Редактор «Трибуни» вже півтора року служить в лавах ЗСУ. Роман Темний розповідає, як змінив журналістику на армію
Чесно про службу.
Рік тому ми розповідали про наших колег, які служать в лавах ЗСУ, а сьогодні вирішили більш детально поговорити із одним з них. Роман Темний – колишній новинар та редактор сайту Tribuna.com, який зараз проходить службу у Збройних Силах.
Ми поговорили з Романом про те, чому новинарям слід мати найшвидші руки на Дикому Заході, чому всім, хто йде в ЗСУ, обов'язково потрібно вміти їздити на механіці, та яку із двох своїх нагород він вважає справді заслуженою.
«Новини – це майже завжди терміновість, але все ж не варто забувати, що ти маєш при цьому зробити все чітко, грамотно і не припуститися дурних помилок»
– Нагадаймо для тих, хто, можливо, недавно став постійним читачем «Трибуни», чим ти до служби в ЗСУ займався на сайті і як власне сюди потрапив.
– У мене ще зі школи було усвідомлене бажання бути спортивним, конкретно футбольним, журналістом, тож коли склалися обставини, я не мав особливих сумнівів, щоб піти цим шляхом. Я був читачем «Трибуни», спробував свої сили, коли з'явилася вакансія новинаря, все склалося якнайкраще.
Коли твоє найбільше захоплення в житті ще і є твоєю роботою – краще не вигадаєш. Потім зрозумів, що можу реалізувати себе повною мірою, почав додатково писати статті, в основному на футбольну тематику, мабуть, вдавалося досить непогано, бо через деякий час мені вже запропонували перейти на посаду редактора, що мені подобалося навіть більше. Власне, ось таким і був мій шлях на Трибуні до кардинальної зміни сфери діяльності.
– Існує думка, що новинарям треба мати найшвидші руки на Дикому Заході. Розкажи про особливості роботи новинарем, які ти зрозумів тільки тоді, коли став працювати сам?
– З приводу швидких рук – це 100%, але до швидких рук дуже рекомендується додавати швидкість реакції та думки. Новини – це майже завжди терміновість, але все ж не варто забувати, що ти маєш при цьому зробити все чітко, грамотно і не припуститися дурних помилок.
Робота новинарем – це про стресостійкість, також багатозадачність, здатність одночасно сприймати інформацію одразу з кількох джерел і при цьому встигати друкувати. Великим плюсом для мене стало знання іноземних мов, коли ти можеш усвідомити самостійно, про що взагалі мова, а не переносити нісенітниці з гугл транслейта (хоча він теж виручає).
І звичайно загальна обізнаність в тій сфері, в якій ти працюєш, щоб на ходу мати можливість оцінити, проаналізувати та вирішити, чи варте воно публікації, чи ні, адже інформаційний потік безмежний, а дати треба тільки найважливіше, найцікавіше, найактуальніше
– Що б ти обрав: зробити п'ять новин чи написати текст про проблеми Піолі в «Мілані»?
– Проблеми Піолі в «Мілані», однозначно, це якщо говорити в плані того, що було б цікавіше особисто мені. Новини майже не передбачають якогось рівня розкриття індивідуальності, є чітка структура, яку треба відпрацювати і наповнити готовим змістом. Авторський текст також має бути структурований, але в даному контексті це лише для покращення сприйняття, а в усьому решта – лише твій політ думки, стиль і бачення. Тому його написання приносить більше задоволення, це меншою мірою робота, більшою – творчість.
– Ми з тобою говоримо якраз перед річницею вторгнення. Багатьом людям досі важко згадувати той день, чи можеш ти розказати, яким було 24 лютого 2022 року для тебе?
– Не думаю, що знайдеться багато людей, яким легко згадувати той час, я теж не особливо люблю повертатися туди. З вечора я відпрацював редакторську зміну, здається, тоді ще «Бенфіка» грала з Романом Яремчуком у складі, але настрою не було, відчуття, що щось має статися, тоді вкорінилося вже глибоко. Прокинутися довелося десь в районі четвертої ранку від звуків вибухів, але це не було прямо шоком, знову ж таки, бо грандіозною несподіванкою це не стало.
