«Я зробив свій вибір на користь України». Костя Сівко – білорус із «Maincast», який коментує Counter-Strike українською

Це інтерв’ю отримало найвищі оцінки у півфіналі конкурсу «Найкращий блогер України». Підтримайте автора плюсами та підписуйтесь на блог «Про все і ні про що».

Зараз триває головний турнір півріччя з Counter-Strike 2 – StarLadder Major Budapest 2025. В Україні традиційно це змагання показує «Maincast». Й одним із найдосвідченіших і найвідоміших коментаторів цієї студії, чий голос ви можете почути в трансляціях матчів, є Костянтин Сівко.

Костянтин «Leniniw» Сівко – легендарний білоруський коментатор Counter-Strike, який уже давно став своїм в Україні. Як він перейшов на українську мову, чи достатньо платять кіберкоментаторам, у якому стані зараз українська сцена Counter-Strike, що в цьому тексті роблять Ленін і Саша Грей – про все це та багато іншого читайте у великому інтерв’ю.

«Свій перший турнір українською я відкоментував у липні 2023 року. А дізнався, що мені потрібно буде це робити, десь за півтора-два місяці до змагання»

– Ти білорус, який коментує Counter-Strike українською та живе в Польщі. Як так сталося?

– Я жив шість років у Києві. Початок повномасштабного вторгнення теж зустрів у Києві й жив у столиці ще два-два з половиною тижні. Потім обставини склалися так, що треба було їхати до Польщі, щоб коментувати турніри. У «Maincast», де я працював, був хаос. Багато хто виїхав із міста або ж не міг коментувати з інших причин. Я поїхав до Польщі, посидів два тижні й зрозумів, що не хочу там бути. Спробував повернутися, але з очевидних причин мене не пропустили на кордоні. І склалося так, що я залишився в Польщі. Потім уже почалися певні дії щодо моєї легалізації тут.

Що ж до української, то я коментую Counter-Strike із 2013 року, і все життя робив це російською. Але коли навесні 2023 року наша студія відмовилася від російськомовних прав, переді мною постав вибір: або йти працювати на російські компанії й коментувати власне російською, або залишитися в «Maincast», але вивчити українську. Я зробив свій вибір на користь України.

– Наскільки було важко перейти з російської мови на українську? Скільки часу пішло на те, щоб почати вільно спілкуватися?

– Щоб вийти на той рівень, який маю зараз, мені був потрібен увесь час. Немає меж для досконалості. Очевидно, що потрібна постійна практика, тому вчуся й досі. Свій перший турнір українською я відкоментував у липні 2023 року. А дізнався, що мені потрібно буде це робити, десь за півтора-два місяці до змагання. Якість цього коментування, як ти розумієш, була сумнівна.

– Був мандраж?

– Так, було дуже стрьомно. Мав повні штани вгадай чого. Але здавалося, що я впорався. Та й аудиторія мене суперсильно підтримувала й допомагала вдосконалювати мою українську. Наприклад, у чаті «Твітча» мені вказували на помилки, звертали увагу на вимову, підказували щодо якихось синонімів і ще багато чого іншого.

– Твій нік – «Leniniw», але ком’юніті часто називає тебе «Ленін». Не було якихось курйозів через це в Україні?

– Коли я перейшов на українську мову, то почав не лише коментувати турніри, а й робити стріми теж українською. І постало питання щодо зміни нікнейму. Він пишеться й читається «Ленінів». А ще якось Саша Грей назвала мене «Льоніньйо». Але всі звикли казати «Ленін». Та й це вже перетворилося в певному сенсі на мій бренд. Я запитував у своєї аудиторії, і люди відповіли, що не треба нічого міняти.

Чи виникають якісь незручності? Загалом, ні. Напевно, лише незручно щоразу розповідати тим, хто не в курсі, що це одне слово, і до Леніна жодного стосунку мій нік не має. Просто мою маму звати Олена. І я вигадав цей нік, як відсилку до того, чий я – Оленин. Але якби я назвався «Оленін», це була б доволі сумнівна історія.

– Ти знайомий із Сашею Грей?

– Я колись дав їй рейд, тобто відправив глядачів зі своєї трансляції на її. Це було кілька тисяч людей. Вона звернула на це увагу та прочитала мій нікнейм як «Льоніньйо». І це було вперше, коли мій нік було інтерпретовано саме так. Але, звісно, не скажу, що ми з нею найкращі друзі. На жаль.

– Якби ти був бразильським футболістом, то тебе, напевно, саме так і звали б.

– Цілком можливо (сміється).

