«Дуже сміявся, коли дійшло, що назвав Алієва Зозулею». Наш блогер поговорив з коментатором Владиславом Шалотою

Від редакції Tribuna.com: ви знаходитесь у блозі Троєщинський їксперґ. Його автор багато та цікаво пише про український футбол. Підтримайте його плюсами та коментарями.

Інтерв’ю було опубліковане у блогах Tribuna.com 11 серпня – але досі дуже актуальне.

***

Владислав Шалота – один з найвідоміших і при цьому наймолодших спортивних коментаторів України. Розпочавши свою кар'єру коментатора на Суспільному у 2018 році, нині він працює також на Megogo, Setanta Sports та YouTube-каналі «Футбол 2.0».

Від імені свого Telegram-каналу «Їксперґ» я поспілкувався з Владиславом, аби дізнатися про роботу по той бік екрану під час війни, його прогнози та аналіз актуальних спортивних подій, жіночий футбол, біатлон, власний досвід у стрибках у воду, ставлення до колег і згадавши його фірмові коментаторські фішки.

Підписники мого каналу мали змогу прочитати це інтерв'ю першими, тепер же я публікую його на Трибуні.

Про те, як потрапив у професію та роботу на чотирьох каналах одночасно

– Ви один із наймолодших коментаторів України і при цьому ви вже доволі відомий. Як вам вдалося досягнути цього за відносно короткий проміжок часу?

– Думаєте, відомий? Не впевнений, якщо чесно (сміється). А взагалі цей короткий проміжок часу, про який ви згадали, просто виявився доволі насиченим. Мені дуже пощастило спочатку отримати довіру на Суспільному, звідти на три роки опинитися в команді каналів «Футбол».

То був просто неоціненний досвід. Плюс, там мені теж довірилися. Я намагався видавати максимум, довіра збільшувалася. То й був на слуху під час важливих футбольних подій. А взагалі стати відомим ніколи не було на меті, правда. Я не дуже люблю сторонню увагу. Зате люблю те, що роблю.

– А як ви вперше потрапили на «Суспільне» і завдяки чому стали коментатором біатлону?

– Мене від університету відправили на практику в прес-службу київської тоді ще «Оболоні-Бровар». В процесі познайомився з нинішнім колегою Вадимом Шевякіним, який тоді на «Суспільному» працював журналістом. Та і якось так сталося, що він запропонував на практику прийти.

Я спочатку з переляку не повірив, але коли він пропозицію вдруге повторив, то прийшов. Так і почалося. А щодо біатлону, то я не одразу його коментувати почав. Здається, роки півтора працював журналістом, а тільки потім дістався до біатлону. Спочатку все ж здобував досвід «в полях», як то кажуть.

– Як це – працювати на чотирьох каналах одночасно? Чи не накладаються роботи одна на одну, як було, скажімо, у Юрія Кириченка?

– Це прикольно, насправді. Всюди різні колективи, постійно різні люди, місця, чемпіонати. Мені подобається. Люблю динаміку в роботі. Важко, звичайно, правильно вибудовувати графік, аби встигати приділяти увагу кожному із вищезгаданих місць, але ніби все виходить, бо якраз подібних ситуацій зі мною не траплялося.

– Однією з ваших фішок є те, що ви під час репортажів використовуєте сленгові слова, по типу «камон», «треш», «топ» і т.д. Це у вас само собою виходить чи ви зумисне вирішили коментувати у більш молодіжному стилі?

– Якщо чесно, я навіть ніколи про це не задумувався. Просто так говорю в житті, тому і в ефірах подібний сленг може пролітати. Сподіваюся, я цим нікого не дратую. Взагалі в ефірах намагаюся бути собою, без якихось там награних інтонацій, реплік і т.п. Дуже не люблю оцю штучність, тому відмовляюся від неї абсолютно. Більше того, іноді себе зупиняю трохи, відмовляючись від якихось жартів, приколів, які в процесі можуть прийти в голову. Бо ефір на клоунаду теж перетворювати не хочеться.

– Не було такого, що вас просили облишити це, щоб «дідам у селі» були більш зрозумілі ваші коментарі?

– На тих ресурсах, де я працюю, «діди в селі» – не цільова аудиторія (сміється).

«В голові Зозуля, показують Алієва і я даю в штангу»

– Але й без ляпів у вашій роботі ніяк. Найвідомішим є той, коли ви під час одного з матчів УПЛ не впізнали Олександра Алієва та назвали його Романом Зозулею. Власне, що це було?

– О, то був мій перший, і сподіваюся, останній провтик (сміється). Відкоментував собі спокійно перший тайм, сиджу відпочиваю. І я завжди в перерві проганяю собі в голові теми, які можна було б підняти в другому таймі, випливаючи з першого. Особливо коли матчі не найцікавіші. А там якраз такий і був.

Ото сиджу і думаю. І однією з таких тем стає Олексій Зозуля, гравець «Колоса». Він тоді, вже і не пам’ятаю, чи то довго не грав і вперше вийшов, чи то не на рідній позиції вийшов, але зіграв непогано. То й думаю собі, що треба буде його виділити, бо виглядає непогано. І тут починається другий тайм, я там вступаю, щось розказую і в моменті ж думаю – саме час відзначити Олексія Зозулю. А я ще тоді погляд від монітору відвів щось.

