«Ролан Гаррос»-1999: турнір, після якого Агассі перестав ненавидіти теніс

Цей текст написаний в рамках конкурсу «Найкращий блогер України». Сергій Синельник отримав за нього максимальні бали. Оцініть роботу автора й ви лайком та коментарем.

«Я ненавидів теніс».

Дивно чути такі слова від Андре Агассі — колишньої ракетки №1, багаторазового чемпіона турнірів Гренд Слему, філантропа й ікони моди 1980–1990-х. Але саме з цієї фрази починається його автобіографія «Відкритий». Агассі з ранніх років жив у системі надмірних очікувань: батько-тренер, який вимагав досконалості; виснажливі табори, де дитинство замінювала ракетка; нескінченні об’єктиви журналістів, що переслідували кожен його крок. Теніс для нього став не грою, а справжніми тортурами в красивій обкладинці.

Він стрімко злетів — фінали «Ролан Гаррос» 1990-го і 1991-го, тріумф на «Вімблдоні»-1992, культовий образ із сережкою, пишною шевелюрою та джинсовими шортами, вірусні реклами «Макдональдз» і «Кенон». Але разом зі славою прийшли не тільки перемоги, а й втома, роздратування, наркотики й алкоголь. У 1997-му Агассі опустився на 141-ше місце у світі — так низько не падав жоден із великих.

Та американець не здався. І саме тому у 1999 році, після всіх поразок і принижень, він знову повернувся на корт — до Парижа, на єдиний турнір, який не підкорявся йому, ґрунтовий «Ролан Гаррос». Для нього це був не просто турнір, а катарсис — зустріч із усім, що він колись ненавидів у тенісі. І саме там Агассі вперше не втік від своєї ненависті, а переграв її.

Біль і ґрунт першого раунду: Франко Скілларі

Насправді Агассі навіть думав не їхати до Парижа. Але тоді він змарнував би ще один шанс (а скільки їх залишалося?) поборотися за кар’єрний «Гренд Слем»: «Мені 29 років. Цей ґрунт завжди був для мене випробуванням. Але я вирішив спробувати».

До Парижу Агассі переміг лише в одному матчі на ґрунті, ще й умови для початку турніру не могли бути гіршими. Ліворукий аргентинець Франко Скілларі — минулорічний півфіналіст, неприємний суперник на ґрунті, який американці ніколи особливо не любили, адже він підсвічував їхні слабкості. Лише згодом Андре філософськи зізнається: «Проблема американського тенісу кінця дев’яностих у тому, що ми не мали достатньо ґрунтових кортів, які змушують мислити, шукати тактику, а не просто бити».

Роком раніше Агассі вже вилетів у першому колі в Парижі, і спогад про ту поразку висів у повітрі. Спина, пах, стегна, руки, щиколотки — важко знайти місце, яке не зазнавало травм у американця. До Франції Андре приїхав із болем у правому плечі й почав турнір нервово, програвши перший сет 3:6. Здавалося, він грає не проти Скілларі — проти самого турніру, проти ґрунту, проти клятого власного тіла.

Та поступово він переламав ритм. «Ассошіейтед Прес» писала того дня, що американцю вдалося «показати характер і вийти з непростої ситуації». Матч завершився трьома поспіль ейсами — коротким, але гучним викликом його старим травмам, які цього разу не зупинили його. «Я знав, що перший тиждень буде вирішальним. А тепер раптом я бігаю по м’ячах, ковзаю і відчуваю, ніби танцюю там», – захоплено розповідав Агассі.

Ненависні тренування дали результат: Арно Клеман та Карлос Моя

«Чому ти не підеш пограти з друзями? Чому не посидиш із матір’ю? Тому що прийде батько й дасть на горіхи за те, що я не тренуюся». Ці думки не раз з’являлися в голові юного Андре. Саме нескінченні, виснажливі тренування зробили з нього чемпіона — і водночас зруйнували любов до гри. Але на цьому «Ролан Гаррос» вони стали його порятунком.

У матчі проти молодого француза Арно Клемана Агассі опинився за два розіграші від поразки. У вирішальні моменти він діяв так, як колись змушував його батько — механічно, без емоцій, але точно. Потужні удари, стійкість, холодна впевненість — і Клеман зламався фізично: судоми, втрачений темп. «Я не вважаю, що мені просто пощастило через його судоми — я змусив це статися своєю грою», — скаже згодом Агассі.

У третьому колі, швидко розібравшись із Крісом Вудраффом, він запам’ятався видовищним ударом поміж ніг спиною до сітки — преса охрестила цей момент «ударом турніру». Але справжнє випробування чекало далі — чинний чемпіон Карлос Моя.

