Боснію і Герцеговину підривають умови мирного договору 1990-х. Серби за підтримки РФ хочуть розвалу країни
Футбол підтверджує – на цій території спокій умовний.
Боснія та Герцеговина стане суперником збірної України у матчі плей-оф відбору до Євро-2024.
Ця країна стала жертвою кривавої війни у 1990-х – і навіть зараз мирний договір, вкладений тоді і який дав дуже багато влади сербській частині, може стати однією з причин розвалу країни.
На внутрішньому протистоянні закладено все – від політики всередині країни до того, хто буде очолювати Боснійську асоціацію футболу. І все дуже і дуже неспокійно.
Вперше цей текст було опубліковано на Tribuna.com у 2022 році – і оновлено до політичних реалій листопада 2023 року
Світові війни знищили «плавильний котел націй» майже в усій Європі. Але не на Балканах
Історію Балкан традиційно зображують з точки зору поневолення від великих імперій. У випадку Боснії та Герцеговини такий історичний поворот став визначальним – недовге існування Королівства Боснія у 14-15 століттях припинилося після вторгнення та окупації Османською імперією.
Саме тут розпочинається культурний розлом з іншими Балканами. Османи подарували місцевим щось схоже на автономію, але в релігійному (найважливішому) аспекті зайнялися насадженням мусульманства. Ісламізація Боснії зайняла понад 100 років, а методи були різними. Мусульмани платили набагато нижчі податки і мали право придбати та успадковувати землю, тоді як християн прирівняли до громадян другого сорту. Зокрема, вони не могли подавати в суд на мусульман, а з часом – потрапити на будь-яку державну посаду.
Вже у 17 столітті більшість населення Боснії було навернуте до ісламу – дві третини від загальної кількості. Також в Боснію емігрували мусульмани з інших земель, які поступово втрачала Османська імперія. Боснійські краєвиди здавалися для жителів Угорщини чи північно-західних Балкан найбільш схожими до рідних домівок.
Але ця монолітність з середини 19 століття почала ставати лише умовною. На Боснію та Герцеговину величезний вплив мали і Хорватія, і Сербія – і звідти на територію країни зайшла концепція хорватської та сербської нації, яка поступово перетворювалася на заклики про відмову від будь-якої боснійської державності та об’єднання під проводом Сербії (чи Хорватії - в залежності від оратора). Також величезний вплив на історію стала окупація країни Австро-Угорщиною у 1878 році (фактичне приєднання відбулося лише 30 років по тому) – мусульманство втратило моральну опору, а націоналізм різних мастей підняв голову.
Балкани на початку 20 століття прозвали «пороховою бочкою Європи» і саме на території Боснії та Герцеговини відбулося одне з найвідоміших політичних убивств в історії людства. Намішано все – у боснійському Сараєво австрійського ерцгерцога Фердинанда вбив серб Гаврило Принцип. Стартовий відлік Першої світової війни.
***
Дві Світові війни у свій жахливий спосіб майже вирішили одну з найдавніших проблем європейського континенту. А саме неспівпадіння країн та народів на карті Європи. Це називали «плавильним котлом націй», через який і виникали смертоносні конфлікти. Але спочатку зникли імперії, а потім зайнялися і людьми.
Відомий історик Тоні Джадт писав: «По завершенні Першої світової війни змінювалися та перекреслювалися кордони, тоді як люди залишалися на місці. Після 1945 року сталося протилежне: за одним великим винятком кордони залишилися непорушні, тоді як люди переміщувалися.
Західні політики доволі легко погодилися – якщо вцілілим меншинам Європи не могли забезпечити ефективного міжнародного захисту, то їх цілком можна було переселити в більш придатні місця. Терміну «етнічні чистки» ще не вигадали, але, насправді вони існували - й аж ніяк не завжди викликали масове засудження чи сором».