Першою думка була про те, що я чомусь не додумався заздалегідь заправити машину, вирішив заїхати на заправку, простояв у нервовій черзі, але все вдалося, прикупив трохи продуктів і повернувся додому гортати стрічку новин. Відчуття сюрреалізму, звісно, не лишало, але паніки точно не було, бо я загалом розумів свій подальший план дій, їхати нікуди я не збирався, на щастя, Бориспіль, все ж не був прифронтовою зоною.
Потім просто планово вийшов на свою зміну, проте тоді було дуже важко сконцентрувати свої думки на роботі, про що взагалі писати, як має працювати спортивний сайт за таких умов. Головна асоціація, що день тоді був максимально безбарвним і в прямому, і в переносному сенсі, ніби всі відчуття і барви життя висмоктали в одну мить.
«Найкраще було «тримати» північний кордон у Волинській області, потім вже сподобалося менше»
– В який момент ти вперше задумався про те, щоб приєднатися до ЗСУ?
– Ми з батьками ще десь за тиждень до початку повномасштабної війни зібралися на родинну нараду, обговорювали, що і як будемо робити за найгіршого сценарію. Було розуміння, що в будь-якому випадку будуть створюватися якісь місцеві локальні осередки самооборони, але я одразу усвідомлював, що мені ця тема не надто близька через обмеженість можливостей у такому випадку і характер задач, які можна виконувати, принаймні як я собі це уявляв. Тому у мене на той момент не було сумнівів, що у разі необхідності я буду вступати саме до лав ЗСУ.
Я був якщо не максимально, то досить далекий від військової сфери, але мені здавалося, що це більш правильний вибір, можливість увійти до більш чіткої, організованої структури, з більшими можливостями і більшим ефектом у збройному протистоянні з ворогом.
– Розкажи детальніше, як ти прийшов у Збройні сили, адже, наскільки мені відомо, ти мав за плечима військову кафедру?
– Наявність звання офіцера запасу також було для мене важливим фактором в плані того, що я як офіцер, хоч хтось справедливо зазначить, що суто в лапках, не можу дозволити собі у такий час бути не у війську. Військова кафедра несла дуже мало користі в плані знань і навичок, це не є новиною, але ніхто не забороняє вчитися корисних речей вже по ходу. Якщо, звісно, є бажання і тебе оточують люди, які цьому сприяють, а не навпаки вбивають будь-яке бажання бути корисним.
Я усвідомлюю, що мені дуже багато в чому щастило, це не надто поширена історія, на жаль. Я прийшов до військкомату в перших числах березня, щойно залагодив усі справи вдома. Тричі їздив у різні частини, але усюди виявився непотрібним, адже тоді не було дефіциту в охочих, а «піджаки» ще нікого особливо не цікавили, тому мене просто повертали додому. Одного разу навіть сталася дуже дивна історія, коли мене начебто прийняли, видали форму, відправили копати траншею на території частини, а ввечері викликали в штаб і сказали, що на моє місце вже є людина, забрали форму і відправили назад.
Я чекав, що мене викличуть знов, але четвертого разу не сталося, тому довелося діяти самостійно. В липні я побачив багато оголошень у своєму місті, набирали якийсь новий загін, я відправив свою анкету, мені передзвонили та запросили до тренувального табору. Там були два тижні підготовки, після чого екзамени. Мені все вдалося пройти, і у вересні я зміг мобілізуватися в цей підрозділ, з якого і почався мій шлях у ЗСУ.
– Якщо можна, звісно, розкажи детальніше, чим займається твій підрозділ і в чому твоя безпосередня робота?
– Це був звичайний механізований батальйон, піхота. Я мав бути заступником командира роти з МПЗ (Морально-психологічне забезпечення – прим. Tribuna.com), але повертаємося до того, що мені щастило, тому через деякий час мене помітили та перевели на посаду офіцера штабу батальйону. І це був дуже плавний вхід у військову справу, бо спочатку були декілька місяців полігону, штабні навчання, потім виїзди вже ближче до фронту, але ще не на першу лінію.
Я вчився, займався оперативно-плановою роботою, тягнув документацію, навіть коли ми вперше вже вийшли на бойові, мене особливо ніхто ні до чого серйозного не підпускав. Навесні так склалися обставини, що я разом зі значною частиною командування батальйону змінив місце служби, перейшов у інший теж механізований батальйон, але вже на більш серйозну посаду. Я вже мав реальний досвід і перейняв багато знань від кадрових військових – командира та начальника штабу батальйону, яким дуже вдячний за те, що вони терпляче ставилися до мене і поступово допомагали стати вже дійсно корисним.
