Джек Лондон писав не тільки про Аляску. Біллі Робертс – боксер, котрий не зміг

Бокс у романі-утопії «Місячна долина».

З дитинства я люблю читати. Еріх Марія Ремарк, Маргарет Мітчелл, Джоан Ролінґ, Всеволод Нестайко – чиїми тільки творами я не захоплювався у різні періоди свого життя. Але тільки не Джека Лондона.

Всі ці пригоди копачів бурш… тобто золота мене не приваблювали від слова зовсім. У дитинстві я пробував читати «Біле ікло» за рекомендацією друзів, але не пішло. Тож плани познайомитися з творчістю цього видатного письменника, завдяки якому весь світ дізнався про «Золоту лихоманку», я відклав у довгий ящик до 2021 року.

Тоді мені випала нагода прочитати один з його немейнстрімних романів «Місячна долина». Погодьтеся, назва звучить доволі романтично та може навіть трохи ванільно. Здавалося б, що могло в ній привабити мене у мої 21? Проте насправді та сама місячна долина фігурує в романі лише наприкінці, поки головні герої долають свій важкий та тернистий шлях молодої пари в кризові роки початку ХХ століття.

Серед інших витворів Джека Лондона «Місячна долина» виділяється не лише відсутністю згадок про Аляску та «золоту лихоманку», а й тим, що написаний він від імені дівчини, що є доволі незвичним для письменників-чоловіків у цілому. Та я не буду писати вам детальний синопсис усього роману, хоч статтей про «Місячну долину» в українському Інтернеті і не знайдеш. Роман частково занурює нас у світ іншої пристрасті Джека Лондона, яку він сам практикував – бокс.

Я хочу розповісти вам сумну історію чоловіка головної героїні Біллі Робертса та його недовгої спортивної кар‘єри в суворому боксі 1900-х років, коли поняття «професійний спорт» та банальних правил чесної гри ще не існувало. У розповідях Біллі Робертса про бокс буде так багато того, як до цього спорту ставився і сам Джек Лондон. На жаль, «Місячна долина» не була екранізована та й ілюстрацій до цього твору в мережі майже не знайдеш, тож цікавих картинок із боксом у ньому не буде.

«Чисто як цей ведмідь, що ми допіру бачили»

На самому початку роману молода швачка Сексон Браун з міста Оукленд (не плутати з новозеландським Оклендом) знайомиться з візником Біллі Робертсом, який до того ж виявляється доволі успішним боксером-крузервейтером на прізвисько Здоровий Біл. Маючи лише 174 сантиметри зросту, він важив понад 81 кілограм, що дає нам усі підстави уявляти Робертса доволі кремезним та мускулистим парубком з сильним ударом.

Боксерський стиль Біллі можна прочитати по його манері танцювати: під час ритмічних рухів в парі із Сексон дівчина помічає його неймовірну граційність та ритмічність. Отже, і боксером він був відповідним: танцюючи та літаючи на ринзі, як метелик, жалив своїх опонентів, як бджола.

Про професійний рекорд Робертса відомо небагато: ми дізнаємося лиш, що за півроку до зустрічі з міс Браун він не провів жодного бою, про що свідчать його мозолисті від тяжкої праці руки, натомість свого часу «добре полатав боки» боксеру на прізвище Слешер із містечка Фріско. Можна зробити певні висновки, що Біллі сильний у клінчі, та й навіть певні успіхи на рівні США мав. За той бій Робертс заробив свій найбільший гонорар – 200 доларів, що добряче втішило Сексон, яка до цього ставилася до захоплення свого нового хлопця скептично.

Скепсис обірвався вже в перший вечір знайомства – Здоровий Біл був достатньо відомий боксер на весь округ, і його імені було достатньо, аби захистити дівчину від збоченців. Один із кривдників навіть виявився фанатом Робертса та згадав про його неоднозначну поразку за суддівськими записками від якогось Лютого Шведа, яку сам боксер вважає справедливою: «Ви бачили, як мене відлупцьовано того вечора».

Та не лише бажання побудувати більш стабільну кар‘єру робітника змусила Біллі Робертса закінчити з боксом. На одному з наступних побачень Здоровий Біл відверто розповів Сексон, чому він закинув таку, здавалось би, прибуткову сферу: все через її серйозний ризик для здоров‘я.

