Не тільки Довбик: ще 14 українських футболістів, які претендували на «Золотий м'яч»
Вперше за 18 (!) років українець в списку France Football.
Від редакції: вперше цей текст Дмитра Литвинова був опублікований на сайті ще 13 січня 2014 року, але тепер, після потрапляння Артема Довбика до списку претендентів на «Золотий м'яч», він як ніколи актуальний – вперше за 18 років українець номінований на нагороду.
Вже цього тижня оголосять переможця. Хіба не привід згадати попередніх 14 номінантів і освіжити в пам’яті, як вони потрапили до цього списку?
***
Для мене «Золотий м'яч» завжди здавався чимось особливим – при всіх ахах і охах на тему неможливості порівнювати гравців різних амплуа, зірок однакового калібру і так далі. Прагнення до змагання і відповідно можливість ранжування закладено в людській природі, і було б лицемірством заперечувати це. І бажання отримувати призи – цілком природне, а для тих, хто зробив своєю професією гру – тим більше.
Златан Ібрагімович може скільки завгодно кривитися і кричати, що йому нецікава нагорода, але ми-то знаємо. І можливість потім, оцінюючи списки тих, хто потрапив до числа найкращих гравців року, зрозуміти, які були тенденції, згадати значущі події того чи іншого року, пошкодувати невдах – безцінна.
Ми обираємо, нас обирають, як це часто не збігається, всі справи. І все ж відмовитися від багаторічного пієтету щодо вигаданої «Франс футболом» нагороди дуже складно та й навряд чи потрібно – адже завдяки йому є привід згадати тих українських футболістів, які отримували визнання не тільки на батьківщині, але й за кордоном.
Коли: 1959 рік, 12-те місце.
За що. Наприкінці 50-х киянин вийшов на пік своєї кар'єри. Місце Юрія Войнова в півзахисті збірної СРСР не піддавалося сумнівам, а його зв'язка з Ігорем Нетто була, можливо, останньою великою парою в системі класичного «дубль-ве». Значною мірою завдяки їхнім старанням рік по тому збірна виграє перший в історії Кубок Європи.
Саме виступи, а точніше виступ у відборі до фінальної частини, змусили іноземців звернути увагу на Войнова. Збірна Угорщини, звісно, вже не була рівнею великій «Аранчапат», яка гриміла в першій половині десятиліття, але все ще вважалася однією з найсильніших команд континенту. Тому, коли восени 58-го угорці поступилися в Москві 1:3, вони не впали в зневіру, а розраховували відігратися у матчі-відповіді, який відбувся рік потому (як вам такий розрив?). Але майже 80 тисяч глядачів, які прийшли на «Непштадіон», побачили матч-концерт у виконанні Войнова, який встигав усе – і оборонятися, і розганяти атаки, а на 58-й хвилині забив гол, після якого стало остаточно ясно, що чвертьфінал пройде без угорців.
Чи міг Войнов бути вище? Навряд чи – клуби з СРСР тоді не брали участі в єврокубках, а якби й брали, то «Динамо» там би не було, команда переживала зміну поколінь і в чемпіонаті виступала невдало. Відставання від третього призера, великого валлійця Джона Чарльза, склало 15 балів – за тими часами чимало.
Коли: 1969 рік, 23-тє місце.
За що. У тому сезоні динамівська команда поступилася чемпіонством «Спартаку» після трьох років безперервних перемог. Але атакувального хавбека «Динамо» було найменше підстав звинувачувати в невдачі: Володимира Мунтяна визнали найкращим футболістом сезону.
І нехай в опитуванні «Франс Футбола» він отримав всього один бал, який і приніс йому розподіл 23-го місця, але це вже було визнанням рівня молодого диспетчера київського клубу. Могло бути краще, якби «Динамо» пройшло «Фіорентину» в Кубку чемпіонів, але італійці були сильнішими, і розраховувати на значно більше балів не допомогла б навіть перемога над «фіалками». Зате Мунтян допоміг збірній СРСР потрапити на чемпіонат світу в Мексиці.