Країни втратили загиблими мільйони людей, але на цьому не зупинилися. Німці, які були розселені Європою, були вислані в Німеччину - а це понад 5 мільйонів людей з Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Югославії та Польщі. Болгарія переселила 160 тисяч турків до Туреччини, Чехословаччина обмінялася з Угорщиною угорцями та словаками по 120 тисяч населення – і такі процеси відбувалися майже в кожній країні.
Майбутній вождь Югославії Йосип Броз Тіто під час Другої світової війни (ліворуч)
У 1938 році в Польщі проживало всього 68% поляків, а в 1946-му їх було понад 95%, Чехословаччина до Мюнхенської угоди складалася з 22% німців, 15% євреїв, 5% угорців та 3% карпатських українців – а тепер територію повністю населяли чехи та словаки. Греки й турки на Південних Балканах, угорці в Трансильванії й на півночі Балкан, поляки на Заході України - всі ці давні європейські діаспори зменшилися та зникли. «Народилася нова, впорядкованіша Європа», – відзначив Джадт.
І були лише кілька виключень з нового правила. Серед основних – Радянський Союз (це особливо болюча всім нам історія) та Югославія. Так, всередині балканської країни також відбувалися масштабні переміщення – наприклад, 400 тисяч людей з Південної Югославії переселили в північну частину замість німців та італійців, які залишили ці території. Але основні нації залишалися на своїх місцях.
Боснія залишалася центром та важливим місцем для хорватів, сербів та босняків-мусульман. Тут «плавильний котел» лише на деякий час пригасили диктатурою та взаємопоступками.
Боснія стала центром найжахливих злочинів Югославських війн 1990-х
Югославська держава в багатьох аспектах трималася на особистому авторитеті Йосипа Броза Тіто, який керував країною 35 років. Але ще точнішим описом тієї реальності був крилатий вираз: Югославія складалася із шести республік, п’яти народів, чотирьох мов, трьох релігій і двох алфавітів - і все це тримала вкупі одна партія.
Після смерті Тіто у 1980-му ще десять років Югославія існувала на системі балансів та противаг, які створив диктатор – федеративний устрій з постійно змінними президентами мав в перспективі вберегти від невдоволення панівним становищем якоїсь з націй. Але ця система була настільки хиткою, а економічна ситуація настільки швидко погіршувалася (у 1989-му інфляція сягнула 1240% на рік), що зрив був лише питанням часу.
Каталізатором як і в далекому 1914-му могло стати що завгодно – включно з футбольним матчем:
Боснія та Герцеговина ж завжди була серед найбільш етнічно строкатих регіонів у пізній Югославії. У 1981-му в столиці регіону Сараєво 20% населення взагалі вважали себе «югославами» – одна з найбільших мрій Тіто було саме створення такого етносу. Але через 10 років інша статистика показала лише відмінності цього регіону: в 1991-му Боснія була на 44% мусульманською, на 21% – сербською та на 17% – хорватською.
І коли справа дійшла до оголошення незалежності окремими народами Югославії – ступінь майбутньої кривавої війни залежав якраз від мультинаціональності регіону. Умовна Словенія знаходилася далеко від Белграду та була досить однорідною – і війна з сербами там відбувалася десять днів.
З Боснією та Герцеговиною так швидко не вийшло. У жовтні 1991-го лідер боснійських сербів Радован Караджич публічно в парламенті звернувся до голови боснійських мусульман Алії Ізетбеговича: «Якщо Боснія почне йти тим самим шляхом до незалежності, якого вже досягли Словенія та Хорватія, це закінчиться пеклом. Як ви збираєтеся запобігти вбивству одне одного в Боснії та Герцеговині?»
Навряд у Ізетбеговича була відповідь на зовнішнє втручання. Вже у квітні 1992-го воєнізоване формування «Сербська добровольча гвардія» під орудою Желька Ражнатовича перейшло кордон між країнами після наказу начальника сербської Служби державної безпеки Йовиці Станишича – і влаштувало різанину в Бієліні.