І тут я повертаюся на екран, в голові Зозуля, показують Алієва і я даю в штангу. Виходить, в той момент у мого мозку, очей і язика стався тотальний розсинхрон. Що цікаво, далі в другому таймі знову показали легенду і я просто спокійно видав щось типу «Олександр Алієв продовжує спостерігати за матчем у Ковалівці». Я в той момент навіть нічого не зрозумів. Побачив вже під фінальний свисток, що в мене повідомлень від знайомих багато. От тоді-то я все і зрозумів.

Дуже сміявся, чесно скажу! Але нічого, без того нікуди. Я за кілька днів після того мав нагоду поспілкуватися з Алієвим, перепросив, ситуацію забули. Роман Зозуля прийшов в коментарі до мене в Інстаграм, там пожартували. Коротше кажучи, висновки зроблено, але і згадати є що. На жаль, не тільки мені.

– В цілому, чи прилітало вам від керівництва каналів за ці ляпи, якісь інші перли і сленг?

– Ой, я навіть більше скажу. Мені взагалі за мої коментарі від будь-якого керівництва ніколи не прилітало. Правда, жодної ситуації. Десь обмовився, чи ще щось, за таке наганяїв не дають, всі живі люди. А якоїсь відвертої дичини я в ефірах ніколи не говорив.

«Якщо вболівальникам не можна критикувати спортсменів, то дивитися хоч можна тоді?»

– Як ви ставитеся до критики від уболівальників?

– Чудово, якщо вона по ділу. На коментарі типу «коментатор дибіл» ніякої уваги взагалі не звертаю. Воно того не варте. Але якщо щось конструктивне – я відповім, обговорю. Адекватні глядачі теж мали великий вплив на мій розвиток.

Пригадую свій перший сезон біатлону. Я тоді взагалі ще дуже переляканий був. І люди, які мені от прямо розписували, що можна покращити, чого їм не вистачає, чого вони від мене хотіли б більше – їм дуже дякую і великий респект. Я прислуховувався, робив висновки. Мені іноді говорять, що я дуже балакучий, хтось навпаки пише, що їм це дуже подобається. Це вже справа смаку, тут я нічого вдіяти не можу. Але якщо є якісь нормальні зауваження по моїй роботі – завжди прислухаюся.

– Спортсмени теж подеколи вважають, що наші коментатори забагато говорять. Той же Ярмоленко в інтерв'ю «Бомбардиру» казав, що англійські коментатори кращі за наших, бо в ефірі не радять футболістам, як грати. У вас колись були подібного роду конфлікти зі спортсменами та як ви ставитеся, коли вони роблять коментаторів крайніми у своїх невдачах?

– Ні, зі спортсменами ніколи не конфліктував, не доводилося. Може, через те, що я якраз ніколи не раджу футболістам, як грати. У мене трохи інший стиль. В цьому плані я себе поводжу стримано, бо розумію, як багато вони роблять для того, аби бути там, де є. Хтось на вищому рівні, хтось трохи нижче, але ти без величезної роботи в професійному спорті не опинишся. Це факт. Тому я до цього з повагою і зайвого собі не дозволяю.

Але у той самий час, ну не може коментатор оминути увагою якийсь показовий епізод. Наприклад, якесь рішення на полі, яке не відповідає розвитку моменту. Умовно, якщо футболіст із м’ячем, у нього по боках два партнери, одного криють двоє, іншого ніхто, а він віддає на того, проти кого двоє гравців команди суперника. Може, в Англії це просто прокоментували б, не знаю. У нас трохи інша специфіка, мені здається. У нас кожен звернув би на це увагу, зробив акцент. Кожен про це сказав би. Питання тільки в тому, як ти цей момент опишеш. Хтось собі дозволяє більше, хтось відкоментує стриманіше. Я, скоріше, другий варіант. Думаю, Ярмоленко колись почув щось, що йому не сподобалося, та й зробив такий загальний висновок.

– В чому, на вашу думку, головна проблема упередженого ставлення до коментаторів в Україні?

– Мені здається, то дуже глобальне питання. На жаль чи на щастя, але хейтити наліво і направо у нас в країні люблять. Є ж така особливість. А коментаторів хейтити легко. Бо це дуже абстрактна історія. Тут немає якогось конкретного показника рівня. От якщо взяти людей, які знайомі з моєю роботою, наприклад. І спитати чи подобається їм те, як я коментую.

Хтось скаже, що жахливо і знайде аргументи; хтось скаже, що чудово і знайде аргументи. В кожного буде своя правда, на яку він має повне право. Бо, знову ж, тут немає якогось конкретного показника, за яким можна роботу коментатора оцінити. Справа виключно в твоїх особистих уподобаннях. А оскільки сварять у нас більше, ніж хвалять, то й складається враження загального упередженого ставлення.

Знаєте, як на топ-подіях я орієнтуюся, нормально я відпрацював чи ні? Якщо за сотню коментарів тебе жодного разу не згадали – все чудово. Бо просто так хвалити зайвий раз ніхто не буде. Але дай тільки привід написати якусь гнівну штуку… Знову ж повертаючись до історії з Алієвим і Зозулею. Я дав привід, хейту прилетіло чимало. Хорошого в такій кількості ніколи не напишуть, це факт.

Я колись малим працював офіціантом. Щось людям в залі не подобалося – виймай. Я, не ті люди, які їжу готували, наприклад. З людьми не так питання вирішив – виймай. Тепер вже від керівництва. Офіціант в цьому випадку провідник між керівниками закладу і його відвідувачами. Коментатор, певною мірою, провідник між футболістами на полі і глядачами. Ото і летить з обох боків іноді.

