«Японці питають, чому Росія почала війну»: він за рік вивчив японську та тренувався з легендарним Міурою
Українець Ярослав Штонда – про життя та футбол в Японії.
Ярослав Штонда – український воротар, який минулий рік провів з командою Джей-ліги «Йокогамою». 19-річний голкіпер не зміг дебютувати в офіційному матчі і навіть не мав контракту, але був частиною клубу і поділився з «Трибуною» своїм досвідом життя в Японії та японського футболу.
Ірина Козюпа познайомилася з Ярославом після благодійного матчу «Шахтаря» в Токіо проти команди «Авіспа Фукуока». Воротар подарував свої футболки Георгію Судакову та Дмитру Різнику.
З Дмитром їх пов’язує позиція на полі, а з Георгієм вони трохи розминулися в академії «Металіста». Далі буде академія «Металіста 1925». «Коли закінчив – там була така назва», – пояснює Штонда.
«Пам’ятаю, коли я грав в академії «Металіста 1925», то «Шахтар» тоді проводив у Харкові всі свої матчі. У них було відкрите тренування, і я втік зі школи, щоб потрапити на нього. Фотографувався з усіма футболістами. А тут після матчу спілкувався з ними. Наче здійснилася дитяча мрія.
Трохи прикро, що «Шахтар» не проводив тренування – я був би разом з командою. Вже домовилися з тренерами, але в останню хвилину тренування скасували. Але все одно емоції від матчу переповнювали – я ще два дні ходив вражений.
Мій дідусь працював у шахтах і вболівав за «гірників». Він з дитинства водив мене на футбол. Був дуже щасливий, коли я перейшов у «Металіст 1925». Постійно сварився з батьком, щоб він мене туди відпустив. Два роки тому його не стало – мав рак».
«Чоловік тітки Анастасії – японець. Клеїв прапор України на машину та ставив на заставку телефону»
Ярослав потрапив в Японію не випадково – футболіст поїхав в країну висхідного сонця до родичів.
«В мого батька є двоюрідна сестра Анастасія, яка вже 16 років живе в Японії. До цього я бачив її двічі за все життя – в 5 та в 11 років. Тобто вона навіть не знала, кого бере в Японію, але вирішила ризикнути. Зараз ми як друзі.
В неї є чоловік – японець Джун – та два сини. Я живу з ними, вони витрачають на мене свій час, але я не відчуваю себе тут зайвим. Її чоловіка я називаю Папа Джун. Він неймовірно добра людина і робить все для мене.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, то Джун навіть посварився з Настею. Він хотів зовсім забути Росію та сім’ю, яка там є. Клеїв собі прапор України на машину та ставив на заставку телефону. Тітка – росіянка. Мій батько та дідусь – з Краснодарського краю, але тато з трьох років живе в Україні.
Ще до мого приїзду вони почали шукати для мене тут команду – писали в клуби та агентам. В Японії можливо так, що ти напишеш якійсь зірці, і вона тобі відповість. Спочатку відповіли агенти.
Візу я зробив сам – не хотів, щоб цим займалися агенти, щоб потім не залежати від них. Після приїзду в Японію агенти повезли мене до тренерів воротарів, які проводять індивідуальні тренування. Побачили, що я сирий, адже рік не грав і не тренувався. Кажуть: «Ми бачимо в тобі великий потенціал, тому давай підпишемо швиденько агентський договір і будемо шукати тобі команду».
Тітка та її чоловік не розуміють футбольних тонкощів, а я тоді взагалі не знав японської мови. Але договір видався нам дуже дивним. Там було прописано, що всі мої зароблені за два роки гроші йдуть агентам, а вже тоді вони мені їх віддають. Коли ми запитали, чому така умова, то отримали відповідь, що так потрібно. Сказали, що подумаємо.
Я був ще неповнолітнім, коли приїхав в Японію. Там взагалі повноліття настає з 20 років, тому я не міг нічого підписати. Ба більше, в Японії не підпис потрібно ставити, а печатку. У кожного вона своя.
На другу зустріч один з агентів приїхав п’яним. Сказав, що був на похоронах, тому в такому стані. Ми почали дискутувати, а він став кричати на весь ресторан, що вони намагаються мені допомогти, а ми носом крутимо. В підсумку, ми вирішили нічого не підписувати. Написали їм: «Вибачте, але ні».
