Матчу збірної України з Англією забракло емоцій. Як це виглядало з трибун «Вемблі»
Ірина Козюпа – з Лондона.
Наш голова соцредакції Віталій Старенький написав зранку в день матчу, що було б класно зняти, як фанати збірної України співають про F-16. Поїхала на Трафальгарську площу до колони адмірала Нельсона, звідти пішки до Даунінг-стріт і британського парламенту з Біг-Беном.
Наших ніде не було, але побачила два мітинги. Одна невелика група людей протестувала проти озброєння Саудівської Аравії. А ще один чолов'яга влаштував одиночний пікет проти пластикового сміття. Допила каву зі свого паперового еко-стаканчика, кинула прощальний погляд на Темзу і побігла в метро, щоб раніше приїхати на «Вемблі».
«Я народився в Англії. Мої бабця і дідо переїхали сюди з України»
А поки я блукаю між гілками лондонського метрополітену, то зізнаюсь у своєму маленьку акті вандалізму. Напередодні випадково натрапила на логово окупантів і терористів – чи то посольство, чи консульство. На паркані виднілася червона фарба, яку не змогли до кінця відмити. А ще наставили додаткові бар'єри. Фарби в мене з собою не було – не придумала нічого іншого, як потикати факи в камери спостереження. Ну, і показала їм свою синьо-жовту футболку збірної.
А біля стадіону вже за чотири години до старту квітло життя – голос в колонках нагадував, що пити пиво на вулицях не можна. А в барах і кафе – та на здоров'я. В розкладених палатках вже готували хот-доги і продавали сувенірку до матчу. І не тільки збірної Англії. Наприклад, засікла арсенальські шалики з Олександром Зінченком та українським прапором.
Наші фанати мали свою локацію, де зібралися перед матчем. Такий собі куточок України біля «Вемблі». Любо оку було глянути на синьо-жовті прапори, вишиванки, козацькі шапки. І співали гарно – від «Червоної рути» і до «Кораблика, який пішов у всім відомому напрямку».
Але про F-16 так і не заспівали. Я вже сама підходила і питала: «Ну, давайте тепер про літачки». Але хлопці дивилися на слова пісні на листочках, з яким потім мали робити паперові літачки, і щось не розуміли, як це виконати. І вистукували на барабані вже знайомі мотиви.
Цей матч зібрав в одному місці дуже різних українців – загалом трохи менше чотирьох тисяч. Це весь гостьовий сектор. Одні – біженці, які знайшли тут прихисток від війни. Їх легко впізнати – по очах, мові, зовнішності. Інші – нащадки українців, які приїхали у Велику Британію два покоління тому. Їх ще легше ідентифікувати – чудова англійська і дуже мила українська з акцентом, якась вже англійська зовнішність. Навіть пиво вони п'ють по-іншому.
«Я народився в Англії. Мої бабця і дідо переїхали сюди з України», – говорить хлопець у вишиванці і з кулоном у вигляді тризуба.
«А я з сім'єю переїхав сюди шість місяців тому. Ні, вже сім», – говорить чоловік з синьо-жовтим прапором на спині.
Він не розповідає деталей свого переїзду. І ніхто не уточнює, але це німе питання ніби висить у повітрі невидимою хмаркою. Можливо, тільки в мене, бо хлопці просто згадують, що вже пили десь разом – на матчі з Шотландією.
Мій принцип – ніколи не робити поспішні висновки, поки не знаєш всієї історії людини. Принаймні, так завжди стараюсь робити. Але навіть в мене десь несвідомо виникало питання: «Бляха, як ви всі виїхали?»
Складна тема – настільки, що мене просто вирубило на цьому абзаці. Ще й Лондон для мене – це просто якесь місто-енергетичний вампір. Навіть фізично тут задихаюсь і зараз вже їду ближче до природи і чоловіків у кілтах.
«Сьогодні я б хотів, щоб виграла Україна»
Часто якісь місця асоціюються з їжею. «Вемблі» – це смачний чізкейк і чай з молоком. А ще приємний післясмак розмови з англійським журналістом. Він підсів за мій столик і якось сам почав розмову про війну.
