Максим Подзігун: «Я не уникаю клікбейту – просто його не шукаю»

Озвучка фільму з Бредом Піттом, перемога зі своїм подкастом на премії «Слушно», черги за автографом на «Книжковій країні», неофіційний титул «українського голосу Ф1».

Максим Подзігун — не просто один із найкращих спортивних коментаторів, а вже, можна сказати, lovemark бренд для фанатів Формули.

З цієї розмови ви дізнаєтесь:

– чому Подзігун свідомо відмовляється від хайпу;

– як бореться з міфами й чутками довкола Ф1;

– як виглядає його робота над подкастом;

– чому історичні випуски — важлива частина його роботи;

– кого поважає серед українських коментаторів;

– і яка саме гонка Ландо Норріса викликала в нього сльози.

«Моя ціль — не охоплення, а довіра»

– Ірина Чернуха: Ідея цієї розмови виникла, коли ти між нами пояснював, що хайп — це не твоє. Складається враження, що ти уникаєш клікбейту усіма можливими способами.

– Максим Подзігун: Я, мабуть, навіть не уникаю клікбейту — я його просто не шукаю. Зараз може скластися враження, що всі за замовчуванням використовують клікбейт, це стало основою спілкування. Ти намагаєшся схопити увагу читача, слухача, потім якось її втримати — і на цьому тримається все, від перших секунд ролика на YouTube до тестів, яка картинка краще спрацює.

Але в мене ставлення до цього дуже просте, як у казці про хлопчика, який кричав «Вовк». Він кричав і кричав, а коли вовк справді з’явився — ніхто не прийшов на допомогу. Це правильна метафора: треба привертати увагу гучним лише тоді, коли воно справді того варте. Якщо робити це постійно, втрачаєш довіру. І коли з’явиться щось дійсно важливе, тебе вже не сприйматимуть серйозно.

– Тобто, це своєрідна форма протесту проти сучасних трендів?

– Для багатьох сучасних медіа хайп — це спосіб виживання. Вони думають: якщо ми не зробимо — хтось інший зробить, і люди підуть до них. Але це race to the bottom. Така собі Чорна п’ятниця, що триває цілий рік: усі щось розпродують, кричать, роблять знижки, і в результаті все знецінюється — і зміст, і довіра, і сам сенс новин.

Мені це неприродно. Я не хочу у цю гру грати. Може, тому, що не женуся за цифрами. Якби моя модель роботи була побудована навколо того, щоб назбирати максимум переглядів чи прослуховувань, можливо, я діяв би інакше. Але моя ціль — не охоплення, а довіра.

Є приклади, коли така гра дає результат — наприклад, британський подкаст The Diary of a CEO. Вони грають майстерно: правильні картинки, драматичні нарізки, яскрава подача, усе максимально продумано. І це працює. Я навіть слухав інтерв’ю з автором — він прямо розповідає, як їхня команда вибудовує цю динаміку. Але в такій гонці виграють одиниці. Хтось стає «королем гори», а решта просто змагаються за місце поруч.

– До речі, про «короля гори». У тебе в одному зі старих інтерв’ю була фраза: щоб стати успішним, треба бути першим. Якщо ти був першим у якійсь ролі чи форматі, залишишся в ній надовго, якщо не назавжди.

– Це не я придумав, на жаль. Але дійсно: коли ти перший у категорії, то вже маєш фору.

Як Xerox, як Pampers — вони стали настільки асоційованими з продуктом, що бренд і поняття злилися. Так само і в нас. Якщо ти перший у ніші, ти стаєш з нею тотожним. І далі тобі простіше — не тому, що ти кращий, а тому, що ти там із самого початку.

Нещодавно після «Книжкової країни» (де презентували книжку «Формула: як шахраї, генії та фанати швидкості перетворили Ф-1 на глобальний феномен» – прим.) до мене підійшов хлопець, каже: «Ми в університеті маємо студентів, які хочуть стати коментаторами. Може, поділишся досвідом — як ним стати?» І я йому сказав: «Немає рецепту. Мені просто пощастило опинитися у правильний момент у правильному місці, пройти кастинг і почати працювати. А далі — це вже роки».