У відповідь отримали погрози, що в мене відберуть візу. Вони навіть телефонували в міграційну службу, щоб дізнатися, як я її отримав. Для мене ця ситуація була шоком».
«Зустрів в команді німецького воротаря, який знає російську. Перше його повідомлення – наша кричалка про Путіна»
У березні минулого року про Штонду написало видання The Japan Times. В тексті розповіли про українського підлітка, який залишив Україну через війну і намагається здійснити свою футбольну мрію в «Йокогамі».
«Нас познайомили з депутатом Йокогами, який знайомий з президентом футбольного клубу «Йокогама». Команда тоді якраз вийшла в Джей-лігу. Вони попросили всю інформацію про мене і запросили тренуватися з молодіжною командою. Після першого заняття сказали, що бачать потенціал, але треба працювати.
Займався японською мовою у спеціальній школі для українців. Там був фанат «Йокогами», з яким ми почали спілкуватися. Одного дня до нас прийшло японське телебачення і журналіст захотів зняти окремий сюжет про українця в «Йокогамі». Після цього мене вирішили спробувати у першій команді.
Для мене це був перший досвід великої команди, де стільки тренерів та персоналу. У першому складі тоді було п’ятеро воротарів – чотири японці та один німець. Я першим вийшов на тренування і чую «Здравствуйте». В мене був шок, що в Японії зустрів німця, який знає російську. Нас зі Свендом Бродерсеном поставили в пару на тренуваннях.
Свенд – наполовину німець, а наполовину поляк. Його мама – полячка. Народився в Гамбурзі і є вихованцем клубу «Санкт-Паулі». Там у спортивній школі він кілька років вчив російську мову. Був у заявці збірної Німеччини на Олімпіаді в Токіо. Після Ігор вирішив поїхати грати в Японію. Вже має дружину японку.
Ми з ним обмінялися контактами та почали спілкуватися. Перше його повідомлення – наша кричалка про Путіна. Він мене познайомив зі своєю родиною, коли вони приїжджали до нього в гості. Мене першого покликав показати свою новонароджену доньку. Для мене це було дуже цінно.
У нього є молодший брат мого віку і нам всі говорили, що ми як брати. А сам Свенд всім тренерам казав: «Це мій син». Хоча в нас різниця у віці 6 років. Це неймовірна людина. Він своїм прикладом показав мені, яким треба бути.
«Йокогама» погано стартувала в сезоні – без перемог в 10 стартових турах. Бродерсен не грав, хоча два сезони до цього провів дуже впевнено. А тут генеральний менеджер вирішив, що мають грати тільки японці. Після невдалої серії поставили Бродерсена у ворота і команда відразу ж виграла.
Але весь цей час він працював та викладався на тренуваннях. Говорив мені, що найголовніше – це сім’я, коли вдома тебе чекають. І щоб всі були здорові».
«Японські вболівальники обожнюють свої команди. Вони навіть про мене зробили банер – написали «Ярик»
Одна з красивих історій про японський футбол – як вболівальники прибирають за собою сміття на трибунах. А для Ярослава фанати «Йокогами» навіть окремий банер зробили. В цьому розділі багато цікавих деталей про те, як влаштований футбол в Японії.
«В Японії немає команд U-14, U-16, U-17, U-19 та U-21. Тут є U-15 та U-18. А ще в них навчальний рік у школах та футбольний сезон починаються з весни. 1 вересня в Японії – це 1 квітня. А сезон стартує з кінця лютого.
Якщо після U-18 тебе не підписує перша команда, то японці йдуть в університети. Тут це розвинено, як в США – є університетські команди, проводяться великі турніри, на ігри приїжджають скаути, які вибирають собі гравців.
На першому моєму тренуванні з основою також був голкіпер з університету. Тоді обирали між нами, але мені про це ніхто не сказав. Дізнався про цю перевірку вже постфактум. Якби я її провалив, то залишили б цього хлопця з університету.
За першу команду «Йокогами» я грав лише в товариських іграх. Тут зранку грають футболісти, які не потрапляють в заявку на матчі чемпіонату. Тобто всі отримують ігрову практику. Немає таких людей, які не грають. Суперниками в спарингах часто бувають університетські команди. Завдяки таким матчам клуби також дивляться собі гравців з університетів.
