Реклама 18+
Реклама 18+
Блог Размышления о глубоком

Яким був український спорт в роки окупації країнами Осі

Перші ультрас, боксери-націоналісти в Одесі та невідомі «матчі смерті» у спеціальному матеріалі Михайла Юхименка.

Загальна історія

Територія України в 1941-1944 роках була окупована країнами Осі та розділена на три частини – дістрікт «Галичина» в складі Генерал-губернаторства, рейхскомісаріат «Україна» та провінцію «Трансністрія». Перші дві були під німецьким контролем, остання – під румунським. Прифронтові території знаходилися під керівництвом військової адміністрації.

Розвиток спорту в Україні в ті роки мав чітко виражені тенденції. По-перше – чим далі від фронту, тим більш розвинутий. З Донбасу інформації дуже мало, на Харківщині постійно проходили бойові дії, а в Дніпрі, Києві, Черкасах, Херсоні проводилися лише виставкові матчі або короткочасні змагання. Віддалена Одеса того ж часу брала участь у міжнародних турнірах, а на Західній Україні провели два повноцінних чемпіонати при заповнених трибунах. 

Друга тенденція – це вже описана несистемність, хоча й тут були певні виключення. Більшість міжнародних змагань – це протистояння з любителями (переважно військовослужбовцями країн Осі). Третя тенденція – це чітко виражена національна пропаганда в піднімецьких землях. Команди називались «Тризуб», «Україна», «Дністер», «Довбуш» тощо. Преса на Західній Україні навіть дозволяла собі писати про те, що спорт розвиває громадянську єдність українців. 

Одеса – флагман-міжнародник

(Про футбол в окупованій Одесі кожен історик і журналіст пише по-своєму, тому тут викладена максимально нейтральна версія. Більш точну інформацію ви зможете знайти в літературі у коментарях).

Наприкінці 1941 року муніципалітет домовився з румунською владою про створення у місті футбольного клубу та зібрав надпотужну команду, яка врешті-решт отримає назву «Вікторія». В її складі спочатку перебувало лише шість (за іншими даними – вісім) чоловік, але це не завадило провести повноцінні збори на початку 1942 року. Вже у квітні ці спортсмени відкривали футбольний сезон в Одесі. Тоді на стадіоні «Вікторія» (до та після війни – «Спартак») зустрілися дві збірних міста – перемогу здобула перша, адже в її основі виступали профі з новоствореної команди.

3 травня 1942 року в Одесі пройшли перші міжнародні матчі. Збірна німецьких військових перемогла румунську «Глорію К.Ф.Р», а у наступній грі останніх перемогла збірна міста (за іншими даними – «Глорія»/«Вікторія») – 3:2 (або менш імовірні 2:0). Після цього в Одесі починає набирати вагу «Вікторія», яка суттєво поповнилась футболістами. Перші її успіхи були значущими: побиття збірної румунської армії на день незалежності Румунії (2:0), розгром збірної Чернівців – 7:0 (за іншими даними – 6:0), збірної Кішенева – 5:0.

Дуже крутий турнір в Одесі на стадіоні «Спартак» пройшов у червні 1942 року. В ньому грали вже три одеські команди («Вікторія», «Глорія», «Форд»), миколаївський «Буг», збірні німецьких і румунських військ, італійський «Лєччо» та іспанський «Мансенарес». Перемогу в турнірі та 15 000 марок забрала «Вікторія». В жовтні вона виграє ще й Кубок губернатора, розбивши команду з міста Тіґіна (Бендери), румунську «Дачію» та збірну Кішенева, заробивши 20 000 марок.

Липень 1942 року (за іншою версією – кінець червня) почався невдало для одеситів. Збірна міста (за іншими даними – «Вікторія» або «Глорія») відправилася до Бухаресту, де програла збірній Румунії (3:0) та місцевому «Венусу» (6:2 або 6:3). При цьому, в останньому матчі були зафіксовані безпорядки на трибунах, а другий тренер команди З. Майор був оштрафований на 200 марок та відсторонений від роботи за побиття судді палицею. Цими ж днями до «Одеси» завітав миколаївський «Буг» та... «Ювентус»! Румунський «Ювентус». Окупанти виграли з рахунком 10:0. Розквитатися з румунами українці зуміли лише 31 липня, коли «Вікторія» вдома рознесла «Кармен» (4:1).

