«Евертон» пройшов шлях від претендента на єврокубки до зони вильоту: як Фархад Моширі прийшов із грошима і все зруйнував
Nil satis nisi chaos.
«Nil satis nisi optimum», – гордовито значиться на емблемі «Евертона»: «Нічого, крім найкращого, недостатньо». Потужний слоган клубу, який мав би з ним боротися за найвищі місця – якщо не десь там з «Арсеналом» та «Ман Сіті», то хоча б з «Фулгемом» та «Брентфордом». Зрештою, довгий час клуб так і робив – і час від часу навіть потрапляв у єврокубки.
Клуб ніколи не бігав за зірками. Зрештою, усі більш-менш знайомі імена того періоду, від Мікеля Артети до Ромелу Лукаку, від Тіма Кейхілла до Філа Джагелки та Маруана Феллаїні, ставали такими саме в «Евертоні». Усю цю братію довго і стабільно тренував Девід Моєс – аж поки Алекс Фергюсон не підкинув йому ідею піти й провалитися в «МЮ».
На початку лютого «Евертон» Віталія Миколенка очолив Шон Дайч. Для українця, який з моменту підписання пропускав матчі лише з дуже вагомих причин, це вже третій тренер у клубі за 13 місяців і 4 дні.
Після поразки від «Астон Вілли» (0:2) мерсисайдська команда знову повернувся до зони вильоту – вже увосьме в сезоні. «Евертон» тепер у дуже скрутному становищі. І мова не про таблицю – вона лиш наслідок того, що відбувається зі самим клубом.
Як ми до цього прийшли: часті зміни тренерів, великі безсистемні витрати
Повернемося у 2016-й: Білл Кенрайт, англійський бізнесмен-продюсер і власник клубу, шукав інвестиції – у лізі, яка швидко розвивалася, його статків для підтримки конкурентоспроможності вже не вистачало. Це вже було помітно по «Евертону»: з вагомих грошових підписань був лише Лукаку з «Челсі» за 35 млн євро, і в принципі трансферний сезон не відрізнявся від інших – хіба відчайдушним підписанням Самюеля ЕтоʼО. Остання участь у єврокубках закінчилася в 1/8-й Ліги Європи на київському «Динамо» Сергія Реброва, а клуб другий сезон поспіль бовтався у болоті середини турнірної таблиці АПЛ.
Датою змін мало стати 27 лютого 2016-го: «Евертон» оголосив про те, що його новим інвестором став Фархад Моширі. Британо-іранський бізнесмен задля цього продав свою частку в «Арсеналі» Алішеру Усманову (або ж російський олігарх просто змінив кармани), а на виручені кошти й увійшов до складу акціонерів «ірисок». «Після ретельного пошуку, я вважаю, що ми знайшли ідеального партнера, щоб просувати клуб вперед. Я добре познайомився з Фархадом протягом останніх 18 місяців, і його футбольні знання, фінансові можливості та справжній «синій» дух переконали мене, що він є правильною людиною для підтримки «Евертона», – сказав тоді Кенрайт.
І понеслася: відтепер щороку «Евертон» робив щонайменше по 2 покупки за 20+ млн євро (до того за історію таких усього було дві: вищезгаданий Лукаку і Маруан Феллаїні). Чи варто казати, що щонайменше половина із них – повний провал?
Не вірите – рахуємо самі, не зачіпаючи цей сезон, чисто за співвідношенням зіграних матчів до сум у 20+ млн євро (провальні виділені жирним):
• 2016/17. Яннік Боласі – 32 матчі за 2 роки, далі оренди, пішов вільним агентом; Морган Шнайдерлін – 88 матчів за 3,5 роки.
• 2017/18. Ченк Тосун – 61 матч за 2 роки, 11 голів (форвард), далі оренди, пішов вільним агентом; Тео Волкотт – 85 матчів за 1,5 роки, 11+9 за гол+пас (правий вінгер); Деві Клаасен – 16 матчів, проданий удвічі дешевше; Джордан Пікфорд – донині єдина світла пляма в клубі; Майкл Кін – досі в клубі (зіграв 3 матчі в усіх турнірах); Гілфі Сігурдссон – 156 матчів за 5 років, закінчив карʼєру в клубі.
