Tribuna/Футбол/Блоги/Трибуна-Л/Робоча модель. Зінченко вже має кращу кар’єру у топ-5 лігах за будь-кого з українців, окрім Шевченка

Робоча модель. Зінченко вже має кращу кар’єру у топ-5 лігах за будь-кого з українців, окрім Шевченка

Блог — Трибуна-Л
10 октября 2022, 09:25
7
Робоча модель. Зінченко вже має кращу кар’єру у топ-5 лігах за будь-кого з українців, окрім Шевченка

«У неділю проти «Ліверпуля» Артета загорне Зінченка у вату, аби поберегти його», - Football London.

«Його унікальна торгова пропозиція полягала в тому, що він міг грати на будь-якій позиції з блискучою технікою та войовничим настроєм. Зінченко був кмітливим і розумним, чудово розумів позиційний стиль гри «Сіті» і вмів перемикатися між ролями», - Manchester Evening News.

«Зінченко допомагає «Арсеналу» перевантажити півзахист, що дає Джаці можливість йти вперед, приєднуючись до атаки. Зінченко підчищає за ним позаду, звільняючи Джаку від оборонної роботи і даючи право на помилку», - Whoscored.

«Універсальність і стабільність 25-річного футболіста зробили Зінченка одним із кращих гравців за всю історію Гвардіоли (в «Сіті»)», - Mirror.

«За перші два місяці на «Емірейтс» Зінченко став улюбленцем уболівальників, оскільки за короткий проміжок часу привніс багато креативності в «Арсенал», - Arsenal True Fans.

Це невеличка, доволі вільно переведена і далеко не повна добірка цитат з матеріалів про «Арсенал», котрі вийшли лише за останній тиждень та в котрих згадується Зінченко. Все це різні видання - від фанатських сайтів до таблоїдів та сайтів для статистичних гіків.

І сюди не потрапили, скажімо, текст німецького Kicker, у котрому Зінченко мимохідь названий яскравим новачком «Арсенала» чи ще один британський матеріал про Джаку, у котрому розповідається, як на початку сезону швейцарець казав Зінченку, що грає у Лондоні вже 6 років, але так і не отримав від фанів персонального чанту на відміну від українця, котрий на той момент був у «Арсеналі» третій тиждень.

Але й без останніх двох прикладів можна зрозуміти: Зінченко став своїм у клубі, Лондоні та всій Британії. Про нього тепло згадують у колишньому клубі, радіють успіхам та швидкій адаптації у клубі новому. І переймаються - чи вийде він сьогодні у матчі проти «Ліверпуля», центральному у всьому турі АПЛ. Матчі, до якого лідером підходять не «червоні», чого від них багато хто чекав після видатного попереднього сезону, а «каноніри», котрі попри всі старання в тому ж сезоні так і не змогли застрибнути у чарівний експрес під назвою Ліга чемпіонів. І зараз прихід Зінченка називають однією з причин найбільш вдалого з часів «Непереможних» початку сезона для «Арсенала».

Сезон цей, звісно, може закінчитися розчаруванням - цьому ніхто не здивується навіть серед найзатятіших вболівальників «канонірів». Якби кілька років тому на заміну Гуннерзавру маскотом команди був би призначений Гарольд, котрий ховає біль, то це виглядало б максимально логічно.

Команда та клуб вже давно, з часів, коли тільки-но переїхали з «Гайбері» на «Емірейтс» живуть у світі закону Мерфі. Якщо яка-небудь неприємність може трапитись з «Арсеналом» - вона трапиться. Але як би не закінчився сезон, те, що вже відбулося у ньому та до нього заставляє ставити питання: а чи в Зінченка не найкраща після Шевченка кар’єра у топ-лігах серед усіх українців? І другого, пов’язаного з попереднім, питання: а чому саме в нього, а не в когось іншого?

Насправді в еліті у чемпіонатах країн топ-5 було не так вже й мало наших, порівнювати є з ким. Шевченка не беремо, з ним все зрозуміло - тут навіть примари дискусії, як було із співставленням його кар’єри в збірній та виступів Ярмоленка за національну команжу, не може бути. Навіть без «Золотого м’яча», чемпіонства Італії та двох фіналів Ліги чемпіонів (насправді, трьох, але про матч 2008-го, вже у «Челсі», певно, не одразу згадає й сам Андрій), з одними лише нескінченими голами Шевченко був би беззаперечним лідером серед усіх українців.