Сказав, що кілька разів був у Києві. Востаннє на фіналі Ліги чемпіонів. З посмішкою згадує, що його у столиці безкоштовно прийняла в себе родина українців. З 24 лютого він з ними на зв'язку.
«Мабуть, не можна такого говорити. Але сьогодні я б хотів, щоб виграла Україна. Зрештою, футбол – це така дрібниця у порівняні з тим, що ви зараз переживаєте», – говорить чоловік чийого імені я не запам'ятала хоча і прочитала на акредитації.
Він симпатизує «Арсеналу» Зінченка – це сімейна традиція. Батько теж був фанатом канонірів. «Вірю, що візьмуть титул в АПЛ. Це була б гарна історія – зовсім інша, ніж у того ж «Манчестер Сіті».
Цей матч Англії та України вже також в архіві історії. Не знаю, як було в трансляції, але на стадіоні мені дуже бракувало емоцій – від гри і навіть від атмосфери. 84 тисяч людей на трибунах, шикарний «Вемблі», виконання національних гімнів – були найбільш емоційним моментом матчу. Ще в саме серденько спільне фото команд з прапором Peace і заклики на рекламних щитах донатити Україні на платформі United24.
От акція з літачками на 24 хвилині не зовсім вдалася. На фото ще наче нічого дивиться, але на трибунах запуск листівок не виглядав масштабним флешмобом. Добре, що англійські медіа все правильно зрозуміли.
Десь так було і з грою збірної України на полі. Наче і не дорікнеш, що команда не боролася, але я не бачила зі свого чудово місця в ложі-преси за рахунок чого ми можемо виграти в Англії вдома. Поразка 0:2 з голами Кейна і Сака – логічний результат, як наслідок не стільки експериментів Руслана Ротаня, а скільки дій УАФ і її президента.
За другий тайм взагалі б не було чого згадати, якби не флешмоб вболівальників із запаленими вогниками на стадіоні. До речі, здивувало, що за три хвилини до кінця англійці вже масово почали залишати трибуни.
Ну, а вихід Коноплянки, який забував тут майже 10 років тому, спочатку викликав іронічні посмішки українських журналістів, але за свої три хвилини зіграв цілком пристойно. Навіть оцінку отримав кращу, ніж Мудрик. Про це Діма Клименко взагалі окремий текст зробив.
А найбільша перемога цього матчу буде, коли отримаємо F-16.
Михайличенко: «Результат міг би бути кращим»
Нікому не хочеться говорити про свої поразки – я це чудово розумію. Тому щира вдячність Саші Караваєву та Руслану Маліновському, що зробили моє стирчання в мікст-зоні не даремним.
Так само можу зрозуміти Сашу Зінченка – його розривали англійські медіа. Капітан/віце-капітан збірної говорить важливі речі про війну, тому важливо, щоб вони доходили до міжнародної аудиторії.
Куди вічно поспішають всі інші для мене завжди велика загадка. Ну, або це я щось не так роблю.
Цікавий момент вийшов з англійським журналістом. Він поговорив з Маліновським – досить довго. Навіть селфі зробив. А потім підійшов і питає мене: «Як звати цього гравця? Наче схожий на Степаненка».
І сказав, що помітив біля ока в нього велику шишку – наслідок боротьби в матчі. Я дивилася на Руслана хвилин дві – і я цього не помітила. Дивні дива.
Від керівництва УАФ був Олексій Михайличенко. Треба було питати, що там з тренером збірної, я на ходу запитала, як йому гра. Він секунду подумав і сказав: «Результат міг би бути кращим».
Англійські футболісти і Гарет Саутгейт свої інтерв'ю роздавали з посмішками. Туди-сюди бігали діти Гаррі Кейна у футболках з написом «Татко», хоча самого футболіста я вже не дочекалася. Арку над «Вемблі» після матчу підсвітили кольорами англійського прапора. У трьох левів чудовий старт відбору – дві перемоги у двох матчах. Зрештою, у нас теж нічого не втрачено.
«Вважаю, трішки не дотерпіли». Ротань – про поразку Англії, пізні заміни, невихід Циганкова в старті
Фото: Ірина Козюпа/Tribuna.com
