Фестиваль швидкості: автоподія на київській «Чайці»

2005 рік. Увімкнув «Мегаспорт» — і вперше побачив синій болід «Рено», який кинув виклик домінуванню Міхаеля Шумахера. Тоді ще не розумів, що таке піт-стоп чи андеркат, але вже вболівав за Фернандо Алонсо. Потім був 2019-й — інтерв’ю з Максимом Подзігуном, який радив обов’язково з’їздити на Гран-прі Угорщини: «Ти почуєш рев моторів ще до того, як побачиш трасу». У 2021-му мета стала конкретною — квитки на 31 липня 2022-го, «Хунгарорінг». Але 22 лютого все змінилося. Не до перегонів.

Минуло три роки. Країна навчилася жити на тлі війни, спорт — існувати попри повітряні тривоги. Ми всі стали ловити моменти життя — шукати щось, що нагадує мир. І саме тоді я натрапив на афішу: «Фестиваль швидкості Ready to Race 2025 — подія, що збере фанатів автоспорту, тюнінгу, дріфту й шоу». І хоча це не Формула-1, бажання почути звук моторів наживо перемогло будь-який скепсис. Клікнув «купити квиток».

У повітрі висіло питання: чи зможе цей фестиваль бодай частково закрити гештальт уболівальника, який так і не побував на Гран-прі? Та й загалом: на якому рівні буде організація, що там цікавого можна побачити, наскільки великий ажіотаж викличе серед містян? Далі — про те, що я почув, побачив і відчув на київській «Чайці».

Перші враження від «Чайки»: хаос навколо, атмосфера всередині

Складно сказати, що Київ чекав на Фестиваль швидкості. Місто взагалі рідко щось «чекає», окрім моменту завершення затору. «Вейз» обіцяв годину дороги, але, звісно, помилився. Спочатку — плутанина з під’їздами, яких кілька, і навігатор упевнено повів не туди. Потім — спроба знайти інформацію на сайті організаторів: оновлювався востаннє ще до попереднього фестивалю.

Автодром «Чайка» — місце легендарне. Його почали проєктувати ще наприкінці шістдесятих, відкрили у 1976-му, і відтоді він лишається головною ареною українських перегонів. Три траси — картинг, мото і кільце для автоспорту. Саме на картингову частину я й потрапив спершу. Поки майбутні Бондареви відточували траєкторії, я шукав місце для паркування і хоч якийсь знак фестивалю.

«Вам он до тієї синьої палатки», — буркнула продавчиня квасу на моє питання. Напевно, я був у неї не перший такий загублений. Палатка виявилася пунктом контролю, де продемонстрований квиток міняли на браслет глядача й вказували шлях до головного дійства. Уздовж дороги стояли евакуатори, які спершу здалися «черговими по штрафмайданчику», виявилися перевізниками гоночних болідів.

І все ж — попри хаос із навігацією та слабку комунікацію, саме тут починається знайомство з атмосферою фестивалю. Коли долаєш останній поворот до фан-зони конфігурації «Мотозрізка», відчуваєш, що потрапив саме туди, куди треба. Вдалині пролітають на шаленій швидкості авто, звук моторів тисне на вуха, у повітрі пахне спаленою гумою — шоу починається.

Гаражна атмосфера, глядацькі розваги та повітряна тривога

Вхід до фан-зони одразу занурює в українську буденність. Гул стоїть не від болідів, а від генераторів, які живлять фуд-зону. Її ідеальною не назвеш: місць бракує, а продавці хот-догів більше рятують серветки від вітру, ніж обслуговують клієнтів. Поруч — інший локальний колорит: кальяни. Спершу здається, що люди принесли їх із собою, але згодом з’являються орендні точки. Сервіс понад усе — подиміти можна навіть на трибунах. З огляду на велику кількість дітей — виглядало дивно, та організатори не надто переймалися питаннями етики.

Для глядачів обладнано дві трибуни. Основна, найбільша, набита вщент — здебільшого сім’ями з дітьми або молодими парами. Звідти лунає звична симфонія глядацьких реплік: «А що це за авто?», «А де наша ластівка?» і, звісно, «Мамо, хочу в туалет». Дерев’яні лавки не надто комфортні, але дозволяють умістити більше охочих. Вид — ідеальний: перед очима дріфт-зона та останній затяжний поворот перед фінішем. Друга трибуна — менша, брендована партнером «ZYN». Формально — 18+, але на неї безперешкодно потрапляють і діти, заходячи з іншого боку.