– На сайті «Liquipedia» твій статус вказано як «non-representing Belarusian». Чим було продиктоване таке рішення?

– Очевидно, що Білорусь станом на зараз, на жаль, є країною-співагресором. З початку повномасштабного вторгнення я підтримую Україну й роблю все від себе залежне, щоб Україна перемогла. Для мене це дуже важливо. І рішення щодо прапору було прийняте саме таке, бо я вважав, що це правильно.

– Що повинно відбутися, щоб ти захотів повернутися жити в Білорусь? Звісно, крім падіння режиму.

– Не замислювався над цим питанням, адже в Білорусі я не живу вже десять років. Мені доволі легко інтегруватися в нове суспільство. Я жив трішки в Литві, жив шість років в Україні, зараз живу в Польщі. Мені скрізь було добре, і зараз не бачу багато причин повертатися в Білорусь, навіть якщо вона умовно завтра перетвориться на незалежну демократичну європейську державу. Треба буде подумати, які бенефіти це дасть мені, окрім того, що я там народився й виріс. Якщо матиму там простір для розвитку й бачитиму перспективи, то, можливо, і повернуся.

Життя непередбачуване. Знаєш, коли я жив у Києві, то був упевнений, що це саме те місто, у якому хочу залишитися назавжди. Але обставини склалися інакше.

– Якщо буде можливість, хотів би після війни повернутися жити в Україну?

– Це дуже складне питання, яке багато в чому пов’язане з легалізацією мого статусу. Хоча я і жив в Україні тривалий період, мені було важко зробити посвідку на постійне проживання. Доводилося кожного року оформлювати тимчасовий документ. А за кілька років муситиму міняти паспорт. Справа в тому, що коли його термін дії завершиться, я просто не зможу зробити новий паспорт, бо для цього треба їхати в Білорусь. Поляки ж дають на заміну тимчасовий подорожній документ іноземця. Скажу більше: тут для мене відкритий шлях до постійного місця проживання. А в Україні такої опції немає.

Чи хотів би я повернутися? Так, звісно! Я навіть цього року приїздив на пару тижнів до України, щоб побачити друзів і колег, згадати старі-добрі часи. По вайбу мені Київ повністю підходить. Але з точки зору легалізації мені там буде дуже складно. Тому зараз дивлюся в бік Польщі тільки з цієї причини.

«Я цікавився, скільки заробляють спортивні коментатори, і був шокований від того, наскільки це невеликі гроші»

– Як і чому ти вирішив стати кіберспортивним коментатором?

– Це вийшло випадково. Я в 2012-му грав в один онлайн-шутер і вирішив по приколу прокоментувати матчі своїх друзів. Записи викладав на ютуб. Невдовзі після цього в Мінську відкрилася студія. Їм потрібні були коментатори. Я відправив ті відео з ютуба – і мене взяли туди працювати. Ось так усе починалося.

Мені взагалі здається, що багато людей потрапляють у свої професії випадково. Рідко буває, що людина вже в дитячому чи підлітковому віці точно знає, ким хоче стати, і свідомо до цього йде. Багато вирішує випадок. А далі все залежить лише від тебе, від того, наскільки ти викладаєшся. Вийшло так, що я готовий був викладатися на максимум. Мені було це цікаво, і людям теж із часом сподобалося моє коментування.

– Як ти потрапив на «Maincast»?

– З 2016 року я працював в іншій українській студії «StarLadder». На відміну від «StarLadder», який не лише висвітлював турніри, а й організовував їх, у «Maincast» одразу зосередилися на тому, щоб займатися лише коментуванням. Спочатку мене й колег орендували в «StarLadder», потім у 2020 році запропонували перейти на постійній основі. Я одразу погодився. По-перше, це студійне коментування, а це зовсім інша якість. По-друге, мені імпонувало, що там працювали й досі працюють компетентні люди, які точно знають, до чого прагнуть. Не дивно, що на той момент «Maincast» був найкращою студією не лише в Україні, а й загалом у регіоні.

Уяви рівень українських студій. Так, ми тоді коментували російською та працювали зокрема на російський ринок. І росіяни не могли вивозити конкуренцію. Топовими студіями, які висвітлювали турніри з Counter-Strike, були «WePlay», «Maincast», «StarLadder», тобто винятково українці.

З колегами з «Maincast» біля «Lanxess Arena» – місця проведення IEM Cologne

– Який твій найяскравіший спогад із професійної кар’єри?

