Ектор Кастро: уругваєць без руки, що виграв Олімпійські ігри, Чемпіонат Світу та чемпіонат Південної Америки
В історії не лише ЧС, а і футболу взагалі, можно знайти приклади, коли футболісти на полі виділялися не лише розумінням та грою, а й зовнішнім виглядом. Особливо, якщо це стосується здоров’я футболістів. В багатьох випадках ці гравці були дійсно непересічними особами. Історія Ектора Кастро - одна з таких, проте вона не лише про спорт та футбол. Отож, хто він такий, та чому і досі є легендою Уругваю?
В 10 - покинув школу, в 13 - втратив руку, в 16 - почав професійну кар’єру
Історія починається в 1904-му році, 29 листопада, коли в уругвайському місті Монтевідео народився хлопчик Ектор. Батьки були не дуже заможними, їхні предки - іспанці, що емігрували з країни в пошуках кращого життя. Про мати достеменних відомостей немає, а от батько займався приватними замовленнями у своїй невеличкій столярній майстерні. Через важкі умови, погану успішність та необхідність допомагати йому, Ектор вже у 10 років покинув навчання у школі та став управлятися з доволі важкими іноді інструментами.
Паралельно з цим він захопився футболом. Як і більшість хлопчиків континенту, він грав прямо на вулиці і мріяв, що колись стане відомим та вийде з цієї бідності. Варто зазначити, що саме в цей час південноамериканський футбол почав активно розиватися - в 1916-му створили федерацію, тоді ж провели перший чемпіонат Південної Америки. Причому створення якраз відбувалося під час проведення турніру. Участь брали 4 команди( Аргентина, Бразилія, Уругвай, Чилі).
Власне, переміг Уругвай, що ще більше підняло рівень футболу та статусність цього виду спорту в країні, тому нікого не дивувало захоплення саме ним.Можливо, світ ніколи не почув би про Кастро, якби не страшна травма руки. В один із днів, коли хлопчик допомагав батькові, він, чи то відволікся, чи то трохи заснув, і потрапив правою рукою під пилу, якою вони обробляли деревину. В результаті Ектор втратив кисть, а також частину передплеччя.
Після цього про кар’єру воротаря, яким він спочатку хотів стати, можно було забути, так само як і про вкидання аута, але хлопчик втішав себе, що у футбол грають ногами. Враховуючи обставини і рік, багато хто зовсім би полишив ідею професійного спорту, але не уругваєць.
Він почав активно тренуватися, і вже у 16 ( а за деякими свідченнями у 17) його запросив до себе створений у 1917 році клуб Сентро Атлетико Літо, який був доволі скромним навіть за мірками Уругваю( грали в першій лізі). Рівень клубу не дуже, проте для Ектора це був шанс заявити про себе, що, в підсумку, йому і вдалося.
Перехід до Насьоналя, тріумфальні турніри та культове прізвисько
Погравши три роки за Атлетико, Ектор Кастро зміг ще краще натренувати себе та привчитися витискати максимум з моментів, не дивлячись на свою травму. Як в людині немає зайвих органів, так і в футболі немає дрібниць. Для того, щоб вміти ставити корпус і краще орієнтуватися на другому поверсі - здорові руки дуже потрібні. Саме тому уругваєць став шукати для себе можливості балансувати по-іншому, і в підсумку став одним з найбільш ціпких та непоступливих форвардів того часу.
Варто відзначити, що тоді, як і зараз, в Південній Америці робили ставку саме на технічність, можливість опинитися в потрібному місці, використати напівмомент. Зріст гравця був 169 см і він все це чудово вмів робити. Також він зміг використати свою особливість на повну - багато суперників казали, що при верховій боротьбі Кастро своєю правою рукою заважає їм і таким чином виграє для себе чудову позицію.
Саме всі ці якості і допомогли вже в 19 років перейти до одного з двох найбільших клубів Уругвая - Насьональ.