• 2018/19. Люка Дінь – 127 матчів за 3,5 роки, пішов через конфлікт з тренером; Єррі Міна – 95 матчів за 4,5 роки, навіть зʼявився на матчі з «Вест Гемом»; Рішарлісон – 152 матчі, 53 голи за 4 роки, допоміг заробити гроші.
• 2019/20. Жан-Філіп Гбамен – 8 матчів за 2,5 роки; Андре Гомеш – 100 матчів за 3 роки; Мойзе Кін – 39 матчів за рік, в оренді в «Юве», який його й викупить назад (різниця у +2,5 млн євро); Алекс Івобі – 120 матчів за 3,5 роки.
• 2020/21. Абдулає Дукуре – 80 матчів за 2,5 роки, останнім часом відомий появами на одну хвилину; Аллан – 57 матчів за 2 роки; Бен Годфрі – 68 матчів за 2,5 роки.
• 2021/22. Віталій Миколенко – 37 матчів за рік, 100% виходів в основі у нинішньому сезоні.
Моширі другий зліва, Кенрайт другий справа
Проблема цих закупок була не в тому, що скаути «якісь не такі» – зрештою, помиляються всі, та й гравці не всюди розкриваються (той же Клаасен). Проблема у тому, що «Евертон» так і не розібрався, а куди ж він рухається.
До того клуб довго жив у системі, де головний відповідальний за рекрутинг – тренер. Це логічно, враховуючи період, який провів у клубі Девід Моєс. Проблема у тому, що тренерів у період правління Моширі стануть міняти частіше (бо не буде результату), але все одно проєкт будуватимуть «під тренера» (бо звикли, та й тренерів приводили одразу з іменем і вимогами). Паралельно із цим клуб намагався побудувати і структуру запрошення гравців «під клуб» – запросив задля цього цілого Марселя Брандса, який до того 8 років будував ПСВ із купою молодих талантів.
Це окей, коли клуб підлаштовується під тренера («Ман Сіті», «Арсенал») чи ж навпаки – набирає гравців за більш-менш сталою системою, змінюючи тренерів як рукавиці («Челсі», «Барселона»). В обох випадках стаються кризи, в обох випадках є винятки, але ці процеси не будуються паралельно – бо це призводить до конфлікту.
Але індивідуальними досягненнями гравців, старечими потугами Сема Еллардайса чи талантом Карло Анчелотті (господи, а вони-то його як примудрилися затащити?) «Евертон» чогось-та й добивався – в основному це було те саме болото середини таблиці, з якого гроші Моширі, взагалі-то, мали клуб витягнути. Навіть Анчелотті з усіма його здібностями спочатку вдалося дотащити команду до 12 місця, а потім посісти почесне 10-те.
Вибух хаосу – зима 2021/22: клуб вчиняє низку абсолютно безґлуздих дій і заводить себе у прірву
Карло Анчелотті замінив Рафаель Бенітес – призначення саме по собі суперечливе, бо ж Рафа до того тренував «Ліверпуль» (певне, останній клуб, де він щось робив справді успішно). В «Евертоні» Бенітес навіть непогано стартував – і до 7-го туру ішов в єврокубковій зоні. Щоправда, той тур започаткував 8-матчеву серію без перемог (набрали лише 2 очки), яку перервав «Арсенал» і відправив «ірисок» страждати далі.
Тут виявилося, що в усьому нібито винен Марсель Брандс – мовляв, не привіз тих, кого хотів Бенітес, привіз тих, кого не хотів. І почалося:
• На початку грудня за погані результати клуб звільнив саме Брандса – і підтвердив свою лояльність Рафі Бенітесу.
• У цей час Бенітес остаточно розсварився з одним із лідерів команди, Люкою Дінем – його 13 січня продали в «Астон Віллу», на заміну заздалегідь 1 січня підписали Віталія Миколенка. Ще одне підтвердження довіри Бенітесу.
• 15 січня «Евертон» програв «Норвічу», з відривом найгіршій команді ліги – наступного дня Бенітеса звільнили.
• 31 січня «Евертон» узяв в оренду Донні ван де Бека, якого у клубі хотів бачити саме Марсель Брандс.
Питань у цій ситуації безліч – від того, навіщо довіряти тренеру і прибирати заради нього з клубу людей (між продажем Діня та звільненням Бенітеса пройшло три дні!), до того, навіщо робити це все у січні – тоді, коли клуб повинен бути максимально сконцентрований на підсиленні складу для потенційної боротьби за виживання.
