Лобановський-футболіст був не ідеальним, а справжнім: не любив грати у обороні і найкраще виконував кутові
Сьогодні б йому виповнилося 85 років.
Цей матеріал вперше було опубліковано у січні 2021 року.
***
У більшості обговорень про Валерія Лобановського відіграє велику роль густа тінь його репутації: в очах уболівальників, тренерів і журналістів це залізний тренер, який замість краси гри надавав перевагу точному розрахунку та надзусиллям у фізичній підготовці. Все або нічого заради досягнення результату.
Коли починаєш трохи детальніше вивчати його біографію, подібні твердження поступово відходять на задній план: Лобановський, як і будь-хто інший, міг і нервувати («не зімкнув очей уночі перед фіналом КОК-1986»), і пожартувати з футболістів, і шкодувати про нереалізовані можливості.
А якщо копнути ще глибше, то Лобановський уже далеко не той забронзовілий пам’ятник, яким його постійно бачать за історичними талмудами, таблицями перемог і в промовах наближених до «Динамо».
Лобановський все ж був звичайною людиною. Згодом став жорсткішим, але його футбольна кар’єра як гравця – повне підтвердження його неідеальності. І це не образа. Навпаки, усвідомлення, що навіть Лобановський міг ображатися на тренерів і звинувачуватися в зірковій хворобі, допомагає зрозуміти його краще.
Напевне, якраз у кар’єрі Валерія як футболіста криється його загадка як тренера, яку безуспішно намагаються відгадати його учні останні 20 років.
Лобановський був яскравим продуктом епохи. У ньому бачили центрфорварда, але став зіркою він на лівому фланзі
У 2020-х майже не збереглися відео, за якими можна особисто зрозуміти, яким футболістом був Лобановський. Тому віддаємо цю функцію на відкуп його сучасникам.
Вони сходилися на думці, що Лобановський був неймовірно талановитим. Його перший тренер Михайло Корсунський вважав Валерія своїм найкращим учнем: «У цього хлопчика є буквально все, щоб стати видатним центрфорвардом: швидкий розум, рідкісний окомір, разюча для його високого зросту спритність та координованість рухів, потужний накатистий біг, чудова стрибучість, комбінаційний дар, працьовитість, сміливість, точність ударів і передач, філігранна техніка та тонкий дриблінг. Укласти його на газон можна тільки ударами по ногах ззаду».
Гарний опис Лобановського тих часів: «У Валерія досить своєрідний дрібний крок, а це для футболу дуже важливо. Його фірмовий елемент – це навіть не назвеш фінтом – вміння проштовхувати м’яч повз захисника. Лобановський філігранно відчуває положення захисника і переміщення на його ногах ваги тіла, що на високій швидкості запросто проштовхує м’яч поруч із ногою суперника».
Технічність – головний козир Лобановського-футболіста, над яким він працював ще з дитинства. «Він усю зиму в коридорі своєї квартири жонглював м’ячем, – розповідав його партнер в молодіжних командах Євген Котельников. – Домігся в цьому чималих успіхів. Можна, звісно, поспівчувати його батькам і сусідам, але коли ми навесні зустрілися, він володів м’ячем на найвищому рівні».
У юнацькій команді «Динамо» Лобановський уперше потрапив у звіти газет. Лев Філатов 1957-го для «Совєтського спорта» в огляді Всесоюзних ігор написав: «Валерій Лабановський (саме через «а» - прим. Tribuna.com), отримавши м’яч із глибини, швидко просунувся вперед, обігравши пару тбілісців. Удар здійснив несподівано і без шансів для воротаря». У цьому описі, здається, і був весь Лобановський. Надворі тоді були 1950-ті – епоха, в якій у футболі перемагали яскраві індивідуальності та улюбленці публіки.
Лобановський точно хотів бути саме таким. Це відбивалося навіть у суворому дотриманні тодішньої моди: перукар укладав йому кок, а кравець ательє індивідуального пошиття забезпечував стильний гардероб. На руці в нього була срібна каблучка з камінчиком-бірюзою – вважав її талісманом.