– Але ж можуть бути такі матчі, які просто ніхто не дивиться? Наприклад, рядовий матч топ-чемпіонату на кшталт Гранада-Кадіс чи там з останнього – жіночий ЧС, Гаїті-Данія. Як на мене, тут байдуже як відпрацюєш, все одно ніхто цього дивитися не буде. Як ви почуваєтеся, коментуючи їх? У вас є мотивація на таких матчах працювати фактично в пустоту, знаючи, що майже ніхто не почує, що ви там наговорили?

– В такому випадку я намагаюся знаходити цікавинки і мотивацію для самого себе. Стежу за якимись футболістами, шукаю якісь тактичні штуки, щось таке. Мені в принципі цікавий футбол, а іноді умовний Гранада-Кадіс може бути цікавішим за якийсь топ-матч. З мотивацією працювати на менш статусних поєдинках проблем немає. Завжди знаходжу за що зачепитися.

– Наскільки багато часу займає підготовка до такого матчу, коли майже ніяких гравців не знаєш, щоб потім достатньо орієнтуватися в його учасниках вже під час гри?

– Якщо взагалі нікого не знаю – години дві достатньо. У мене за роки вже є відпрацьована структура підготовки, ресурси, на яких я шукаю інформацію, тому кількох годин, не відволікаючись від процесу буде достатньо. Та і якщо довше сидіти, буває перевантаження інформацією. Тоді вже просто все з голови вилітає. Тут теж треба дозовано. Я коли починав – днями готувався. Потім кожного разу розчаровувався, що в ефір йшло 10% заготовленої інформації.

– В цілому, як ви ставитеся до спортсменів, які вважають, що прості вболівальники та експерти не мають права їх критикувати, лиш тому, що не мають за спиною таких досягнень? Чи нормально так ставитися до власних же фанатів?

– Я просто собі уявити не можу спорт без критики. Це неможливо. І будь-який спортсмен має це розуміти. Тут вже на передову роль виходить його особисте ставлення до неї. Хтось реагує гостріше, комусь байдуже. Але «не критикувати через відсутність досягнень» – таке собі, м’яко кажучи, формулювання. Дивитися хоч можна тоді? А як дивитися і не покритикувати, якщо є привід? Це вже якийсь ідеально-абсурдний світ.

А щодо ставлення до фанатів. Вони теж різні бувають. Тут знову ж до видів критики. Іноді вона буває надто агресивною в надто великій кількості. Спортсменів теж у цьому можна зрозуміти, людський фактор ніхто не скасовує і терпець має властивість уриватися.

«Чвертьфінал Євро проти Англії – найважчий для мене матч у житті»

– Як це – коментувати матчі УПЛ? Здавалось би, своє, рідне, але без ніякого інтершуму за відсутності вболівальників і за низької якості гри часто нереально додивитися матч до кінця.

– Мені дуже подобається. От саме через те, що це своє. З мене часто сміються навіть деякі колеги, коли я говорю, що отримую задоволення від матчів УПЛ. Я почав коментувати УПЛ якраз після початку ковіду, боюся уявити як кайфово буде, коли життя в нашій країні налагодиться і наш футбол почне знову набирати обертів. Як в плані інтершуму, так в плані картинки та якості гри.

Так, за рівнем він поки сильно поступається європейським топам, але люблю його навіть у такому стані. Вболіваю за розвиток кожного клубу, аби зростав і загальний рівень. Може надто романтична відповідь, але як є. Тут я просто розділяю саме футбол і все, що навколо нього часто відбувається.

– Яка була ваша реакція, коли вас поставили на матч Україна-Англія у чвертьфіналі Євро-2020? Ви хвилювалися перед ним, знаючи, що аудиторія буде значно більшою за ваші звичайні матчі?

– Той момент був одним із найпамʼятніших за час роботи. Саме коли я відкрив графік і побачив там своє прізвище. Не передати в якому шоці я був, бо взагалі того не очікував. Жодного натяку на те не було. Але, знову ж, дуже вдячний керівництву «Футболів» за довіру в той момент. Хвилювався неймовірно. Руки тряслися ще на включенні перед грою.

Через хвилювання почав ефір з невеличкою пробуксовкою, запинався. Добре, що поруч був Андрій Столярчук. Він мене під час гімнів трохи заспокоїв, повернув до тями, так сказати. Хоча в цілому своєю роботою в тому матчі я дуже незадоволений досі. Поплив тоді разом із нашою збірною. Напевне, досвіду не вистачило на той момент. Сподіваюся, ще буде нагода це виправити.

– Чи був у вашому коментуванні більш емоційний для вас момент за чемпіонську гонку Дмитра Підручного у 2019 році?

– Подібних звитяг для наших спортсменів у ефірах я більше не зустрічав. І так, то було дуже емоційно. Надзвичайно приємно згадувати. І отим ефіром я залишився задоволеним. А так були круті моменти: з найбільш пам'ятного це збірна, фінал ЛЧ-2021, фінал Євро-2020. Але коментувати великі перемоги наших спортсменів – це окреме задоволення! Хочеться, аби їх ставало все більше і більше!

– Який був найважчий для вас матч, який ви коментували?