В Японії прийнято ледь не кожного тижня проводити відкриті тренування для вболівальників, на які приходить дуже багато людей. Під час тренування не можна фотографувати та спілкуватися з гравцями. Всі чемно сидять, а після його завершення йдуть у спеціальну зону, де можна взяти автограф у футболістів чи зробити з ними фото.
Перші тренування я проходив повз, бо думав, хто мене там знає. Одного разу йду і чую, що мене кличуть, щоб взяти автограф. В японській мові є слово «каваї» – милий. Так мене називали місцеві дівчата та бабусі.
Японські вболівальники обожнюють свої команди. Вони навіть про мене зробили невеликий банер – написали «Ярик». Було дуже приємно. Японцям важко вимовити Ярослав Штонда. Вони ще наголос ставлять на «і» – кажуть «ЯрІк». А ще вони дуже полюбляють букву «р». Один з тренерів звертався «ЯрррІк».
Вболівальники постійно підходили і запитували як справи, як моя сім’я в Україні. Японці не люблять лізти в чужий особистий простір, а питання про війну чи сім’ю вважають дуже особистими. Тому коли вони таке питають, то роблять це максимально акуратно та кілька разів вибачаються.
Під час матчу можна виходити за межі стадіону – тобі дадуть ще один спеціальний квиток. Можеш вийти в супермаркет, взяти собі їжі і повернутися на трибуну. Вони люблять поїсти – і не тільки на стадіоні.
На матчах вболівальники співають про футболістів. Наприклад, команда пробиває штрафний – фанати співають про того гравця, який виконує стандарт. Якщо б’ють пенальті у ворота нашої команди, то співають про нашого воротаря. Наш стадіон невеликий – на 15 тисяч. І весь сезон він був повністю заповнений.
«Йокогама» боролася за виживання до останнього туру. І після драматичного вильоту всі вболівальники залишилися на стадіоні і дякували команді за сезон».
«Легенда японського футболу взяв під своє крило. Постійно дарував мені бутси»
Зібралися якось в одній команді українець, бразилець, ірландець, мальтієць та легенда японського футболу. Тут Ярослав ділиться історіями про національне різноманіття «Йокогами».
«В Японії 5-6 воротарів в команді – це нормально. В «Йокогамі» в травні нас було 6 у першому складі. З нами працювали двоє тренерів воротарів, в яких було двоє помічників. Асистенти займаються тим, що подають, збирають м’ячі, допомагають відпрацьовувати різні елементи гри. Тут гравці зовсім нічого не роблять. Навіть воду за нами носять. Тут роблять усе, щоб люди грали у футбол.
В академії «Металіста 1925» тренером воротарів у мене був Сергій Вольваков, який зараз працює з першою командою харків'ян. Він був мені як батько. І тут я відчув те саме з нашим бразильським тренером воротарів Адауто Массоном (на фото по центру – прим. Tribuna.com). Він мене дуже сильно підтримував. Підійде та обійме, коли щось не виходило. Завжди залишався зі мною після тренувань.
Це була моя опора, людина, яка могла мене витягнути. Але одного разу генеральний менеджер щось почав йому кричати, а він йому через все поле: «Fuck you». Наступного дня з ним розірвали контракт, хоча він довго працював у клубі. В нього дружина китаянка і він дуже хотів поїхати тренувати в Китай. Після «Йокогами» вже за два тижні підписав контракт з китайською командою.
Другим тренером в команді був мальтієць. Коли збірна України виграла в Мальти, то я ходив і постійно запитував його рахунок матчу. Він такий кремезний дядько, але жарти розумів.
Ще один з асистентів – легенда японського футболу Сюнсуке Накамура. Він грав за «Селтік», феєрив у Лізі чемпіонів, був в «Еспаньйолі». Він – зірка, але така добра людина. З першого дня постійно мною опікувався та взяв під своє крило. В Накамури контракт з Adidas – і він постійно дарував мені бутси. Компанія відправила йому 5 пар – і він мені одну віддав.
А Бродерсен постійно дарував мені свої рукавички. В нього контракт з німецькою фірмою. Йому приїжджає ящик, а там 60 пар – і 20 він мені віддає.