– Можливо, це прозвучить трохи самозакохано, але виокремлю два моменти. По-перше, це коментування мейджору, коли його проводив «StarLadder». Я працював тоді на фіналі. Ось той матч – один із найяскравіших спогадів. Щоправда, фінал був узагалі не цікавий (Astralis – AVANGAR 2:0, StarLadder Berlin Major 2019 – прим.). Але для мене це було незабутньо – відкоментувати свій перший фінал такого рівня, та ще й на стадіоні.

По-друге, коли я починав свою кар’єру коментатора, мені багато чого не вдавалося. Тому поставив собі за мету – стати найкращим коментатором у регіоні. Для мене тоді це була недосяжна мета. Перед кожним матчем я просто ставив собі питання: «А як би цю гру відпрацював найкращий коментатор регіону?» І намагався тримати цю планку. Це допомогло в 2020 році виграти нагороду найкращому коментатору регіону. Це було серйозне досягнення для мене, адже я досягнув мети, до якої йшов сім років.

– Українські футбольні коментатори іноді скаржаться на свою зарплату. А як із цим у кіберспорті?

– Я цікавився, скільки заробляють спортивні коментатори, і був шокований від того, наскільки це невеликі гроші. Коментатор найвищого рівня, який працює на умовному фіналі Ліги чемпіонів, має посередню зарплату. На свою ж зарплату я не можу скаржитися. Уже з самого початку, з 2013 року, мені, який тоді був новачком, запропонували непогані умови. Платили чотириста доларів, плюс орендували для мене кімнату. І з того часу не було жодного разу, щоб я коли-небудь скаржився на зарплату.

– «Maincast» почав транслювати великий пул спортивних подій. Немає бажання поєднати кар’єру кіберкоментатора і «звичайного» коментатора? Як, скажімо, твій колега Андрій «ASkalone» Сухецький.

– Ні, тому що треба знайти дисципліну, яка була б мені цікавою. Наразі це Counter-Strike, і в ньому зараз відбувається дуже багато цікавих подій. Я займаюся коментуванням для студії, роблю стріми для власного каналу. І той баланс роботи й відпочинку, який зараз маю, мене цілком влаштовує. Не уявляю дисципліну, яку було б зараз цікаво коментувати, можливо, хіба покер. Але й покер – не дуже динамічна гра, особливо порівняно з Counter-Strike, тому, гадаю, мені це швидко набридне.

А «ASkalone» – красунчик. Він коментує дуже багато спортивних дисциплін. Я так розумію, що він захоплюється цим. І на дистанції, можливо, матиме перевагу наді мною і над такими як я, адже він більше гнучкий.

– Можливо одночасно орієнтуватися умовно в десятку спортивних дисциплін, щоб тебе, як коментатора, було цікаво слухати глядачам? Візьмемо того ж Віталія Волочая, який коментує, напевно, усе, що є – від футболу до Dota 2.

– Якщо ти справді за всім цим слідкуєш і маєш відповідну базу знань, то можливо. Мені здається, що у Вілата своя система, як входити в нову дисципліну. У нього є певний алгоритм дій, що дозволяє не розпорошувати свою увагу на дрібниці, а концентруватися на головному: результати команд, статистика топових гравців, трансфери тощо. А от, наприклад, в історичний контекст не завжди треба занурюватися. У тому ж футболі це важливо, а в умовному шорт-треку – не факт.

– Ти також ведеш особисті «Твітч»-стріми, коментуючи змагання нижчих рівнів. Чому почав це робити?

– Це стара історія. Я роблю стріми дуже давно, і на перших порах особливих успіхів не було. Потім певний час їх не проводив. У 2020 році я захворів на коронавірус. Сидячи вдома, розумів: або зараз знову почну займатися стрімами, або цього вже більше ніколи не буде.

І тут треба розуміти ще одну річ. У певний момент коментатор уже не може розвиватися в межах своєї професійної сфери. Розповім на власному прикладі. 2020 рік. Я коментую в топовій студії, коментую топові турніри, працюю не лише коментатором, а й аналітиком, отримую непогані гроші. Як мені масштабуватися, щоб моя вага як коментатора зросла? Насправді, опцій небагато. І стріми були однією з найочевидніших.

Тож у 2020 році я почав ґрунтовно цим займатися. У якийсь момент відкрив для себе ком’юніті-касти. Це турніри другого-третього рівнів, які не дуже цікаві великим студіям. Права на них можна отримати безкоштовно. І якщо це цікаво глядачам, вони приходять на твої стріми. Це нішевий продукт, але мені дуже цікаво ним займатися.

– Глядачі часто допомагають копійкою стрімеру чи стріми для тебе – це історія не про гроші?

