«Герої вмирають – про це знають мами». Ультрас «Ворскли» залишився на полі бою, щоб викликати вогонь на себе
Артема Медведєва змогли похоронити через три місяці після загибелі.
Найменше, що ми можемо зробити – це зберегти пам’ять про героїв, які віддали своє життя за Україну на війні з російським агресором. Tribuna.com продовжує серію матеріалів та відновлює співпрацю з фондом «Трибуна героїв», бо ми вважаємо, що футбольна родина повинна максимально допомагати сім'ям загиблих фанатів (пояснення ситуації – за посиланням).
Наша наступна історія про ультрас полтавської «Ворскли» Артема Медведєва. Після початку повномасштабного вторгнення росії 31-річний фанат вступив у територіальну оборону Полтави. Згодом перевівся до Києва, де приєднався до батальйону «Стугна». Виконував бойові завдання на південному напрямку на посаді гранатометника.
Загинув 18 серпня 2022 року поблизу села Максимівка Миколаївської області. Три місяці його тіло пролежало на окупованій території. Сім’я змогла похоронити захисника тільки після звільнення Херсонщини.
В Артема залишилася 10-річна донька Ангеліна.
«Найвеселіші історії відбуваються на виїздах, але їх краще не розповідати»
«Напишіть просто Влад, – говорить друг Артема і ультрас «Ворскли». – Навіть не знаю з чого почати. Це моє перше інтерв’ю.
Артем був старшим від мене на три роки. Я познайомився з ним через його брата десь у 2016 році на футболі. Побачили одне одного – і так почалося наше спілкування, яке переросло у дружбу з першої бійки.
Тобто спочатку ми бачилися тільки на футболі. А останні 2-3 роки до повномасштабної війни наше спілкування вийшло за межі стадіону. Ми навіть працювали разом – Артем хотів поїхати зі мною за кордон на роботу. Але не зробив цього, бо більше часу хотів приділяти своїй донці.
Футбол для Артема був більше, ніж просто хобі. Він цим жив і повністю викладався на стадіоні. Якщо там виникали якісь проблеми, то намагався їх вирішувати зі старшими товаришами. Більшість хлопців знали його як людину, яка завжди допоможе. Навіть якщо зателефонуєш йому в 4-5 годині ранку і скажеш, що терміново потрібна допомога, то він відразу запитував: «Куди їхати?»
Після роботи він набирав: «Що сьогодні робимо?» Зазвичай, у нього вже все було сплановано. Взимку могли на санках кататися – і це у 26 років. Влітку йшли на річку. З ним завжди було про що поговорити.
Згоден, що найвеселіші історії відбуваються на виїздах, але, як показує практика, їх краще не розповідати. Ну от візьмемо наш останній виїзд у жовтні 2021 року. Тоді нас поїхало людей 60 на гру з «Олександрією». Не знаю чому, але ця поїздка дуже запам’яталася. У 2021 році я поїхав з України на роботу за кордон. Зі мною тут працюють представники ультрас «Динамо». Вони також говорять: «Все, що було на виїзді, там і залишається». Є футбол, а решту ніхто нічого не пам’ятає.
У мене було заплановане весілля, і Артем мав бути свідком. Але так вийшло, що воно не відбулося. Він завжди мені говорив, що подарує на весілля бабусин сервіз, який в нього стояв вдома. Кожного разу нагадував мені, що сервіз вже готовий.
Ми часто спілкувалися, коли Артем пішов на війну. Навіть говорив з ним за три години до його останнього завдання. Я також хотів повертатися в Україну, але він мене переконав цього не робити. У 2014-15 роках я служив у Добровольчому українському корпусі. Артем говорив, що людей вистачає, а от зброї немає: «Нічого тобі тут робити. Якщо буде потрібно, то я тобі скину рахунок. Будеш нам допомагати, якщо захочеш». Я їм скидав гроші – на цигарки та інші потреби.