Я цим займаюся двадцять років. Це компаундинг — ефект накопичення, який складно ігнорувати. Якщо сьогодні хтось згадує про коментатора Формули-1, у більшості одразу виникає асоціація: «Подзігун». Не тому, що я перший, а тому, що я тут найдовше.

«Важливо, щоб люди думали перед тим, як приймати будь-що за правду»

– Повернуся трохи до теми хайпу. Ти згадав подкаст, який максимально підсвічує драматизм. А в тебе, навпаки, є приклади дуже спокійних, але глибоких розборів.

От, наприклад, після Сінгапуру, де ти детально розбирав дві чутки — про те, що Піастрі не святкував із командою Кубок конструкторів, і про те, що він нібито перервав привітання Зака Брауна. Ці епізоди перетворились на меми, а ти підійшов до них майже з науковою методологію. Але ж навіть подаючи це так системно, ти міг би зробити заголовок набагато клікбейтовіший.

– Я кожен заголовок міг би зробити клікбейтним (усміхається). Але не роблю.

– Тоді в мене два питання. Чому для тебе настільки важливо все це так розбирати — крок за кроком? І як ти думаєш, чи справді аудиторії це потрібно слухати?

– Я це бачу по коментарях, по зворотному зв’язку. Я навіть один коментар перекинув у свій Telegram-канал, бо дуже відгукнувся. Людина написала, що всі канали, які пишуть про Формулу-1, перетворилися просто на один великий мем. А потім інша людина написала, що вона приходить за аналітикою і фактами. Тож для мене аналітичний факт — важливий.

Мене вибісила ситуація, коли я почав бачити «ствердження», ніби щось уже точно відбулося, і як на цьому вибудовуються цілі теорії. І такі речі мене обурюють. Це ж спорт, який я люблю і який коментую. Хочеться, щоб огляд того, що сталося, був наскільки можливо об’єктивним і незаангажованим. Насправді важливо, щоб люди думали — хоча б трохи — перед тим як приймати будь-що за правду. Інтернет змінюється, особливо зараз із AI. Тому вважаю корисним привертати до цього увагу: не все, що подається, варто миттєво приймати за правду. Треба бодай на секунду критично подумати: а чи могло так бути насправді?

– Твій запит на критичне мислення — дуже класний і адекватний. Але якщо подивитися ширше: людей, які хочуть вірити в чутки, дуже важко переконати повірити в правду. Чи можна це вирішити на глобальнішому рівні, ніж просто працювати зі «своєю» аудиторією адекватних підписників? Чи запит на глобальне критичне мислення зараз, по суті, недосяжний?

– Гадаю, недосяжний. З цим треба змиритися. У природі людини — спрощувати сприйняття. Складні речі важче усвідомити. Недаремно кажуть: чим більше ти знаєш, тим більше розумієш, чого не знаєш.

– Блін, яка класна метафора. Не чула.

– Я нещодавно її почув англійською: «As the island of knowledge grows, so do the shores of our ignorance». У нашому дуже невизначеному світі складно знайти ментальні резерви, щоб прикладати додаткові зусилля: не просто прочитати «що сталося», а запитати себе: «А чи могло воно бути саме так? А що могло бути насправді?» Потрібне дослідження, і у частині Формули-1 це дослідження роблю я.

Щоразу після гоночного вікенду я ставлю собі план: що відбулося, чому відбулося, які ключові моменти важливі для оцінки результату; які точки варто з’єднати, про які ми не знали до події; і що треба спростувати або переоцінити. Оце і є задача мого подкасту.

– Такий підхід — розбирати причинно-наслідкові зв’язки — у тебе тільки в роботі чи й у житті?

– Думаю, і в житті теж. Це дефолтна модель мислення. У політиці, новинах — будь-яку інформацію я спершу сприймаю критично й скептично: окей, а що ще могло бути? Який, окрім запропонованого автором, може бути висновок?