Коли його після дебюту за основну команду «Динамо» перевели на лівий фланг атаки, це викликало надмірну реакцію: «Мені подобалося грати центральним нападником, я й уявити собі не міг іншого місця, а головний тренер «Динамо» Соловйов запропонував мені лівий край. «Як лівий? Він що, затирає мене, хоче перевести на фланг, де можливостей-то ніяких немає, заховати мене там?» – думав я тоді і до хрипоти сперечався з тренером».
«Лобановський грав у центрі атаки надто прямолінійно, – вважав сам В’ячеслав Соловйов, який 1961-го приніс киянам перше чемпіонство в історії. – Попри його хитромудру обводку і фінти, суперники поступово вивчили й почали дедалі частіше вигравати у нього єдиноборства. Навіть якщо для цього треба було грати проти Лобановського удвох чи утрьох».
«А ось те, що Валерій настільки добре розвине в собі здібності крайнього форварда, стало одкровенням навіть для мене».
І це з урахуванням, що Лобановський був правшею. Щоб подавати з лівого флангу, йому доводилося постійно підлаштовуватися. Але на цій позиції атаки технічний, але водночас атлетичний і швидкий Лобановський став справжньою зіркою «Динамо» – взяв чемпіонство 1961-го, двічі за три роки потрапляв до списку 33 найкращих футболістів СРСР і двічі визнавався найкращим футболістом України (у 1962-му і 1963-му).
Він викликався і в основну збірну – щоправда, був розкритикований головним тренером Качаліним у типовому стилі радянського часу:
«Намагався пройти щільну оборону тільки за допомогою обводки. Обводив до втрати свідомості. Усі спроби закінчувалися зривом атаки. Грає бездумно. Пропозицій на вільне місце немає. Партнери його і він партнерів не відчувають. Огризається, не слухає порад. Грає без загрози воротам. Боягузливий, вгорі не грає. Багато технічного браку»
Через два роки в 1962-му Качалін і зовсім звинувачував Лобановського в непрофесіоналізмі: «На жаль, зоряна хвороба у цього безперечно здібного футболіста прогресує. Колектив «Динамо» вельми стурбований цим, намагається впливати на гордеця й індивідуаліста. Але, на жаль, Лобановський неправильно сприймає критику товаришів».
Лобановський обожнював сперечатися з тренерами, а ще не любив відпрацьовувати за партнерів і просто ненавидів відходити в оборону.
«На тлі відмінної технічної готовності Валера не хотів виконувати чорнову роботу, – вважав Котельников. – Він вважав, що відбори, перехоплення, повернення в захист – це не його обов’язок. Його справа – футбольна творчість».
«Одна група людей має бути зайнята в основному так званою чорновою роботою, а інша – ювелірною, завдяки якій і ставиться крапка у загальному успіху, – розповідав сам Лобановський. – І нарешті, набагато ближчими мені за ігровим духом були звичні методи гри, традиційні проходи флангом, нехай затяжні в часі, але красиві й ефективні. Мені важко було повірити, що вони гальмують командну гру».
У СРСР заявляли, що Лобановський свої кутові розраховував за формулами. Валерій навіть писав статтю про свій феномен
Якщо технічність давалася Лобановському легко, то його вміння подавати кутові – це вже розрахунок і наполегливість на тренуваннях. Ці історії навіть почали обростати легендами.
Лобановський не просто добре подавав кутові, він став людиною, з якою асоціювався «сухий лист» (прямий удар з кутового у ворота) в СРСР. У 1958-му цим умінням вразив футболіст збірної Бразилії Діді, але у Валерія виходило навіть краще.
У 1962-му сам 23-річний Лобановський написав свою першу статтю до журналу «Футбол» – там він розповів, що вплинув на нього не бразилець із ЧС, а Георгій Граматікопуло, один зі знакових форвардів «Динамо» 1950-х.
У журналі пішли далі і підв’язали вміння так подавати кутові з точними науками: «Випускник технічного вишу Валерій Лобановський за допомогою фізичних формул розрахував траєкторію польоту м’яча і математично вирахував точку на спортивному снаряді, в яку треба бити, щоб він описував правильну балістичну криву і опускався за спиною воротаря».