«Бокс навчив мене берегти свої сили. Наш брат (товариш подружжя – прим.) не може цілісінький день працювати, а потім до світу танцювати, і щоб не перевестися.

Ще однієї речі навчив мене бокс — що треба його кинути. Даремна праця. Сучать тебе, крутять, доки твоє тіло, м'язи, все, все стане міцне й пружне, а шкіра — гладенька, як шовк; здається, проживеш сто років з таким здоров'ям; аж раптом — вилізеш колись з-під канату на ринг, зробиш із двадцять клятих раундів з якимось дужим парубчаком, і за ті двадцять раундів пошарпаєш унівець увесь свій шовк; гульк — і вкоротиш собі віку на цілий рік! А часом то й на п'ять років, а то й на піввіку; трапляється, що й з місця не підведешся.

Я стежив за боксерами. Буває — хлопець дужий, як бик, а не минуло й року — вмирає від сухот, або запалення нирок, чи з якої іншої хвороби. То що ж тут путнього? Адже ж ні за які гроші не купиш того, що загубив. Ось чому я покинув бокс і знову за хурщика. Я набув собі цього шовку і хочу його якнайдовше зберегти, — ото й усе.

Я радий, що спробував боксу, і радий так само, що кинув його… Так, він багато дечого навчив мене; він навчив бути обережним і стримувати себе. О, якби ви знали, яка в мене була колись вдача, — мов сірник, одразу ж спалахую вогнем! Часом я сам себе боявся, — такий був задерій, що й хто зна… Але бокс навчив мене тримати себе в шорах і не робити такого, щоб потім каятися».

Фанатам іноді важко зрозуміти спортсменів. Вони ризикують здоров’ям заради їхньої втіхи, але не отримують відповідної поваги навзаєм. Важко уявити, якими злими та ненажерливими були прихильники боксу у суворі беззаконні часи раннього спорту ХХ століття. Розповіді Біллі Робертса дозволяють нам трохи відчути ту атмосферу ще непрофесійних змагань.

«Мені доводилося не раз битися, запекло битися, аби здобути перемогу, перед юрбою вічно п'яних, пропаханих куревом, огидних нікчем. Гидко згадати!.. І та покидь, що не знесла б жоднісінького удару в щелепу чи в живіт, — галасувала й ревла, вимагаючи від мене крові. Здумайте — крові! А в самих і риб'ячої крові катма! Слово честі, я волів би боротися перед одним глядачем, — хоча б і перед вами або кимось іншим, — аби він був мені до душі. Тоді б я пишався!

Але битися перед отими миршавими, тупоголовими блазнями, полохливими, як кролі, і щоб вони плескали мені… мені? Невже ви дорікатимете, що я покинув оту гидоту? Та краще я битимуся перед старими спрацьованими шкапами, яким місце хіба на звалищі, ніж перед отим бидлом, у якого в жилах не кров, а вода з Контра-Кости, коли там починається дощова година.

Звісно, бокс може зашкодити молодому хлопцеві, знівечити його здоров'я… Але найгірше дратує мене ця безглузда публіка. Навіть її оплески й хвальні слова принижують мене. Розумієте, що я хочу сказати? Я втрачаю свою гідність. Ви тільки здумайте! П'яниці непросипенні, страхопуди нещасні, що хворої кицьки бояться, що не годні й пальта порядній людині подати — і вони стають гопки, верещать і під'юджують мене… Мене!»

Найважливіше для сучасного спортсмена – це честь. І бувають такі випадки, коли доводиться йти наперекір принципам та порушувати ці самі правила честі. Не кожен чоловік може витримати таке самоприниження. Через те й Біллі Робертсу довелося завершити кар'єру. Настав бій, коли довелося сказати собі «досить».

«Часами я так ненавидів їх усіх, що мені хотілося перескочити через канат і врізатися в юрбу з кулаками, аби втямили, що то є справжній бокс! Хоч би взяти той вечір, коли я бився з Біллі Мерфі. Біллі Мерфі! Якби ви тільки знали його. Мій друг. Найкращий, найвеселіший з усіх боксерів! Ех! Ми ходили з ним разом до Дюрантської школи. Ми разом росли. Його двобій був мій двобій. Моє лихо було його лихо.