Скільки з ним спілкувався, то він завжди був бадьорим. І завжди повторював: «Якщо не сьогодні, то завтра прилетить». Намагався його підтримати: «Все буде добре». За день до своєї загибелі Артем сказав: «Завтра йдемо на спецзавдання». Як зараз пам’ятаю, що попросив його бути обережним. А о четвертій ранку прокинувся від того, що мені аж погано стало. Була чуйка наче щось трапилося. Захотів йому зателефонувати, але не зміг зв’язатися. В обід мені написали, що Артем загинув – в їхню групу влучив танковий снаряд.
Але це була не підтверджена інформація. Комбат батальйону «Стугна» і його побратими казали, що бачили тіло. Мені показували фотографії з камери GoPro, на яких можна побачити просто купу спорядження – бронежилет, плитоноска, форма, а самого тіла не видно. На шоломі в Артема намальована чорна піка – це тільки в нього таке було. По цьому зробили висновки, що це саме він.
Коли вони відступали з цієї території після бойового завдання, то тіл ніхто не забрав. Ця місцевість була окупована – і хлопці не могли туди підійти. Там була висота, з якої працював ворожий танк. Поки не вдалося забрати тіло, то всі мали надію, що Артем може бути в полоні або поранений десь у шпиталі.
А за три місяці брат і хлопці з його батальйону сказали, що тіло Артема відправили додому».
«Займався футболом і грав досить гарно за ДЮСШ «Ворскли»
В Артема залишився на чотири роки молодший брат Андрій. Він також вболіває за «Ворсклу».
«Але до ультрас не належу, – каже Андрій. – Дивлюся матчі на звичайній трибуні серед тих, хто лузгає соняшник і розповідає, як треба краще грати. Артем був більш активним фанатом. Іноді йому навколофутбол був цікавішим, ніж сам футбол.
У нас були різні поняття про прикольне. Бувало, приходить, а в нього у гомілці гумова куля і вся нога у крові, а йому весело і він цим пишається.
Ребра йому ламали. Ми спали в одній кімнаті – і він тиждень міг хрипіти від болю. Після одного забивону приходить, а в нього всі щоки збиті до крові. Батьки питають, що це таке. А він сказав, що йому були потрібні гроші, тому пішов підробляти вантажником – закидав мішки на плече і так натер обличчя. Ніхто особливо йому не повірив, але що тут скажеш.
Все життя в нього було підвищене відчуття справедливості. Навіть коли в мене в дитинстві були якісь перепалки з однолітками, то він не міг залишатись осторонь і просто дивитися, чим все закінчиться. Завжди намагався за мене заступитися і відчував відповідальність, як старший брат. У школі мене знали, як Мєдя-молодший. До нього була така повага від однолітків і старших, що всі розуміли – мене чіпати не можна.
Займався футболом і грав досить гарно якраз за ДЮСШ «Ворскли». Але в якийсь момент його перетягнуло з секції на сектор. Артем був загадковою людиною. Людям він давав тільки ту інформацію, яку вважав за потрібне. Тому про його футбольні історії та подорожі я знаю достатньо мало, бо він особливо цим не ділився.
В Артема залишилася донька Ангеліна. Їй 10 років. Дуже на нього схожа. Навіть манера розмови відповідає Артему в такому ж віці. У нас в сім’ї була камера, і десь два роки тому передивлялися записи на касетах. Риторика, певний набір слів, інтонація, манера жартувати дуже схожа в них. Ангеліна була така татова донька. Артем все їй дозволяв, купував, дуже її любив. Їй дуже не вистачає тата.
Я живу і працюю в Києві. За рік до повномасштабної війни перетягнув Артема з Полтави. Брат працював тут ще з одним полтавчанином Дімою. Вони разом пішли в ЗСУ. Артем був одним з перших, хто пішов у ті черги до військкомату. А про те, що він перевівся з ТРО в батальйон «Стугна», ні я, ні батьки не знали аж до його загибелі.