Становище були гіршим, ніж в інших регіонах і тому, що на боснійські землі свої види мали хорвати. Президент Хорватії Франьо Туджман мав сумнозвісні релігійні упередження й однаково зневажав мусульман, сербів та євреїв – і був двома руками за те, щоб відхопити землю, яка пізніше була проголошена як Хорватська республіка Герцег-Босна.
Так само і у сербів на території Боснії була Республіка Сербська. На початку війни серби з цих регіонів оточили Сараєво, який обороняли боснійські мусульмани. Артилерійський вогонь і постріли снайперів навколо міста майже не припинялися. За три роки облоги в місті загинуло понад дев’ять тисяч людей, з яких третина — мирні жителі (втрати сербів оцінюються приблизно в три тисячі осіб, третина з них — цивільні).
Лідер сил боснійських сербів Ратко Младич (в центрі)
Боснійські мусульмани також не гребували історіями, які пізніше класифікувалися як військові злочини. З травня по серпень 1992 року понад 100 сербських мирних жителів були закатовані в ізоляторах під Сараєво бійцями тероборони Боснії Сенадом Джанановичем та Едіном Гадзо.
Так, у кожної зі сторін були темні сторінки в цій війні, і кожна зі сторін хотіла воювати одне з одною. За даними дослідження демографів Яна Звежховського та Єви Табо для Трибуналу з Югославії, під час війни в Боснії загинули від 89 до 105 тисяч людей. З них 65% становили боснійці-мусульмани, 21,5% – серби, 8,5% – хорвати.
Понад 1,8 мільйона людей стали біженцями.
***
В 1994-му після декількох років безуспішної війни між собою боснійська частина та хорватські представники під тиском США, яких бентежила ситуація в регіоні, об’єдналися у «Мусульманську-хорватську» федерацію. В майбутній країні ця конфігурація мала отримати 51% нової федеративної Боснії. 49% за Вашингтонським договором мали відійти сербським лідерам – але вони навіть не звернули уваги на підписання цих документів.
Карта фронту 1994-го частково відповідає, чому серби були настільки впевненими у собі (червоним вказана їхня територія, синім - хорватська, а зеленим - боснійська).
У лютому 1994-го з навколишніх гір у ринок Сараєва прилетіла мінометна міна і вбила 68 осіб та поранила сотні інших. Після цього НАТО за підтримки ООН пригрозила авіаударами по сербським позиціям у разі наступних атак - і тимчасово настало затишшя.
Але коли у травні 1995-го сербські сили пішли у наступ та захопили 350 миротворців ООН у заручники – західні лідери перелякалися та закликали НАТО відступити.
Україна також вже знає, що малодушність великих країн лише посилює апетити злочинців. 11 липня 1995-го сили боснійських сербів увійшли в місто Сребрениця, яке тоді було одним з центрів для мусульманських біженців. Найголовніше – Сребрениця була «під захистом» мандата ООН та нідерландського миротворчого контингенту у 400 військових. Але цей захист виявився пшиком – коли у місто зайшли серби, нідерландський батальйон склав зброю.
Лідер сил боснійських сербів Ратко Младич дав ООН «слово офіцера», що цивільних людей Сребрениці не чіпатимуть. А вже наступного дня його солдати вивезли мусульман чоловічої статі, наймолодшому з яких було тринадцять років, на поля навколо міста. Упродовж наступних днів майже всіх їх стратили.
7400 осіб.
Нідерландських військових відпустили додому.
Схожа ситуація могла б статися і трохи південніше Сребрениці – у селищі Жепа. Але там в кругову оборону встали українські миротворці, які попри відсутність наказу зверху вирішили захищати місцеве населення.