Ми обоє захоплювалися боксом. Нас випускали одного проти одного, і не раз. Двічі ми закінчили внічию. А тоді — раз переміг він; другий раз я. І ось ми зійшлися з ним уп'яте, — уп'яте мали змагатися двоє людей, що люблять один одного. Він на три роки старший за мене. В нього жінка й двоє чи троє дітей, я їх теж знаю. І він мені друг.

Я важчий за нього на десять фунтів, але для боксерів важкої ваги це не вада. Він не відчуває часу й відстані так, як я, і я краще веду напад. Але він зате кмітливіший і моторніший. Я зроду не був такий моторний. Ми обоє не дамо себе скривдити. Обидві руки в нас розвинені, і ми добре орудуємо обома кулаками, — в обох нас міцний удар. Я знаю його вдари, а він мої — і ми один одного поважаємо. Шанси в нас однакові. Два змагання внічию, і по одній перемозі. Слово честі, я об тім і не думав, хто ж то переможе, — ми рівні.

Отож, починається бій… Шість раундів, сім, вісім; ні його, ні моя не взяла. Я відбиваю його випади лівою рукою, і мені пощастило дати йому короткий аперкот правою, аж тут він як дасть мені у щелепу й у вухо — то в мене, вірите, в голові запаморочилось і загуло. Ну, виходить, усе гаразд — видно, що скінчиться знов унічию. А треба ж зробити двадцять раундів, знаєте».

«Раптом йому не пощастило. Ми саме ввійшли в клінч, а він мене лівим кулаком по голові як грюкне! Якби по щелепах, то так би я й звалився. Я хильнувся вперед, та не досить швидко, і його кулак бабахнув по вилиці. Бігме, від того удару мені в очах свічки засвітилися. Але дарма, то не могло мене увередити, кістки-бо тут міцні.

Га за те бідному хлопцеві заріз, — він скалічив собі великого пальця, якого ще малим розбив, боксуючи на пісках Вотс-Тракту. Отож він тим пальцем як ударився об мою міцну кістку і вдруге його вивихнув. Я цього зовсім не хотів. Це підступний викрут, хоч у змаганнях цілком законний, тобто ти повертаєшся так, що супротивник розбиває собі руку об твою голову. Але не між друзями. За мільйон доларів не втнув би я Білові Мерфі такої штуки. Просто стався нещасливий випадок — через мене, що я такий вайлуватий на світ народився.

А як це боляче! Слово честі, ви собі й уявити не можете, як болить, коли заб'єш ушкоджене місце. Що мав робити Біллі Мерфі? Боротися обома руками йому вже несила. Він це знав, і я теж. Суддя це знав — а більше ніхто. Біл намагався вдавати, що з лівою рукою в нього все гаразд. Але ж насправді було не так! Кожен дотик завдавав йому такого болю, немов у руку йому впинався ніж. Він насправжки не міг ударити лівою. Чи сяк чи так — однаково болить. Отож я й не дуже відхилявся від його замахів лівою, я знав, що то порожні удари — зате йому власні удари допікали аж до серця, і щодалі — гірше й гірше.

Ну, а тепер — уявіть собі, що ми боксуємо для власної втіхи десь на задвірку, і Біл раптом розбиває пальця об мою голову? Ми, звичайно, зараз же рукавиці набік, я притьмом обмотую йому бідолашного пальця холодним компресом і гарненько бинтую, щоб запобігти запаленню.

Але тут не те. Це змагання для гулящих глядачів, що заплатили гроші і хочуть бачити кров; і вони таки доб'ються крові. То не люди, то — вовки!

Йому треба було берегтися, ну та й я на нього не напосідав. Я й сам збентеживсь — не знав, що чинити. Тільки вдавав, що боксую. А глядачі це помітили і загорлали:

«Який це бокс?!.. Шахрайство! Шахрайство! Загили йому! Стоїмо за тебе, Робертсе!..» — і всяке таке казна-що.

«Бийся! — люто шепоче мені суддя. — Бийся, а ні — то я дискваліфікую тебе — тебе, чуєш, Біле!»