– От, напевне, збірна, про яку говорили раніше. Там сукупність факторів: відповідальність, нерви, невдалий результат, одне на інше. Тоді емоційно було дуже складно. Його б назвав найважчим. І ще не можу не пригадати поєдинок того ж Євро і ситуацію з Крістіаном Еріксеном (під час матчу з Фінляндією футболіст знепритомнів через серцевий напад – прим.). То теж було дуже важко коментувати. Я неймовірно радів, коли надійшла інформація, що з ним все в порядку.

– Чи було таке, що ви коментували якийсь вид спорту, в якому зовсім не розбирались?

– З абсолютно чужих мені видів – скелетон та стрибки у воду. Доводилося знайомитися, розбиратися. Хоча була й історія, коли я прийшов коментувати легку атлетику на юнацьких Олімпійських іграх 2018 року, а аргентинці замість неї дали стрибки в воду. Причому дізнався я про це за 5 хвилин до ефіру. От там вже вибору не було, часу на підготовку так само. Тому в житті був один ефір, коли довелося коментувати те, в чому я взагалі нічого не розумів. То було весело. За кілька тижнів до того я стрибав з 5 метрів із Софією Лискун (українська стрибунка у воду – прим.). Там на зйомці журналістам запропонували, я погодився. Ото половину ефіру ділився враженнями, а іншу половину орієнтувався на бризки – чим менше, тим кращий стрибок. В інших випадках хоч був час щось вивчити.

– Чи важко коментувати матчі незаангажовано, коли грає ваша улюблена команда?

– Ні, не складно. Я вбив у собі вболівальника. І це було простіше, ніж я думав. На час ефіру можна це зробити. То справді неважко. Тим паче у мене немає от прямо фанатичного вболівання за жодну із команд, тому трохи простіше. Бувало, засмучувався трохи, коли «Ліверпуль» на моїй зміні з ЛЧ виносили, але вже після ефіру. До речі, тоді зустрічав кілька коментарів типу «Коментатор – глор «Реала». Значить, із завданням впорався. Навіть якщо комусь мінімально симпатизую – абсолютно не маю додаткових емоцій, упередженості. А взагалі, частіше за все вболіваю за слабших. Так навіть коментувати цікавіше іноді.

«Росіяни в своє телебачення закидають шалені крадені кошти – усі ми розуміємо, для чого»

– З яким коментатором або коментаторкою ви хотіли б попрацювати в парі?

– Я коли тільки мріяв про коментаторство, у мене був навіть список в голові, з ким хотілося відпрацювати. На останньому ЧС відкоментував у парі з Роберто Моралесом і список закінчився. Тому по побажаннях все. Але з тих, чий стиль імпонує, це Віталій Волочай, Віталій Кравченко, з ними ще працювати не доводилося.

– Хто, на вашу думку, найкращий коментатор в Україні прямо зараз?

– Не можу назвати одну людину. Я відзначу трьох, чий стиль роботи мені завжди імпонував найбільше: Андрій Столярчук, Олександр Михайлюк і Віктор Вацко.

– З минулого року на MEGOGO працює перша в Україні жінка-коментаторка футболу Галина Вініченко, що стало справжнім фурором в українській журналістиці. Чи знайомі ви з нею особисто і як вам її стиль коментування?

– Так, знайомий. Галина – молодець. Вона старанно готується, викладається по ходу ефірів, підходить до справи дуже відповідально. Це імпонує. Я, якщо чесно, сам спочатку не міг звикнути до жіночого голосу на трансляції футбольних матчів. Це було чимось дуже незвичним. Але далі звик. Тепер для мене це норма. Галина – чудовий приклад для інших дівчат, які цікавляться цією сферою. Що все абсолютно можливо. За це їй великий респект!

Може людина тямити в футболі чи ні, залежить точно не від статі. Мене дуже дратує, коли говорять, що дівчатам не місце в футбольній журналістиці і тому подібне. У нас просто всі звикли, що дівчат, здебільшого, долучали до ефірів, грубувато сказано, але в якості «декорацій». Сидить та й гарно посміхається. То давайте відходити від цієї печерної моделі. Треба давати шанс всім. Хто як ним скористається – то вже інша справа. Але дівчатам точно є місце у футбольній журналістиці.

– Що для вас найважче в роботі коментатором?

– Найважче коментувати зранку. Взагалі мозок не працює (сміється). А якщо серйозно, то для мене в тому немає нічого складного. Це в першу чергу про задоволення, яке я систематично отримую. Завжди і всім бажаю отримувати від своєї роботи таке ж задоволення, як я від своєї.

– Яку пораду ви б дали юнакам, які мріють стати коментатором або просто працювати на спортивному телебаченні?

– Якщо чесно, тут важко дати якусь універсальну пораду, крім банального «працюйте над собою». Просто в кожного своя історія, в кожного свій шлях і ніколи не знаєш, коли воно тебе знайде. Дуже бажано отримувати досвід журналістської роботи, знайомитися з новими людьми – це важлива історія.

Якщо випадає навіть найменший шанс опинитися у цій сфері – хапатися двома руками і віддавати весь свій ресурс, аби закріпитися, далі буде простіше. Дивіться футбол, намагайтеся його аналізувати, збагачувати базу знань, а коли будете готові – життя вас поведе у потрібному напрямку. Але, повторюся, головне міцно триматися за кожну можливість!

– Вам більше подобається коментувати біатлон, футбол чи якийсь інший вид спорту?