Ще в нас був тренер-аналітик з Ірландії Джеррі Пейтон (на фото зліва – прим. Tribuna.com). Це легенда ірландського футболу, грав на позиції воротаря за «Борнмут» та «Фулгем», тренував голкіперів в «Арсеналі», де працював з Войцехом Щенсни та Еміліано Мартінесом, який став чемпіоном світу.
Якщо не помиляюся, то в «Йокогамі» 6 лікарів. У вересні я підвернув гомілкостоп – почув хрускіт і дуже злякався. Один з лікарів глянув і махнув рукою, мовляв, все нормально. Після душу нога стала круглою. Я зайшов до головного лікаря. Він коли це побачив, то зібрав весь медичний штаб і влаштував їм розбір польотів.
Я сидів через стінку у процедурній і все чув. Запам’ятав його слова: «Ви вважаєте, раз в нього нема контракту, то з ним можна так поводитися. Він такий же гравець, як усі інші. Якщо з ним щось станеться, то голови полетять з нас». Після цього медичний персонал з мене пилинки здував. Хоча мені було незручно – вже думав, нащо я щось говорив».
«Влітку тренувався з Міурою, якому зараз 56 років. Він навіть возив мене на тренування»
Цей харизматичний чоловік на фото з Іньєстою – легендарний японський футболіст Кадзуйосі Міура. А тепер увага – король Кадзу має контракт з «Йокогамою», і там він зустрівся з нашим Ярославом.
«Влітку тренувався з Міурою, якому зараз 56 років. В нього контракт з «Йокогамою», але він грає в оренді за португальський клуб «Олівейренсе». Під час відпустки в Португалії приїжджав до Японії тренуватися. Тут влітку лише тиждень паузи.
В роздягальні він сидів поруч з Бродерсеном. Бачу, що обличчя якесь знайоме. Я ще на базі помітив, як на парковку заїжджає червоний кабріолет Porsche. Подумав, хто це може бути, адже такої машини в нас не було.
Наш бразильський тренер воротарів після тренування питає: «Ти знаєш, хто це?» А в Японії не можна казати, що ти когось не знаєш. Японці дуже люблять, коли хвалять їхню націю. Тренер сам починає розповідати про Міуру: «Давай, потім зробимо фото разом з ним».
Сидимо в їдальні, Міура підходить до мене, по-батьківськи кладе руку на голову і питає англійською: «Як справи?» Відповідаю йому японською, і ми починаємо спілкуватися. Запитував звідки я, як те і се. Взагалі улюблені питання японців:
✅ Як тобі Японія?
✅ Як тобі японська кухня?
✅ Як тобі японські дівчата?
Якщо на перші два питання я завжди відповідаю так, як їм потрібно, то на третє кажу так: «Звичайно, японки дуже гарні, але українських дівчат ніхто не переплюне». І японські журналісти ніколи не показують цих слів в жодних моїх інтерв’ю.
Міура теж питає мене, як мені японські дівчата, а я не знаю, як йому відповісти. І він сам каже, що українські дівчата набагато красивіші.
Взагалі не скажеш, що йому 56 років. Якби не сиве волосся, то я ніколи в житті не подумав, що йому стільки років. Грає він також не на свій вік. На тренуваннях зі всіма бігає тест «Йо-йо». Японці взагалі дуже витривалі. Вони ще багато бігають після тренувань. В Міури є свій персональний тренер, який всюди його супроводжує, стежить за його здоров’ям та показниками.
Він справді дуже тепло до мене ставився. Навіть возив на тренування. Я йшов до метро, а він їхав повз, зупинився і підвіз. Два тижні він потренувався з нами, а потім повернувся до Португалії».
«Побачив Іньєсту у підтрибунці, але його команда програла в Кубку – і він пройшов повз»
А от поспілкуватися з легендарним Андресом Іньєстою, який грав в Японії за «Віссел Кобе» в українця не вийшло. Ба більше, у травні іспанець вже залишив клуб.
«В Японії проводять три футбольні турніри – Кубок Імператора (Кубок Японії), чемпіонат та Кубок Ліги. В Кубку Ліги та чемпіонаті в нас було два матчі поспіль з «Віссел Кобе», за який виступав Андрес Іньєста. Побачив його в підтрибунці, але його команда програла в Кубку – і він пройшов повз. Я навіть не зробив з ним фото.