Коли: 1971 рік, 12-те місце; 1972 рік, 18-те місце.
За що. І знову визнання гравця насамперед за «збірні» справи. Ні, все було гаразд і «вдома» – у 1971-му голкіпер став чемпіоном, роком пізніше отримав із партнерами срібні медалі. Однак не буде перебільшенням сказати, що без Євгена Рудакова збірна СРСР про «срібло» чемпіонату Європи могла б тільки мріяти. Воротар «Динамо» видав геніальний матч з іспанцями в ключовій грі відбору до чвертьфіналу, коли за 90 хвилин врятував від гола півтора десятка разів. Потім двічі не пропустив у чвертьфінальних матчах із Югославією, відстояв на нуль у півфіналі з угорцями, відбивши там пенальті, і лише у фіналі перервав «суху» серію, яка стала рекордною в історії збірної Союзу. Але проти ФРН устояти було неможливо, тому за три пропущені в вирішальній грі м'ячі ніхто Рудакова і не думав критикувати.
Коли: 1974 рік, 19-те місце; 1975 рік, 1-ше місце; 1976 рік, 19-те місце; 1981 рік, 5 місце.
За що. Дебютне потрапляння було своєрідним вхідним квитком – визнанням того, що Олег Блохін виходить на новий рівень. До речі, серед усіх гравців, за яких віддали свої голоси журналісти, не брали участь у ЧС-1974 тільки Блохін, італо-бразилець Альтафіні та француз Гійю. Найкращий бомбардир чемпіонату країни та гравець року в СРСР – комплект солідний, але те, чого він вартий без успіхів у Європі, показав наступний рік.
Історію про вертикальний зліт «Динамо» під керівництвом Валерія Лобановського, виграні Кубок кубків і Суперкубок переказувати немає потреби, як і нагадувати, що такого створив Блохін у матчах з «Баварією». Наступний рік приніс «Динамо», переодягнутому в футболки збірної країни, провал на всіх фронтах, відповідно, логічним виглядає і сильне падіння Блохіна в рейтингу найкращих гравців Європи.
Нове потрапляння в список він заслужить лише п’ять років потому, коли в складі збірної проявить себе у відборі на ЧС в Іспанії, з «Динамо» стане чемпіоном країни, а водночас поб'є рекорд результативності чемпіонату СРСР, вийшовши на перше місце у списку снайперів, щоб уже ніколи звідти не піти.
Коли: 1975 рік, 23-тє місце.
За що. У тому році Леонід Буряк нарешті закріпився не просто в основі «Динамо», а в стартовому складі команди, а його зв’язка з Блохіним досягла піку своєї потужності, щоб протриматися там фактично до відходу хавбека з клубу. Цікаво, що серед київських уболівальників того часу існувала думка, що і ветеран Мунтян, і Веремеєв, який перебував у розквіті сил, – гравці більш витончені, породисті, ніж молодий Буряк. Але гравців такого класу, як Буряк, здатних одним дотиком зробити 90 відсотків необхідного для гола партнера, зараз у чемпіонаті України просто немає. І тут доводиться дивуватися, що він обмежився лише одним потраплянням у число тих, за кого віддали голоси респонденти «Франс Футбола».
Коли: 1985 рік, 7-ме місце.
За що. Якщо Блохін побив рекорд Пономарьова за загальною кількістю голів, то Олег Протасов перевершив Симоняна за голами, забитими за один сезон. Потім у Москві багато говоритимуть, що, мовляв, нападника тягнули, але факт залишається фактом – Протасов заслужив «Срібну бутсу», будучи справді одним із найкращих форвардів Європи 80-х.
Він і в збірній того року став основним гравцем, коли Малофєєв вирішив відмовитися від ставки на вікового Блохіна. Протасов дуже вдало провів відбір на ЧС-1986, але на самому чемпіонаті був запасним – Лобановський не відразу довірив бомбардирові місце в основі. Від трійки призерів того року Протасов помітно відстав, але, скажімо, Мікаель Лаудруп, який посів четверте місце, випередив гравця «Дніпра» лише на 4 бали.