І це, на мою думку, важливо для кожного. Не можна просто на віру приймати інформацію — дезінформації багато. Але сам підхід правильний: не довіряти одразу, подумати, що ще могло бути, і трохи поваритися в темі, перш ніж робити висновки.

«Тримаю інформаційну гігієну, бо люди приходять в першу чергу за моєю думкою»

– Які джерела — окрім уже твого накопиченого досвіду і знань — ти використовуєш, коли готуєшся до Гран-прі або до розбору вже після гонки? Що ти робиш, коли вони суперечать одне одному?

– Є офіційні джерела — документи, які фіксують, що саме відбулося (оновлення, речі з регламенту тощо). У мене є напрацьований фід у твіттері. Я не додаю зайвих акаунтів: це чітко профільоване джерело формульної інформації — мій твіттер на 99% про Ф1.

Там джерела, які я читаю 10–15 років. Це люди й видання з репутацією. Водночас розумію, що люди часто слухають мій подкаст саме заради моєї думки і ставлення. Я собі нагадую: моя задача — не лише зробити компіляцію всього важливого за вікенд і переказати «хто що сказав», а й дати власну оцінку. На цьому все й вибудовується.

Кілька років тому я свідомо «очистив раціон»: перестав слухати частину подкастів про Формулу-1 (навіть якщо це люди, дотичні до чемпіонату). У мене є кілька експертів, яким довіряю майже беззаперечно: Джоліан Палмер, Ендрю Бенсон із BBC — приблизно в цій категорії. Можливо, ще один-два: Марк Х’юз із The Race і Джо Сейвард, який багато пише й має чітку власну лінію, що може не збігатися з лінією партії.

Бо багато хто, працюючи всередині Ф1, стає заручником доступу: вони в паддоку, їм треба поводитися «правильно», не ставити гострих питань, бути зручними. Через це офіційний контент Формули-1 майже ніколи не є контроверсійним.

Подкасти частково викинув, бо якщо постійно споживаєш чужі інтерпретації, є ризик підмінити власні висновки чужими. Тому тримаю інформаційну гігієну: не тягнути все підряд, аби потім із цього ліпити компіляцію. Я не хочу бути зведенням усього, що наговорили за вікенд. Люди приходять у першу чергу за моєю думкою.

– З огляду на це, ти фактично описав дуже високі журналістські стандарти — як для незалежного видання чи авторитетної журналістської зірки. А ти себе ким вважаєш у цьому контексті: журналістом, блогером, контент-мейкером, подкастером? От «Макс Подзігун» — це хто? Окрім, звісно, «голосу української Формули».

– Макс Подзігун — аналітик. Мені подобається аналізувати і робити висновки з того, що відбулося. Це можна назвати журналістикою, але зараз усе змішалося: ти одночасно і журналіст, і блогер, і контент-мейкер. Останнє слово мені найменше подобається: воно ніби про завод, коли ти просто штампуєш контент, бо треба. Я хочу робити випуски коли є що сказати, а не тому, що сьогодні середа і треба. Хоча, так, у мене теж є гра з рамками.

Я колись почув класну фразу від Сета Годіна: «Грати в хокей на озері — мало сенсу: немає бортів. Та коли є борти — це вже гра за правилами». (В оригіналі: if you’ve ever tried to play hockey on a rink that has no boards, it’s just a giant lake. It’s a totally different game. The boards are the point. Without the boards, there is no hockey. – прим.)

От ці «бортики» треба собі встановити. Ти ніколи не зробиш ідеальний випуск — завжди можна краще, ще матеріалів, ще фактчек, ще правок. Тому встановлюєш рамки й робиш найкращу версію до дедлайну. Інакше — вічне відкладання й нічого не станеться. Такі рамки в мене є, безумовно.

