Недонаказ про недобойкот. Як відсутність плану боротьби з русньою зламала український спорт
Олег Щербаков – про наболіле.
Уже майже два місяця український спорт лихоманить від так званого «бойкотного» наказу Мінмолодьспорту. Коротко нагадаю його суть:
- міністерство заборонило офіційним делегаціям всіх видів спорту виступати в змаганнях, де є представники РФ чи Білорусі.
- якщо все ж такі випадки стаються, то федерації з видів спорту можуть позбавити статусу національної.
Цей наказ багато хто зустрів із подивом, адже одразу не вдалося зрозуміти, яку мету він переслідує. Здалося, що найближчим часом міністерство буде пояснювати, розробить якусь методику щодо різних видів спорту, умов бойкоту тощо.
Минув час, але жодних адекватних пояснень ми так і не отримали. Міністр Гутцайт по-хамськи відмовився від інтерв’ю і судячи з його медійної діяльності виконує роль весільного генерала. Періодично в публіку виходить його заступник Матвій Бідний, але все ж досі цей наказ виглядає лише огризком того, що хотілось би бачити і чути від міністерства.
Одразу попереджу читачів: я не є противником бойкоту українськими спортсменами змагань, де виступають росіяни та білоруси. Але у мене є кілька критичних зауважень.
Перше. Питання бойкоту потрібно піднімати ЛИШЕ ПІСЛЯ ТОГО, як ми переконались, що всі можливі кроки для відсторонення русні були зроблені. Після того, як міністерство та Національний олімпійський комітет та федерації відзвітували, що ж саме вони зробили.
Публічний анонс «бойкотного» наказу від міністра кабінету міністрів Олега Немчінова вийшов через кілька днів після потужної прес-конференції відомих спортсменів для 80 світових медіа, на якій основним акцентом було те, що Міжнародний олімпійський комітет вчинив неправильно, рекомендувавши повернути русню.
На тій прес-конференції була і відома німецька юристка, яка розбила вщент аргумент МОК. Десятки журналістів світових видань після цього просили її контакт, аналізували ситуацію та склалось враження, що вони готові надалі публікувати наші аргументи. Але потім наказ - і медійний вектор змінився. Все. Ми більше не конструктивні, а категоричні. І повірте, багато хто в світі навіть з наших партнерів цієї категоричності при відсутності конструктиву не розуміє.
Друге. Бойкот повинен бути розумним і переслідувати якусь публічну і зрозумілу мету. Але щоб досягти мети, потрібна стратегія. Коли крок за кроком кожен бореться на своїй ділянці. А яка мета і стратегія її досягнення у нас? Хтось знає? Я ні.
Тому вже зараз можна констатувати: спортивна влада обрала план бездумного бойкоту. Але такий бойкот - постріл собі в ногу, бо так прикривається некомпетентність чиновників, які мали б піти на звалище ще після поразки в МОК.
Міністерство просто переклало відповідальність, вирішивши цензурувати тих, хто від них залежить – а саме федерації та спортсменів. І видало щонайменше дивний, а по-хорошому некомпетентний наказ, розсваривши десятки українських спортсменів лише через погляд на питання бойкоту.
В міністерстві так не зрозуміли, що боротись в спорті можуть, хочуть і вміють не лише вони самі.
Чому «бойкотний» наказ незрозумілий і несправедливий
Міністерство вмістило карту обмежень для всього українського спорту всього в 5 пунктів.
Це раз акцентую: це не дорожня карту боротьби за відсторонення росіян та білорусів, не стратегію тиску, не пояснення цієї стратегії. А виключно обмежувальні для українського спорту дії.
Основний недолік такого підходу мав би бути зрозумілим чиновникам, але, на жаль, доведеться пояснювати прості речі: світовий спорт - максимально неоднорідний. У нього немає єдиної структури підпорядкування. У різних видах спорту різні за форматами та підходами турніри. Деякі змагання проходять за день, деякі - за 2 роки. У деяких видах спорту спортсмени залежать від національних федерацій, в інших - ні. У деяких держава повністю фінансує спортсменів, в деяких атлети самі заробляють. В якихось видах чемпіонати світу - вершина, в якихось цих чемпіонатів взагалі немає.
І виходить, що ці 5 пунктів наказу - це правила для українського футболу, шахів, фехтування, легкої атлетики, авіамодельного спорту, петанку, покеру, кіберспорту, боротьби Кураш і ще сотні офіційно визнаних в Україні видів спорту.
Очевидно, що це створює безліч непорозумінь та суперечок між спортсменами.
Наведу кілька прикладів, щоб пояснити, що просто непрофесійно міряти за одним лекалом всі види спорту.
Приклад 1. Українська футбольна збірна виступає в кваліфікаційних змаганнях до чемпіонату Європи. У цих же змаганнях виступає збірна Білорусі, щоправда в іншій групі. Міністерство не вважає це порушенням наказу. «Що стосується збірної по футболу, то зі збірною Білорусі це окремий груповий турнір», - пояснив заступник міністра Матвій Бідний. Який же окремий? Це один і той же турнір під назвою «чемпіонат Європи», але попередня його стадія. Найкращі команди якого виходять в фінальну стадію, і там українці й білоруси можуть вже фактично зустрітись на полі.
Давайте припустимо, що росіян допустили в легкій атлетиці. І один росіянин може виступити в одному кваліфікаційному забізі на 100 метрів, а українець - в іншому. Чи було б це порушенням наказу в такому випадку? Звісно, так. Але футбол тоді поза правилами?