19-25 вересня в Одесі проводився Кубок Трансністрії, в якому місцеві «Вікторія», «Глорія», «Форд» та миколаївський «Буг» змагалися проти команд з Дюссельдорфа, Ференцвароша, Барі та Бузеу (Румунія). Трофей виграв «Буг». Наступного дня після його тріумфу була створена Одеська футбольна ліга, з якої федерація футболу Румунії готова була прийняти дві найкращі команди (за іншою версією – прийняла всю лігу до свого складу). 

За 1942 рік «Вікторія» провела 23 матчі, 18 з яких виграла та одного разу зіграла унічию. Різниця м’ячів становила 62:17. У складі цієї команди історик Володимир Гінда називає такі прізвища: Кузнєцов, Бачинський, Доскалов, Васильєв, Мазуренко, Орєхов, Бєсєдін та інші. Тренером «Вікторії» був Г. Штрауб. 

1943 року футбол в Одесі набрав серйозних масштабів. У місті існувало не менше восьми команд – «Вікторія», «ЧФРГТ», «ЧФРТ», «Спортінг», «Індустрія», клуб румунської культурної общини «Молдова», «Буг» та збірна румунських чиновників – «А.С.Г.Т». Останній вдалося позбавитись від домінування «Вікторії». 1944 року ваги набере ще одна одеська команда – «Рапід». Проводилися постійні турніри за участі спорттовариств з окупованих України та Молдови, місцевих фашистських організацій, армійських команд та клубів з Румунії. Одеська адміністрація заради посилення власного футболу витягувала радянських спортсменів навіть із німецького полону – як вийшло з найкращим форвардом довоєнної збірної СРСР Миколою Табачинським.

Найбільш сильними одеськими футболістами вважались Олександр Брагін (захисник, якого у Бухаресті прозвали «жандармом»), Леонід Орєхов («маленький демон»), Петро Калашніков, Микола Хижніков. Головною зіркою по праву можна вважати майбутнього голкіпера «Динамо» (Київ) Анатолія Зубрицького, гру якого румунська преса порівнювала з голкіперами європейского класу.

Не дивлячись на успіхи одеських клубів у румунському футболі, у Трансністрії з 1943 року фіксуються реквізиції спортивного інвентаря, що говорило про значне погіршення справ у регіоні. Тим не менше, румунам за часи окупації вдалося зібрати із невеликого кола радянських профі потужні команди та поставити змагання на комерційну основу.

Одеса славилася не тільки футболом. Проводилися масові турніри з шахів, була організована баскетбольна команда в Одесі та Миколаєві, побудований іпподром зі скачками три рази на тиждень, нагороджувалися тенісисти. В місті проводилися міжнародні велосипедні заїзди та навіть змагання з мотоциклетного спорту.

Надзвичайно розвинений був бокс, поставлений на професійні рейки та добре оплачуваний. В цирку на Коблевській за часів окупації билося близько 40 боксерів. На базі СТ «Вікторія» та «Атлетік» було організовано клуб «Ринг», де були зібрані 12 найкращих бійців Одеси. Кожному надавали по 800 марок зарплатні з топ-умовами для тренувань – ринг, інвентар, різні тренажери, футбольне поле, безкоштовне харчування, тощо. За один бій можна було отримати від 500 до 3000 марок. Одним із акціонерів цього клубу став Олег Загоруйченко – одесит, який служив у розвідці Балтійського флоту, потрапив у полон і звідти був повернутий додому – до батька. 

Олег Загоруйченко був віце-чемпіоном СРСР з боксу та створив у Одесі власну боксерську школу. Він симпатизував націоналістам та завжди виходив на ринг у трусах із зображенням тризуба, через що, ймовірно, деякі автори після війни звинувачували боксера у роботі на абвер, а його клуб називали німецькою розвідшколою. Достеменно невідомо, чи так і було, адже КДБ наклало гриф секретності на інформацію по цьому питанню. Доля Олега Загоруйченка трагічна – він виїхав у Бухарест напередодні повернення радянських військ до Одеси і там загинув за невідомих обставин. 