«Під час вікенду подкаст має вийти, и неважливо, який у тебе стан: посварився з коханою, погано спав — усе одно робиш»

– Тоді давай детальніше про ці рамки. З чого складається твій план: як ти покриваєш Гран-прі, що виходить у міжсезоння чи під час відпусток? Скільки контенту ти створюєш навколо одного Гран-прі?

– Навколо Гран-прі в мене дуже чітка структура. Перед вікендом передмова: новини, контекст саме цієї гонки, що може бути важливим і цікавим. Під час вікенду — оперативна обробка: подкасти або стріми про вільні заїзди, про кваліфікацію. І швидко після гонки перший фідбек, щоб слухач/глядач відчув себе в епіцентрі.

– А в цьому швидкому форматі емоцій більше? Бо все щойно сталося, причин може бути ще не видно, і ти більше спираєшся на враження.

– Емоційна залученість — найбільша одразу після гонки. Є формат швидких висновків: вони не базуються на глибокому аналізі, це реакція на щойно побачене. Найемоційніший — пост-гонковий випуск, але і понеділковий подкаст не монотонний: я достатньо емоційно подаю речі, це не робот. Далі збір інформації та обдумування до запису в понеділок по обіді.

Потім — поскриптум для спільноти: запитання/коментарі тих, хто вже послухав понеділковий випуск і хоче щось уточнити. Так закривається вікенд з Гран-прі.

– А поза гоночними вікендами?

– Маю план на коротку перспективу. Якщо насувається літня пауза, за тиждень-два розписую приблизний план. В історичних випусках ставлю себе у вужчі рамки: використовую дуже багато джерел. У мене немає живих спогадів про частину подій. Я прагну досліджувати тему як у книжці: брати джерела, цитати, підшивку матеріалів того часу, аби зрозуміти, що думали сучасники в момент події, а не за 20 років потому, коли все романтизують («Сенна — геній, Прост — злодій»і т.д.).

– Ти регулярно працюєш з історичними сюжетами. Як ти обираєш теми? І, мабуть, найцікавіше — чи доводиться боротися з думкою: «це вже сто разів розказано, навіщо знову братися»? Чи в тебе такого відчуття не буває?

– Ні, відчуття «це вже розказано» не буває, бо я не беруся за будь-яку тему — беруся за ті, що мені з певних причин цікаві. Були періоди дуже насичені історичними випусками: я захопився темою і робив багато про 80-ті, 70-ті, 60-ті. Були й доволі нішеві випуски — тепер розумію, що зараз, можливо, за них би не взявся. Частково на мене впливає аудиторія: я намагаюся цей фактор приглушувати, щоб він не визначав 100% того, що я роблю.

Але я також розумію плин часу. Для когось 80-ті — така ж сива давнина, як для мене були 50-ті, коли я починав цікавитися Формулою-1. «Господи, що було в ті 90-ті?» — це вже те, що цікаво мені, бо я почав дивитися в кінці 90-х.

Тепер є люди, для яких 20-ті — їхня відправна точка; 2019–2018 для них — уже не надто відома історія. А коли повертаєшся у 1982-й — це зовсім далеке-далеке.

– 2050-й рік ближчий до нас, ніж 2000-й. «20 років тому» — це ти вже школу закінчив і десь навчався (вибач, що нагадую про вік).

– Історичні теми — це моє. Я, наприклад, робив випуск про Кріса Еймона — супер маловідомого поза вузькими колами персонажа, але він мені дуже цікавий. Я навіть вигадав формат «відгадай героя за ходом подкасту». Думав, це повторюватиметься, але наразі хай лишається єдиним.

Останнім часом, утім, змінилася інтенсивність сезону Ф1 — і доволі відчутно.

– Ти зараз не лише про збільшення кількості етапів?

– І про це теж. Три вікенди поспіль трапляються все частіше. Після двох-трьох поспіль відчуваю виснаження: хочеться кілька днів не думати про гонки. Через це деякі речі, які хотів би зробити, відкладаю — бо не на часі, актуалки й так багато.