А от далі - вже питання, чи не довша вже зараз відстань від Зінченка до найближчого «переслідувача», ніж буде від Шевченка до Зінченка за кілька років.

У Франції чи не краще за всіх склалося у Скаченка з його 5 голами за 4 сезони (насправді - менше, бо були ще нескінчені оренди). Ну, можна Заварова згадати, але й грав він за аутсайдера «Нансі», й було це за часів царя Панька. Це вже каже про рівень «досягнень» наших там.

Іспанія, схоже, просто проклята для українців. Хто б туди не приїздив, у якому б віці та у якому статусі не був - провалюються гравці всіх ліній. Воротарі Коваль, Бойко і Лунін, захисник Чигринський, хавбек Коноплянка, форварди Зозуля, Кравець та Селезньов. Далеко не повний перелік, але особливих звитяг у ньому нема ні в кого.

За великого бажання сюди можна додати Саленка, Нікіфорова чи навіть Онопка, але давайте якось вже без них. Як би не хотілося вважати, що от же був українець, котрий і найліпшим бомбардиром першості світу був, і у Ла Лізі три десятки голів наколотив.

Італія - і тут вже цікавіше. Звісно, мова насамперед про Маліновського, не про Супрягу ж з Яковенком, або Коваленка з Ателькіним. Але окрім Руслана можна ще й Михайличенка згадати - і коли ми вже кажемо про зарубіжну кар’єру в цілому, то й його чемпіонства не лише з «Сампдорією» брати, а й шотландські з «Рейнджерс».

Напевно, найбільш рівний пул кандидатів «дарує» Німеччина. Так, було багато тих, від кого хотілося чекати більшого - той же Кравець, Юрченко чи той таки Коноплянка з його вічним сусідом по хіт-парадах Ярмоленком. Але був й Максимов, що грав у основі «Вердера» та забивав у фіналі Кубка Німеччини «Баварії», був й Скрипник, що взагалі став майже легендою тих же бременців, котрих ще й потренувати встиг потім, були й Воронін з Тимощуком.

Ну, і нарешті Англія, де зовсім не вийшло у всіх українських зірок атаки (Ребров, Шевченко, Воронін, Ярмоленко), про Миколенка зарано говорити, а поява Євтушка й зовсім виглядає анекдотом, але був Лужний. Футболіст, рекорд котрого за матчами в АПЛ для українців ось-ось поб’є Зінченко. Гравець, котрий теж був чемпіоном Англії, де був гравцем ротації і проявив себе як універсал: приходив правим захисником, граючи на цій позиції всю кар’єру, але у Лондоні проявив себе і у центрі, і навіть зліва якось виходив.

От серед цього пулу «Маліновський - Михайличенко - Максимов - Скрипник - Воронін - Тимощук - Лужний» і варто шукати конкурентів Зінченка в боротьбі за друге місце в історичному рейтингу українців, що грали за кордоном у топ-лігах. І, повторюся, але, схоже, що Зінченко вже обійшов кожного з них.

Максимов за 4 сезони у Бремені награв 69 матчів у складі середняка бундесліги, тому попри високу як для його віку та позиції на полі результативність все ж випадає першим.

Михайличенко у Італії награв 24 гри в єдиному своєму сезоні і ближче до кінця, коли вже пішла найбільш жорстка рубка за чемпіонство, грав не так багато. У Шотландії було три крутих сезони, за котрими були ще 2, зіпсовані травмами, але все ж і конкуренція тоді там була так собі: «Рейнджерс» взяли 9 чемпіонств поспіль, перемагали і до, і після виступу так українця.

Скрипник відіграв 8 сезонів, 159 матчів у всіх турнірах, коли не було травм у перші два сезони та передостанні два, то був основним, грав і зліва, і у центрі. Але в останньому, якраз чемпіонському сезоні, вже не був основним: завадила травма у чемпіонаті, що був до цього, відновлення було тривалим, вік теж не юнацький та й гра у команди йшла, тому Шааф не поспішав повертати Віктора у основу.