Взагалі, місцеві спортсмени були активно залучені до політичної та військової боротьби. Якщо Загоруйченко симпатизував націоналістам, то борець Іван Круць, виступаючи по всій Південній Україні (зокрема у Миколаєві та Одесі), співпрацював з радянським підпіллям. Одеський боксер Микола Шкапін, повернувшись у 1942 р. в місто з джанкойського табору для військовополенних, влаштувався на роботу вантажником у порту і налагодив контакти із партизанами.

Західна Україна – футбольна незалежність.

Варто відзначити роботу Українського центрального комітету – органу культурного та спортивного життя краю на чолі з відомим географом Володимиром Кубійовичем. Завдяки його роботі відновили низку  великих українських спортивних об’єднань – «Україна», «УССК», «Поділля» та інші. В той же час ОУН намагалася залучити молодь до свого підпілля через організацію спорттовариств «Січ», які були вельми популярні серед молоді, однак це викликало спротив німецької адміністрації.

На Галичині особливо сильно розвивалася легка атлетика. Так, 24 серпня 1941 року у Сяноці відбулися легкоатлетичні змагання, в яких брали участь 39 спортсменів і 12 спортсменок із Сяноцької округи. У програмі були метання диску, ядра, а також біг на 100, 500 та 1500 метрів для чоловіків і 100 та 800 метрів – для жінок. В 1942 році на Галичині було побито шість довоєнних легкоатлетичних рекордів, у 1943-му – сім.

Розвивався і бокс. Авангардом виступало львівське СТ «Україна», а з 1942 року підтягнулися спорттовариства з регіону – коломийський «Довбуш», калуська «Чайка», станіславський «Черник», тернопільске «Поділля» та ще дві «Чайки» – з Чортківа та Підгірок. В квітні 1943 року вдалося провести першість краю серед боксерів, а на початку 1944 року – окружні змагання у Львові.

Крім боксу, розвивався й хокей. Так, львівське СТ «Україна» виграло міжнародні хокейні змагання у Криниці, отримавши Кубок та приз у розмірі 300 марок. Всі гроші команда перерахувала на користь українських полонених, про це повідомили у пресі.

Але Західна Україна була центром футболу. Футбольні команди масово створювались на Галичині, Лемківщині, Холмщині, Прикарпатті, Поділлі, Волині та їх околицях. Спорт №1 тут іменували «копаним м’ячем», а грали в нього здебільшого любителі з навколишніх селищ та студенти. Тренерів на Західній Україні, зазвичай, не було.  

В 1941 році для цього регіону були характерними товариські зустрічі та повітові турніри. Найбільшим футбольним досягненням став Кубок губернатора, в якому виступили українські, польські та 14 німецьких команд. Після цього вітчизняні клуби могли поїхати на великі змагання у Берліні та Братиславі, однак не вдалось.

Виключно український турнір на Західній Україні було організовано у 1942 році. Його назвали Кубок голови УЦК, в ньому брали участь 37 команд, які грали по 2-матчевій системі на виліт. Першим переможцем стала «Україна». Чемпіонат 1943 року вже мав 2 групи (Клас А і Клас Б), і його несподівано виграла стрийська «Скала». Чемпіонат 1944 року не дограли з об’єктивних причин – війна повернулася на Галичину.

Завдяки роботі УЦК було відновлене велике спортивне об’єднання «Україна», організовано кілька команд – «Сян», «Скала», «УССК», «Тризуб», «Юнак», «Русалка», «Дніпро», «Дністер» та ін.. 1944 року у регіоні їх нараховувалося аж 64 (!). Вони представляли Львів, Перемишль, Станіслав, Винники, Самбір, Золочів, Бережани, Коломию, Тернопіль, Холм, Стрий та інші міста й селища Західної України.