Там він одразу ж став гравцем основи та допоміг виграти титул. Одночасно з дебютом у клубі, його також викликають до збірної. Кастро проводить кілька поєдинків, але до заявки команди на Олімпійські Ігри в 1924-му не потрапляє. Його зірковий час настане пізніше, а поки що він продовжував активно виступати на клубному рівні, забиваючи за сезон по 10-15 голів.
На його присутність у складі клубу були доволі різні реакції - фани ворогуючого Пеньяроля постійно сміялися над гравцем без руки, офіційні газети намагалися робити фото так, щоб приховати цей недолік, а власні вболівальники буквально носили на руках. Аж настільки, що дали йому прізвисько - “ El Divino Manco”, що буквально перекладається як “ Однорукий бог”.
Якщо говорити про звичайне життя, то, за межами поля, він був зовсім не приклад для наслідування: пив, палив, любив жінок та азартні ігри, але це все ніяк не могло змінити того факту, що на полі, як і колись в 16 років, він завжди користувався своїм шансом і працював на повну. Цікаво і те, що він ніколи не просив до себе особливого ставлення та не жалівся на свою долю.
А вже на Кубок Америки 1926-го року він поїхав як одна з головних зірок команди, і повністю виправдав це звання, забивши 6 м’ячів та ставши другим бомбардиром турніру. Ну а Уругвай тоді став переможцем.
В 1928-му році уругвайці дуже серйозно готувалися до Олімпіади, адже їм потрібно було захистити титул. Їх сусід-суперник - збірна Аргентини, казала, що золото 1924-го року нелегітимне, адже їх там не було. Підігрівав інтерес до цих ігор і протест багатьох європейських збірних, зокрема Англії, яка тоді була у поганих стосунках з Фіфа.
Так чи інакше, але Ектор з командою поїхав туди у статусі одного з головних фаворитів, і він також був доволі активний. Хоча забити зміг лише раз, проте віддав декілька асистів у важливій чвертьфінальній грі. Пізніше він з’явився у фіналі, де Уругвай і Аргентина розписали нічию. За регламентом мав бути другий матч, в якому участі Кастро вже не брав, але його збірна перемогла 2:1. Таким чином, він за два роки став двічі чемпіоном у складі збірної.
Перший та останній голи збірної на ЧС, чемпіонство з клубом у неймовірному протистоянні, тренерська кар’єра
Перемоги останніх років стали одним з додаткових приводів для Фіфа віддати Чемпіонат Світу Уругваю - адже тоді в Південній Америці просто не було крутіших команд. Плюс влада вирішила взяти на себе витрати на проведення, і приурочити свято до 100-річчя незалежності. Команду готували в дуже суворих умовах, кожен мав зберігати дисципліну в колективі.
Та варто зазначити, що Ектор Кастро не був залізним основним гравцем, адже тоді у уругвайців було доволі сильне покоління - Хосе Андраде, Педро Сеа, Хосе Насассі, Ектор Скароне, Перегріно Ансельмо та інші. Саме з Ансельмо вони і конкурували за місце в старті.
В першому поєдинку ЧС проти Перу, який мав бути показовим, але почався аж через 5 днів після старту, уругвайці змогли забити лише один м’яч, і хто б це був? Так, саме Ектор Кастро, який все ж допоміг виграти команді. Після гри у пресі ширилася критика, рахунок був занадто слизький, тож Ансельмо вийшов у старті на наступний матч, проти Румунії, і він також відзначився. В тому поєдинку Уругвай забив 4 ще в першому таймі і гарантував собі півфінал. ( З 4 груп виходило по одній команді).
В півфіналі відбувся дуже дивний матч, в якому Уругвай обіграв Югославію з рахунком 6:1, але було купа незарахованих або неправильних( за думкою югославів) голів. Та Ансельмо і тут був в старті, посунувши Ектора Кастро, ще й дуже вдало - зробив дубль. Хто знає, як би склалися події, але травма Ансельмо у півфіналі трохи змінила плани тренера.
Фінал повинні були грати знову з аргентинцями. Про цю подію можно писати окремий пост, варто лише сказати, що гравцям пропонували доволі великі суми за те, щоб програти. Надходив такий дзвінок і до Кастро, але він, як і інші, відмовився.