У новому батальйоні це вже була повноцінна робота, в тому числі у полі, організація всіх процесів, планування, управління боєм, розв'язання різноманітних питань, які потребують безпосередньої участі, довелося побувати і в окопах. Тобто зовсім інший рівень відповідальності та складності, до якого я точно не був би готовий із самого початку.
– На яких напрямках довелось побувати за цей час?
– Найкраще було «тримати» північний кордон у Волинській області. Потім вже сподобалося менше – далі довелося побувати в районі Куп'янська за Осколом, під Бахмутом, на кордоні на півночі Харківської області та на Запорізькому напрямку в районі Роботиного
– Поділись історією із військової служби, яка тобі найбільше відклалась в пам'яті.
Важко згадати якусь конкретну історію, як не дивно. Під час служби виникало багато ситуацій, які були дуже смішні в моменті, але які важко згадати і розповісти, щоб це передати. Я точно багато сміявся, мене оточувало та оточує дуже багато позитиву від людей, які є навколо мене. Але основне – все ж інше. Загальна картина війни, яку я бачу, вона намальована мазками, кожен з яких – це вияв мужності і героїзму від конкретних людей. І ось саме таких епізодів найбільше, і вони згадуються в першу чергу, всі їх не перелічити. Тому просто згадаю те, що перше спало на думку.
На Запорізькому напрямку обставини склалися таким чином, що виникла серйозна проблема з логістикою, всі переміщення, виїзди груп здійснювалися лише в темну пору доби, але все одно кожен виїзд був пов'язаний з величезною небезпекою. Я займався підготовкою і відправленням груп на позиції, тому кожного дня перетинався із водіями, які безпосередньо вивозили бійців. Цих сміливців, які погоджувалися сідати за кермо і робити по 3-4 виїзди туди-назад за одну ніч, було не так багато, тому з кожним був знайомий особисто. В один з чергових днів сталася складна ситуація: два важких 300 на позиції посеред білого дня. В таких умовах проводити евакуацію – самогубство, але хлопці не дотягнули б до вечора, це було літо, темніло б ще дуже не скоро. Ситуація була б безвихідною, але один з тих водіїв, сам з саперного взводу, особисто викликався і на пікапі на очах в усіх під обстрілом наважився на виїзд. І він забрав тих хлопців, їм вдалося врятувати життя завдяки його героїзму, адже до того виїзди вдень ми ще не робили, він був першопроходцем.
А через 4 місяці цей водій загинув. Виїжджав у складі групи на встановлення мінних загороджень, приліт по БМП, все здетонувало і нічого просто не залишилося. Як такої історії, можливо, тут немає, але я часто замислююся, що вся війна складається із таких пазлів людських історій, де тобі може як пощастити, так і ні.
– В матеріалі Іри Козюпи ми бачили, що в тебе вже є нагорода «Залізний хрест», можеш детальніше розповісти, як ти її отримав?
– Я і втому матеріалі казав, що «Залізний хрест» не був особливо заслуженим, це просто був аванс за відповідальність і відданість своїй роботі. Просто розподілили, який підрозділ батальйону має отримати певну кількість нагород, механізовані роти, окремі взводи більше, на штаб одна нагорода, а далі відповідний командир визначає, хто більше заслужив. От начальник штабу вирішив мене тоді заохотити таким чином. Я, звісно, пишаюся цією нагородою, але критично оцінюю свій внесок у її отримання. Після року служби й вже справжньої роботи мені вдалося отримати «Срібний хрест». Ось цю нагороду, як мені здається, я вже можу носити з гордістю, вона була отримана за сукупність роботи, реальної, непростої, яка була виконана, і той шлях, який довелося пройти.
– Що б ти порадив хлопцям, які тільки приходять до війська?
– З практичних порад – дуже важлива фізична підготовка, байдуже, ти солдат чи офіцер, ти маєш бути готовий до того, що треба буде вийти та виконати роботу, а від твоєї готовності багато в чому буде залежати не тільки твоє життя і здоров'я, але і життя та здоров'я побратимів. Важливою також буде навичка водіння авто на механіці, це дуже близько до статусу маст хев в умовах війни. Важливо вмикати голову, не тупити занадто багато, бути готовим вчитися, приймати інформацію, хотіти розвиватися, бути відповідальним у своїй роботі.