На переповнених трибунах Галичини фіксуються «протоультрас» – активні вболівальники, які, крім всього, полюбляли гнобити чужих футболістів. От? як «Львівські вісті» у травні 1942 року писали про матч «Україна» (Львів) – «Дністер» (Самбір):

«Змагання відбулися цілком не в товариських обставинах. Те, що діялося на грищі, і атмосфера, що охопила частину глядачів на трибуні, нагадувало сумної слави традиції польскої ліги з її спортово-цирковим бандитизмом.

У цьому випадку виключну вину треба скласти на галасливу частину публіки, яка частинно прибула з Самбора, частинно рекрутувалася з-поміж деяких клюбових симпатиків, які симпатію до власного клубу проявляють ненавистю до кожного іншого. В кожному разі на трибуні почалися вульгарні вигуки, які схвилювали змагунів і довели у висліді до неприємних інцидентів на грищі»

В цілому ж, трибуни були настільки агресивними, що перші роки арбітри відмовлялися судити матчі. На гру «Юнак» (Перемишль) – «Дніпро» (Винники) не приїхав рефері, і свисток довірили представнику гостей Кметю. Та коли останні повели у рахунку, представники «Юнака» стали вимагати, щоб матч визнали товариським. В результаті зчинилася масова бійка, до якої приєдналися трибуни. Матч не дограли, а «Дніпро» знявся зі змагань. 

Ось як про футбол у Західній Україні в ті роки згадує Юрій Зубач, один із лідерів «України».

«Ми в окупацію просто грали в футбол, не звертаючи увагу на політику. Правда, був патріотизм, коли грали із німцями, – хотілося виграти. Але були у нас спортсмени, пов’язані з підпіллям. Ми про них знали, але німцям не закладали»

«Німці на рахунок спорту відносилися дуже «фер». Треба говорити відкрито: не було ніяких образ з їх сторони. В 1941 році вони дозволили брати участь у розіграшу Кубка генерал-губернаторства двом українським командам – «Сяну» з Перемишля і нам. Правда з Кубку ми відразу вилетіли – програли в першій же грі краківській команді ДТСГ з рахунком 2:0.

А з воєнними командами ми вигравали. Якщо не помиляюся, на протязі всієї окупації ми з німцями грали десь шість разів, із того ми мали тільки дві поразки. Окрім ДТСГ, в 1944 році перед приходом радянської влади зазнали поразки від ведучої військової команди генерал-губернаторства «Бліц Ельф». Програли ми їм з рахунком 2:1, але варто признати, що там в команді були серйозні грачі німецького футболу з берлінської «Герти», «Шальке 04», ЗТСГ»

«Фінансували нас, як тепер кажуть, різні спонсори, члени організації здавали членські внески. Було, що й вболівальники жертвували на команду»

В радянські часи Юрій Зубач невдало зчепиться з радянською чиновницею і відправиться на 7 років у Сибір, повернеться додому та придумає назву сучасним львівським «Карпатам».

Рейхскомісаріат Україна – все дуже погано

Спортивні події проходили тут дуже рідко. Спортсмени – зокрема і футболісти – були призвані до лав Червоної Армії – спортивне життя повністю зупинилося. Крім того, на цій території – а особливо в Києві – радянська армія вела довші та інтенсивніші бої, що позначилося на інфраструктурі міст і містечок.

Німці виділяли значні кошти на відновлення спортивних споруд. На ремонт стадіону «Динамо» у Києві окупанти виділили 250 тисяч карбованців, на стадіон по вулиці Керосинній – 50 тисяч, на стадіон «Сталь» у Дніпропетровську – 70 тисяч. «Республіканський стадіон» в пропагандистських цілях отримав назву «Всеукраїнського», хоча нинішній стадіон ім. Лобановського перейменували в «Німецький». Окупаційна адміністрація старалася в першу чергу для своїх військових та задовольняла власні ідеологічні потреби.

Перші боксерські змагання в окупованій Україні пройшли в Києві. Вони були приурочені до відкриття Всеукраїнського стадіону (також його тоді називали Палацом Спорту). На ринг вийшли дві пари боксерів: у середній вазі Федоров і Томашевський, у легкій – чемпіон Києва Червінський і чемпіон СРСР 1935 року Трохімов. За місяць в Палаці фізкультури та спорту відбулися уже 4 матчеві зустрічі боксерів, імена яких можна побачити на афіші знизу (щоправда, історик В. Гінда замість боксера Томашевського наводить прізвище Сакаянца). Після літа 1942 року жодних виходів київських боксерів на ринг не зафіксовано через заборону німецького коменданта проводити в місті спортивні заходи.