«Боснійські воєначальники вимагали, щоби ми або здали зброю, або поставили миротворців поблизу їхніх позицій, аби серби по них не стріляли. А серби сказали: хочете, щоб у вас все було добре – маємо зробити як голландці у Сребрениці. Тобто піти та кинути мусульман», – згадував майор української роти в Жепі Ігор Швиденко.
Українські солдати без достатнього озброєння знаходилися під обстрілами понад тиждень, допоки сторони та ООН не домовилися про евакуацію всіх місцевих жителів. Наостанок наше командування заборонило боснійським сербам розділити чоловіків та жінок з дітьми, щоби не сталося подібного до подій у Сребрениці. 5000 людей вдалося евакуювати.
Боснійські серби після евакуації підірвали мечеть, яка знаходилася в 150 метрах від позицій українців. Так вимістили свою злість.
Міжнародна спільнота на події відреагувала лише наприкінці серпня, коли сили Младича відчули повну безкарність та знову обстріляли сараєвський ринок (тепер загинуло 38 осіб). НАТО пішло в наступ силами авіації та знищило майже всі пункти опору – а президент Сербії Слободан Мілошевич швидко відхрестився від бойовиків.
Війна у цій частині Югославії завершилася Дайтонською угодою наприкінці 1995 року під патронатом президента США Білла Клінтона. Остаточні підписи поставили Туджман, Мілошевич та Алія Ізетбегович від боснійських мусульман – що зруйнувало остаточні сумніви, що ця війна не була громадянською (в 2007-му міжнародний суд визнав це офіційно).
За умовами угоди було встановлено складну трипартійну систему урядування, у якій боснійські серби, мусульмани та хорвати частково одержали автономію, але в межах єдиної Боснії та Герцеговини, чиї кордони мали залишатися незмінними. Все це супроводжувалося допомогою «Сил стабілізації» НАТО чисельністю в 60 тисяч військових, які залишалися на території країни аж до 2004 року. Та й після 2004-го на території країни досі функціонують невеликі європейські війська.
Знову було знайдено баланс – і знову він залишився крихким.
Футбол в Боснії зазнав болю, втеч та чисток під час війни. Але країну намагалася об’єднати збірна
Одного травневого ранку 1992 року семирічного Ведада Ібишевича розбудила його мати Мірсада, бо до їхньої оселі приїхали сербські військові. Вона відвела сина та доньку до нашвидкуруч викопаної ями біля будинку та наказала їм залишатися на місці.
Солдати перевернули будинок Ібишевичів догори дном та вбили дідуся Ведада. Але так і не помітили, що в імпровізованому бункері між деревами сидів хлопчик зі своєю сонною сестрою. Після того, як солдати покинули будинок, мати закинула речі першої необхідності у дві сумки та відвела родину в ліс.
Через десять днів після втечи з рідної домівки родина Ведада пішла на автобусну станцію у Власениці. Там їх знову помітили сербські військові, які хотіли змусити Ібішевичів сісти в автобус в ту саму Сребреницю. І тільки після благань Мірсади вдалося домовитися – вона віддала одному з вартових ключі від свого будинку, а їм дозволили відправитися в безпечнішу Тузлу.
Такі історії є майже у кожної родини з Боснії. І футбол – а Ібишевич через роки став знаковим нападником Бундесліги та збірної – у різних проявах не залишався осторонь.
В 1993 році війська боснійських хорватів скористалися стадіоном «Бієлі Брієг», щоб утримувати цивільних боснійців із західного Мостара. Також військові увірвалися в офіс місцевого клубу «Вележ», який був тісно пов’язаний з комуністичним режимом Тіто, але одночасно був і головним клубом міста. Всіх працівників та гравців, які були на тренуванні, змусили в той же день покинути Мостар. Через два роки футболісти та персонал «Вележа» спробували повернутися на рідний стадіон, але їх не пустили навіть на поріг. Там вже почав виступати «Зрінськи», за який вболівають хорватські боснійці – і «Вележу» не залишається нічого, як вже майже 30 років добиватися повернення на свою арену та грати на нашвидкуруч збудованому стадіоні в сусідньому селі.
