Всі ненавидять “Шахтар”. Чому гірникам дістається найбільше хейту?

Існує проблема: майже кожен футбольний сайт і кожну футбольну групу звинувачують у хейті до "Шахтаря". “Трибуна” це чи “Football.ua”, або ж різноманітні пабліки “в контакті” – всюди зустрічається однакова полеміка: “всі ненавидять Шахтар”. Чи це так насправді, і якщо так, то чому? Про це і поговоримо.

Спробуємо відповісти на перше запитання відразу: так, донецький “Шахтар” не люблять. Це треба визнати. Але масштаб цієї антипатії не настільки великий, як думають багаточисленні фани “гірників”. В основному, “помаранчево-чорних” просто тролять – благо, клуб дає для цього численні приводи.  Тим не менше, часто зустрічається і відвертий протест проти “Шахтаря”, і цей протест не стільки масовий, скільки широкий географічно. По суті, донеччан тролять або не люблять у всій Україні. У чому причини даного явища?

Причин багато, але розставити їх у ієрархічній послідовності, від головних до незначущих, важко. По суті, це не причини, а набір невеликих претензій, які разом дають негативний фон донецькому клубу. Я розділив їх на два блоки: політичний (на жаль, в наші дні без політики нікуди) і спортивний. Почнемо з першого.

Однією з головних причин хейту до “Шахтаря” є Ринат Леонідович Ахметов. Спочатку я хотів виділити просто “донецький клан”, адже його в Україні ненавидять, і якщо б замість Ахметова президентом “Шахтаря” був, наприклад, Бойко або Колесніков, то хейт нікуди б не зник (і навіть збільшився б в рази). Проте, однаково всі ниточки (принаймні, у підсвідомості українців) вестимуть до нещодавнього “короля Донбасу”. Не те, щоб у нас любили інших багатіїв, але Ринат Ахметов і Ко виділяються. Не будемо розводити політику і говорити, чому так, але факт: коли щось погане говорять про футбольний клуб “Шахтар”, то в першу чергу – це неприязнь до президента “гірників”.

                                                   Фото: Tribuna.com

Друга причина витікає із першої, але вже має спортивно-політичний характер: донецькому “Шахтарю” не можуть пробачити період Конькова. Всі ми пам’ятаємо,  як червоні картки за (хорватський) мат отримували дніпряни, а “діло Гармаша-Вакса” і вилучення Мандзюка після того, як його тримав за горло Срна, пробили дно суддівського корпусу і знищили довіру до нього назавжди.

У схожому становищі опинилося “Динамо” Київ за деякий час до напівневдалого Суркісогейту. Кияни тоді теж увійшли в історію, а разом з ними і одесит Ігор Годулян, прізвищем якого (із деякими змінами) стали нарікати кожного підозрілого рефері. Проте, у “Динамо” зовсім інший політичний фон, тому про ті часи вже підзабули. Цікаво, коли забудуть епоху Конькова і пробачать “Шахтар”? Очевидно, що не скоро, з огляду на кабінетну війну між “Динамо” і “Шахтарем”.

Третьою причиною є, знову ж таки, політична. “Шахтарю” і раніше закидали проблеми із національною ідентичністю, а зараз вони стали особливо гостро. Коли донецький клуб говорить, що на Донбасі є лише якісь безликі “всі сторони конфлікту” і виражає їм протест, складається враження, що “Шахтар” не зовсім рівнодушний до ідей “ДНР“. Історію із футболками про підтримку української армії інакше, як провокацією “Карпат”, назвати не можна, але клуб все рівно пішов у відкритий конфлікт із львівськими вболівальниками, апогеєм чого став матч із Дніпром у Одесі. Сюди ж додаються неоднозначна позиція про якийсь особливий “народ Донбасу” і фігура Ярослава Ракіцького. Виконання гімну України Ракіцьким є рожевою мрією українських вболівальників.

Причина 4: постійні відмазки з боку клубу. Хто тільки не був винен у бідах “Шахтаря”: Суркіс як Президент ФФУ, саме ФФУ, “Динамо” Київ, Суркіс як віце-президент УЄФА, львівські вболівальники та “Карпати”, неполітичний Коломойський, Циганик, українські футболісти “Шахтаря”, ліміт, Гармаш, судді, Євромайдан, “всі сторони конфлікту на Донбасі“, ультрас Шахтаря (!), фашисти на стадіонах… Ну, з найвідомішого ніби все.

Особливо сильно це контрастує із зразково-показовою поведінкою “Шахтаря” у Європі, де у невдачах виниться лише сам “Шахтар”. Це постійно наштовхує вболівальників на дві думки: те, що “гірники” часто ниють і те, що в єврокубках донецький клуб грає чесно, а вдома – ні.

Фантазія футбольних вболівльників

Ці чотири пункти – суто політичні, а значить – дуже суб’єктивні. Всім, хто скаже “так і є, одні сєпаратюги там”, треба згадати, як Ігор Суркіс гнівався через портрет Лобановського під час кровопролиття під стадіоном, а також подивитися на виконання гімну Євгеном Хачеріді. Хоча найкращим варіантом мало б стати розуміння того, що політика, до певних меж, має бути суто предметом застільної суперечки (як суперечка між вболівальниками різних клубів). Зрештою, донецький клуб робить і багато гарних речей, в тому числі і прославляючи Україну у спорті.