Коли: 1985 рік, 29-те місце; 1988 рік, 13-те місце.
За що. Анатолій Дем'яненко був одним із найкращих лівих захисників світу 80-х, а в другій половині десятиліття просто сяяв. У тому ж 1985 році його визнали найкращим гравцем СРСР (тут варто зазначити, що свою роль зіграла ревність московських журналістів до успіхів Протасова). 11 м'ячів за сезон – результат, якого тоді не кожен класний форвард досягав.
Залізне здоров'я дозволяло Дем'яненку обробляти фланг усі 90 хвилин, а поставлений удар і хороший перший пас робили його небезпечним і в атаці. При цьому цікаво, що знову можна побачити важливість міжнародних матчів: у свій найкращий рік Дем'яненко посів значно нижче місце, ніж у найкращий рік збірної СРСР його покоління. Але про це трохи пізніше.
Коли: 1986 рік, 1-ше місце.
За що. Детально можна почитати ось тут.
Варто зазначити, що відрив Ігоря Бєланова від другого призера, яким став Лінекер, не був надто значним – 22 очки, на тлі тотальної переваги Платіні в 1985-му, коли француз набрав більше очок, ніж другий і третій призери разом узяті, це не вражає. Цікаво, що Бєланов – єдиний володар «Золотого м'яча», якого ніколи ні до, ні після нагороди не згадували у голосуванні. Метеор, але неймовірно яскравий.
Коли: 1986 рік, 6 місце; 1987 рік, 17-те місце; 1988 рік, 8-ме місце; 1989 рік, 23-тє місце.
За що. Плеймейкер – людина, яка вміє грати не тільки нестандартно та красиво, але й не вимикається з гри. Олександру Заварову не пощастило, як Бєланову, яскраво засвітитися на мундіалі в Мексиці, але він був там дуже помітною фігурою, а в фіналі КВК того року саме м'яч Заварова став першим і переможним у протистоянні з «Атлетіко».
Наступного року «Динамо» провалило чемпіонат, але виграло Кубок країни, а навесні встигло дійти до півфіналу Кубка чемпіонів. Як знати, пройди тоді команда «Порту» – і у нас міг би бути ще один володар «Золотого м'яча». Роком пізніше Заваров знову дуже впевнено відіграв на великому турнірі і знову потрапив до десятки, при тому зміг привернути додаткову увагу, перейшовши в «Ювентус». Однак у Турині заграти на своєму рівні не зміг – і тому незрозумілим виглядає згадка про нього в опитуванні 1989 року.
Коли: 1986 рік, 21-ше місце.
За що. Все той же джентльменський набір – перемога в КВК, місце в основі збірної, чемпіонство в країні. Павло Яковенко зі своєю працездатністю та шикарним дальнім ударом був одним з найкращих опорних півзахисників Європи середини 80-х і, якби не травми, що зруйнували його кар'єру, безсумнівно потрапив би в список ще не раз.
Коли: 1988 рік, 4-те місце; 1989 рік, 12-те місце; 1991 рік, 21-ше місце.
За що. Так вже склалося, що українські гравці в радянські часи брали або перше місце в опитуванні «Франс Футбола», або не потрапляли в трійку. Найближчим до того, щоб змінити ситуацію, був Олексій Михайличенко. У 1988 році він лише на 4 бали відстав від ставшого третім Райкаарда. Ключовий гравець збірної СРСР, що стала другою на Євро того року, через кілька місяців встиг показати себе справжнім лідером і олімпійської команди, яка виграла «золото» в Сеулі. Можливо, трохи підвів невдалий виступ клубу Михайличенка – до успіхів «Мілана», чий голландський тріо окупувало п’єдестал пошани, «Динамо» в ті роки вже не дотягувалося, а в чемпіонаті більше боролося за друге-третє місця.
Сам же Олексій продовжував прогресувати, що і відзначили ті, хто голосував за нього: у 1989 році півзахисник у якості лідера вивів збірну СРСР на чемпіонат світу, де вона напевно зіграла б краще, якби півзахисник не пропустив турнір через травму. Через рік він став чемпіоном Італії з «Сампдорією», перейшов у «Рейнджерс», загалом залишався помітною фігурою, але далі травми так і не дозволили Михайличенку затриматися на піку кар'єри.