Відповіді немає.
Приклад 2. 28 січня 2023 року в Лондоні відбувся вечір боксу, в головному поєдинку якого росіянин з канадським паспортом Артур Бетербієв (і друг Рамзана Кадирова) боксував з місцевим боксером Ентоні Ярдом. В андеркарді цього поєдинку українець Артем Далакян захистив чемпіонський титул в поєдинку проти костариканця Давида Хіменеса.
Ті, хто розбирається в боксі, розуміють, що це один вечір, одна арена (а аргумент про неможливість виступів на одній арені наводив Бідний також). Але бої різні, титули різні, вагові категорії різні.
Якби цей наказ діяв тоді, чи вважався би цей виступ Далакяна порушенням?
Відповіді немає.
Приклад 3 (зрозумілий для Гутцайта). Припустимо, на чемпіонат Європи з фехтування допустили росіян. Але одна росіянка заявились в змаганнях з рапіри, а от в шпагах і шаблі їх немає. Чи можуть в такому випадку українці змагатись?
Відповіді немає.
Таких прикладів можна навести десятки, але пояснень від мінспорту не буде. Просто тому, що ніхто, пишучи цей наказ, про це не подумав.
Тому ще раз. Всього 5 пунктів на 100+ видів спорту. Все ок?
Чому «бойкотний» наказ неефективний
Наразі я бачу лише одну ціль, яку лише теоретично можна досягнути цим наказом, - недопуск росіян та білорусів до Олімпіади. Мовляв, ви кого хочете бачити на Олімпіаді - нас чи агресорів? Втім, зважаючи на останні тенденції Міжнародного олімпійського комітету віриться в це слабо.
Недопуску до Олімпіади можна добитись, але для цього потрібно повернутись на кілька кроків назад - до розробки стратегії боротьби на цій ділянці.
Більше того, хіба Олімпіада - це вершина для абсолютно всіх 100+ видів спорту? В Парижі будуть представлені лише 32 види, тому робити акцент бойкотного наказу на Олімпіаді - ще один доказ, що ніхто на Еспланадній не розуміє різноманіття спорту. Бо позитивне рішення по Олімпіаді - це єдине, чого ми можемо добитись ТАКИМ бойкотом. І це жодним чином не стосується шахістів, футболістів (дорослої збірної), професійних боксерів чи кіберспортсменів.
До того ж, навіть якщо росіян не буде на Олімпіаді - їх однаково допустять на чемпіонати світу, етапи гран-прі, кубки світу тощо. На юнацькі та молодіжні змаганнях - і системно відсторонення від Олімпіади не вирішить нічого.
Але повернемось до результатів нашого домісячного бойкоту. Найбільшими подіями цих місяців в світі спорту стали чемпіонат світу з дзюдо в Катарі та тенісний турнір «Ролан Гаррос» у Франції.
І в одному, і в іншому виступали росіяни. На чемпіонат світу з дзюдо ми не поїхали, а от в тенісі продовжуємо змагатись. Тому ми не могли позбавити МОК «тенісного» аргументу.
Чемпіонат світу з дзюдо. Українська федерація спрацювала чітко відповідно до наказу міністерства. Навіть заткнула рти своїм спортсменам, які висловились про те, що такий бойкот є несправедливим. Керівництво, головний тренер, топові спортсмени пишуть листи, тиснуть в соцмережах, ловлять міжнародну федерацію на обмані тощо.
Але чи дослухались до наших вимог в керівництві світового дзюдо? Чи пишуть про це тематичні журналісти, чи зрозуміли проблему вболівальники?
Ні, ні і ні.
І якщо з керівництвом все зрозуміло, то на журналістів та вболівальників ми могли мати вплив. І він був би значно ефективнішим, якби наша делегація все ж була в Катарі. Акції, прес-конференції, спілкування з вболівальниками. Навіть той же бойкот змагань, але там, на місці, мав би значно гучніший ефект. І тоді по камінчику можна було б повертати здоровий глузд керівництву світового дзюдо. Через медіа, через вболівальників.
Але ми самі себе цього позбавили, бо робили все вдома: для українських чиновників, журналістів і вболівальників.
Теніс на «Ролан Гаррос». Українські тенісисти продовжують виступати в змаганнях з росіянами. Не тиснуть руки, щоразу говорять потрібні меседжі, але розігнати тему відсторонення не вдається. В Париж приїхала кореспондент «Трибуни» Дар’я Мещерякова, яка своїми запитаннями на прес-конференціях вибісила ледь не першу ракетку світу та прихильницю Лукашенка Аріну Соболенко (вона тепер боїться ходити до журналістів).
Дар’я поспілкувалась з десятками медійників на місці, пояснила, чого хоче від росіян та білорусів, надала в руки факти нікчемності Соболенко. І у цих журналістів відкрились очі, що насправді в тенісі коїться бардак. Результат - матеріали в найбільших світових виданнях The New York Times, Politico, CNN, BBC. Тиск на теніс відновлено, і саме зараз потрібно вмикатись всім знову. Але тенісисток вітає та захищає міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, а не профільний Вадим Гутцайт. І знову розводимо руки.
***
Висновок простий: не було б українських спортсменів - не було б українських медіа - не було б українських вболівальників - і не було б в публічну площину знову підняте питання необхідності відсторонення русні в тенісі (або хоча б необхідності засудження збройної агресії).
Але якщо ми продовжимо мовчазний бойкот, це ні до чого не призведе.
Фото: «24 канал», SportArena, Мінмолодьспорт, «Суспільне»