– Для мене основне – футбол. Я в ньому розбираюся найбільше, постійно граю сам, тому з ним працювати простіше. З біатлоном трохи важче, бо з ним я ніколи не перетинався особисто, знаю тільки теоретично. Все ж власний досвід – це дуже важлива штука. Із ним коментувати набагато простіше. Але до біатлону вже звик, тому це не проблема. Якщо десь випадають інші види спорту – це вже складніше. Там суто на підготовці від ефіру до ефіру.

– У вас є досвід спілкування з зірками спорту?

– Мені з цим не надто щастило. Я якраз потрапив на «Футболи» перед пандемією, тому далі майже все зі студії, на якихось великих подіях з місця відпрацювати, на жаль, так і не вдалося. Коли літав на біатлонні змагання, концентрувався тільки на наших спортсменах. Інші щось не дуже цікавили, хоч і ходили по 10 разів на день повз. Тому чогось конкретного не виділю.

– Вам не здається, що тут є певне недопрацювання нашого телебачення з іноземними біатлоністами? Свого часу Губєрнієв постійно кликав їх у свої включення зі змагань, і Матч ТВ робив всілякі інтерактиви з різними біатлоністами, тож тепер маємо результат – ті ж Вірер і Фуркад хочуть повернути російських спортсменів у змагання та не вірять у те, що вони теж винні у війні.

– Чесно кажучи, жодного разу не бачив, що росіяни там у себе робили, тому не можу порівняти. А щодо нашого телебачення, он, під час ефіру забудеш сказати, де там наші біжать – одразу отримуєш. Пишуть, що надто багато часу приділяєш спортсменам з інших країн. В українського вболівальника все ж великий попит саме на наших спортсменів, я навіть не впевнений, що інших наша аудиторія сприймала б з таким самим інтересом. Плюс дуже вагома штука в бюджетах. Вони там у себе в телебачення шалені крадені кошти закидають. Усі прекрасно розуміємо для чого. Як наслідок мають більше можливостей. У нас усе набагато скромніше, тому акцент на своїх, без зайвого шоу. Чи можна це назвати недопрацюванням? Думаю, ні. Поки відштовхуємося від того, що маємо. Можливо, колись ситуація зміниться.

«Тема з телепулом дуже набридла – щороку одне й те саме»

– За який клуб ви вболіваєте?

– Не впевнений, що мені можна відповідати на це питання, бо потім згадають (сміється). Давайте так, вболіваю я за «Ліверпуль». А в Україні симпатизую двом клубам: «Чорноморець», бо сам з Одещини, і «Динамо», бо з дитинства жив у Києві, певний час займався в академії, а в підлітковому віці ще й на ультрас-секторі між ногами у дорослих дядьок плутався.

– Зробіть свій прогноз на цей сезон УПЛ. Хто стане чемпіоном, хто вийде в єврокубки, а хто вилетить?

– Думаю, чемпіоном знову стане «Шахтар». «Динамо» буде другим. Далі ризикну поставити «Полісся». Все ж зараз клуб з великими можливостями. «Дніпро-1» на четверте місце, за ними «Зоря». По топ-5 якось так. Хоча і дуже не люблю прогнози на початку сезону робити. ЛНЗ, «Верес», «Оболонь», «Минай», «Металіст 1925» і «Рух» у боротьбі за виживання. Чомусь здається, що цього року вона буде такою ж веселою, як і минулого сезону.

– Як вам перший тур УПЛ? Чи є команди, які вас здивували або навпаки розчарували?

– Класно, бо скучив! Але глобальних висновків робити не буду, поки надто рано. Хоча б тури три глянути, а там вже можна про здивування і розчарування говорити. З першого погляду ніхто сильно не вразив, але і не розчарував.

– Як ви ставитеся до вкрай незвичного рішення по телепулу УПЛ? Чи вдасться таким чином закрити всі суперечки на майбутні сезони? Ви вірите в майбутнє УПЛ ТБ, чи групу клубів з «плюсів» ніколи не вдасться вмовити?

– Ой, вже так набридла ця тема, чесно. Кожного року одне й те саме. Маю на увазі всі ці розбірки. Про тих, кого вмовляють, скажу, що як на мене, їх ніколи не вмовлять. Хіба за якісь супер-гроші, але це все ж перспектива не найближчого майбутнього. Так, щоб вони просто жест доброї волі зробили – не вірю. Хоча дуже хочеться помилятися. Щодо УПЛ ТБ. Хочеться, щоб цей проект все ж запрацював. Маю на те великі сподівання, бо подібний проект необхідний для загального розвитку нашого футболу.

Якщо говорити конкретно про цей рік, мене бентежить, що все це втілюють в життя в надто короткі терміни. Все якось дуже швидко сталося. На мою думку, на розробку подібного проекту треба від півроку і більше виділяти. Протягом цього часу обговорювати, вносити корективи і так далі. Подивимося. Я ж бажаю тільки успіху клубам, які все ж дійшли до чогось спільного. Але давайте хоча б сезон подивимося. Вони тільки починають. Думаю, без форс-мажорів там не обійдеться.

«До українського жіночого футболу поки більше запитань, ніж відповідей»

– Як вам жіночий чемпіонат світу? Наскільки рівень жіночого футболу для вас відрізняється від чоловічого?

– Цікавий турнір, хоча основне там почнеться з плей-оф, коли відсіються усі «статисти». В цілому ж жіночий футбол розвивається, стає якіснішим. Я коментував жіночий ЧС-2019. Навіть в проміжку чотирьох років відчуваю різницю. Але з чоловічим поки не можна порівнювати. Це поки різні планети, хоча імпонує те, як в світі взялися за розвиток жіночого футболу.