Фінал відбувся 30 липня, і суддя, який був бельгійцем, дуже довго не хотів працювати на матчі, аж поки йому не забезпечать безпеку. Фани аргентинців намагалися незаконно проникнути на стадіон, а команди відмовлялися грати м’ячем суперника, тож, в підсумку, кожна зіграла по тайму власним. Перший тайм був під проводом Аргентини - 2:1, а от після перерви стався камбек - три голи Уругваю зробили їх чемпіонами. Останній гол, у своєму фірмовому стилі, ударом головою майже з точки пенальті, забив Ектор Кастро. Після цього його привітав вже травмований Ансельмо. Таким чином “Однорукий бог” забив перший і останній м’ячі збірної на тому турнірі.
Вже після цього він поїхав у Аргентинський Естудіантес, де пограв в сезоні 1932/33 і одразу ж повернувся назад. А в цей час відбулося одне з найдивніших розіграшів чемпіонства. По закінченню 27 турів у Пеньяроля та Насьоналя була однакова кількість очок - 46. Потрібен був вирішальний матч. В першій фінальній грі, при рахунку 0:0, м’яч в одному з моментів вилетів за межі поля, відскочив від аптечки і потрапив до гравців Пеньяроля, які забили гол. Судді не помітили там аут, але розлючені гравці Насьоналя стали вимагати відміни голу і зупинки гри. Дійшло до того, що троє гравців напали на суддю, за що їх вилучили. Помічник судді хотів продовжити матч, але було погане освітлення.
В результаті гру було перенесено на два місяці, а керівництво ліги вирішило відмінити червону картку лише одного з гравців. Догравання вирішили зробити за зачиненими дверима, 9 на 11, але 20 хвилин основного часу та 60(!) овертайму, не виявили переможця. Наступний матч пройшов ще через два місяці, Ектор Кастро тоді вже повернувся до команди, і в цьому поєдинку своїм хет-триком зробив Насьональ чемпіонами. Причому два з трьох разів доводилося відігруватися.
Матч закінчився з рахунком 3:2, але офіційно чемпіонство ще довго не визнавалося. Наступний сезон знову пройшов під егідою Насьоналя, а Кастро виграв третє і останнє чемпіонство в якості гравця.
В 1935-му році гравець вирішив завершити свою міжнародну кар’єру, тому в його житті був лише один ЧС, але феноменальна результативність - 18 голів в 25 матчах, 8 місце за всю історію - зробило його безсумнівною легендою збірної.
Вже через рік, у рідному Насьоналі, він вирішив повністю повісити бутси на цвях і залишив по собі 149 голів у 231 поєдинку на клубному рівні.
Тренерська кар’єра
Після того, як він завершив грати, то дуже скоро зрозумів, що без футболу йому жити не хочеться, а якщо і пов’язувати тренерське життя - то лише з Насьоналем. Він спочатку був помічником головного тренера в 1939-му році, коли команда знову тріумфувала, а потім вже особисто, з 1939 по 1943, виграв з нею чотири поспіль чемпіонства.
Майже на десять років він зник, аж поки в 1952-му не повернувся, щоб взяти ще одну вікторію з клубом. Після цього знов була пауза, і в 1959-му його запросили керувати збірною, що готувалася до чергового ЧС. Але, на жаль, Кастро так і не судилося повезти команду туди. Попрацювавши трохи, він пішов з поста, чим всіх здивував, а вже в 1960-му помер від серцевого нападу в 55 років.
Життя цього унікального футболіста можно оцінювати по-різному. Так, якби не травма, можливо він би був менш відомий, але саме травма зробила його таким. Працювати там, де інші б здалися, вміти промовчати там, де інші б відповіли, вірити в себе і бути відданим своїй справі, все це - чудовий приклад не лише для спортсменів, але і для звичайних людей. А Ектор Кастро, “Однорукий бог”, вже назавжди вписав своє ім’я в історію уругвайського, а може і світового футболу.