Ця група точно позаду, тепер по тих, хто, як здається, ближчий за рівнем та/чи звитягами до Олександра, але свої кращі роки за кордоном провів у командах, котрі нижчі за рівнем завдань, що стоять перед ними. Мікгрогрупа з двох чоловік.

Кажучи про Маліновського, не варто забувати і про його виступи у Бельгії. Це буде чесним, коли вже згадали про шотландський період Михайличенка. Однак у «Аталанті» він так і не зміг (можливо, поки що, але все ж не зміг) зробити останній крок до статусу конкурента Зінченка. «Аталанта» так і не стала чемпіоном, сам Руслан не є залізно основним у Гасперіні, сам тренер дозволяє на його адресу доволі брутальну критику, у нього самого є непогані відрізки протягом кожного сезону, але всю першість пройти на одному рівні ніяк не вдається.

Маліновський - ідеальний гравець для хайлайтів, з його шаленим ударом та вмінням вчасно віддати на партнера, але результати його команди і рівень їх гри нижчий, ніж у клубів Зінченка. Його історія триває, але, схоже, що для реальної боротьби із Зінченком Руслану треба було б їхати з Бергамо влітку. І бути більш рішучим, вилазячи з теплої італійської вани.

Так, в умовному «Тотенгемі» чи «Марселі», про які йшли розмови влітку, він міг би не потягнути також, але міг би хоча б сказати, як Вождь у Кена Кізі: «Я хоча б спробував».

На подібні слова має право Андрій Воронін, котрий наважився на мандрівку у «Ліверпуль» в 2007-му. Андрій попри ранній дебют у бундеслізі та те, що його у Гладбасі не лякалися ставити вже у 18 років проти «Баварії», йшов до місця майже зірки першості доволі довго. Вилітав з «Боруссією» з еліти, за три роки у «Майнці» так і не зміг допомогти команді зробити крок нагору, хоч і поклав у останньому сезоні аж 20 м’ячів, непереконливо виглядав у «Кельні».

Але у 25 років витягнув щасливий квиток у вигляді запрошення до «Байєра», за 3 роки там поклав під 40 голів у всіх турнірах і чесно спробував стрибнути на рівень вище. Проте попри локальні успіхи та непоганий початок у вигляді гола «Тулузі» в кваліфікації Ліги чемпіонів швидко стало зрозуміло, що рівень «Ліверпуля» все ж трохи вищий за потенціал Андрія. На роль забивали він, звісно, і не претендував, там Торрес не мав конкурентів, а роль працьовитого форварда, що виконує значний обсяг чорнової роботи краще вдавалася Куйту, Кейту, Кайту, Кьойту та навіть Кяуту.

І зараз у Англії Вороніна згадують здебільшого у підборках найгірших трансферів «Ліверпуля» - раз, два, три, чотири, п’ять… Та багато, просто самі забийте в гугл щось подібне до “Liverpool worst transfers/signings Voronin”. Оренда у «Герті» та виступи у московському «Динамо» довели, що проблема була не у тому, що Воронін розучився грати. Просто не витягнув рівень навіть гравця ротації топ-клубу - так буває.

Залишаються Лужний і Тимощук. У Зінченка вже навіть математично не гірша статистика за кількістю ігор, ніж у першого. Його «Манчестер Сіті», попри всю любов до того «Арсенала», виглядає більш домінантною командою, котра більше досягла і у АПЛ, і у єврокубках - і Зінченко з його виходами навіть у старті на фінал Ліги чемпіонів вже зараз має краще резюме, ніж Лужний.

Звісно, якби той перейшов до Лондону у більш молодому віці… Але було як було - і чим далі, тим більшою буде різниця на користь Олександра. Зрештою, Лужний після «Арсенала» пішов до «Вулвергемптона» та вилетів із ним з АПЛ, після чого попрощався з Англією. Траєкторія кар’єри Зінченка - по висхідній.