Наприклад, третю частину випусків про Феттеля я так і не доробив — драфт давно лежить, був готовий після перших двох, і люди час від часу нагадують. Планую завершити в міжсезоння. Так само часто просять про протистояння Росберга і Хемілтона. Зараз це знову актуально, бо маємо нове гостре суперництво напарників — було б доречно додати такий спешл у сезон або міжсезоння.

Останнім часом я змирився з думкою, що мені подобається оперативно обробляти актуальність: робити невеликі випуски про важливі події — умовно, Ньюї пішов із Red Bull. Я сприймаю це як документування моменту. Класно буде вболівальникам через N років повернутися і послухати випуск людини, яка була всередині часу: що ми думали тоді, а не з ретроспективною мудрістю. В майбутньому їхнє сприйняття подій і персон буде іншим, а тут — живий слід.

– Такий собі вайб Нестора Літописця.

– Нехай буде і так (посміхається). Через це я трохи змістив фокус: спершу думав, що моя основа — історичні випуски, але реальність інша. Я тримаю баланс у бік актуального, а в міжсезоння — даю історичні випуски, бо хочеться робити не в такому інтенсивному режимі.

– Робот «Макс Подзігун» проговорився і зізнався, що може виснажитися! Чи буває тобі інколи… ну, назвімо це ліньки: хочеться полежати, поспати, а треба робити оперативний випуск або аналіз кваліфікації? У тебе настільки високий рівень внутрішньої відповідальності, що слова прокрастинація не існує?

– Буває. Просто якщо є дедлайн — точніше, мені подобається українське «крайдата» — я тримаюся її. Під час гоночного вікенду у мене немає думки «можна не зробити». Це має статися — хоч який у тебе стан: посварився з коханою, погано спав — усе одно робиш.

Якщо йдеться про речі незаплановані точно, які можна перенести — дозволяю собі: не записати сьогодні, записати завтра. От тут дозволяю послаблення, але не під час вікенду. Вікенд — це святе.

– Але вікендів стільки, що це вже половина року. Жодних «субота з друзями на річці, поїхати на дачу, сімейні закупи»? Як на це реагують близькі?

– Вони звикли. Це майже не обговорюється. Є речі, які враховуємо — дні народження, важливі події — тоді можу щось не записати або перенести на наступний день.

Мій робочий формат будується навколо гоночних вихідних, зате в мене є вихідні в інші дні, зазвичай вівторок/середа/четвер. Ми плануємо на ці дні, і всі підлаштовуються. Я теж підлаштовуюся під важливе.

Для мене це не робота, яку мусиш зробити, а частина себе. Я так себе реалізую.

Це коловий процес: є тиск, відповідальність, стрес — і є задоволення після. Така проблема роботи в спорті: найбільше подій припадає саме на вихідні.

– Ми жартуємо, що весілля в редакції можна робити тільки у непарні роки, бо решта це олімпіади та чемпіонати світу.

– Є таке. Але добре, що у Формулі є літня пауза, вона для того, щоб відпочили всі: і гонщики, і ті, хто працює навколо чемпіонату. Є ще й зимова перерва. Колись я сприймав зиму дуже негативно — як час просто пересидіти і дочекатися весни, коли почнеться сезон, бо роботи немає, все застигло, і ти ніби без діла. Мабуть, молодий був.

– Наскільки я розумію, ти абсолютно все робиш сам у своїх подкастах. Тобто, ти — людина-подкаст?

– Я все роблю сам: монтаж, запис, фінальний матеріал. Зараз це цілком «Птушкін продакшн», тільки у форматі Формули-1. Все на мені.

– Скільки часу це займає — від початку роботи до моменту, коли ти вже заливаєш епізод на платформу?

– Якщо брати виключно частину запису - в середньому три години. Це якщо виходить приблизно годинний епізод.

– А ти під час тренувань не слухаєш чиїсь подкасти? Може, чимось надихаєшся?

– Ні, бо я тренуюсь із тренером, і це було б неетично. Ми маємо спілкуватися — і ми це робимо. Про Формулу-1, звісно, бо він теж фанат.