Іноді мені соромно підходити до людей та порушувати їхній особистий простір. Моя сім’я каже, що я вже обяпонився.
Але найпопулярніший вид спорту в Японії – це бейсбол. Японці сильніші в бейсболі, ніж американці. Минулого року саме японці виграли World baseball classic. А головна зірка в Японії – Шохей Отані. Нещодавно про нього всі писали. Він підписав найбільший контракт в історії спорту – десятирічну угоду з «Лос-Анджелес Доджерс» на суму 700 мільйонів доларів.
В Україні є футбольні та баскетбольні майданчики, а тут всюди бейсбольні поля. Зараз у відпустці я тренуюся саме на такому. Майже в кожному парку є бейсбольне поле.
Я ще не ходив тут на бейсбол. Папа Джун – великий фанат бейсболу. Він дивився якраз світову класику. А я дивлюся і засинаю – нічого не розумію».
«Клуби вважають, що брати футболіста з України – це великий ризик. Через війну він може впасти в депресію»
Новий рік – час на роздуми, підсумки та зміни. Поки Ярослав у повній невизначеності щодо свого подальшого перебування в «Йокогамі» та футбольного майбутнього. Дуже хочеться, щоб у хлопця все вийшло.
«Загалом японці дуже скептично ставляться до легіонерів, адже вважають, що вони алкоголіки та дармоїди і з ними одні проблеми. Але полюбляють бразильців. Японія та Бразилія – дуже близькі країни. Бразильцям дуже легко отримувати тут громадянство.
Мені взагалі здалося, що генеральний менеджер «Йокогами» зненавидів мене та Бродерсена. Буквально днями вже офіційно оголосили, що німець пішов з команди. Хоча генеральний менеджер вже теж залишив «Йокогаму», адже клуб вилетів зі Джей-ліги. У цьому сезоні вилітало тільки останнє місце, адже з наступного року чемпіонат Японії розширюється.
Тут президенти не лізуть у справи клубу – за все відповідає генеральний менеджер, а наприкінці сезону з нього вже питають результат.
Після матчу «Шахтаря» ми сіли з тіткою і почали обговорювати, що ми зробили за цей рік. Зрозуміли, що вчинили правильно. Я рік тренувався з командою вищої ліги – хай і без контракту та зарплати. Але форму мені видавали, харчувався на базі, бутси та рукавички дарували – так і протягнув.
Мені сказали, що взимку ми сядемо і поговоримо щодо мого контракту, адже бачили мій прогрес. Але зараз я взагалі не знаю, який в мене статус в команді. Навіть не знаю, коли і куди мені виходити з відпустки.
Японці дуже полюбляють сидіти в мережі Х (колишній твіттер – прим. Tribuna.com). Думав, може написати туди про свою ситуацію, але не хочу мати репутацію проблемного гравця. Тоді клуби взагалі не захочуть зі мною спілкуватися. Вони і так вважають, що брати футболіста з України – це великий ризик, адже через війну він в будь-який момент може впасти в депресію чи перестати грати. Деякі клуби так прямо і кажуть.
Капітан «Йокогами» познайомив мене зі своїм агентом. Зараз ми з ним спілкуємось. Можливо, він зможе мені допомогти. В Японії трансферне вікно відкрите до квітня».
«Грали у Краснограді, звідки родом Лунін та Мудрик. Батько Андрія працював скаутом «Дніпра», побачив мене і запросив на перегляд»
Важливе місце в життя Штонди займає Лунін – але не той, що воротар «Реала», а його батько Олексій.
«Я родом з міста Лозова Харківської області. Коли я був в ДЮСШ, ми грали у Краснограді, звідки Лунін та Мудрик. На той час батько Андрія Олексій Лунін працював скаутом «Дніпра». Він мене там побачив і запросив до «Дніпра» на перегляд, але я цього не знав. Мій тренер був категорично проти того, щоб я кудись їхав. В нього була позиція, що на перегляд поїде або вся команда, або ніхто.
Моя сім’я зовсім не спортивна. Батьки не розуміли, що треба кудись іти, щоб рости, як футболіст. Тато думав, що там я перестану вчитися. Я ще тоді отримував багато травм, і мама взагалі була проти футболу. Я за все вдячний своєму тренеру, але ми з ним сильно посварилися, і я почав шукати контакти Луніна.