Зі своїх місць видно не лише трасу, а й іншу сторону життя — житлові панельки та будівлю з пробитим фасадом після обстрілу. Київський пейзаж, який нагадує: навіть спорт відбувається поруч із війною. Цікаво, як реагують мешканці, що живуть поряд із автодромом — у Європі подібні фестивалі часто викликають обурення, тут же все сприймається з розумінням.

Тривога перервала підготовку команд, але тривала недовго. Втративши місце на трибуні, я вирішив роздивитися фан-зону ближче. І не пошкодував. Це була атмосфера старої «гаражної» Формули-1 — де всі знають усіх, а замість хрому й пафосу панує запах мастила. Авто можна було роздивитися зблизька, зробити фото, а дехто дозволяв і посидіти за кермом. Зони розташовані за класами: «Фольксваген», «Порше», «Корвет» та інші. Окреме місце займала «Купра» — автомобільний партнер, що виставив свій сейфті-кар. Мій товариш, власник схожої моделі, помітив знайомого: «О, цей хлопець мені авто продав».

Спонсорських активностей теж не бракувало. Титульний спонсор «BETON» організував симулятори гонок, дартс, боксерські груші, пуфи — усе, щоб створити простір відпочинку. Клуб «Порше» виділився ретро-експозицією й технічною дисципліною. Інші партнери пропонували розваги — від стрільби в тирі до фотозон із моделями.

Головне дійство, звісно, відбувалося на треку. Дріфт шоу, Стант шоу, заїзди пасажирів із професійними гонщиками — кожен виступ зривав овації. Але найочікуванішим моментом став парад пілотів і можливість пройтися трасою. Повітря було густе від запаху гуми, пілоти посміхалися, роздавали автографи, хтось заводив розмову з іноземними фанатами англійською на рівні апер-інтермідіейт. Вони так думали.

Не обійшлося без дрібних організаційних огріхів — маршрут параду не врахував розташування трибун, а тривога збила таймінг настільки, що диктори по кілька разів благали глядачів покинути трек. Але це сприймалося як частина шоу: шум, натовп, імпровізація, живий Київ, який навіть під сиренами не втрачає бажання гудіти на повних обертах.

Швидкість і стиль: головна страва фестивалю

А що ж із самими змаганнями? Це ж родзинка. Їх тут було два — тайм-атак (заїзди на швидкість) і тюнінг-конкурс.

Тюнінг-зона нагадувала музей під відкритим небом — десять категорій і кілька десятків претендентів. Поруч із блискучими спортивними стояли мінімалістичні авто без втручань, за ними — хромовані американські маслкари, стримані німці та витончені японці. Кожна автівка мала свою історію й власника, який із гордістю розповідав, де шукав рідкісні деталі або як зберігав кузов у первісному стані.

Але мої симпатії цього вечора були не на боці глянцю. Найбільше зачепили старенький «Фольксваген» MK1 з провокаційним номером «MILF» та класична «Лада» 2101 — прості, чесні, без показного блиску. У них був стиль, що не вимірюється кінськими силами.

Основна страва — заїзди на швидкість. Тайм-атак — це формат, де пілоти змагаються не один з одним, а з секундоміром. Кожен має кілька спроб проїхати коло якомога швидше, а переможця визначає час, а не позиція на фініші. На «Чайці» понад шістдесят пілотів у восьми класах боролися за подіум — від «Порше» та «Корветів» до справжніх раритетів.

І я знайшов ідеальне місце для перегляду — неофіційну трибуну біля входу до фан-зони. Комфорту — нуль: метал, пил, вітер. Але вигляд — як з режисерського монітора. Траса як на долоні, повз пролітають «Мазда», «Корвет» і старенький «Форд». Шум моторів накриває з головою, і ти розумієш: навіть без світових зірок це — справжній автоспорт.

Для фаната Формули-1 це був особливий досвід — не місце на трибуні в Будапешті, але щось дуже схоже. Звісно, масштаби інші, проте емоції ті самі: очікування старту, запах гуми, коротке тремтіння, коли мотори ревуть уперше.

Для звичайного відвідувача Фестиваль швидкості — це радше поєднання драйву й родинного відпочинку. Тут можна і сфотографуватися біля авто, і дати дитині морозиво, і просто провести день не в торговому центрі, а серед людей, які щиро захоплені машинами. І якщо хоча б кілька хлопців чи дівчат після цього фестивалю захочуть сісти за картинг, подивитися перегони або просто дізнатися, хто такий Макс Ферстаппен — значить, мету досягнуто.

І, можливо, коли я нарешті потраплю на Гран-прі, цей київський день згадається першим.