У футбол на території Рейхскомісаріату грали дуже рідко. Ігри були приурочені до певних урочистих подій – відкриття стадіонів, державних свят, роковин німецьких перемог, тощо. В основному, це були матчі радянських професіоналів проти аматорів-військових, які найчастіше виступали у командах під простою назвою – «Вермахт». Такі зустрічі викликали немалий ажіотаж – так, газета «Дніпропетровські вісті» говорить про 10 тисяч вболівальників на трибунах під час матчу місцевих футболістів проти команди Люфтваффе 26 червня 1942 року. У Херсоні, на грі місцевого «Дніпра» проти німецьких військових у липні 1942 року, тогочасні газети фіксують на трибунах не менше 7 тисяч чоловік, а в Києві на матчі приходило вже цілих 15 тисяч.

Найбільш відомими футбольними представниками в РКУ були столичні клуби – «Алмаз», СТ «Спорт», створене Г. Швецовим СТ «Рух», а також «Старт». В Києві влітку 1942 року вдалося провести великий турнір за участі цих колективів та військових команд окупантів, але після цього спортивні заходи у місті були заборонені. Саме участь «Старта» в даному турнірі була взята за базу для міфу про «матч смерті».

Футбольні матчі на території Рейхскомісаріату в газетах фіксуються до літа 1943 року. Історик Володимир Гінда у статті «Україно-німецьке футбольне протистояння в Україні» пише про більше ніж 150 матчів проти військових команд країн Осі, хоча його колега Олександр Черкасов говорить про 120 зустрічей лише в Одесі. Розходження пов’язано з тим, що Гінда говорить тільки про матчі українців проти військових команд, а Черкасов – про будь-які матчі взагалі. Так чи інакше, підтверджені результати В. Гінда має тільки по 111 матчах, і з них всього 34 – у Рейхскомісаріаті.

А що було з «матчем смерті»?

Суть знаменитого міфу та доля кожного з учасників відома майже всім, а тому писати всоте про ці речі немає сенсу – достатньо просто сказати, що київських футболістів після матчу проти «Флакельфу» 9 серпня 1942 року ніхто не розстрілював. Вони спокійно розійшлися по домівках, відсвяткувавши перемогу (5:3), а репресії були задіяні лише 18 серпня, через два дні після матчу проти «Руху» – за доносами колаборантів.

Проте мало хто знає, що в Україні є ще, як мінімум, три міфи про «матч смерті» – маріупольський, львівський та тернопільський. В першому випадку йшла мова про гру місцевих футболістів проти танкістів Вермахту 31 жовтня 1941 року, яка завершилася перемогою радянських спортсменів з рахунком 3:1. Згідно з легендою, за таке нахабство команда мала бути розстріляна, проте дослідники наголошують, що багато учасників цієї зустрічі пережили війну – просто після гри німецька адміністрація уважно за ними слідкувала.

У львівськй легенді фігурувала польська команда на чолі з Казиміром Гурським – майбутнім тренером збірної Польщі, яка взяла бронзу на ЧС-1974. Гурський у своїх спогадах переповідав, мовляв у Львові вже три роки не було ніякого футболу, і німці в травні 1944 року заставили його зібрати команду для гри проти німецького клубу «Кона». При цьому стадіон під час матчу оточили два німецьких кордони з солдатів і поліцаїв, прикривали їх гармати кількох танків, а футболісти радили вболівальникам тікати після матчу. Вершиною міфотворчості стала теза про те, що дозвіл на гру був отриманий у радянського підпілля Львова.

Міф народився зі статті київського журналіста Івана Яремка про матч колишніх футболістів «Динамо» та «Спартака» проти німецької військової команди «Кона». Юрій Зубач підтвердив існування цього матчу та наголошував, що місцеву команду представляли виключно поляки. Матеріал був надрукований у 1989 році в газеті «Вільна Україна» на основі спогадів Казиміра Гурського та Вацлава Кухара. Його підхопив «Советский спорт», сформувавши легенду про львівський «матч смерті».

