Ми не відстаємо в техніці. Ми відстаємо в оцінюванні ризику

Після останнього туру Вищої ліги я передивився 12 матчів. Я був на майданчику як суддя і бачив ці ігри наживо. Дивився не як уболівальник і не як людина, яка шукає винних, а як той, хто хоче зрозуміти, куди рухається наш флорбол.

І одразу скажу - я не з тих, хто повторює мантру “до COVID усе було добре, а зараз рівень впав”. Ні.

Зараз грає інше покоління. Хлопці, які виросли на флорболі. Вони технічніші. Швидші. У кожній команді є досвідчені гравці. У половини команд - тренери, які вже не грають і можуть дивитись на гру зі сторони. Навіть можна помітити, що в окремих команд є «game plan» на матч, якого вони дотримуються доти, доки результат складається на їхню користь.

Але є один момент, у якому ми критично відстаємо.

Оцінювання ризику.

Центральна зона - ріка по дорозі в ад.

У кількох матчах я бачив однаковий сценарій. 15-20 секунд гри - 6 втрат м’яча.

Одна команда атакує - поганий/ризикований пас у середній зоні - втрата. Інша підбирає - поганий пас - знову втрата. Дриблінг - втрата. Не можемо зафіксувати м’яч - знову втрата. І так по коло.

Проблема в тому, що центральна зона - це найнебезпечніше місце на майданчику. Команда, яка атакує і втрачає м’яч, дезорганізована. Їй потрібно кілька секунд, щоб перебудуватися в захист. На міжнародному рівні ці секунди - смертельні.

Мій тренер у Гаммарбю у 2010 році, Йоакім Нудстрьом, називав центральну зону “Styx” - ріка по дорозі в ад з грецької міфології. Там не можна втрачати м’яч. Він прямо казав: “Один-два рази за матч втратиш тут - і ти сядеш на лавку”. У Швеції за це карають. У нас - часто ні.

Флорбол - це не тільки техніка і швидкість. Це управління ризиком.

Я люблю просту модель світлофора:

🔴червоний - високий ризик.

🟡жовтий - помірний ризик.

🟢зелений пас - безпечний.

Червоні передачі потрібні. Жовті - теж. Але питання - де і коли.

У нас часто червоний пас грається в центральній зоні при рівному рахунку, при повній зміні, коли гравці втомлені, коли немає страховки. І що отримуємо? Втрату, 3 в 2 або 4 в 3, і гол у наші ворота.

Більшість матчів у світі виграються не розкаткою суперника, а якісними контратаками. Але щоб контратака була якісною, туди повинні бігти 3-4 гравці.

А що я бачу у Вищій лізі? Ключові гравці грають зміни по 3-4 хвилини. Вони втомлені. Команда може дозволити собі відправити в контратаку максимум двох. Це вже не контратака. Це спроба.

На міжнародному рівні досвідчені тренери чекають саме цього моменту: вони втратять м’яч у центрі - і ми одразу йдемо. І карають.

Ми не наївні. Але ми ще не системні.

Ми часто думаємо, що рішення - це ще більше техніки, ще більші швидкості. Так, це потрібно. Але без культури оцінювання ризику це перетворюється на хаос на високій швидкості.

Наші гравці, які переходять у сильніші ліги, часто стикаються з цією проблемою. Бо звикли, що в Україні за ризиковану гру в центрі немає миттєвого покарання. У Швеції - є. Один-два рази - і ти більше не граєш у цьому матчі.

Питання не в таланті. Питання в дисципліні мислення.

У нас є техніка. Є швидкість. Є покоління, яке виросло на флорболі.

Але нам потрібно навчитися одному: не кожен м’яч потрібно виграти красиво. Деякі потрібно просто не програти.

І якщо ми хочемо робити крок уперед як ліга - ми маємо почати говорити про оцінювання ризику так само часто, як говоримо про техніку.

Бо іноді різниця між середньою командою і сильною - це не швидкість. Це один розумний пас замість одного дурного.

Автор: Тамуз Хідір