«Суть корнера Лобановського полягала у поєднанні удару величезної сили, який досягався завдяки довгому розбігу (кроків на п’ятнадцять), з віртуозною підсічкою м’яча, - писав журналіст Аркадій Галинський. - Виконувався цей фокус Лобановським тільки там, де стадіони були з біговими доріжками. Там фірмовий кутовий вдавався стовідсотково, незмінно сприймаючись публікою як маленький футбольний спектакль».
Варіантів для подачі у Лобановського було чотири: ближня штанга (Серебряніков), центр штрафного (Турянчик), дальня штанга (Базилевич) та власне ворота. У ютубі є тільки один шматочок у фірмовій для 1960-х хроніці, де нічого не зрозуміло:
Але ціну кутових Лобановського показує один статистичний факт.
Три останні очки в золотих перегонах 1961-го - два у тбілісців (1:0) і одне в «Торпедо» (1:1) – кияни візьмуть після подач із кута поля від Валерія.
Лобановський конфліктував з усіма тренерами в «Динамо». Пізніше він визнав їхню правоту
Після одного з тренувань дубля «Динамо» 19-річний Лобановський випив усю пляшку з водою за один раз і почув зауваження від тренера Олега Ошенкова: «Валера, не захоплюйся вживанням рідини – тренування на користь не піде». А Валерій відповів так, як відповідатиме згодом усім іншим тренерам: «Олеже Олександровичу, це за царя Гороха так вважали. А я ось читав статтю спортивного лікаря з Франції. Він стверджує, що після інтенсивного навантаження організму просто необхідно поповнити запаси рідини. Вони ще й таблетки спеціальні для відновлення сольового балансу приймають».
Суперечки з головними тренерами – це невід’ємна частина Лобановського-футболіста.
В’ячеслав Соловйов розповідав про важкий характер свого підопічного: «У нас у команді мало не щодня були збори з приводу поведінки Лобановського. Він був не згоден ні з чим. І при цьому був дуже упертим. Я розумів, що часто він бував правий, але це ж просто неможливо – він сперечався буквально з кожної дрібниці! І взагалі не поступався.
Він погодився на перехід на лівий фланг дуже важко, довго сперечався зі мною, доводив мою неправоту, ми сварилися з ним, потім мирилися, але він однаково не погоджувався. І навіть коли я його переконав, він весь час бурчав собі під ніс щось нешанобливе на мою адресу, навіть під час виходу на поле перед грою».
У своїх книгах Лобановський вже інакше відгукувався і про Соловйова, і про Віктора Маслова, на якому і закінчилася його кар’єра в «Динамо»: «Не міг я, Лобановський-гравець, піднятися до рівня Маслова-тренера. Зовсім інший рівень розуміння, інший рівень мислення».
Але у 1964-му Лобановський бунтував і відмовлявся тренуватися, коли Маслов затіяв перебудову в «Динамо», перевів команду на 4-4-2 і зонний захист. І вимагав від Валерія та його друга Олега Базилевича грати в зовсім інший футбол:
«Він замислив для «Динамо» гру, для якої потрібні були не такі футболісти, як Базилевич і Лобановський, а гравці зовсім іншого типу… Маслов намагався пояснити мені свою позицію, закликав грати ширше, звільняти зону для підключень крайніх захисників. Я ж відповідав: «Не буду цього робити. Граю так, як знаю і хочу».
«Усе це так набридло Маслову, що коли ми були в Англії на товариському матчі, він нам втомлено запропонував – влаштуйте Лобановському темну, – згадував Василь Турянчик. – Ще й говорив з посмішкою, що Лобан зрозуміє, що потрібно комусь пас віддати тільки коли вдариться об кутовий прапорець.
Єдиною людиною, яка регулярно отримувала від Лобановського передачі, був Базилевич. Валера при цьому ще й жартував. Варто було Базилевичу забити з його пасу, як він повторював: «Ну що, Базилю, знову я тобі м’ячем у голову влучив».
«Я не збираюся міркувати на тему, чи варто було Маслову возитися тоді зі мною і навертати у свою віру, – писав Валерій. – Але я, ймовірно, вчинив би з Лобановським-гравцем так само, як вчинив він: посварившись зі мною в роздягальні після нічиєї з «Шинником» 2:2, він перестав ставити мене в основний склад, і я зрозумів, що в цій команді мені більше не грати».
