Тамара Яніна: «Мій чоловік має право бути і на алеї героїв, і вписаний в історію України. Його імʼя має бути викарбувано хоч на якомусь камінці»
Фанат запорізького «Металурга» загинув під час оборони Маріуполя.
Тамара Яніна, дружина полеглого азовця із Запоріжжя, фаната ФК «Металург» Олексія «Індіанця» Яніна, дала інтервʼю, в якому розповіла про футбольне захоплення чоловіка, підтримку від українського фанатського руху, а також наголосила на важливості створення меморіалу для родин загиблих військових.
Наводимо декілька важливих тез з інтервʼю. Повний запис доступний за посиланням.
***
– Олексій дуже багато часу провів на трибуні і був запеклим футбольним фанатом. Що він вам розповідав про своє футбольне життя?
– Саме в цих колах і формувались його характер та особистість. Він і зі скінхедами трохи товаришував. Він пропагував здоровий спосіб життя – не пити, не палити, займатись спортом. З 9-ти років його віддали на бокс, потім він ще тайським боксом займався. Люди, які його знали у цих футбольних колах, називали його «культовою особистістю 2000-х».
Мені це безмежно приємно чути, бо ці люди знають значно більше про цей його етап життя, ніж я. Мені дуже цікаво було слухати історії про те, яка в них була мода на одяг, на зовнішній вигляд. Я тоді ще була мала, а він на той час вже їздив на виїзди. Мені було дуже цікаво про це слухати, бо я до цього не була дотична. Це був цілий невідомий для мене світ.
Це були перші люди (фанатські рухи – прим.), які пішли добровольцями захищати країну у 2014-му році. Це ті, на кого суспільство якоюсь мірою колись махнуло рукою. Мовляв, нічого доброго з них не буде. Їх називали хуліганами, проблемами. Казали, що з ними треба щось робити, виправляти, перевиховувати.
А ці люди зараз стоять на захисті Батьківщини – це раз. І памʼятають загиблих хлопців, одні з найперших – це два. До того ж систематично стабільно допомагають сім'ям загиблих – це три.
Я в одному зі своїх постів написала, що ніколи в житті б не подумала, що мене буде підтримувати фанатський футбольний рух. Мене і мою дитину. Мені б навіть в голову таке ніколи не прийшло.
Одні з перших, стабільно. Завжди цікавляться про те, як справи, чи не потрібно чимось допомогти, в той час, коли державна допомога працює не так, як написано. А це просто люди, які тобі нічим не зобовʼязані. Вони просто це роблять в памʼять про мого чоловіка.
Це не моя заслуга. Це все заслуга мого чоловіка. І він своєю багаторічною діяльністю – не тільки подвигом в повномасштабці, а і своєю діяльністю тривалістю у пів життя – залишив мені з сином такий безцінний спадок. Він так дбає про нас – руками інших людей. Сьогодні дбає, і буде дбати надалі. Це найцінніше.
– У вашому випадку немає навіть, куди занести квіти. А що ви думаєте про меморіальний комплекс? Чи планується? Що кажуть родинам загиблих героїв? Чи важливо це для вас?
– Дуже важливо. Я сама не розумію чому, але це моя ідея фікс, щоб мати куди прийти й куди привести сина. Я сама не знаю, чи це мені потрібно. Я чомусь так вирішила. Але мені здається, що мій чоловік, хоч він і не похований, він також має право бути й на алеї героїв, і вписаний в історію України. Його імʼя має бути викарбувано хоч на якомусь камінці. Хочеться кудись приходити.
Можливо, це така людська природа. Ти ж можеш поставити пару фотографій вдома і приходити до них, але так заведено, що є памʼятники, цвинтарі. І ти ходиш, провідуєш душу померлого. Хоча насправді ж в могилі душі загиблого вже немає.
Нам насправді в Хмельницькому пощастило із місцевою владою (і міського, і обласного рівнів) – вони тримають руку на пульсі й це питання в увазі. Звісно, зараз немає всіх можливостей для цього – воєнний стан, часто все впирається у «не на часі». Я це все розумію, але комунікація між родинами та владою відбувається.
Зараз питання меморіалу знову постає. Потрібно знайти територію і від родин має бути хтось, хто б вів комунікацію. Я стараюсь це робити, коли у мене є можливість. Тому що зараз у нас в центрі міста у Хмельницькому стоять куби – це такі куби з розтяжками та банерами, з фотографіями хлопців. На превеликий жаль, кількість цих фотографій постійно збільшується, бо хлопці гинуть.
Але це центр міста. І мені не дуже комфортно приносити туди квіти, бо приходжу я туди не від радості. І іншим людям, які ходять, гуляють, розважаються, їм це також не дуже комфортно. І тому постає питання і що робити з цими кубами, і куди ходити родинам, якщо ці куби перенесуться чи заберуться.
Також в мене стоїть питання, чи маю я право мати просто могилу – поховати труну чи хоча б мати памʼятник. І таких родин багато, а буде ще більше, на жаль. Історія з човном – вона не одна. І є такі, що на суші загинули, а тіла ніколи не буде.
Звісно, документи на руках і підтвердження загибелі також є. В мене є рішення суду про видачу свідоцтва про смерть, з військової частини є всі документи. Але я не знаю нікого, хто б міг допомогти. Я не знаю, до кого мені прийти із цим запитанням. Бо священник не може давати дозвіл на поховання, а щоб отримати місце на алеї героїв, потрібен дозвіл міської ради. І там теж немає людини, яка б це скерувала. Немає того, хто б мені міг це заборонити, але і немає того, хто це дозволить. Тому питання відкрите. І я знову звертаюсь до всіх, до кого можу, але відповіді немає.
Я, чесно кажучи, дуже довго мирилась із тим, що я його не поховаю. І це так тяжко далось, я витратила на це так багато часу. Це було ще важче прийняти, ніж саму звістку про загибель.