– Мені багато не донатять. Та й ці донати з України не виводжу: відправляю їх на ЗСУ або плачу зарплату своєму помічнику. Я не з тих, хто живе за рахунок своїх стрімів. Скажу так: блогери, які роблять стріми, зокрема і я, більше отримують від розміщення реклами, а не безпосередньо від трансляцій.

– Як довго плануєш коментувати?

– В ідеалі – поки не помру. Не бачу сенсу змінювати свою діяльність, якщо вона приносить задоволення, прибуток і ти в ній професіонал. Питання в іншому. А як довго ще існуватиме Counter-Strike як кіберспортивна дисципліна? Наскільки довго його дивитимуться глядачі?

– Чим би займався, якби не кіберспорт?

– У мене була мрія стати машиністом потяга. Я навіть навчався в залізничному ліцеї. Мав план, як протягом п’яти років стати спочатку помічником машиніста, а потім – машиністом. Якось так склалося, що завжди захоплювався залізницею.

«Якби не війна, гадаю, ми б уже побачили мейджор із Counter-Strike у Києві»

– У якому стані, на твою думку, нині перебуває український Counter-Strike?

– У неочікувано гарному, як мені здається. У настільки складні для України часи з’являється дуже багато конкурентоспроможних команд і гравців. Українську сцену зараз вважають сильною, і в неї дуже гарні перспективи.

Це має історичне підґрунтя. До повномасштабного вторгнення Київ був однією з європейських столиць кіберспорту. Тут неодноразово проводили великі турніри. Якби не війна, гадаю, ми б уже побачили мейджор із Counter-Strike у Києві. Адже мейджор із Dota 2 у Києві вже був. Може, був би навіть і The International. А мейджор із Counter-Strike ми б організували, можливо, на «Олімпійському». Колись ми там проводили турнір зі «StarLadder». Нехай це відбувалося лише на частині арени, але вдалося зібрати десять тисяч глядачів. Уяви, якби це був мейджор, думаю, стадіон був би заповнений вщерть.

Є причини вважати, що українська сцена Counter-Strike розвиватиметься й надалі, адже є зацікавлені люди, є інвестори. І це той випадок, коли успіх генерує ще більший успіх. Перемоги українців, наявність інвесторів – усе це спонукає все нових і нових гравців починати свою кар’єру в цій грі.

– Кого з українських гравців або які команди ти б виокремив зараз? Особливо в контексті мажору, який триває в Будапешті.

– B8 красунчики. Піднялися з самого дна. І ми бачили все це з моїми глядачами на стрімах. Нагадаю, що вони пройшли на свій другий мейджор поспіль. І це дуже круто. Є також команда Fnatic, за яку виступають колишні гравці Passion UA. Якби ми спілкувалися про це рік тому, я б відзначив саме команду Passion UA, створену Олександром Зінченком, як команду, яка за рік пройшла шлях із нізвідки до мейджору. Зараз троє гравців із цієї команди грають за Fnatic.

Fnatic – дуже серйозна організація з іменем, у якої ледь не двадцять років історії. І вони зараз виступають саме під українським прапором. Я за цю команду вболівав десять років. Бачив, як вони вигравали мейджор у 2015 році. Тоді це була шведська команда. Нікому, напевно, не прийшло б у голову, що зараз там гратимуть три українці. Вони теж пройшли на мейджор, хоча кілька місяців тому вірогідність цього складала три відсотки.

Можна відзначити команду Inner Circle, колишню TNL. Теж пройшли шлях із самих низів та ось нещодавно засяяли на турнірі першого рівня ESL Pro League Season 22. І ніхто не знає, як високо вони можуть піднятися. Мені продовжувати?

З Олександром Зінченком – засновником команди Passion UA

– Справді, радує те, що нові гравці й команди продовжують з’являтися. Наша сцена не виїжджає лише на старих успіхах умовних NaVi або Monte. У цьогорічному рейтингу найперспективніших гравців є одразу три українці.

– Так, це захоплює. Візьму за приклад Данію. Ця країна домінувала в Counter-Strike усе життя. У них настільки сильні традиції, що там гру навіть викладають у школах. І зараз їхня сцена не така потужна, як українська. Те саме можна сказати про шведів, які десятиліття тому були найкращими у світі, а зараз програють конкуренцію українцям. Як я казав, це дуже неочікувано, зважаючи на реалії сьогодення.

– Не можу не згадати Олександра «s1mple» Костилєва, який повернувся до гри. Він іще спроможний вийти на свій праймовий рівень або хоча би бути недалеко від нього?