Тимощук приходив до Німеччини зіркою, лідером та капітаном клубу, котрий брав Кубок УЄФА та Суперкубок. За нього виклали 11 мільйонів євро, що з урахуванням інфляції з того часу було доволі непоганою сумою: влітку 2009-го німецькі клуби виклали більше за одноклубників Анатолія - Роббена та Гомеса. Дешевше коштували і повернення Подольськи до «Кельна2, і перехід Мартінса до чемпіонського «Вольфсбурга», і перехід талановитого Маріна до «Вердера», де той мав замінити Озіла. Що там вже казати про таку дрібноту, як трансфери Пісарро, Холтбі чи молодих Ройса з Хуммельсом.

І от попри все це залізно основним він не став. Можна звинувачувати і шалену конкуренцію у складі, і прихильність ван Гала до співвітчизника ван Боммеля, і те, що Тимощуку довелося звикати до зовсім чужого оточення в плані побуту та мови.

Це не був провал, матчів було чимало у всіх турнірах, Тимощук цілком непогано виглядав як для гравця ротації, 132 гри за 4 сезони - цілком непогано. Але трансфер навряд чи виправдав сподівання, у двох сезонах, де гравець провів найбільше ігор, чемпіонами так і не стали, а у фіналі Ліги чемпіонів-2012 Тимощук, що грав тоді в центрі захисту, викликав роздратування німецьких фанів тим, що доторкнувся до трофею до гри - і після цього “Баварія”, звісно, була приречена.

У Зінченка вже більше ігор за свої англійські (а була ж ще оренда у ПСВ) клуби в усіх турнірах. У нього 4 чемпіонства проти 2 у Тимощука, більше кубкових перемог, якщо рахувати Кубки ліги, він вже також встиг побувати у фіналі Ліги чемпіонів. І хоча «Арсеналу» поки об’єктивно зарано думати про не те що перемогу, а й про гру бодай у півфіналі, а те й чвертьфіналі, але його шанси для початку просто повернутися до турніру та вперше з 2017 року почути гімн Ліги чемпіонів, виглядають дуже реальними.

І не в останню чергу - те, з чого почали - завдяки Зінченку. Тимощук та Лужний у кращому випадку допомагали своїм командам підтримувати рівень, що в них був. Зінченко - перший за довгі роки після Шевченка українець, котрий бере активну участь у тому, що його клуб виходить на цей топ-рівень. Причому, можна сказати, що вже вдруге, адже й «Сіті» не без допомоги українця став кращою версією самого себе.

То в чому його секрет?

Здається, що тут теж можна цілком відштовхуватися від тих, кого вже згадали вище. Зінченко рано поїхав, а не грав тут майже до 30 років, як Михайличенко (він у першості СРСР, звідки було не так просто вирватися, але це вже деталі) Лужний, Скрипник, Максимов та за великим рахунком й Тимощук. Він, на відміну від Вороніна, потягнув роль гравця ротації топ-команди, зберігаючи мотивацію на кожну зустріч і зрештою змусив звернути на себе увагу іншої команди високого рівня.

І, виходячи за межі тих, про кого було детально, він завжди професійно ставився до своїх обов’язків, навіть випадаючи з основи на місяці, а не скаржився на тренерів як Коноплянка. Гравець у майже дитячому віці ціною скандалу та зіпсованих стосунків з керівництвом «Шахтаря» не дав відправити себе ані у болото оренд, як було з Маліновським, ані посадити у золоту клітку як було з Ярмоленком і тим таки Коноплянкою.

Олександр востаннє рефлексував з приводу того, що не грає кожен матч, ще у ПСВ - а отже він проявив й здатність вчитися на власних помилках. Він відкритий світу (тут і вроджене, і, певно, підказки дружини-журналістки) і не боїться сміятися над собою - перелік тих українських футболістів, хто занадто вже серйозно ставився до себе, буде занадто довгим.

А знаєте, хто ще поїхав з України рано, не лякався конкуренції, не скаржився на тренерів, був відкритим для медіа і не надто рефлексував, навіть сидячи восени 2002-го у запасі? В команді, що здебільшого грала із схемою з єдиним форвардом, котрий за ту осінь забив 16 голів, а зрештою за сезон наколотив рівно втричі більше, ніж напарник/конкурент?

Так, це був Андрій Шевченко.

Робоча модель ставлення до себе та футболу, еге ж?

Лучшее в блогах
Больше интересных постов

Другие посты блога

Все посты