Стадіон «Желєзнічара» в Сараєво знаходився на позиції, яка прострілювалася як і боснійськими, так і сербськими силами. «Стадіон «Грбавиця» став першою лінією опору в тій злощасній війні», – розповідав ексгравець клубу Санджін Месич. Коли війна закінчилася, менеджери та гравці клубу приїхали відвідати те, що залишилося від арени. Стара західна трибуна, яку перенесли зі старого стадіону у п’ятдесяті роки, зникла, а разом з нею документи, трофеї та сувеніри. «Воронки та міни не дозволяли ступати по полю», – згадував журналіст Медина Шехич.
Війна не могла не змінити ландшафт клубного футболу. У Республіки Сербської є навіть своя окрема ліга, яку змогли повноцінно інтегрувати в піраміду боснійського клубного футболу, а сербські фанати палко підтримують «Славію» зі східного Сараєво та «Борац» з Баня-Луки. Схожі проекти є і для хорватів. А без перебільшення сотні клубів різного рівня за період з 1992 до 1995 роки зазнали чисток від інших націй та досі притримуються практики запрошення футболістів з конкретними паспортами.
Але не повсюди футбол лише роз’єднував. З часом у Сребрениці відновили клуб «Губер» – і одним з правилом було не дивитися на національність гравців. «У «Губері» грають у футбол серби, боснійці та національні меншини. Раніше були у нас і хорвати. Приналежність до якогось народу для нас не тягар. Ми не рахуємо клітини крові», - розповідав президент клубу Цвієтін Максимович.
Національне піднесення відбулося і після прогресу національної збірної. Боснійці стали вперше в своїй історії претендувати на попадання на чемпіонат світу 2010 року під керівництвом відомого хорватського тренера Мирослава Блажевича. Збірна на турнір не вийшла, але стала відкриттям того відбору. «Чіро Блажевич зібрав всю цю команду - без різниці, мусульманин ти, хорват чи серб. Для мене ніколи не було проблемою нація партнера по команді. Важливо, щоб він хорошою людиною», – розповідав Едін Джеко.
Журналіст Bleacher Report поговорив з боснійським вболівальником 2009 року – цитата анонімного фаната також важлива для розуміння реалій: «Я нарешті бачу посмішки на обличчях людей у моїй рідній країні після багатьох, багатьох років сліз і розчарування. Я думаю, що футбол може бути більше, ніж просто грою».
Вже через чотири роки боснійці вперше зіграли на мундіалі – в Бразилії Джеко, Ібишевич, П’янич, Бегович та інші не змогли вийти з групи після суддівської помилки в матчі з Нігерією. Але тисячі вболівальників однаково зустріли команду оплесками в аеропорту Сараєво.
Голова федерації футболу – племінник найвпливовішого серба Боснії. Додік хоче виходу Республіки Сербської зі складу країни
З 1995-го у всіх сферах Боснії намагаються балансувати рівними правами боснійці, серби та хорвати. Практика роздільного керування дійшла і до футболу.
«У боснійському футболі нині діє «ротаційна система», де протягом 8 років кожна етнічна група має право очолювати футбольну Федерацію країни. Наразі Федерацію очолюють серби на чолі з Віко Жельковичем. Зараз серби тісно співпрацюють із хорватами, які теж не зацікавлені в успіху збірної Боснії. Багато хто вважає, що вони хочуть знищити наш футбол», – вважає боснійський журналіст Харис Мрконья.
Віко Жельковичу часто пригадують його зв’язок з кримінальним світом та жорстокість. Він вимагає від своїх підопічних називати його «Банялуцьким Арканом» – на честь воєнного злочинця югославських війн Желька Ражнатовича. А опоненти закидають йому продаж наркотиків та розвиток проституції в закладах Баня-Луки.