Маслов без тіні сумнівів позбавився улюбленця публіки – відправив бунтаря у дубль, а на його місце запросив Віталія Хмельницького. Який як футболіст став навіть знаковішим для «Динамо», ніж Лобановський. Хоча у Хмельницького кумиром був саме Валерій: «Якось побачив гру динамівців з «Кайратом». Тоді «Динамо» перемогло, якщо не помиляюся, 5:1. Лобановський вразив своїми діями, адже брав участь у всіх результативних атаках, сам забив два м’ячі. Тоді я й зрозумів, хто головний в атаці».
Лобановський сам дуже швидко визнав свою помилку. Набагато швидше, ніж це виплило публічно в книзі «Нескінченний матч» кінця 1980-х. Про примирення з новим стилем стало зрозуміло ще 1969-го зі слів Віктора Серебрянікова: «Перша команда, яку Лобановський взяв як тренер – «Дніпро». Валера приїхав до нас у Гагри на збір, на три доби замкнувся з Масловим. Дід йому всі конспекти віддав».
Кар’єра після «Динамо» – це неусвідомлена підготовка до тренерства. Закінчив у 29 і міг узагалі піти з футболу
Перед «Дніпром» у Лобановського були ще вояжі в Одесу і Донецьк. «Я був роздратований і злий на Маслова, його дії здавалися мені верхом несправедливості, я вважав себе незаслужено скривдженим і, люблячи «Динамо», мріяв довести свою правоту у іншій команді».
Паралельно Лобановський нарешті здобув вищу освіту. Валерій був нетиповим футболістом, який пішов вчитися в Політехнічний інститут на зовсім не гуманітарну професію – на теплотехнічний факультет. Але виїзди, матчі, збори – усе це заважало отримати диплом.
У 1965-му він написав заяву про відрахування за власним бажанням із 5-го курсу КПІ, де пробув аж 8 років, включно з 3 роками академічних відпусток. І довчився в Одесі, де футбол на час перестав бути на перших ролях.
«Один журналіст розбирав гру «Чорноморця» проти ЦСКА в Москві, – писав Лобановський 1967-го. – Ми виграли з рахунком 1:0, автором гола був я. Але Л. написав, що Лобановський є гальмом команди, часто перетримує м’яч і, як я зрозумів, заважає грі команди. Особливо мені було важко і грати, і читати такі спортивні звіти у період захисту диплома».
Лобановський грати у Одесі взагалі не хотів – пішов у «Шахтар», де головним тренером був той самий Ошенков. Який пам’ятав Валерія ще за дублем «Динамо». Але цього разу вийшло ще гірше – Лобановський втручався в тренувальний процес і постійно сперечався з головним тренером щодо тактичних моментів. На одному з рядових тактичних занять Лобановський несподівано встав і попрямував до виходу. Ошенков скипів: «Валера, ти що?» – «Та набридло, одне й те саме, одне й те саме».
Після матчу з московським «Динамо» (0:1) Лобановський звинуватив Ошенкова в антифутболі, а той поставив перед керівництвом вибір: тренує далі або він, або нехай би призначали вже Валерія. У «Шахтарі» залишили Ошенкова, а Лобановський у 29 років закінчив кар’єру футболіста раз і назавжди. Вона могла бути набагато продуктивнішою, але навіть так вона була яскравішою, ніж здавалося спочатку.
Далі була тренерська кар'єра. Але останнє слово щодо кар'єри футболіста залишимо самому Лобановському:
«Про мене склалася приблизно така думка: гравець непоганий, але скандаліст – із «Динамо», після того як посварився з тренером, попросили, а з «Шахтаря», не спрацювавшись, сам пішов.
Я справді не збирався більше грати, хоча й запрошували ще, – 29 років за тодішніми мірками не були критичним віком. Але я взагалі збирався викреслити себе з футболу, забути, піти, зайнятися серйозною справою – у мене ж спеціальність, якої навчався, – і навіть не читати нічого більше про футбол.
Але ні».
Фото: «Динамо», Valery-Lobanovsky.com