19 серпня телефонує мені Діма і повідомляє, що Артем загинув. Подумав, що це невдалий жарт чи мене хочуть розвести на гроші. Мабуть, тому що в це не хотілося вірити. Діма розповідає, що теж був на цій операції, вижив і знаходиться в госпіталі. Уточнюю, чи інформація про брата достовірна на 100%. Він каже, що на 99%.
Не зміг сказати батькам, що Артем загинув. Та й не хотів такого говорити, бо сам в це ще не вірив. Сказав, що він безвісти зниклий. Шукали його всіма можливими методами. А тоді, в день звільнення Херсону, бійці «Стугни» змогли зайти на те місце, де хлопці загинули, і забрали тіла. Точніше те, що залишилося від тіл за три місяці під сонцем, дощем і так далі. До всього, кацапи ще їх замінували, а розміновують тіла вибухом. Тому там мало що залишилося. За декілька днів нам його привезли, і 18 листопада ми поховали Артема.
ДНК-експертизи не було – це ще потрібно пів року чекати. Побратими впізнали його за речами. На жаль, всі вже все розуміли. Було дуже важко – три місяці ми жили надіями. Постійно листали кацапські пабліки в Телеграм, де вони викладають фото вбитих або полонених. Доводилося себе пересилювати, вдивлятися в обличчя загиблих наших воїнів, які могли бути понівечені, щоб переконатися, що це не брат.
Певний відбиток це залишило на мені і на батьках. Їм дуже складно. Мені це трохи легше далося в силу віку та здоров’я. Ось так ми це все пережили і продовжуємо переживати.
Наша розмова, яку я найчастіше згадую, відбулась на початку війни. Ми обидва розуміли, що треба щось робити. Обговорили, що треба йти до військкомату. Звісно, обидвом страшно. Тут тільки дураку не буде страшно. У нас не було військового досвіду, але ми розуміли, що треба. Наприкінці розмови Артем мені сказав: «Ти не йди. Піду я. Раптом зі мною щось станеться, то ти залишайся, щоб придивитися за батьками».
Зрозумів, що це слушна думка, але тоді ці слова сприймалися якось по-іншому. Як турбота старшого брата. А зараз вони сприймаються, як пророчі».
«Я горда з того, що мій син був фанатом»
Мама Артема Світлана Іванівна після втрати сина стала головою міського об’єднання родин загиблих у Полтаві.
«Фотогрофія Артема в мене на робочому столі в кабінеті, – розповідає Світлана Іванівна. – Син був унікальною дитиною. В 9 місяців почав ходити, а в один рік розповідав казочку «Курочка Ряба». В нас тоді був магнітофон, і ми могли робити запис голосу. Ці записи досі в нас зберігаються. В нього була унікальна пам’ять і він дуже швидко запам’ятовував віршики. До 5 років він знав всю дитячу літературу того часу. Зараз така пам’ять в його донечки Ангелінки.
У нас величезна бібліотека, адже я вчитель російської мови і літератури. В нашій сім’ї дуже шанувалася книга. І книги не просто припадали пилом, а їх читали. Улюблена книга Артема «Майстер і Маргарита» Булгакова. Він її перечитував по декілька разів.
До школи він ходив у костюмі з краваткою і стежив за своїм зовнішнім виглядом. Говорив: «Мам, чоловік повинен хрумтіти від чистоти». З повагою ставився до чоловічих парфумів. Любив тонкий аромат, який підкреслює мужність, а не той, який б’є в ніс. Коли він змінив свій стиль на більш спортивний, то у нього завжди були білі кросівки і білі шкарпетки. Він казав: «Мамуль, якщо вони білі, значить вони чисті».
Артьомка був людиною, яка ніколи не здавалася перед труднощами і не здавала. Він був лідером. Міг взяти вину на себе, навіть якщо не був винним. Розумів, що комусь цим зробить краще і зможе гідно вийти з цієї ситуації. Можливо, заробить собі цим авторитет. Завжди говорив, що людину треба вислухати і ввійти в її становище.
