Репетиція реінтеграції. Повернення Ракицького – дуже важливе, але всім потрібно зробити ще півкроку
Олег Щербаков стверджує: конфлікт ще не закритий.
Навесні 2015 року після матчу з «Динамо» Ярослав Ракицький розгнівався на львівських вболівальників:
«Я більше не хочу грати у Львові! Це нереально, коли весь стадіон вболіває проти нас. Нас освистували. Потрібно звідси їхати».
Того року «Шахтар» у Львові вистояв перед «Баварією» Пепа Гвардіоли, а восени розніс БАТЕ, програв «Атлетіку» та зіграв внічию з «Порту».
Причин не любити «Шахтар» у Львові було немало, і Ярослав Ракицький був однією з них.
Минуло 8 років, Ракицький повернувся на пусту «Арену» в матчах чемпіонату України. В першому – дебютував, а в другому зробив гол+пас та навіть догравав з капітанською пов`язкою, коли «Шахтар» знищував «Металіст 1925».
Між цим було ще кілька років у «Шахтарі», а потім трансфер в газпромівський «Зеніт», який остаточно добив репутацію Ярослава.
***
Добре, що обох матчах «Арена Львів» була пустою. Бо і Ярослав, і «Шахтар» вже майже втратили час, щоб пояснити, що ж це було? Якби вболівальники були на трибунах, Ракицькому б пригадали все, що він натворив і не сказав за весь цей час. А «Шахтар» знову би отримав інерційний хейт.
Так, саме хейт, бо українське суспільство ще не проговорило, що робити з людьми, які в той чи інший період війни не були повністю і однозначно на стороні України. Це не про зрадників у погонах чи тих, хто не зміг остаточно визначитись навіть після 24 лютого. Це про тих, хто відкрив очі після повномасштабного вторгнення та бомбардувань. Це також про тих, хто ще залишається на окупованих територіях, отруєних пропагандою.
Найбільш помітна публічна комунікація влади на це непросте питання прозвучала від секретаря РНБО Олексія Данілова:
«Це не нам з ними, це їм з нами треба порозумітись. У нас є кордони. Якщо когось не влаштовують ті закони і правила, які діють на території нашої країни – ми нікого не тримаємо. Світ великий. Вони можуть поїхати у США, в Німеччину – поїхати куди завгодно. Або в Якутію, або Воркуту, чи де їх там ще чекають. Я хочу, щоб ви зрозуміли – не ми до них, а вони до нас».
Ракицький порозумівся з «Шахтарем», а «Шахтар» – з Ракицьким. Але схоже, що в клубі забули, що порозумітись потрібно ще з одним учасником процесу – вболівальниками. Півкроку у вигляді коментаря українською, руки на серці під час виконання гімну вже зробили, але цього мало.
Потрібні другі півкроку. Але по черзі: спочатку від Ярослава та «Шахтаря», а лише потім від вболівальників.
Півкроку Ракицького
Так чи намагається Ракицький з нами порозумітись? Миттєве розторгнення контракту з «Зенітом», незрозуміла поїздка в Туреччину, але повернення в Україну, намагання розмовляти українською, виконання гімну та рука на серці, за що йому колись діставалось чи не найбільше. Все ж схоже, що намагається.
Здавалось би, все могло на цьому зупинитись, але станом на зараз позиція Ярослава не виглядає повноцінним кроком до нас. Натяки ми помічаємо, але публічній особі, яка достатньо накосячила в минулому, не можна закрити себе від незручних запитань. Бо натяк – це не крок. Це лише півкроку.
Таке вже життя: став відомим – вигрібай і відповідай за всі свої вчинки.
Не можна вдавати, що нічого не було. Бо були й виступи в Росії вже після захоплення Донбасу та Криму, і рука на печінці.
Півкроку «Шахтаря»
Те, що «Шахтар» все ж поверне Ракицького, не стало неочікуваним. Про це говорили ще навесні минулого року, очевидно, що гірники зважували всі за та проти. А оскільки зважували, то, мабуть, і продумували стратегію публічної комунікації з суспільством. Бо можна допомогти своєму гравцю, який спіткнувся. Можна поговорити особисто і знати його позицію, щоб не отримати відразу найближчого кола вболівальників.
Але от чого не можна робити – так це зробити кам'яне обличчя та вдавати, що нічого не було. Ви серйозно думаєте, що головні питання футбольного ком'юніті до Ярослава, під яким номером він буде грати, як ставиться до омолодження команди та про тренерську філософію Йовичевича?
Якщо не розумієте, скажу: ні, це нікого не цікавить. І якщо ви хочете регулярно отримувати хейт через цей кейс, то продовжуйте закривати на це очі.
І «Шахтар», і Ракицький мають вийти в публічну площину, дати відверте детальне інтерв'ю («Трибуна» уже зверталась в «Шахтар», але домовитись про інтерв'ю поки не вдалося). Бо інакше мета, яку вони переслідували поверненням, спрацює навпаки. Замість об'єднання це вже спричиняє ще один привід для конфлікту та нікому не потрібної напруги. Чи ви чекаєте, поки хтось з футболістів не потисне Ракицькому руку або з трибун будуть гучні викрики?
Ракицький ображав нас. Так, його дії були не настільки критичними, щоб не мати шляху назад, але для цього потрібно вибачитись та все пояснити. Бо неможливо пробачити людині, якщо вона сама цього не хоче. Це мають пояснювати не Бєдняков, Степаненко чи Пятов. Це має зробити сам Ярослав з допомогою «Шахтаря».
Головне – це не так складно зробити, якщо Ракицький справді визнає, що помилявся.
І лише після цього можна говорити про наші півкроку до порозуміння.
Найпомітніші реакції після повернення Ракицького в «Шахтар» полярні. Це або «не пробачимо, це дно», або «відстаньте від нього, він все довів 24 лютого».
Біда в тому, що обидві ці позиції неконструктивні та недалекоглядні. Не пробачити можна вбивцю і окупанта (Ракицький ні той, ні інший), а відстати від людини, яка нічого не натворила (а Ракицький натворив).
Рано чи пізно нам доведеться вирішувати, що робити не лише з Ракицьким, але й з сотнями тисяч людей, які весь час залишались на окупованих територіях. Так, перші кроки до порозуміння мають робити вони, але й нам доведеться якось реагувати, щоб реінтегрувати цих людей в Україну.
Можливо, ви чули про братів Сергія та Даніеля Лапіних. Це боксери з Сімферополя. Сергій – друг дитинства Олександра Усика. Після окупації Криму брати залишились в Сімферополі, навіть виступали на російських змаганнях. Але кілька років тому переїхали в Київ, бо їх покликав Усик. Сергій працює директором команди Усика, а Даніель боксує з кольорами українського прапора навіть на голові.
Це чи не найяскравіший приклад повернення людей, які не в той час опинились не в тому місці і припустились помилок через зовнішні обставини чи дурість. Це хоч і невеликий, але доказ того, що не всі, хто там – вороги. І саме такі люди, як Усик та компанія, можуть стати символом повернення Криму.
Так чому таким прикладом не може стати Ракицький для Донецька? Ярослав – стереотипний виходець з промислового шахтарського регіону. Якщо повертається він, чому це не зможуть зробити сотні тисяч тих, хто ще там? Якщо не «Шахтарю» й Ракицькому ставати символом реінтеграції цього регіону, то кому? В цій ситуації не можна мовчати, і хочеться чи не хочеться – треба ставати рольовою моделлю для тих, хто залишився на окупованих територіях.
І чому ми тоді не повинні їх приймати?
