідомив офіційним листом Асоціацію футзалу. Усі гравці клубу набули статусу вільних агентів з 1 липня 2017 року. При цьому клуб не припиняє свою роботу та шукає можливість взяти участь в інших всеукраїнських змаганнях під егідою АФУ».
«Продексім» (Херсон)
Це найсвіжіший і найпечальніший приклад, бо причину припинення існування можна описати одним словом: війна.
Клуб заснували у 2006 році. Його власник – херсонський підприємець Ігор Колихаєв, який у 2020-му виграв вибори мера міста, а роком раніше обрався до Верховної ради.
Дебют команди в Екстралізі відбувся у сезоні 2015/16, де одразу взяли бронзу. А далі була суперуспішна серія в ЧУ: 4 поспіль чемпіонства, що раніше нікому не вдавалося. Здавалося, буде і 5-те, однак у 2021-му сенсаційно програли фінальну серію «Урагану» (1-3). Також була одна перемога в Кубку України (2021).
Як легко здогадатися, «Продексім» став одним з базових клубів збірної України – наприклад, 5 його представників поїхали на Євро-2022, де «жовто-сині» дійшли до півфіналу. Також у команді грали кілька бразильців.
Найбільш вдалий з 4 стартів в ЛЧ був у сезоні 2019/20, де посіли 2-ге місце в групі Елітного раунду. Роком пізніше мали непогані шанси пройти в 1/8-й іспанського гранда («Інтер Мовістар»), але пропустили вирішальні м'ячі в самому кінці (2:4).
За сумним збігом, якраз у ніч на 24 лютого 2022 року команда поверталася до Херсону з виїзної кубкової гри проти «Урагана» в Івано-Франківську. Частина гравців встигла одразу виїхати з міста, іншим довелося ще довго чекати такої можливості – зокрема й капітану збірної Петрові Шотурмі, який згодом детально розповів про це в ефірі радіо «Західний полюс».
Колихаєва у червні 2022-го викрали російські військові, і, судячи з усього, він досі перебуває в полоні. Звісно, за таких обставин ні про який футзал не може йтися
***
Ясна річ, перелік зниклих за роки Незалежності клубів не обмежується дев'ятьма вищезгаданими. Якщо говорити про найгучніші імена серед решти, то вже немає, наприклад, цілої низки запорізьких колективів («Дніпроспецсталь», «Запоріжкокс», «Віннер Форд»), які на трьох мають 13 потраплянь на подіум, і «Єнакієвця», який 4 рази здобував бронзу.
З більш свіжих прикладів: рік тому «Рятувальник» знявся з Екстраліги через належність гравців і персоналу до Міжрегіонального центру швидкого реагування ДСНС України та переведення їх у стан повної бойової готовності, зумовленої посиленням військової агресії РФ.
А вже перед початком поточного сезону дуже непокоїли новини зі стану «Урагана», звідки одночасно пішли майже всі лідери. Але хочеться вірити, що більш скромний, ніж раніше, склад – це найбільша неприємність, яка чекатиме на івано-франківських уболівальників у даній ситуації.
Тож нам з вами залишається цінувати те, що є. Тим паче станом на зараз маємо, на щастя, не так вже й мало. Повторюся: розв’язка сезону 2024/25 обіцяє бути дуже гарячою.
В України шалений прорив у футзалі: збірна – призер ЧС, вперше два клуби в ЛЧ
Фото: UEFA.com, mfk-lokomotiv.com.ua, futsalua.org, futsal.dp.ua, mfc-prodexim.com.ua, блог futsalukrain на Tribuna.com, Yevgen Kravs
Інші пости користувача