Артьомка з 5 років займався плаванням, але саме футбол був його основним заняттям. Він років сім тренувався у дитячій школі «Ворскли». В нього взагалі було багато захоплень – ходив на ліпку з глини, займався бальними танцями, брав участь у шкільних олімпіадах, писав наукові роботи з історії та математики. Навчався на відмінно до 9 класу. А потім у нього з’явився фанатський рух.
Я навіть не знала, що мій син став фанатом. Це вже потім мені розповідали, що він потрапляв до поліцейського відділку. Але мені ніхто не телефонував. Він мене дуже беріг, ніколи не засмучував і не розповідав, де він і що робить. Навіть, коли вже був на фронті.
Уявіть собі – ми родина інтелігентів. Я – вчитель, а мій чоловік – лікар. Чесно кажучи, для мене це був шок. Такого бути не може, щоб мій син став хуліганом. Я його бачила дипломатом в якійсь країні. Але він знайшов своє.
Я дуже пишаюся своїм сином в усьому, а зараз ще більше. Я горда з того, що мій син був фанатом, бо фанат – це сильна людина, яка має ціль і йде до неї. Це спільнота, де робиш загальну справу.
Коли Артьомки не стало, то найбільша підтримка у нас була від його друзів – футбольних фанатів. Вони весь час нас опікують, питають, чи потрібна допомога, дарують подарунки його донечці, приходять на його могилу. Вони справжні люди і зовсім не хулігани, як я колись думала.
Хочу ходити на футбол з банером, на якому буде Артем. І хочу бути разом з фанатами. Зараз я багато читаю і знайомлюся з рухом ультрас. Це люди, яких Бог послав на цю землю, щоб вони змінили світ. Можливо, це пафосно звучить, але це так».
Мама Героя не може стримати сліз, коли згадує про сина.
«Артем завжди називав мене: «Мамуля». Коли мене бачив, то не соромився, а підходив, цілував, обіймав і казав: «Привіт, мамуль». Або коли писав повідомлення з фронту: «Мамуль, все гаразд. Як у тебе справи?»
Я боялася почути якісь погані новини і обережно питала чи всі повернулися, щоб розуміти, якого рівня це була операція. А син казав: «Мамуль, ми всіх забрали». Коли Артьомки не стало, то його тіло не забрали. Чому так? Він би так не вчинив, а обов’язково забрав би.
Розумію, яка там була ситуація. Вони мали пройти вночі через величезне заміноване поле. Там зав’язався бій. Артьомка добровільно залишився, щоб викликати вогонь на себе. Це була група з 10 людей – четверо загинули, а решта отримали поранення різного ступеня важкості.
Побратими Артема розповідали, що перед цією операцією в нього чи не єдиного був піднятий настрій. Всі були, як у воду опущені, а син всіх підтримував. Єдине, чого він боявся – це залишитися з інвалідністю. Це те, чого він не міг допустити.
Нам кажуть, що Герої не вмирають. Не вірте – вони вмирають. Про це знають мами. Так, вони живуть в наших серцях, але від того, що їх немає, просто бракує кисню і неможливо дихати. Я знаю, що Артем зробив це для того, щоб врятувати життя тих, хто був поряд з ним. Ціною чотирьох життів врятували всю групу, а це майже 30 людей.
Сина мені привезли в пакетику – навіть не в пакеті. Ми не бачили його обличчя, я не могла торкнутися його ручечки і обняти. Тому я просто надіюся, що колись таке трапиться, що пролунає дзвінок у дверях, я відкрию, а там буде Артем.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, син почав збиратися. Я зрозуміла, що він піде, і я нічого не можу вдіяти. Він сказав мені: «Мамуль, будь ласка, нічого не кажи. Я не щур, і не ховатимуся по підвалах». І він пішов.
Є фільм про рік на війні батальйону «Стугна». Там є Артьомка розірваний вистрілом танку. Показують, як тіла відкопують, збирають частинки. Це просто жахливо. Я ще жодного разу цей фільм до кінця не додивилася. Знаю, що це мене розірве на молекули».