Після того клуб дивом врятувався від вильоту, і далі було лиш дві дороги: або звільнити усе відповідальне за рішення керівництво й вивчити з цього урок, або довести себе до ручки.
Історія повторилася: Данжума втік, керівництво втратило контроль буквально над усім. Новачки у клуб просто не йдуть
Трансферне вікно січня-2023 «Евертон» зустрів знову в боротьбі за виживання – і цього сезону не було навіть успішного старту. Зате була пауза на ЧС тривалістю у місяць.
Що робить керівництво клубу? Правильно, звільняє Френка Лемпарда посеред трансферного вікна. І це наклало свій відбиток на те саме трансферне вікно.
Адже придбання клубу планували новий спортивний директор «Евертона» Кевін Телвелл разом з Лемпардом, для Лемпарда і під Лемпарда. Френк казав, ні, кричав про те, що йому треба підсилення в атаку – робив це буквально через клубний сайт. Арно Данжума погодився прийти в «Евертон», бо його вмовив саме Лемпард – а поки усе владнали, Френка вже звільнили. Зрозуміло, що за невизначеності для втечі гравця було достатньо одного дзвінка з «Тоттенгема».
Ще «Евертон» лишився без Ентоні Гордона. Цей перехід теж видає «геніальність» керівництва: те, що гравець хотів піти, було зрозуміло задовго до січня 2023-го, пропозиції були по ньому одразу. «Евертону» своєю чергою теж треба було гроші – клуб (як неочікувано після усього марнотратства!) опинився у скрутному становищі та ще й під загрозою порушення правил ФФП. Що зробить нормальний клуб? Продасть гравця на початку місяця й спокійно реінвестує гроші у кілька точкових підсилень. Що зробив «Евертон»? Продав Гордона тільки після того, як той перестав зʼявлятися на тренуваннях, за тиждень до закриття вікна.
Тепер у клубу є 46 млн євро і нуль (!!!) новачків у зимове вікно, тоді як підсилилися усі його конкуренти у боротьбі за виживання. Навіть «Саутгемптон», який восени міг змагатися за звання більшого страждальця, ніж «іриски», пробив друге місце у рейтингу витрат узимку у світі. Клуб посилають навіть вільні агенти, за яких він тепер намагається чіплятися – Андре Аю вже обрав «Ноттінгем Форест», єдиним, кого клуб ще може і хоче підписати, лишається Іско. Футболіст, який не заграв у «Севільї», яка бореться за виживання в Ла Лізі, й не підійшов берлінському «Уніону».
А потенційному новому тренеру дісталася б збірна солянка гравців, приведених бозна-ким бозна-коли під абсолютно різні задачі й з різними очікуваннями.
Дивною була й поведінка Фархада Моширі у січні. Він то продавав, то не продавав клуб. Він пообіцяв представнику дорадчої ради фанатів в інтервʼю, що клуб «точно підпише нападника» (не підписали). Про можливе звільнення Лемпарда він сказав: «Це не я вирішую». У студії Sky Sports присутні не змогли стримати сміх.
Тим часом, за даними The Athletic, про звільнення Лемпарда значна частина працівників клубу взагалі дізналася зі ЗМІ – «Евертон» не оголошував про нього навіть тоді, коли про остаточно прийняте рішення знали вже всі. Так сталося і з призначенням Шона Дайча.
Та навіть процес вибору заміни Лемпарда ще раз довів: у клубі просто не розуміють, куди рухатися. Рівноцінними претендентами на посаду були Марсело Бʼєлса, вимогливий аргентинець із доволі складним тактичним футболом, і Шон Дайч, відомий класичними примітивними лонґболлами. Це ж два абсолютно протилежні напрями розвитку!
***
Чи правильний вибір зробили із Дайчем? Точно так – цю сіру команду, та ще й без підсилень, врятувати в АПЛ може хіба що от такий примітивний футбол. Але у такому випадку Моширі вирішить, що він все зробив правильно – і хаос у клубі продовжиться, а 10 місце Анчелотті й далі виглядатиме недосяжною мрією.
«Nil satis nisi chaos». «Нічого, крім хаосу, недостатньо».
Віталію, тікай.
Фото: Reuters/Matthew Childs, Richard Sellers/Global Look Press, Phil Bryan/Global Look Press
