Чемпіон світу з тайського боксу загинув в Маріуполі: фанат «Металурга» воював з 2014-го та зневажав тих, хто ховався від служби
Шануємо Олексія Яніна, який служив в ЗСУ та «Азові».
Tribuna.com і фонд «Трибуна Героїв» об'єдналися, щоб розповісти історії героїв війни. Найменше, що ми можемо зробити – це зберегти пам'ять про тих, хто віддав своє життя за Україну.
Ви можете долучитись до допомоги сім'ям загиблих героїв ультрас. Вся інформація про фонд та можливість підтримки буквально в один клік є на його сайті. Ми також вже розповідали про «Трибуну Героїв»:
Наш другий текст про Олексія Яніна – фаната запорізького «Металурга». Олексій воював у складі Окремого загону спеціального призначення Нацгвардії «Азов», мав позивний «Індеєц». Він загинув 7 квітня 2022 року під час оборони Маріуполя, йому було 38. Герой загинув на «Азовсталі» і, скоріш за все, його тіло не знайдуть, аби поховати.
Яніна зі спортом пов'язувало не тільки вболівання за запорізький «Металург» – він був спортсменом та чемпіоном світу з тайського боксу. Фанат, спортсмен, тато й чоловік прожив недовге, але гідне й насичене життя. Ми поговорили з дружиною Олексія Тамарою про нього. Шануємо героя.
«Він мені поставив вподобайку на чергове фото – і я вирішила написати. За тиждень зізналася йому в коханні»
Пара познайомилася у 2017 році у соцмережах. Їхня історія розвивалася швидко.
«Одного вечора він мені поставив вподобайку на чергове фото і я вирішила написати, набралася сміливості. Написала так, як відчувала на той момент: «Доброго вечора, не знаю, чого я вам пишу, ви мені цікаві, але разом з тим ви мене відлякуєте, бо ви такий якийсь аж занадто брутальний, серйозний і войовничий, але і цікавий». Він мені відповів, перші його повідомлення були дуже такі культурні, такі слова літературні вживалися, українською без суржика.
Уже за тиждень зізналася йому в коханні – я перша. Через місяць я приїхала до нього в Бердянськ. З першої миті зрозуміла, що це той, про кого я мріяла. У червні ми поїхали разом відпочивати в Карпати, там він зробив мені пропозицію на Писаному Камені. 23 серпня на День Прапора ми розписалися».
У Олексія і Тамари було особливе весілля на Хортиці за старовинним українським обрядом. Любов до України й звичаїв проявлялась у всьому.
«Мій чоловік родом із Запоріжжя. Він фактично виріс на Хортиці. Чоловік запропонував: «А давай ми зробимо з тобою обряд на Хортиці, я попрошу Світовита, це волхв рідновірський у Запоріжіі, дуже відомий на всю Україну, дуже потужний, в нього є така особлива енергетика». Я це бачила на власні очі, як він своїми руками та чарівними примовляннями розганяв хмари. На весілля дуже ретельно підбирала вбрання, сорочку чоловікові вишила сама».
Дружина зі сльозами говорить, що така магія більше не повториться. І плаче вона не від болю, а від вдячності Богу за те, що це було: «Це було там і тоді, з найкоханішим Льошею на світі. Я буду нести пам'ять про кохання все своє життя».
«У 54-й бригаді ЗСУ був кулеметником, а в «Азові» – снайпером-розвідником»
Військова кар’єра Олексія розпочалась в липні 2014 року, на той час Росія вже напала на Схід України – і він не чекаючи повістки пішов у військомат. На той час повернувся зі змагань з Білорусі, здобув там перше місце з тайського боксу, друге з К-1, приїхав чемпіоном світу.
Дружина згадує, що по суті він став добровольцем, просто пішов у ЗСУ, а не в добровольче формування.
«Його відправили на навчання у Новоград-Волинський Житомирської області, звідти він був направлений у 54 ОМБР, де прослужив 9 місяців – і в кінці вересня 2015 року демобілізувався. А вже 5 жовтня 2015 року, на свій день народження, прибув до лав «Азову». Олексій менш як тиждень побув вдома, на нього там уже чекали. У 54-й бригаді чоловік був кулеметником, а в «Азові» – снайпером-розвідником.
Прослужив до січня 2019 року і потім звільнився, бо в лютому в нас народився син. Він приїхав уже додому і думав, що назавжди. І я теж так думала. Але я розуміла, що він повернеться назад на війну, але не знала, коли.
Він з нами пробув до 2020 року до червня – рік і 5 місяців. І 28 червня 2020 року, на День Конституції, у розпал карантину, він вертається в «Азов» і 1 вересня підписує контракт на 3 роки. І от 1 вересня 2023 року мав би закінчитись його контракт».
«До 4 березня він дзвонив з Маріуполя – впевнений, що ми їх відіб'ємо. Пам’ятаю, як його ентузіазм танув»
Тамара згадує, як їхня родина зустріла повномасштабне вторгнення. «У нашого сина 20 лютого день народження – і кожного разу чоловік брав відпустку, щоб святкувати разом. Напруга у суспільстві зростала – чоловік казав, хоч би дали відсвяткувати, а я не вірила до останнього. Думала, що постріляють і перестануть, ніякого вторгнення не буде. Олексій, як військовий, знав більше мене – з 20 лютого вже були евакуації з Маріуполя родин військових.