- Хто, на вашу думку, є головним фаворитом жіночого ЧС?

- Мій фаворит – Іспанія. До речі, найяскравіший приклад стрімкого розвитку жіночого футболу в конкретній країні. Вони до 2015-го взагалі на ЧС не грали. А тепер і у букмекерів йдуть у топ-3. Вони в тому числі Україну на ЧС не пустили, тож нехай виграють.

– Як ви оціните майбутнє нашої жіночої збірної? Чи дасть нещодавня реформа УАФ жіночого чемпіонату плоди для головної команди та коли?

– У мене питання до популяризації жіночого футболу у нас. Її дуже бракує. Та ж збірна. Як на мене, вона взагалі не на слуху. З тих, хто реально футболом цікавиться, далеко не кожен сходу назве хоча б 5 футболісток збірної України. У нас «вгорі» і чоловічому футболу далеко не завжди раду дати можуть. Але він хоч якось самостійно на ногах стоїть. Жіночий ж треба розвивати, просувати ледь не з нуля. А реформи... Реформи – це про намагання робити якісь кроки вперед, а не про те, щоб просто передати на утримання наших клубів ще й жіночі команди. Поки більше запитань, ніж відповідей.

– Як вам нові трансфери саудівських клубів? Як ви вважаєте, чи вдасться чемпіонату Саудівської Аравії набути популярності, як у європейських топ-ліг? Ви самі почали за ним стежити?

– Не почав і починати не збираюся. Хто б там не грав. Дуже не люблю оці історії про клуби, які з якогось дива починають в усіх кидатися грошима. Але розумію футболістів, які туди їдуть. Їм власне життя облаштовувати треба. Хоча й сумно за багатьох із них. Я впевнений, що про популярність топ-ліг їм і мріяти не варто. Топ-ліги – це в більшості своїй про традиції. Там які традиції? Та й підозрюю, що за всім цим стоїть якась кінцева мета. Може ЧС провести, чи щось ще, не знаю. Краще б як Катар, в академії вкладалися, маючи такий ресурс, намагалися футбол всередині країни розвивати, а не оце все. Але того у них на меті, напевне, немає.

«Росіяни – справжні терористи, тому краще поки не повертати вболівальників на трибуни»

– Чи сидите ви на Трибуні, читаєте пости тамтешніх блогерів?

– Так, буває. Не скажу, що дуже часто, але періодично читаю. Авторів конкретно не можу виділити. Якщо матеріал подобається, дивлюся автора, але не завжди запам’ятовую.

– Від свого колеги-блогера Трибуни Владислава Дунаєнка, який зараз служить бойовим медиком у складі ЗСУ, я колись дізнався, що ви разом вчилися в університеті. Чи спілкуєтесь ви зараз, коли він захищає Україну?

– Так, було діло. Але після університету не сильно зв’язок підтримуємо. Зі святами привітати, іноді перетнутися на якихось заходах – максимум. Але зараз йому, як і всім іншим, неймовірно вдячний за ту титанічну роботу, яку вони проводять.

– Наскільки спорт під час війни допомагає вам легше переживати це та тримати себе в емоційному тонусі?

– Якщо чесно, то спорт особливо не допомагає саме триматися в тонусі. Скоріше іноді відволікає. Та і то не надовго. Бо зараз не можу сісти і переглянути якусь спортивну подію, щоб не залізти в новини, не подивитися де і що відбувається. Новини нашої країни нині на першому місці. Хіба коли сам у футбол маю нагоду побігати – перезаряджаюся. А в емоційному тонусі мене тримають, в першу чергу, близькі люди.

– Як війна і зокрема повітряні тривоги впливають на умови вашої роботи під час матчів?

– На роботу на іноземних подіях – ніяк. Там грають, тут коментую. А те, що всередині країни – інша історія. Минулий сезон УПЛ, зокрема, важко було. Важко планувати свій час, в першу чергу. Коли їдеш на матч, не знаєш, дві години він триватиме, чи три-чотири. Від того і робочий день складно було вибудовувати. Але, обійшлося без проблем. Студії здебільшого пристосовані до цього, часто прямо з укриття і коментую.

– Як ви ставитеся до повернення вболівальників на трибуни в чемпіонаті України?

– Мені здається, краще поки цього не робити. Знаю аргумент про концерти і тому подібні заходи, але, давайте не забувати з якими тваринами ми зіткнулися. Концерти не транслюються наживо. Футбольний матч транслюється. А раптом це стане додатковим подразником для ідіотів? Побачать велику кількість людей та й надумають собі щось. Вони – справжні терористи, тому я б із цих міркувань у першу чергу подібного поки не робив. Можливо, якби я знав, що всі наші люди під час повітряних тривог спускаються в укриття, був би іншої думки. Але поки так.

– У якому ще спорті ви б хотіли спробувати себе особисто?

- Останніми роками нарешті почав дуже пильно стежити за Формулою-1. Кайфую неймовірно! Я б проїхався. Хоча б на третій передачі (сміється).

– Не думали «підсидіти» Подзігуна і коментувати Формулу-1 самому?

– Та ну, ні, звичайно. Він мені дуже імпонує, як коментатор. Та й під час гонки хочеться просто сісти і розслабитися. Тому мені все подобається. Але колись однозначно хотів би спробувати відкоментувати гонку суто для себе.

– Чим ви любите займатися в вільний час?