Кепська справа. Нечесна. І знаєте, за віщо ми боролися? За сотню доларів. Ви тільки здумайте! Я мусив скінчити боротьбу й зробити все, щоб скалічити свого друга, бо, бачте, оті дармобити на нас гроші поставили!.. Гарно, нема чого казати! Ну, то це й був мій останній виступ. Ніколи вже нога моя не ступить на ринг!»

«Годі,— кажу я до Мерфі під час клінчу, — бога ради, Біле, — годі!» — А він мені пошепки: «Не можу, Біле, — сам знаєш, не можу».

Тоді суддя розборонив нас, а юрба загаласувала й затупотіла.

«Ну ж бо, доконай його, Робертсе, катів сину!» — каже мені суддя; а я його к бісу посилаю, і знов ми з Біллі входимо в клінч, і знов Біллі забиває свого хворого пальця, і з болю йому кривиться обличчя. І це гра? Ні, таке вже годі!

Думаєте, приємно дивитися в вічі чесному хлопцеві, що корчиться з болю? Адже ж ти любиш його і знаєш, що він тебе любить, а проте завдаєш йому болю, — то хіба це спорт? Я не міг того знести. Але глядачі поставили на нас свої гроші, і до нас їм дарма! Ми продалися за сто доларів і мусимо відробляти.

Слово честі, я хотів перескочити через канат і пустити кров отим крикунам, що так прагнули крові.

«Кінчай, бога ради, — шепнув мені Біллі в цьому клінчі.— Збий мене з ніг, бо не можу ж я сам упасти».

І я заплакав, заплакав отам на рингу, під час отого клінчу. «Не можу, Біле», — шепочу я йому й обіймаю, як брата. А розлютований суддя розтягує нас у різні боки, і кляті вовки гарчать:

«Він у тебе в руках!», «Доконай його!», «Кінчай!», «Заціди йому в зуби, щоб гепнув!»

«Доконай мене, Біллі, не будь свинею», — благає він і дивиться на мене так лагідно, а суддя знову рознімає нас. А вовки виють своє: «Шахраї! Шахраї! Шахраї!» — і не вгавають.

І що ж, я доконав його. Іншого виходу в мене не було. Бігме, доконав. Мусив. Я зробив удаваний випад, хутко відхилився праворуч від його лівої руки, підставив плече й зацідив йому по щелепах з правого боку. Він знав цей викрут. То йому була не первина. Він не раз і сам так робив і боронився від нього плечем. Але цим разом він не боронився.

Навпаки, він відкрився, приймаючи удар. Бах! Я влучив… Він підскочив угору, повалився на бік, загріб носом, а тоді впав мерцем; голова йому зігнулася, наче він карка зламав.

І це зробив я, його друг, за сто доларів для втіхи підлих блазнів, що не годні мені в слід ступити! Не довго думаючи, я схопив Біла на руки, виніс його й допоміг очутити.

А дармобитам що? Вони ж заплатили свої грошики, то й одержали свою порцію крові, ще й побачили нокаут!.. А людина, у сто крат краща за них, яку я любив, лежала переді мною на матах, мов мертва, із розбитим обличчям…

Відтоді я покинув боксувати. А Біллі Мерфі кепкує з мене. Він бокса не кидає. Але так, між іншим, — задля підробітку, бо ж у нього добра робота. Часом, як щось там набіжить — чи ремонт, чи лікареві треба заплатити, чи старшому синкові велосипеда заманеться, — Біл виступає по клубах і бере п'ятдесят чи сто доларів за вечір».

Нам же залишається лише здогадуватися, чому Мерфі не став падати в нокаут раніше, приймаючи поразку, якої було не оминути.

Проте життєва скрута змусила Робертса повернутися у спорт. «Я не п'яний, Сексон. Просто я дістав кілька… добрих стусанів». З моменту знайомства Біллі та Сексон минуло кілька років – кілька років важкого та небагатого подружнього життя. Сексон не могла терпіти важкої та малооплачуваної роботи чоловіка, тож і сама заходилася підробляти, продаючи своє шиття. Біллі ж був змушений брати участь у страйках та бастувати проти тяжких умов праці, боротися проти штрейкбрехерів, котрі силоміць змушували і без того змучених робітників працювати.