22 лютого дзвонить чоловікові командир і наказує повертатися в частину. Їхати понад добу – і 23 лютого о 5-й ранку був останній раз, коли ми бачились, бо ми потім навіть по відеозв’язку не розмовляли».
Тамара в деталях згадує останню зустріч:
«Іду проводжати на потяг, навіть не будила малого, бо знала, що Льоша вернеться. Я його не провела як слід, зараз це розумію. Хто міг знати та хто міг подумати, що ми бачимося останній раз у цьому житті.
Була така роздратована, бо це ранок і я хочу спати, бо він кудись їде, бо не відгуляна відпустка, бо його висмикують, ці всі розмови про повномасштабку – і я його не поцілувала, обійняла, але відвернулась і не поцілувала. Я це буду тепер пам’ятати до кінця свого життя, себе картати за це».
О 5-й ранку Олексій вже був на залізничному вокзалі Маріуполя і навіть не потрапив на базу на Юр’ївці – йому одразу видали спорядження і відправили на бойові.
«І він такий ще перші дні дзвонив, поки був зв'язок до 4 березня – такий натхненний, войовничий, сповнений ентузіазму, впевнений, що ми їх відіб’єм за тиждень-два-три. І я пам’ятаю, як його ентузіазм танув в середині березня, які були вже повідомлення наприкінці березня і на початку квітня».
«Відкрито зневажав тих, хто ховався від військової служби, називав «нечоловіками»
Олексій не курив і не вживав алкоголь. Дуже любив спорт, займався з 9 років – бокс, регбі, велосипед, плавання. Він двічі перепливав Дніпро.
«Навіть коли був карантин, усі спортзали були зачинені, купив собі гирю 24 кг і тягав її то на стадіон, то на 5-му поверсі з нею займався. І хлопці в «Азові» його називали «Тіран» через те, що коли він проводив фізкультуру, то їм було дуже тяжко, він нікого не жалів. Вважав, що всі мають займатися спортом», – згадує дружина.
«Він взагалі був дуже закритою людиною, навіть зі мною. В нього був якийсь свій особистий світ, в який він не пускав зовсім нікого, хоча любив він мене з впевненістю на мільйон відсотків. От кого-кого, але мене і малого він дійсно любив.
Він був людиною слова, дуже прямолінійним і дуже справедливим і чесним, не вмів брехати і не любив, не хотів. От він якщо знав, що може не зробити, ніколи не обіцяв, ніколи не кидав слова на вітер. Якщо йому хтось не подобався, він ніколи з ним не поводився люб’язно.
Відкрито зневажав тих, хто ховався від військової служби, від перебування в АТО. Він не вважав, що всі мають йти добровольцями, але ті, хто відмазувались та тікали – він їх відкрито зневажав, називав «нечоловіками». Говорив, якби був державотворцем, то взагалі б в них забрав право голосу. Як вони можуть голосувати та вибирати когось державотворцем в країні, президентів, уряд, якщо вони нічого не зробили для цієї країни – не виконали свою пряму функцію.
Його за цю прямоту не любили багато людей, яких він цим зачіпав. Але я з ним згодна».
«Боєць. Як він жив, так він і загинув. Воїном»
Також ми поговорили з другом Олексія Платоном – хлопці разом були у фанатському русі. Він розповів, як вони почали спілкуватися.
«Познайомились на секторі у 2007 році, хоча бачились і на музичних сейшенах, які проводились у ті часи доволі часто у Запоріжжі, де тусувалась вся «незвична» молодь міста. На той момент ми скоріше були у різних з ним «таборах», так би мовити. Фанатський-правий двіж приходив на концерти, але не завжди слухати музику. Скоріше, то було протистояння, але не таке явне і не на кожному концерті».
У Олексія було насичене фанатське життя.
«Він потрапив до фанатського руху набагато раніше за мене, після року-півтора сумісного спілкування, він, я і ще десь 5-7 хлопців утворили свою фірму «Rude Boys», яка проіснувала трохи більше року. Спільні виїзди, забівони та вечірки.
Також ми з Олексієм були у складі однієї доволі відомої, але у дуже вузьких кругах музичної групи «Бригада». Це був максимально панковий гурт з доволі важкою інструментальною музикою. Оскільки, ми з Олексієм були ще тими музикантами, то нам видали мікрофони. Я співав, а він читав.
Багато репетицій і лише кілька концертів разом, один із яких на річниці футбольного клубу «Металург», на якому, окрім звісно запорізьких фанатів, було чимало фанатів з різних дружніх нашому клубу угрупувань зі всієї країни. Ось там було весело, ось там задавали жару. Багато гучної музики, праві гурти, слеми та море пива».
Платон описав друга у деталях: «Завжди на стилі, з бакенбардами, Fred Perry та Burberry, пальто Aquascutum. Коротше ікона навколофутбольного стилю прямо з «Олд Траффорду», стара школа. Для чужих був «Індєйцем», для своїх – «Індюхою». Представник робітничої, культури, який доволі довго пропрацював на індустріальних підприємствах нашого міста.
Боєць. Як він жив, так він і загинув. Воїном. Шана і повага йому», – підсумував розповідь про друга Платон.
***
Нагадаємо, що ви також можете долучитись до допомоги сім'ям загиблих героїв ультрас. Вся інформація про фонд та можливість підтримки буквально в один клік є на його сайті.
Перший текст з серії про загиблих на війні ультрас:
Інші пости блогу