– Дуже люблю риболовлю. Але не часто вдається на неї виїжджати. А так, люблю просто прогулюватися, коли є нагода. Кататися по нових місцях. Іноді зібратися з друзями на покер.

– Якби ви не стали коментатором, то ким би хотіли бути?

– Я теж собі це питання часто ставлю. Навіть із прицілом на майбутнє, бо ніколи не знаєш, що буде завтра і треба бути готовим до всього. Але відповіді не маю. У мене колись був вибір – йти пробувати тренувати в команду, за яку я сам раніше грав, чи йти в журналістику. Тоді я зробив вибір на користь другого. Але все це обов’язково було пов’язано зі спортом. За його межами я поки себе не бачу.

– Вас упізнають на вулицях?

– Бувало іноді, але буквально кілька разів. В цілому, можна сказати, що ні.

«Новий стадіон у Буковелі тільки позитивно вплине на популяризацію біатлону в Україні»

– Який найкращий стадіон, на якому ви були?

– Мій улюблений стадіон – столичний «Олімпійський». Я в нього в дитинстві як закохався, так і досі неймовірно кайфую кожного разу, коли там опиняюся. Тому поки він, але, ті стадіони, на яких я найбільше хочу побувати – ще попереду: «Енфілд», «Вестфаленштадіон», «Камп Ноу».

– Наскільки біатлон наживо на стадіоні відрізняється для вас від футболу на стадіоні і від біатлону по телевізору? Чи легко стежити за змаганнями, не маючи під боком графіки та сівідати з усією інформацією, бачачи перед собою лише стрільбище і невелику частину траси?

– Біатлон наживо мені не дуже сподобався. Бо реально не надто зрозуміло, що взагалі відбувається, якщо тільки гонка не контактна. Там трохи простіше. Сподобалася атмосфера на трибунах біля стрільбища, реакція людей. Але в цілому великого задоволення не отримав. Ти бачиш лише невелику частину того, що відбувається. Тому біатлон, як і ту ж саму Формулу-1, краще буду дивитися онлайн. Що вболівати, що працювати приємніше і простіше на футболі. Ти бачиш все, розумієш все, ні в чому не плутаєшся. Футбол коментувати зі стадіону – взагалі топ. Бо ти можеш дати глядачу навіть трохи більше. За рахунок того, що бачиш більше, ніж показують камери. В біатлоні ж навпаки, бачиш менше за них.

– Які перспективи ви бачите у жіночій збірній України з біатлону? Чи вдасться повернути команду на рівень сочинської Олімпіади вже без учасниць тієї золотої естафети до Мілану-2026?

– Думаю, так швидко – навряд. Але маю надію, що майбутні покоління все ж підтягнуться на потрібний рівень. Для цього, звичайно, дуже важливий системний, правильний підхід. Думаю, не тільки у мене є величезні питання до того, як у нас останніми роками відбувалася зміна поколінь і до чого це зрештою призвело. Хочеться сподіватися, що далі наше керівництво не буде припускатися подібних помилок. Що розвиток і робота над власною молоддю все ж буде в пріоритеті. Перспективні біатлоністки, біатлоністи є й зараз. Але одиниці, якщо говоримо про перспективу світового рівня. Дві повноцінні збірні на найближчі роки я поки не бачу. Але, повторюся, маю велику надію, що ситуація зміниться.

– Якщо в Україні врешті-решт добудують біатлонний стадіон у Буковелі, як ви вважаєте, чи вплине це позитивно на популярність біатлону в Україні? Чи його заповненість навіть на міжнародних змаганнях буде така сама, як на стадіонах УПЛ?

– Звичайно вплине. І тільки позитивно! Доля сучасних стадіонів УПЛ йому точно не загрожує. У нас велика кількість біатлонних вболівальників, які «не розбалувані» великою кількістю гонок, на яких вони можуть побувати. Якщо ми будемо мати в Україні міжнародні змагання найвищого рівня раз на рік – усі вони будуть там. Скільки наших за кордон на гонки їздить? Мені здається, велика кількість. Плюс популяризація. Знову ж, для загального розвитку біатлону своя сучасна арена – величезний плюс.

– На який спорт ви покладаєте найбільші медальні надії України на наступну Олімпіаду в Парижі?

- Немає якогось конкретного. Із надій на майбутню Олімпіаду єдина – відсутність на ній усієї тієї нечисті, якої там апріорі не має бути. А щодо наших – просто вболіватиму за всіх.

«Олександрія» втратила впізнаваність у кольорах форми, але є крок вперед у плані дизайну – це плюс»

– Чи цікавитеся ви футбольним дизайном? В цілому емблеми яких українських клубів вам подобаються найбільше?

– Так, щоб поглиблено, то не цікавився. Як і більшість, напевне, бачу та й оцінюю. Про клуби УПЛ навіть не задумувався ніколи. Так скажу, точно не «Дніпро-1». «Шахтар», «Рух» – ці, напевне, найбільше імпонують.

– А як щодо форм? У нас багато клубів не можуть собі дозволити оригінальний дизайн і бігають в простеньких шаблонах. Вам це не муляє око? Не хочеться чогось більш цікавого, з якимись візерунками, для наших команд? Може, так і заробітки клубів будуть більші за рахунок продажу справді гарних форм?

– Само собою, щось красиве, оригінальне, завжди привертає увагу та імпонує. Під час трансляцій за такими формами спостерігати приємніше. Як от «Олександрія», наприклад. Місцевий театр на комплекті – крута ж ідея. Якщо є простір, чому б його не заповнити чимось цікавим. Така ідея мені дуже подобається. Але, не впевнений, що більшість клубів взагалі робить великий акцент на формах.