– Він ніби зараз непогано грає. Приєднався до команди BC.Game і набиває неймовірну статистику. Нещодавно в один момент був найкращим гравцем світу за рейтингом. Зрозуміло, що Сімпл набиває ці показники на командах нижчого рівня, але все одно показувати стабільно високу гру навіть на такому рівні непросто. Питання лише в його мотивації. Та й рішення він приймає доволі сумнівні щодо ротації гравців у команді. Якби його підштовхувало бажання повернутися на свій старий рівень, думаю, так і було б. Просто зараз, можливо, його більше мотивує висока зарплатня. Пішли чутки, що серед гравців саме він зараз отримує найвищу зарплату у світі.

Практика показує, що верхня вікова межа гравців зростає. Раніше вважали, що вона настає десь у 30 років. Зараз – приблизно в 35-36 років. А що буде далі, ніхто не знає. Тобто Сімпл іще має час, щоб конкурувати. Звісно, якщо матиме мотивацію.

– Розумію, про яку сумнівну ротацію ти кажеш. До команди Сімпла приєднався його колишній партнер по NaVi – росіянин Електронік.

– І це дуже мінусова історія. Він дуже дорогий гравець, який, проте, давно не показував гарну гру. Мені здається, що Сімпл це зробив із ностальгічних міркувань. Сам Костилєв неодноразово заявляв, що Електронік був найкращим напарником у його житті. Чи добре це з точки зору українців? Мені здається, що ні. Але, напевно, Сімпл міркує іншими категоріями. Він може думати так: якщо я раніше грав з Електроніком, ми багато чого вигравали й за нас усі вболівали, то чому б не спробувати це повторити.

Зліва – з легендою шведської кіберсцени Патріком «f0rest» Ліндбергом, справа – імовірно, з GOAT-ом Олександром «S1mple» Костилєвим

– Глядачі на твоїх стрімах не висловлювали незадоволення через те, що ти тепер коментуєш матчі, у яких бере участь росіянин?

– Окремі такі коментарі справді були. Я опинився перед цікавою дилемою щодо цих матчів. Навіть провів опитування, і більшість глядачів висловилися за те, щоб я коментував ці ігри. Це далеко не перший випадок, коли українські студії чи окремі кастери коментують матчі, у яких грає не те що один росіянин, а й узагалі повністю російська команда або команда, яка названа іменем якоїсь російської букмекерської компанії. Такі реалії. Та й статистика трансляцій показує, що люди це дивляться.

– Як ставишся до того, що багато українських кіберспортсменів грають у вільний час із росіянами, ведуть стріми російською або спілкуються російською у своїх командах?

– Я білорус, який живе в Польщі, тому, напевно, не мені це оцінювати. Моя мета – допомагати Україні, чим можу, і робити якісний україномовний контент. А контролювати, з ким грають українські кіберспортсмени, чим вони займаються, повинні, напевно, самі українці, але навряд я.

– Напевно, кіберспорт (на рівні з UFC) – ледь не найбільше серед усіх видів спорту толерує росіян. Погоджуєшся з цією думкою?

– За весь кіберспорт не скажу, але в Counter-Strike і Dota 2, тобто в іграх від компанії «Valve», саме так і відбувається. Не заборонена участь російських команд на турнірах, не заборонені російські організації, зокрема спонсоровані букмекерами. Чи погано це для нас, людей, які бажають усього найкращого Україні? Звісно. Чи можемо ми з цим щось зробити? Напевно, ні.

Останнім часом навіть виникла дискусія стосовно того, чи брати українським командам участь у турнірах, які спонсорують російські букмекери. З одного боку, це погано. Виходить, ніби українці толерують турніри, організовані росіянами. Та з іншого боку, якщо не брати участь у таких змаганнях, це право відійде іншій команді. І саме вона отримає рейтинг за перемоги та підніметься в рейтингу VRS, від якого залежить, хто потрапить на мейджор. Уяви, що ця команда, яка отримала місце українців, ще й російська. Так ми лише допоможемо російському кіберспорту, а не собі.

Українські команди знайшли, як на мене, дуже гарний вихід із цієї ситуації. Вони беруть участь у таких змаганнях, отримують рейтингові бали, але зароблені гроші відправляють на ЗСУ. І це доволі вагомі гроші. Нещодавно Михайло «Kane» Благін (екстренер Passion UA, ексзасновник TNL, зараз працює в Inner Circle – прим.) розповідав, що його організація задонатила понад тридцять тисяч доларів призових, зароблених саме на такому турнірі. Йому військові потім ще писали з «нуля» і запитували, коли наступні змагання. Як бачиш, є певні обставини, і просто треба вміти під них підлаштовуватися.