– Він став фанатом через тебе чи ти так обирав тренера?

– Він уже був фанатом до того. Просто якось написав мені в Instagram, я побачив, що він тренер. А в мене давно було бажання почати ходити в зал. Отак і співпало — записався до нього, і відтоді ми працюємо разом.

«Я фанат Формули-1 — але не фанат когось конкретного»

– Давай тоді трохи про аудиторію. Мені здається, у тебе є дуже класний зріз — ти ж бачиш патронів, хтось з тобою вже достатньо давно. Що їх об’єднує, окрім цікавості до Формули-1? Чому вони приходять у ком’юніті, де не просто слухають безкоштовно, а ще й платять? І чи відрізняються вони від, скажімо, футбольних фанатів?

– Глобально — це різні види спорту, з різною динамікою і різними типами людей. Футбол, можливо, більше про емоції. Формула — про стратегію, історію, яку треба розгадувати. Щодо моєї аудиторії: якщо люди платять за контент, це вже показник усвідомлення. Вони розуміють цінність чужої роботи. Вони не просто споживають, а розуміють, що якщо хтось робить щось на високому рівні — це має бути винагороджено.

Є багато людей, які підтримують не заради бонусів, а саме з вдячності. Є навіть ті, хто обирає не тариф, а просто вводить свою суму — більшу, ніж найдорожча підписка. Якось один такий підписник мені написав: «Мені просто подобається, як ти це робиш. Продовжуй, я хочу тебе підтримати». Тобто, це не про «купити доступ до контенту», а про «підтримати людину, яка створює щось цінне».

Мабуть, це спільнота людей, яким цікаво порозбиратися глибше. Їх не цікавить короткий формат на п’ять хвилин посміятися. Вони хочуть зануритися — послухати годину, півтори, подумати, осмислити. Це такий собі вид спорту для тих, кому подобається розбиратися у деталях.

І я думаю, що саме тому вони слухають мене: бо я не намагаюся бути фановим каналом, я намагаюся бути аналітиком, який пояснює, розкладає, дає контекст.

– Але сама Формула-1 зараз ніби йде в інший бік — спринти, короткі формати, нові підходи. І постійно лунає: ніхто не може дивитися, як вони 60 кіл їздять по колу. Як думаєш, вона може розділитися — умовно на коротку і довгу Формулу? Чи нинішній формат це якраз золота середина?

– Дистанція Гран-прі — це, мабуть, найстабільніша річ у Формулі-1. Змінювалися системи очок, кваліфікації, календар, але 300 кілометрів залишаються від самого початку. Це як у футболі: матч триває 90 хвилин — хоча можна було б скоротити до 60. Але традиція є частиною ДНК спорту. І я думаю, що Формула це збереже. Можуть змінювати формат спринтів, але базова гонка — це святе.

І тут важливо, що змінилося споживання контенту. Тепер кожен має свій темп, дивитись гонку повністю чи тільки хайлайти. Хтось навіть приїжджає на етап — хоча, якщо чесно, раціонально це гірший продукт: ти бачиш менше, чуєш менше, не знаєш, що насправді відбувається, але люди їдуть за атмосферою.

Та оця двогодинна трансляція, цей момент «я сідаю і дивлюся в лайві, не знаючи фіналу» — це і є серце Формули-1. Це спільний досвід.

– А кліпове мислення? Люди звикають до коротких форматів, а твої подкасти — довгі, некліпові, і їх все одно слухають.

– Так, але зараз кожен може обрати свій темп. Хтось слухає на x1.5 або x2 — і швидко звикає. Мені трохи шкода цього: я ж записую подкаст у певному темпі, не випадково.

Я спеціально залишаю паузи, щоб підкреслити думку. Я не вирізаю їх, бо це частина подачі. Хочу, щоб слухач сприймав подкаст не як тезовий звіт, а як живу розмову — коли ти просто сидиш і слухаєш мене одну годину, якби ми говорили віч-на-віч. Це про увагу, яку ти приділяєш. І якщо хтось готовий віддати цю годину — це найкраща винагорода, яку я можу отримати.