Але як мінімум у Республіці Сербській Желькович точно може почувати себе в безпеці та комфорті. Він племінник найвпливовішого сербського політика Боснії Мілорада Додіка.
І політика Жельковича у футболі – це пряме продовження політики його дядька в країні. Не дивно, що Віко виступав за товариський матч проти Росії вже після початку повномасштабного вторгнення в Україну – лише масштабні протести зупинили Боснійську асоціацію від цього кроку.
Чи призначення Саво Милошевича головним тренером збірної – серба, який народився у Боснії у сербській частині країни. На початку 2000-х він казав «Я краще помру, ніж буду грати за Боснію» – втім, зараз після призначення він кілька разів проговорив, що «завжди відчував себе боснійцем». Хоча і на результати, і на ставлення вболівальників як до Милошевича, так і до футбольної влади це не вплинуло.
На матчі з Люксембургом у листопаді 2023-го фанати вивісили банер: «Боснійська асоціація: 0% футболу, 100% криміналу».
Але проблеми всередині країни серйозніші.
Милорад Додик – один з членів Президії Боснії та Герцеговини, найголовнішого керуючого органу країни. В 2018-му він обрався (а у 2022-му переобрався) сюди на гаслах виходу Республіки Сербської зі складу БіГ та приєднання до Сербії.
І карта нового розколу країни протягом останнії років на перших місцях в обговореннях в самій країні.
Симптоматично, що в січні 2022-го радикальні групи футбольних фанатів боснійських сербів попри заборону Конституційного суду Боснії відсвяткували День Республіки Сербської феєрверками та націоналістичною символікою. Це було зроблено організовано і синхронно, а місцева влада після вказівок від Додіка закрила на порушення очі.
Додик не приховує своєї проросійськості – після вторгнення РФ в Україну він блокував введення санкцій та демонстративно зустрівся з Путіним. «Це великий глобальний лідер, людина, яка в різні історичні моменти здатна і готова вести свій народ і державу шляхами, що відповідають їхнім інтересам», – вважає Милорад.
І на фоні стагнації економіки та відсутності реальних шляхів для вступу в ЄС Боснія та Герцеговина зараз увійшла в стадію найбільшої кризи з 1995 року – навіть попри перемовини у вступ в ЄС.
Додик, який має тісні зв’язки з Росією, наполягає на незалежності Республіки Сербської від Боснії – у липні він пригрозив провести референдум про відокремлення.
Також він у липні підписав два закони, які були направлені на відокремлення від країни. Один із цих законів призупинив дію рішень Конституційного суду Боснії, а другий – припинив публікацію указів і законів мирного посланника в офіційному віснику Республіки Сербської.
У підсумку ці закони скасував Високий представник Крістіан Шмідт – людина, яка слідкує за дотриманням миру у країні. Шмідт, як міжнародний Високий представник у Боснії має повноваження запроваджувати закони і звільняти чиновників, які діють не у рамках мирного договору, підписаного у 1990-ті. Але у цьому якраз і парадокс – бо саме цей мирний договір фактично унеможливлює усунення від посади Додика у цій частині країни. Якщо навіть вийде юридично – то як це провернути фізично?
І зараз у Боснії знову гаряче протистояння. Лідер Республіки Сербської пригрозив заарештувати і депортувати Шмідта, якщо той в’їде в підконтрольні сербам регіони балканської держави. Прихильники Додика влаштували акції протесту на підтримку свого лідера, проти якого вже в іншій частині країни відкрили кримінальне провадження за непокору Шмідту.
Чи буде країні до футболу через кілька місяців – знову велике питання.
Фото: Emil Vas, Matija Kokovic/AP/ Scanpix/LETA, Kevin Weaver/Getty Images, Robert Nickelsberg/Liaison/Hulton Archive/Getty Images, Roger Hutchings/Alamy/Vida Press