Іспанець вів 6:4, 4:1, маючи два брейки, але саме тоді в Агассі прокинувся той самий «тренувальний автоматизм», який він колись ненавидів. Він почав бігати за кожним м’ячем, працювати, витискати суперника розіграш за розіграшем. Перемога — 4:6, 7:5, 7:5, 6:1 — стала символом того, що навіть ненависть до тренувань може приносити дивіденди, якщо навчитися її контролювати: «Я задоволений не лише тим, що переміг, але й тим, як я це зробив. Мені сподобалася моя гра».

Симпатії на боці андердогів: Марсело Філіппіні та Домінік Грбатий

Французька публіка зазвичай любила Андре. Його стиль, харизма, легкість у грі робили його одним із фаворитів «Ролан Гаррос» — навіть проти місцевого Арно Клемана трибуни симпатизували обом. Але далі ситуація змінилася. Коли на шляху Агассі з’явилися Марсело Філіппіні та Домінік Грбатий, симпатії натовпу й тональність ЗМІ раптом схилилися на бік його суперників. Публіка завжди обожнює андердогів — тих, хто ще не встиг виграти.

32-річний уругваєць Філіппіні став сенсацією турніру: кваліфаєр, який не програв жодного сету, вперше дістався чвертьфіналу «Слему». І трибуни чекали дива. Але Агассі не дав їм цього — холодно, без театральності, розгромив суперника 6:2, 6:2, 6:0 за 72 хвилини. Це був матч без емоцій — ні від публіки, ні від самого Андре.

Півфінал проти словака Грбатого мав іншу атмосферу. Після трьох сетів з перевагою Домініка і затяжного дощу гру перенесли, але наступного дня Агассі повернувся й розтрощив опонента. Преса ж відреагувала не оплесками, а скепсисом: нагадала, що він перемагав «не тих», що лише Моя був сіяним суперником, що перерва через дощ нібито допомогла американцю. Жовті сторінки більше цікавилися його тріщинами в шлюбі з Брук Шилдс і новими фото зі Штефі Граф, ніж його грою. Але Агассі вже не намагався нічого доводити. Після всіх років, коли він грав на публіку, тепер він грав всупереч їй — і був, здається, уперше по-справжньому спокійний: «Я б не хотів, щоб хтось подумав, ніби мої прекрасні роки з Брук якось заважали тенісу».

Попереду чекав останній суперник — українець Андрій Медведєв.

Гра проти віддзеркалення: Андрій Медведєв

Кульмінація пішла не за планом. «Агассі на початку фіналу видавався стривоженим, напруженим, немов паралізованим від страху сцени», — писала «Ле Монде». І справді: у перших розіграшах він був зовсім не схожий на себе. Медведєв, який потрапив до фіналу після важкого сезону, грав вільно, без тиску, тоді як Андре виглядав скуто і губив ритм.

Їхні історії давно перетиналися. За кілька років до цього саме Агассі переконав українця не завершувати кар’єру — у нічному клубі Монте-Карло, де вони випадково зустрілися. Іронія долі: тепер саме цей гравець стояв між ним і історією. Та найбільшим суперником Агассі залишався він сам. «Мене лякає перспектива поразки, але перемога лякає не менше. Медведєв теж не виходить у мене з голови. У нього — моя манера гри. Навіть ім’я моє — Андрій. Андрій проти Андре. Я проти свого двійника», — згадував він у «Відкритому».

«З усіх видів спорту теніс — найсамотніший. Це гра, у якій ти говориш сам до себе. Жоден інший спортсмен не веде такого активного діалогу з власним альтер его, як тенісист. У розпалі матчу він схожий на божевільного, який вийшов на площу міста й сперечається сам із собою». Ці слова Агассі підтвердив на ділі: після двох програних сетів — 1:6, 2:6 — він почав грати зовсім у інший теніс. «Якщо я дам йому відчути мою присутність, гра може перетворитися на справжню битву», — сказав він собі.

Він врятував прихований матчбол, зробив вирішальний брейк і зламав хід гри. Медведєв «поплив». Для такого майстра, як Агассі, залишалося лише технічно завершити роботу. 6:4, 6:3, 6:4 — і американський чемпіон, який двома роками раніше був 140-м у світі, став першим чоловіком за останні 30 років, хто зібрав кар’єрний «Гренд Слем». Нагороду йому вручав сам Род Лейвер — легенда, яка востаннє робила це в 1969-му.

Того дня французькі газети виходили з заголовками: «Два лисіючі чоловіки грали в теніс ХХІ століття». І вони мали рацію — навіть не усвідомлюючи, наскільки глибокими були ці слова. Андре Агассі саме тоді став людиною, якою буде й надалі: «Репортери хочуть знати, чому я продовжую. Я пояснюю, що цим я заробляю на життя. У мене є сім’я та школа, яку потрібно підтримувати. Багато людей отримують користь від кожного тенісного м’яча, який я вдаряю».

Він продовжував грати до 2006-го, продовжував перемагати, а згодом — тренувати. Але тепер теніс для нього вже не був тим, що він ненавидів. Він став інструментом філантропії — і способом залишатися у грі, не борючись більше із собою.