Постійні бійки без правил з найманцями та важке життя змусило Робертса забуватися в алкоголі. Тож Сексон вже звикла була до його витребеньок, та тієї ночі щось явно було не те. Біллі прийшов додому аж о першій ночі та ледь рухався, хоча ніколи алкоголь не сконував його настільки. Лише ввімкнувши світло, його дружина все зрозуміла.

Його багрове розпухле обличчя було геть-чисто розквашене. Одне око зовсім заплющилося, друге ледь бликало крізь вузьку щілину з-під набряклих повік. Майже вся шкіра з одного вуха була обірвана. Все обличчя здавалося кривавим м'якушем. Права щока була вдвоє більша за ліву. З розтовчених напухлих губ досі сочилася кров. «Нам треба було трохи грошей» – лише повторював він, ніби перепрошуючи за те, що повернувся у ненависний дружині спорт.

«Я не сподівався такого: це якийсь невідомий боксер з Чикаго. Вони виставили його проти мене. Секретар клубу попередив, що— з ним так легко не вийде. Але я був би впорався з ним, якби мені колишня сила. П'ятнадцять фунтів я стратив, та й не тренувався… багато пив останнім часом, — а від цього ж захекуєшся…»

Як не впізнала Сексон його обличчя, так не впізнала і його прекрасної мускулястої спини: біла єдвабна шкіра була вся пошарпана, скривавлена й розкраєна поздовжніми і особливо поперечними смугами.

«Це канати… Вже й не пригадаю, скільки разів на них наганявся. Але як же він мені наклав! Ну, та й я йому в печінки в'ївся — він ніяк не міг мене побороти. Я вистояв усі двадцять раундів, і його теж не зле почастував. Бий мене сила божа, коли я не розтрощив йому кілька суглобів на лівій руці…

Ось помацай мені голову. Спухла, еге? А скільки разів він лупив мене сюди, — тепер, либонь, уже й шкодує. Але ж і лупив! Ну й лупив! Зроду мені такого не перепадало. Його прізвисько — Чиказьке Страхіття. Схиляюся перед ним. Там такий — ну, чисто ведмідь! Та все одно я б його поборов, якби мені давню силу та якби не захекувався»

Сексон саме розстібала його пасок, і рука її мимоволі торкнулася великої — більшої за тарілку — пухлини.

«Це від ударів по нирках. Він насобачився на цьому, як сам чорт. За кожним клінчем обов'язково частував мене таким ударом. А від того мені зрештою зовсім памороки забило… Я мов очманів. Звісно, це не нокаут, але довго такий побій несила витримувати. Зовсім виснажує».

Коліна Біллі були також геть-чисто побиті й подряпані.

«Шкіра не витримає, коли такий важкий хлопець, як я, раз у раз навколішки гепається. А смола на полотні ще й як кусюча!..

А все ж він не міг покласти мене. Деколи я так знемагався, що й рук не зводив, і він лупив мене скільки сили. Публіка казилася. Я їм показав, що таке живучість. Часом він лише розгойдував мене, бо ж і я йому трохи завдав гарту. Але ж і кидав він мене теж не раз, — вже й не знаю, скільки разів: усе було, як уві сні…

Наприкінці він мені потроївся в очах, і я не бачив, на котрого нападати, від котрого ухилятися… Але я його таки ошукав. Коли мені в очах чорніло, коліна підгиналися, а голова крутилася, мов карусель, я все одно не випускав його з клінчу… мабуть, руки суддям і досі ниють, стільки разів вони нас розводили.

Ох, і поторсав же він мене! Ну й поторсав!.. А все-таки я їх усіх ошукав!.. Спочатку на нас двох ставили однаково. За шостим раундом почали ставити на нього вдвічі більше. Мені одразу не пощастило, це було ясно, а все ж він довго не міг покласти мене. За десятим раундом навіть закладалися, що я не протримаюся до перерви. За одинадцятим — що не дотягну до п'ятнадцятого раунду. А я витримав усі двадцять. Але якою ціною, якою ціною!..