Написав Андрієві в інстаграм – він тоді ще в «Зорі» був. Попросив номер його батька і написав свої контакти. Як зараз пам’ятаю, сиджу зі своїм другом – і мені дзвінок з невідомого номера. Це був Олексій Лунін.
Приїхав в академію «Дніпра» на перегляд, але я тоді був дуже маленький. Десь 170 см, якщо не менше. А там були Хома, який зараз в «Кривбасі», та Сапутін, який тепер в «Зорі». Вони вже тоді були по 190 см. Був у «Дніпрі» тиждень, і тренери сказали, мовляв, ти сам все бачиш.
Через декілька днів Лунін влаштував мені перегляд в академію «Металіста 1925». Наступного дня вже був там, з першого тренування мені сказали: «Так». Зараз ми з Олексієм Луніним знову на зв’язку. Я відправляв йому відео своїх тренувань, і він постійно стежить за моїм прогресом.
Можу тільки подякувати своїм тренерам в Японії, які зі мною так попрацювали. Спочатку я дуже сильно не тягнув. В Японії влітку десь +45-50 С. Одну ситуацію запам’ятав на все життя. Всі вправи я робив у парі з Бродерсеном. Він зробив 10 разів, а я ледве доповз, намагався філонити, як тільки міг, відпочивав, ходив навколо воріт. Запитав, чи можна зробити 8 разів. Тренер каже: «Або роби 10, або йди відпочивай». Я натягнув посмішку до вух і почав робити, хоча вже не міг – ледве на ногах стояв.
Потім тренер зізнався, що після цього моменту повірив у мене».
«Раніше в Японії по 3-4 рази на день показували новини з України»
Ярослав товаришує з воротарем «Дніпра-1» Яковом Канарейкіним, з яким разом починали кар'єру у Харкові. Цей сезон вже став переломним в кар’єрі 20-річного голкіпера.
«Мій друг, з яким ми разом були в академії «Металіста 1925», Яків Кінарейкін. Він зараз грає за «Дніпро-1». В 15 років йому прийшло запрошення в пражську «Спарту». А цього сезону він встиг дебютувати в Лізі чемпіонів, Лізі Європи та Лізі Конференцій.
Я йому з самого дитинства казав, що він буде у збірній України. І коли він отримав виклик у юнацьку збірну, то я був дуже щасливий за нього. В нього неймовірні батьки, які завжди мене підтримували. Я часто залишався в нього вдома, адже моя сім’я далеко, а в Харкові я був з 7-8 класу.
Коли я зранку прокидаюся, то в Україні якраз 12 ночі. Тому переглядаю всі новини за день. Читаю «Трибуну» та «Брутальний футбол». Скинув мамі пост, який вийшов у вас на сайті про мене, то вона була на сьомому небі від щастя.
Вийшло так, що я навіть не попрощався з батьками, коли їхав з України. Ми вже не бачилися майже півтора року. Після початку повномасштабного вторгнення мама і бабуся поїхали в Чехію, але не змогли там бути. Мама кожного дня мені телефонувала і казала: «Це не наша країна і не наші люди».
Я просив не повертатися в Україну, адже на той момент окупанти були в Ізюмі, який неподалік нашого міста. Але мама взяла квитки і сказала: «Можеш зі мною не розмовляти, але я їду додому».
Раніше в Японії по 3-4 рази на день показували новини з України. Зараз якщо раз покажуть за випуск, то це вже добре. Головний тренер команди каже мені: «Зараз в новинах не так багато про Україну, розкажи, як справи вдома». Я йому постійно показую відео обстрілів.
Для японця головна цінність – це життя людини. Вони постійно питають, чому росіяни почали цю війну і за що вони воюють. Зараз в японців дуже негативне ставлення до Росії.
Коли я почав тренуватися з першою командою, то ми домовилися зі спортивним директором, що відправимо в Україну всю стару екіпіровку, але генеральний менеджер все забракував. Вона досі лежить на складі. Там навіть написано японською мовою, що не можна її чіпати – це допомога Україні.
Я дуже вдячний команді за підтримку. Був момент, коли в нас тренування на 9-ту ранку. Десь за годину до цього почався обстріл Харкова та мого міста. Я не міг зв’язатися з мамою – і мені сказали, що я можу не тренуватися. Але мама відповіла і все було нормально».