Коли: 1988 рік, 11-те місце; 1989 рік, 17-те місце.
За що. Якщо ви уявляєте манеру гри Пепе, то можете уявити, як грав Олег Кузнєцов. З суттєвою поправкою – демони, які сидять у голові португальця, у голові Кузнєцова відсутні. Розумний, дуже жорсткий, досить швидкий захисник з чудовим першим пасом – набір якостей гравця топрівня. Кузнєцов таким і був.
У моєму віртуальному списку розгалужень історії радянського футболу питання «А що було б, якби Кузнєцов не пропустив фінал Євро-88 через дискваліфікацію?» займає одне з верхніх місць. Адже саме переведений на позицію центрбека Алейников у фіналі не зміг стримати Гулліта, коли той забивав переможний гол. Кузнєцов тоді видав просто бездоганний турнір. А роком пізніше, як і Михайличенко, проявив себе в якості лідера збірної, яка потрапила на ЧС.
Коли: 1998 рік, потрапив до списку для голосування; 1999 рік, 3-тє місце; 2000 рік, 3-тє місце; 2001 рік, 8-ме місце; 2003 рік, 4-те місце; 2004 рік, 1-ше місце; 2005 рік, 5-те місце; 2006 рік, потрапив до списку для голосування.
За що. У 1995 році «Франс Футбол» вирішив сам запропонувати журналістам список для голосування, що призвело до ситуації, коли ти можеш бути включений до списку кращих 50 гравців Європи, але не отримати балів. Саме так почалася і закінчилася історія непростих взаємин Андрія Шевченка з «Золотим м'ячем».
Чесно кажучи, здається, що в список 98-го Шевченко потрапити не мав. Роком раніше підстав для включення було більше (хет-трик у ворота вгадайте кого та й просто вихід на новий рівень), а в 98-му Андрій більше запам'ятався нереалізованими моментами в іграх «Динамо» в Лізі чемпіонів, ніж прекрасним голом «Арсеналу» та м'ячем «Лансу».
Але вже наступного року він справді включився в боротьбу за «Золотий м'яч» і міг би перемогти, якби «Динамо» пройшло «Баварію». Ситуація повторилася у 2000-му, але при блискучій грі Андрія в «Мілані» команда так і не виграла нічого, а сам він пропустив Євро. 2001-й – і знову середня гра «Мілана» і поразка Німеччині в плей-оф відбору на ЧС. 2003-й нарешті приніс Шевченку та «Мілану» трофей, але все ж українець у першій половині року був не так хороший, як у другій, та й сам «Мілан» не знав, на кого робити ставку в медіакампанії, розриваючись між Шевченком та Мальдіні, який врешті став третім.
Нагорода знайшла героя лише наступного року, коли Шевченкові не завадила навіть відсутність на Євро. Успішно склалися кілька моментів: головним героєм чемпіонату Європи став тренер Рехагель, а не хтось з гравців; Лігу чемпіонів виграв «Порту», де також було складно виділити когось одного; нарешті, Роналдінью, який демонстрував найяскравішу гру у світі, нічого не виграв за рік. Мабуть, Шевченко міг би повторити успіх наступного року, але не забив Єжи Дудеку у фіналі Ліги чемпіонів і залишився «лише» п'ятим. А у 2006 році перехід до «Челсі» виявився руйнівним для кар'єри Андрія.
Коли: 1999 рік, потрапив до списку для голосування.
За що. Як і в історії з першим включенням Шевченка до списку, здається, що французи трохи запізнилися. Якщо в 98-му Олександр Шовковський грав сильно та стабільно, то наступного року кількість помилок у найважливіших матчах помітно зросла. І все ж саме Шовковський до Артема Довбика був останнім українцем, якого офіційно включали до числа найкращих гравців Європи та світу.
Фото: «Динамо»
Інші пости блогу