Крім наших грандів, напевне, ніхто їх або давно, або взагалі ніколи не продавав у великих об’ємах, не заробляв на цьому. А зараз і без того проблем вистачає, тому воно й відходить на якийсь там план. Бо не звикли на тому гроші робити. Хоча, навіть якби всі почали креативити, не певен, що в наш час для вболівальників це було б сильно актуально. Але на майбутнє, коли відкриють стадіони, я б на це питання на місці клубів звернув більше уваги.

– Але при цьому та ж «Олександрія» відмовилася від історичних жовтої та зеленої форми і зробила собі білі і чорні комплекти, яких і без них чимало – в УПЛ «Зоря» і «Колос», не кажучи про інші команди, в яких ці форми є виїзними. Як ви вважаєте, чи не стає від цього «Олександрія» безликою, чи все ж дизайн важливіший за колір?

– Ні, звичайно, і колір важливий. І саме вболівальникам «Олександрії», здається, не дуже зайшла ця біло-чорна тема. У команд, певна річ, має бути фактор впізнаваності, унікальності. Цього року в кольорах вони його втратили, так. Але є крок вперед у плані дизайну – це плюс. Можливо, наступного року пазл збереться в купу.

– Чи хотіли б ви мати власний блог, або шоу на YouTube, як багато ваших колег-коментаторів?

– Про щось своє я теж часто задумуюся, але поки далі думок справа не йде. Просто не прийшла ще в голову та ідея, після якої б я зрозумів, що це: а) буде цікаво людям, б) буде цікаво мені. Зараз це не мета номер один, але іноді фантазую. Думаю, з часом до чогось таки дійду.

– Невеликий бліц. Якби у вас був вибір, що коментувати, ви б обрали матч Колос-Минай чи індивідуальну гонку Кубка IBU за жахливої погоди на стадіоні?

– Індивідуалку.

– Яка топ-ліга ваша улюблена?

– АПЛ.

– Чемпіонат Саудівської Аравії чи МЛС?

– МЛС, до речі, коментував раніше. Дуже непогано. Тому МЛС.

– Йоханнес Бьо чи Мартен Фуркад?

– Бьо. Машина!

- Доротея Вірер чи Ханна Еберг?

– Якщо без контексту, то Вірер.

– І найважливіше питання сьогоднішнього інтерв’ю. «Барбі» чи «Опенгеймер»?

– Ахаха. Я тільки збираюся. Але «Опенгеймер» мені куди більше імпонує. Сподіваюся, після перегляду, враження будуть ті самі.

«Я змушую Віталія Волочая бігати за собою»

Заключною частиною інтерв’ю я зробив питання від підписників мого каналу. Серед усіх написаних питань у коментарях я виділив 9 найкращих із тих, які не перегукувалися з моїми.

– У вас є коментатори, на яких ви рівняєтесь? (Electrovenik)

– Ті ж Столярчук, Вацко, Михайлюк. На них раніше рівнявся найбільше. І загалом, наприклад, Андрій мав величезний вплив на моє коментаторське становлення. Але зараз вже більше займаюся роботою над власним стилем, ніж слідую за іншими.

– Чи буває у вас таке, що ви випадково забуваєте «вийти з образу» коментатора у повсякденному житті? Якщо так, то розкажіть найцікавішу історію. (Дмитро Романчук)

– У тому, як я говорю в житті і як коментую, є велика різниця. Тому буває, що на святах просять «скажи тост, як коментатор». Це стосується людей старшого покоління. Їм цікаво, напевне, не знаю (сміється). Того і доводиться іноді «вмикати коментатора».

– Хто найкращий український тренер сучасності на вашу думку? (Дмитро Романчук)

- Думаю, Сергій Ребров із діючих. І абсолютно логічним зараз виглядає його призначення головним тренером збірної. З нетерпінням чекаю результатів його роботи.

– Який трансфер українського/іноземного футболіста ви хотіли би побачити? (Дмитро Романчук)

– Найбільше зараз – переїзд Миколи Шапаренка за кордон в топ-5 чемпіонатів. Те, за чим поспостерігати було б найцікавіше.

– Хто ваша улюблена спортивна журналістка? (Redister)

– У мене дівчина не зі спортивної журналістики, вибачте (сміється).

– Чи вірите ви в те, що в майбутньому, «Металіст» та «Металіст 1925» можуть стати однією командою? (Женя)

– Я навіть теоретично не можу уявити обставини за яких подібне може статися. Тому ні!

– Жартома просили поставити наступне питання анонімно, але після відповіді я скажу, від кого це. Чи не соромно вам грати в футбол з колегами і домінувати над ними, вбиваючи їх бажання жити?

– Та щось якось не доводилося сильно сумувати з цього приводу. Не мені ж бажання відбивають (сміється).

– Це питання було від Віталія Волочая.

– Я його просто бігати змушую. За собою (сміється).

– Як Віталій Волочай вплинув на вашу кар'єру? (Олексій Борисовський)

– Судячи з попереднього питання, поки тільки я на його кар’єру впливаю. Футбольну (сміється).

– Хто кращий – Зозуля чи Алієв? (Міша Коваль)

– Ні, з легенд я навіть не обиратиму. Обидва топи!

Підписуйтеся на мій Telegram-канал, якщо ви цього ще не зробили.