А з психологічних порад – спробувати прибрати сумніви і зайві думки, розмірковування зі своєї голови. Треба чітко усвідомити прості речі, що у нас є конкретний ворог і наша задача – його перемогти, ось і все. Якщо у тебе є це стійке переконання, тоді легше долати складнощі служби, це дає додаткову мотивацію та усвідомлення, навіщо ти тут, заради чого відмовився від комфорту і спокою.
«Наскільки я все життя жив від чемпіонату світу до чемпіонату світу, настільки ж все одно було під час ЧС-2022»
– Також я знаю, що ви з батьком – великі фанати військової історії. Бувши безпосередньо на війні, чи приходять в голову якісь історичні аналогії? З якою війною ти міг би її порівняти?
– Поширена аналогія, і небезпідставна, із Західним фронтом Першої світової війни, коли все звелося до окопного протистояння із відносно сталою лінією фронту, коли просування майже немає. В таких умовах дійсно складно досягти якогось прориву, і поки що перспектив якихось відчутних змін не проглядається, але все одно треба вірити в краще.
– Якщо продовжити твою аналогію, то Німеччина ту війну майже увесь час провела в наступальних діях, але зрештою програла.
– Подібний сценарій мене цілком влаштує. Я не схильний до думки, що РФ навіть за умов програшу і втрати територій, які окупувала, може розвалитися і зникнути, але сподіваюся, що й сценарій Німеччини вона теж не повторить, не стане осередком ще більш екзальтованих ідей реваншизму, а все ж вийде на шлях перетворень на цивілізовану державу, яка припинить тероризувати Європу і світ. Хоча це більше схоже на утопію.
– Чи були випадки, коли на передовій вдавалося подивитися футбол? Наприклад, матчі збірної.
– На жаль, з цим питанням було дуже складно, і річ у тому, що ще й інтерес дуже сильно знизився. Наскільки я все життя жив, умовно кажучи, від чемпіонату світу до чемпіонату світу, настільки ж все одно було під час ЧС 2022 року. Майже повністю пропустив, тільки фінал трішки глянув – і пару матчів, коли був у звільненні. І це при тому, що тоді ще були на полігоні, в спокійних умовах.
За 2023-й теж кілька разів всього дивився футбол, в бойових умовах лише один матч вдалося подивитися в повному обсязі наживо – вирішальну зустріч збірної проти Італії, ввімкнув прямо у командному пункті на одному з моніторів, на яких 24/7 зазвичай слідкували за веденням аеророзвідки. На щастя, в той вечір все співпало: на позиціях було тихо, позаштатних ситуацій не було, тому вдалося не відриваючись переглянути, навіть емоції з'явилися, кричав на арбітра за непоставлений пенальті на Мудрику.
– Наш колега Влад Дунаєнко нещодавно написав текст, де закликав спортсменів активніше використовувати спортивні майданчики для того, щоб звертати увагу на агресію РФ. Що б ти від себе міг додати про важливість спорту в умовах війни?
– На мою думку, головна цінність спорту в умовах війни полягає у тому, що він дає відчуття, що життя продовжується. Ми воюємо не заради війни як такої, це не самоціль, і неможливо бути зануреним у цей процес весь час, треба триматися світла, дивитися в його сторону, знати, що воно є. Спорт – це життя, це частина того світла, заради якого ти робиш те, що робиш. Заради того, щоб здіймався наш прапор і звучав гімн, заради надії на щасливе майбутнє у нормальному житті. Спорт – це важлива частина цього щасливого нормального життя, і його наявність навіть у найскладніший період нашої історії – це важливе нагадування про те, що все може і має бути добре.
***
Нагадуємо, що ми збираємо кошти на дрони для підрозділу брата нашого журналіста, який протягом року боронить Авдіївський напрямок у складі 53-ї бригади ім. Мономаха. Серед усіх, хто задонатить на збір, розіграємо унікальну футболку «Реала», підписану легендарними гравцями, включно з Роналду, Бейлом, Пепе, Каземіро та іншими.
До збору вже долучився Андрій Лунін. А ви можете задонатити тут – Монобанка.