Після нашої розмови Світлана Іванівна скидає фото Артема – навіть на світлинах з війни захисник всюди з символікою «Ворскли». А на його могилі – клубна роза.
«Побратими на війні були в захоплені, як він круто грав у футбол. Хлопці писали, що на полі він був у своїй стихії. Коли він був маленьким, то у дворі старші діти завжди брали його в команду, бо у нього був справжній футбольний м’яч.
У фан-шопі «Ворскли» працює Маринка. Коли я туди заходжу, то вона з такою теплотою розповідає про Артьома. І обов’язково мені щось дарує – запальничку чи ще якісь речі. Я дякую і кажу, що не палю, а вона відповідає: «Запальничка не для того, щоб курити. От ви поїдете до Артема на могилку і запалите свічку цією запальничкою. І цим передасте від мене привіт».
«Коли Артем йшов, то всім сказав: «Я не дам своїй доньці жити в країні з цими ублюдками»
Історія про Артема не буде повною без ще однієї людини – колишньої дружини Альони. Пара була разом 15 років – ще зі школи. А весільну фотосесію провели на стадіоні імені Бутовського.
«Це навіть не обговорювалось, – згадує Альона. – Це його тема і місце, де він розкуто і комфортно себе почував. Артем посміхався – і по обличчю видно, як його переповнювали емоції.
Кілька разів я ходила на матчі «Ворскли», але фанаткою не була. А в Артема це було у крові. Він їздив на матчі, любив збиратися з друзями. Я досі з ними підтримую зв’язок – вони пишуть і телефонують. Ангеліну теж підтримують.
Ми познайомилися в 10-му класі, коли Артем перейшов до нас вчитися. Почали спілкуватися і стали друзями. Він не був відмінником чи заучкою, але був найрозумнішим у класі – і всі у нього списували. Я теж. А згодом так вийшло, що почали зустрічатися. У нас було багато спільного.
Після школи нікуди не хотіли їхати з Полтави і поступили в один університет – тільки на різні факультети. Весь вільний час проводили разом. В нас ніколи не було конфліктів через футбол. Я нормально до цього ставилася.
Фанати нічого поганого не робили. Цей рух з самого початку формував у них єдність. Вони горою один за одного. А коли почалося повномасштабне вторгнення, то не зговорюючись пішли у військкомат. Знаю, що багато хлопців з сектору воюють добровольцями. Вони не бояться дивитися в очі проблемам.
Раніше ультрас вважали хуліганами. А тепер саме ці люди пішли воювати. Їхня сила духу була сильніша за страх. У багатьох з них є діти. Для них це чи не найбільша мотивація. Коли Артем йшов, то всім сказав: «Я не дам своїй доньці жити в країні з цими ублюдками. Боротимуся для того, щоб вона жила у вільній та незалежній країні». І він це зробив.
Донька Ангеліна з кожним днем все більше на нього схожа – таке враження, що це Артем просто в неї вселився. Це повністю його обличчя. Мені здається, що такі люди не помирають, а продовжуються в дітях.
Артему був всього 31 рік – він міг би ще жити і жити. У нього було стільки планів, бажань і цілей. Він міг би багато чого досягти в житті, але так вийшло, що прожив не довго, але дуже гідно».
***
Ми попросили в родини Артема Медведєва реквізити, куди можна надсилати кошти на підтримку сім’ї героя. Відповідь розчулила.
«Краще нагадайте, будь ласка, щоб люди допомагали ЗСУ, бо зараз багато хто в суспільстві забув, що досі війна. Якщо цей текст спонукає хоч декількох людей на донат в якийсь із фондів, то це буде не даремно».
Нагадаємо, що ви також можете долучитись до допомоги сім'ям загиблих героїв ультрас. Вся інформація про фонд «Трибуна героїв» та можливість підтримки буквально в один клік є на його сайті.
Серія текстів про загиблих героїв:
Фото: з особистого архіву родини та друзів Артема Медведєва, Суспільне Полтава