На ділі ж Гурський розповідав про дану зустріч так, щоб це вписувалося у формат комуністичної Польщі. Звідси зовсім неправдоподібна легенда про покровительство радянським рухом опору Львова – це було написано для власної безпеки, адже інакше можна було потрапити під підозру в співпраці з окупантами. Крім того, коли Гурський говорить про те, що у місті не було футболу, то він лукавить: 1944 року у Львові було 7 команд, які зіграли проти німців вже 10 матчів. Наступна гра «Кони» відбулась в червні проти «України» та завершилася перемогою львів’ян. Сам Гурський мав постійну ігрову практику.

Тернопільский міф схожий: німці в серпні 1943 року захотіли підняти бойовий дух льотчикам і наказали місцевому бурґомістру зібрати команду, що мала програти захватчикам. Вона була зібрана з колишніх футболістів тернопільського «Локомотива», який переміг 1:0 – не дивлячись на втому, відсутність належного інвентаря, брудну гру гітлерівців, однобоке судівство, реготання нацистів на трибунах та загрозу розстрілу.

На ділі ж збирати команду бурґомістру особливо й не треба було – в місті існувало «Поділля»(«Локомотив» – радянська назва, яку відмінили з приходом німців), яке й провело зустріч проти окупантів. На користь цього доводу служать спогади учасника того матчу Івана Яниська, який свідчив, що футболісти вийшли грати в зелено-білих футболках – кольорах спортивного товариства «Поділля». В жовтні 1943 року цей же колектив проведе матч проти німецької команди «Будзіян», вигравши 1:0 при гарній пресі та 1 тисячі глядачів, що не сходиться із радянською версією. Та й німці, згідно з легендою, грають так, ніби вперше бачать м’яч – стикаються один з одним, кумедно падають, полюють за травмованим голкіпером і просто займаються неподобством замість футболу.

Сам міф був сконструйований журналістом «Спортивної газети» В. Яновим у 1967 році, коли була опублікована стаття «І фашистам дали бій». Історія дуже нагадувала київський «матч смерті», а сюжетна лінія була запозичена з художньої повісті П. Халемського і Н. Сєвєрова «Останній поєдинок». Редакція газети в окремій колонці до публікації позиціонувала П. Халемського як авторитетного експерта і зазначила, що він згодний із думкою тернопільських футболістів про те, що вони перемогли саме ту команду, яку роком раніше обіграли київські динамівці. У 1985 році журналіст Я. Димов переопублікував її з деякими правками та під іншою назвою.

Так що, спорт в Україні у часи окупації розвивався?

Наведені приклади – це максимум, який могли витиснути в часи тотальної розрухи. Спортивні змагання привертали увагу завдяки можливості розрядитися від перманентного стресу, викликаного жахіттями війни. Знищення міст, запровадження гетто, розстріли, примусові вивезення на роботу в Німеччину, щоденна смертельна загроза – ось будні військового часу. Вони пояснюють, зокрема, велику кількість аматорських військових команд серед окупантів – всім хотілося хоча б на кілька годин вирватись із гнітючої атмосфери світової війни. 

По спорту під час війни був нанесений колосальний удар. Так, 1943 року в Західній Україні нараховувалося 126 спорттовариств з 6930 членами. Це 55 чоловік на одне товариство, тоді як до війни кількість членів була удвічі вищою – 115. Більша частина кваліфікованих радянських профі опинилася в лавах Червоної армії в найскрутніші моменти війни, після якої факт будь-якої взаємодії з окупантом означав величезні проблеми у майбутьому.

Тим не менше, прапор спорту яскраво промайорів над руїнами війни, показавши наступним поколінням, що змагатися треба не в технічних якостях залізних танків на полі бою, а у міцності сталевої волі на спортивному майданчику. 

11 лучших игроков «Днепра» в XXI веке

Украинская Лига Соккера. Реформа чемпионата по американским стандартам

Автор Михайло Юхименко

Автор

Комментарии

  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья
Loading...