Але є і суто спортивні причини нелюбові до донеччан. Другий блок претензій у нас відкривають фігури Мірчі Луческу і Даріо Срни. Насправді, їх дуже поважають, але і спитати в них є за що. Відмазки коуча “Шахтаря” увійшли до золотого фонду цитат УПЛ, але іноді легендарний тренер проявляє і відверту неповагу. Наприклад, коли демонстративно відмовився потиснути руку Олександру Севідову після поразки у Львові.

Даріо ж завжди буде символом як самовідданої гри, так і брудної поведінки на полі. Можна багато говорити про те, що він це робить заради перемоги, але згадаймо Вінні Джонса, який ледь не відгамселив новачка “Уімблдона” за симуляцію, примовивши: “Синку, в нас так не грають. Уяснив?”. Недаремно Вінні є символом вашого улюбленого сайту – “Брутального футболу”. Однозначно, поведінка Срни в дечому шкодить іміджу донецького клубу.

Другою причиною завжди була латинізація “Шахтаря”. Претензія “у вас одні бразильці” у коментах на футбольних ресурсах спливає у першу чергу. Контрпривід “гірників” про чи не найкращу академію в Україні (фіналіст молодіжного ЛЧ, між іншим) натикається на контрконтрпривід “ваша молодь ніде не грає” або “ваша молодь грає лише в Зорі та Іллічівці”. Далі йдуть вираховування, кого і скільки виховали “Динамо”, “Дніпро” та “Шахтар”. Іноді на таких “срачах” можна недурно просвітитися.

Насправді, такі суперечки говорять нам про дуже серйозну проблему із вихованням українських футболістів у клубах УПЛ та в українському футболі взагалі. Чого лише коштує недавня історія із затриманням донецької “школоти” на Панамерах у Києві. Це вже предмет окремої статті.

Останньою причиною є банальні футбольні уподобання. Так, всі люди розуміють, що “Шахтар” – український клуб, що йому потрібна підтримка, що в країні фанатське перемир’я… Але, по-перше, це не означає, що тріо “ДК-ДД-КЛ” (яке більше всього і тролить “гірників”) буде вболівати за “Шахтар”. По-друге – без хейту нема вболівання, і духу протистояння міст дуже не вистачає в українському футболі. Футбольний клуб “Шахтар”, з огляду на вищезазначені причини, є просто ідеальним подразником.

І все ж таки, після цього набору букв може виникнути питання: “чому не люблять Шахтар, якщо схожі причини можна підібрати до будь-якого топового клубу УПЛ?”. Дійсно, святих у нас, на жаль, немає – у кожного є своя темна сторона. Як я вже говорив, ці всі причини не є великими, але разом вони представляють собою негативний фон. Це все дуже погано взаємодіє із політичною ситуацією в країні, роблячи із “Шахтаря” уособлення “донецьких” у футболі.

Проте, на мою думку, є ще одна цікава причина тролохейту – успішність. Донецький клуб на десять голів вище за будь-який інший клуб УПЛ у структурній побудові. “Дніпро” може 10 разів поспіль обіграти “Шахтар”, але саме останній стане чемпіоном у кінці сезону. “Шахтар” купить за 100 мільйонів умовного Неймара, поки пан Стеценко буде безнадійно намагатися додзвонитися у Женеву за консультаціями. “Шахтар” належить до когорти клубів, які у своїх чемпах можуть більше, ніж інші – це “Челсі”, “Манчестер Сіті”, “ПСЖ”, “Ювентус”, “Баварія”, “Барселона” (на даний момент). Так само всі ненавиділи “Манчестер Юнайтед”, тому що він, ще не так давно, перемагав всіх і міг доволити собі все. Такий момент налягає на вболівальницькі уподобання, політику (без неї в футболі ніяк), проблеми, формуючи у вболівальників певний негативний образ.

У висновку я перефразую Вольтера: “Якщо б нелюбові до “Шахтаря” не було, то її слідувало б вигадати”. Навіть якщо б “всі ненавиділи Шахтар”, то нічого страшного це б не представляло. Польскі, сербські чи турецькі клуби живуть у перманентній війні один між одним, і ловлять з цього кайф. Лозунг зенітівського “віражу” – “одні проти всіх”. І це лише прикрашає чемпіонат.

“Шахтар” не ненавидять. Якщо у донецькому клубі щось людям і не подобається, то все рівно це не виходить за рамки “вболівальницьких розбірок”. Так вже вийшло, що зараз саме “помаранчево-чорні” стали мішенню для “накидань”. Прийде час, і будуть такі ж статті писатися про “Динамо”, “Дніпро”, можливо – про “Металіст” Ярославського, якщо все вийде. І це добре! Значить, ти не просто якийсь сіренький клуб без вболівальників і амбіцій, а яскрава сторінка вітчизняного футболу із власними ідеалами, які розділяють чи ненавидять. Чим більше таких клубів у нас буде, тим краще і веселіше буде наш футбол.

Михайло Юхименко, “Брутальний футбол”