«Мені стало дуже страшно – подумав, що з’їв двох котів. Як далі жити після такого? Побіг відразу чистити зуби»
Японія – це інший світ. Про побут та звичаї країни можна говорити годинами. Ярослав ділиться історіями про те, де куштував найсмачніші рамени, як лікував зуби і з’їв «кота».
«Кажуть, що потрібно щонайменше 5 років, щоб оволодіти японською мовою і спілкуватися нею майже як японець. Але мене хвалять, що в мене майже немає акценту. Не знаю, як це в мене вийшло. В посла України в Японії помітний сильний акцент, коли він спілкувався на матчі «Шахтаря».
В Японії не заведено розмовляти телефоном в метро та і загалом в громадських місцях. Зранку в метро дуже багато людей. І якщо ти будеш тримати руки внизу, то жінки можуть почати кричати, що ти до них пристаєш. В мене такого не було, але такі історії траплялися. Потрібно триматися за поручні. Так само не можна нести рюкзак на плечах, а краще тримати його перед собою.
Мені дуже подобається японська кухня, але я не люблю рибу та суші. Для всіх японців це взагалі шок. Вся моя сім’я їсть суші – мама їх просто обожнює. А я більше по м’ясу. В Японії дуже смакує рамен.
Найсмачніші рамени пробував в якихось підвалах, де знаходяться сімейні ресторанчики. Навіть після матчу «Шахтаря» зайшли з тіткою поїсти – це був дуже брудний підвал, але неймовірно смачний рамен.
Японці не залишають жодної рисинки, коли їдять. Для них рис – як для нас хліб. Вони тарілку до рота підносять і паличками згрібають всі рисинки. Помітив, що я теж так почав робити. Це вже все на автоматі.
Наші кухарі на базі «Йокогами» знали, що я не їм рибу. Були такі моменти, що в меню була тільки риба, то вони готували мені окремо.
Одного разу в нас на базі було дуже смачне м’ясо – навіть пішов за другою порцією. Запитав у Бродерсена, що саме це за м’ясо. Він сказав, що сьогодні день в’єтнамської кухні, і це був кіт. В мене одразу очі, як 5 копійок. Мені стало дуже страшно – подумав, що я з’їв двох котів. Як далі жити після такого?
Побіг відразу чистити зуби на базі. Тоді залетів додому, і там ще чистив зуби і полоскав рот. Тьотя питає, що сталося. Кажу, що ми сьогодні кішку їли. Вона сказала, що це неможливо, бо японці дуже гидливі. Зателефонував Бродерсену, а він сміється. Потім постійно мені це згадував.
Помітив, що гігієна для японців на першому місці. В кожного на базі відкриваєш його шафку, а там наш магазин Eva. Там є все, що хочеш – бальзами, крем для рук, зубна паста, щітки, зубочистки, парфуми, дезодорант і так далі.
На тренуванні мені потрапили в голову, і я виплюнув половину зуба. Дуже боявся йти до стоматолога. Згодом він у мене розболівся так, що я не міг витримати. Потрапив до стоматолога – вболівальника «Йокогами». Нещодавно вийшов рейтинг, де його визнали найкращим стоматологом Японії.
Він мене безкоштовно лікує, а таке лікування коштує майже три тисячі доларів. І це щоб видалити один нерв».
«В Україні війна – я українець, тому хочу, щоб коли люди дивилися на мене, то згадували цю жахливу війну»
Ярослав став одним з хедлайнерів документального фільму про благодійний матч «Шахтаря». Японські журналісти показали історію українського тінейджера, який тренується з «Йокогамою», вчить японську, сумує за своєю родиною в Україні і відчайдушно мріє потрапити у збірну України.
До речі, інтерв'ю українець вже давав японською мовою. А цими словами Штонда завершив своє інтерв’ю в сюжеті для японського телеканалу News Link.
«В Україні війна – я українець, тому хочу, щоб коли люди дивилися на мене, то згадували цю жахливу війну. Дуже сподіваюся, що вона скоро закінчиться і Україна переможе.
Слава Україні!»
Фото: сторінка «Йокогами» в мережі Х, інстаграм Андреса Іньєсти, з особистого архіву Ярослава Штонди