Чотири передостанні раунди я був наче вві сні… а все ж тримався на ногах, або схоплювався на восьмій секунді, і знову відбивався, прикривався, ухилявся… Не знаю вже, що й робив, але якось викручувався, бо ж не дався йому на поталу. А що було між тринадцятим і вісімнадцятим раундом, коли він мене звалив ударом по голові,— я й зовсім не пригадаю…

Я розплющив очі — чи то одне око, бо друге не слухалося. Бачу, — я у своєму кутку, мене обмахують рушниками, нашатирного спирту під ніс підсунули, а Біл Мерфі лід до потилиці прикладає. А насупроти мене стоїть це Чиказьке Страхіття, — я насилу згадав, що то з ним допіру бився, наче я провалився кудись, а потім виринув.

«Котрий це буде раунд?» — питаю Біла. «Вісімнадцятий», — каже. «Чорт, — кажу. — Я ж скінчив на тринадцятому, звідки решта? — «Ти добрий зух, — відказує Біл. — Чотири раунди бився непритомний, і ніхто, крім мене, цього не помітив. Я ввесь час умовляв тебе здатися»…

Коли це чую гонг і дивлюся — а Страхіття суне на мене. — «Кінчай!» — каже Біл і вже рушника збирається кинути. «Нізащо в світі! — відказую. — Облиш, Біле». А він усе своєї: годі та й годі… А Чиказьке Страхіття тим часом підійшов до мого кутка, спустив руки та й дивиться на мене. Суддя теж дивиться; а в залі тихо, як у вусі. В голові у мене наче трохи розвидніло — та не дуже.

«Ти однак програєш…» — каже Біл.

«Побачимо!..» — гукаю й кидаюся зненацька на Страхіття. Сам ледве на ногах стою, а все-таки жену його через увесь ринг до протилежного кутка; він там послизнувся й гепнувсь, а я на нього. Зала мов оскаженіла…

Тоді я знов на нього, й відтиснув у мій куток, і знов на нього впав. Це ще поталанило! Підвелися ми, а ноги мені підсікаються, тоді я зайшов у клінч та так і застиг.

«Зараз тобі капець!» — кажу йому, хоч сам знаю, що нічого не вдію. Тільки-но суддя нас розвів, я йому так загилив у живіт, аж він очманів. Отоді він уже почав берегтися, навіть занадто. Думав, що в мене ще є сила. Отже, бачиш, я його таки піддурив…

Він не міг докінчити мене. Так-таки не міг. У двадцятому раунді ми стояли посеред рингу і ще товкли один одного. Звичайно, як на мій стан, то я не зле тримався, та приз присудили йому, і цілком слушно. А все ж я його ошукав… Він не зміг докінчити мене. І тих йолопів одурив, що забивалися, ніби він мене одним заходом подужає…»

Суворий спорт сторічної давнини. Ніяких технічних нокаутів, зупинок боїв суддями, жорсткі канати – навіть рукавички були не такі м‘які, як зараз, що удари могли навіть за клінчу нанести страшних травм. Ще й 20 раундів замість 12 – хто б із сучасних боксерів витримав таке побиття?

Біллі Робертс заробив 20 доларів за програний бій і зрозумів, що більше боксувати він не зможе. Лише наприкінці роману, залишивши ненависний дружині Оукленд, відновивши попердню форму і з дозволу самої Сексон він провів на півдні Каліфорнії два переможні бої з відвертими аутсайдерами, щоб заробити «ще трохи грошей».

Отож маємо професійний рекорд Біллі Робертса: незліченна кількість перемог, щонайменше 2 нічиї та щонайменше 3 поразки. У сучасному боксі спортсмен з такою картиною відомих нам за його розповідями боїв розніс би кожного топового бійця.

Далі в сюжет роману «Місячна долина» заглиблюватися я не буду, адже там уже не буде нічого пов‘язаного з боксом. Джек Лондон написав ще кілька творів про цей вид спорту, але чомусь «Місячна долина» серед фанатів боксерської літератури американського письменника не стоїть у списку. Проте дарма.

Тож я раджу всім прочитати «Місячну долину», аби відчути всю ту атмосферу кризової Америки початку минулого століття, та й дізнатися трохи більше про реалії боксерських боїв, коли ще не було ніяких правил та титулів.

Якщо ви хочете читати більше не лише про бокс, а й про інші види спорту, то підписуйтеся на мій канал у Telegram.

У пості наведено цитати з книги «Місячна долина» в українському перекладі Вероніки Черняхівської, 1927 рік.