– Як тобі вдається поєднувати в собі фаната Формули-1 і професіонала, який мусить говорити без емоцій і неупереджено? Ти в першу чергу хто — фанат чи аналітик?

– Я фанат Формули-1 — але не фанат когось конкретного. Людям складно уявити, що коли ти 20 років у темі, у тебе вже інакше сприйняття. Це професійна деформація. Я не можу вболівати «за когось». Я вболіваю за Формулу-1 як явище. Хочу, щоб кожна гонка була цікавою, щоб не було бруду, скандалів, речей, які кидають тінь на спорт.

Мені реально болить, коли таке трапляється. Як після Гран-прі з інцидентом Норріса і Ферстаппена минулого року або після фіналу-2021. Було відчуття, ніби мій улюблений спорт тягнуть у багнюку.

Тому вболівальницьке в мені живе, але вже не через призму конкретного гонщика. Це радше любов до процесу, до самої гонки, до ідеї чесного суперництва. І саме це я намагаюся передати в подкастах і трансляціях.

– А згадай останній момент, коли ти відчував саме такі емоції, як фанат. Щоб аж мурахи по шкірі.

– Коли Льюїс виграв у Сільверстоуні. Я ніколи не був його шанувальником — особливо на початку, коли ще лишалися фанатські «залишки» від Шумахера і Феррарі. Але ця перемога якось пробила. Була щирість, емоція.

А ще перша перемога Ландо в Маямі. От там у мене реально були сльози на очах. Тому що це історія про довгу дорогу, про сумніви, про «в нього не вийде». Він ішов до цього, збирав подіуми, майже побив антирекорд Ніка Гайдфельда за кількістю подіумів без перемоги (13 подумів - прим.) І коли він виграв — по радіо, по обличчю, по всьому відчувалося: це момент, який людина заслужила. У такі моменти ти не можеш не розчулитися.

«Бути зіркою» — це коли людина хоче уваги до себе. А я хочу уваги до своєї роботи»

– Коли в «Екстратаймі» буде справжній батл із Волочаєм чи Шалотою?

– Шалота не конфліктує — він дуже спокійний, для нього Формула-1 радше сайд-проєкт, фанатська історія. Віталій — модератор, ми з ним більше жартуємо, ніж сперечаємось. Можливо, от якщо Артем із подкасту «Проста Формула» прийде — тоді буде заруба. Бо він і я дивимось Формулу глибше, маємо свої аргументи, можемо реально подискутувати.

– Ти не намагаєшся бути зіркою. І це стабільно у всіх твоїх публічних проявах. Чому?

– А чому мені намагатися бути тим, ким я не є? Для мене «бути зіркою» — це коли людина хоче уваги до себе. А я хочу уваги до роботи. Мені приємно, коли іноді впізнають — але це буває не завжди в зручний момент.

– Олександр Прошута після участі у шоу «Пресинг» згадував, що його теж почали впізнавати, і йому це не дуже подобається.

– Так, є люди, яким це окей, а є ті, кому некомфортно. Може, тому, що ми зазвичай за кадром — як коментатори чи подкастери. Я, наприклад, не люблю записувати себе на відео й дивитися потім. Тому «Екстратайм» — чи не єдине місце, де мене впізнають, бо бачили в кадрі. Тут важливо знайти баланс. Не можна зовсім уникати уваги, бо якщо ти голос певного спорту, то від тебе залежить, скільки людей про нього дізнаються.

Ось свіжий випадок, коли хлопець підписався на Patreon і написав: «Без тебе я б не дивився Формулу-1». Це неймовірно приємно — розуміти, що твоя робота допомагає людям полюбити цей спорт.

І, до речі, мені дуже подобається, як працює Олександр Прошута. Він із тих коментаторів, які не просто заповнюють ефір словами, а говорять по суті, дуже розумний і структурний. Йому треба ставати популярнішим — навіть якщо це не завжди комфортно — бо це важливо для його виду спорту.

– Я хочу зафіксувати, що оце все ти сказав до того, як я поставила наступне запитання! На AMA-сесії з Прошутою наші користувачі запитали його, кого він вважає найкращим коментатором України — і він назвав тебе. А ти б кого назвав?

– Серйозно? Дуже приємно! Значить, ми десь на одній хвилі мислимо.

Серед колег, до речі, багато кого мені цікаво слухати — і це не завжди було так. Мені подобається бачити прогрес. Влад Шалота, Олександр Михайлюк, звісно, Віталік Волочай.

Я бачив, як він готується, знаю, скільки всього опрацьовує, який він фанатик спорту. І попри те, що він охоплює майже всі види спорту, у трансляції ніколи не складається враження, що Формула для нього — не головне. Він настільки в контексті, настільки в деталях, що розумієш — людина реально титанічно працює. І ця його працездатність мене дуже надихає. Велика повага.

Бліц

– Чи встигаєш ти щось читати або слухати поза Формулою-1?

– Є кілька подкастів, які для мене обов’язкові: Modern Wisdom Кріса Вільямсона, The Tim Ferriss Show — слухаю будь-який випуск, незалежно від гостя. Ще з більш «наукових» — Huberman Lab і Пітер Аттіа. А все інше — це Формула-1. Є багато різних подкастів, і цікаво після свого послухати, як інші побачили ті самі події. Тож так, Формула займає більшу частину моєї уваги, але не все життя.

– Якби українські бренди спонсорували команди Формули-1, хто б до кого підійшов?

– Класне питання! Нова пошта — обов’язково. У них сильний бренд і дуже енергійна айдентика. По кольорах і духу чудово виглядала б із Haas: червоний, білий, прості лінії, прямолінійність. Але, якщо чесно, і на Ferrari логотип НП виглядав би краще, ніж деякі нинішні спонсори.

Із фінансових компаній, яких якраз багато у Формулі, можливо, Monobank. Він чудово пасував би до Mercedes — чорний, строгий, але з енергією.

– Ти сказав, що поїздка на Гран-прі — це заплатити більше за гірший продукт. На скількох етапах ти був сам?

– Чотири рази в Угорщині й один — в Абу-Дабі.

– На який етап ти хотів би потрапити найбільше?

– Австрія — це, мабуть, найкращий Гран-прі Європи. Організація, логістика, траса, краєвиди, фанатська атмосфера — все на найвищому рівні.

Остін — тому що це Америка у правильному форматі. Сама траса класна, фан-фест чудовий, місто дуже живе.

А Вегас — бо це щось зовсім інше. Його організовує сама Formula One Group, це такий ультра-лакшері етап із нічною гонкою. Хотів би просто побачити, як воно працює зсередини: ця енергія, шоу, цей контраст. Граєш у покер, виходиш — і перед тобою боліди несуться по Стріпу. Це ж просто безумство, але дуже красиве.

– Порекомендуй одну гонку, щоб людина закохалася у Формулу-1.

– Перше, що спало на думку — Німеччина-2019. Фантастичний Гран-прі, просто фантастичний.

Як бонус — США-2015. Недооцінена, але дуже драматична, дуже цікава гонка. Там теж мокра траса, потім підсихаюча, багато змін лідера, таке не кожного разу побачиш.

Ну і Абу-Дабі-2021 — це вже must. Особливо фінальні кола, просто майстер-клас. Це коло ще довго ніхто не переб’є. Хоча хто знає — може, цей сезон нас, скептиків, і посоромить. Якщо гонщики приїжджають на фінал із мінімальною різницею в очках — Боже, це буде щось! І McLaren — у них просто «поплавиться мозок», як не втрутитися, але при цьому правильно зіграти стратегією.

***

Подкасти Макса, які можна слухати безкоштовно.

Телеграм-канал F1 with Maks Podzigun.

Остання гонка сезону — неділя, 7 грудня, о 15:00.

Фото: соцмережі Максима Подзігуна, Setanta Sports