Богдан Гладун: «Шкодую, що не пішов у “Любарт” раніше»

Богдан Гладун народився у родині, в якій усі люблять спорт. Звичайно, що це захоплення не оминуло і його: з раннього віку пішов на футбол, зростав у системі «Волині», дійшовши до головної команди та дебютувавши за неї

Далі у молодого гравця була пропозиція з Італії, він пройшов перегляд, але на заваді стало консульство, яке не надало Богдану робочу візу для виступів у країні ЄС. Тож він повернувся додому і здобував своє визнання на великих полях обласного футболу.

Влітку 2024 року Гладун отримав пропозицію доєднатися до «Любарта», який готувався дебютувати в Екстра-лізі. Він погодився і провів доволі рівний та хороший для себе сезон на паркеті. Разом із цим Богдан міг стати частиною «князів» значно раніше. Чому цього не сталося та багато інших цікавих фактів про Богдана Гладуна – у актуальній розмові з ним.

– Розкажи про своє знайомство з футболом та м’ячем?

– Починав бігати у дворі, коли мені було років п’ять. Мене ось так просто на вулиці помітив Валерій Артемович Назарук. Можливо, звернув увагу, бо я був дуже крикливий. Хоча в житті зовсім інша людина, але на футболі – трохи емоційний. Так ось: він підійшов, поговорив спершу з моїм старшим братом, а потім запросив у дитячу школу «Волині».

– Що тобі запам’яталося з дитячо-юнацького періоду?

– Я починав у старших групах з різницею у два-три роки і було дуже важко. Лише за кілька років я потрапив до свого віку і поступово розвивався.

– Хто з дитячих тренерів найбільше допоміг тобі сформуватися?

– Це був Володимир Аркадійович Гапон. Він узяв нас, починаючи з U-15, та зробив хорошу команду. Дуже подобалося працювати під його керівництвом. У нього все було новим – цікавий тренувальний процес. Ця людина 100% зіграла ключову роль у моїй футбольній кар’єрі.

– А який найбільш яскравий спогад із «Волині»?

– Звісно, дебют за першу команду, коли ще Віталій Володимирович Кварцяний тренував. Він відбувся на домашньому стадіоні і хоча провів мало часу на полі – спогади приємні. Бо дійсно тоді був рівень – і по-іншому все відчувалося. А загалом про період у «Волині» можна цілу книжку написати (посміхаючись). Це було дуже цікаво. Деталі згадувати не будемо, але фізична підготовка у нас під керівництвом Кварцяного завжди була на хорошому рівні.

– Як склалася твоя кар’єра після «Волині»?

– Я поїхав та пройшов перегляд у команду італійської Серії С чи D, ми готувалися до підписання контракту, але мені так і не дали робочу візу. Отримав дві відмови, повернувся додому та пішов в обласний футбол.

– Я вперше тебе побачив у складі футзальної команди «Кураж», коли ви виступали в рамках Суперліги Волині. Тоді теж одразу помітив твою емоційність на полі, до речі. Розкажи, як ти познайомився з грою 5 на 5?

– З футзалом познайомив тато, він любить цей вид спорту. Він є засновником та спонсором команди «Кураж» усі ці роки і ми разом із братом за неї виступали. Тому перші кроки завдяки йому.

– До речі, щодо брата. Яке значення він відіграє для тебе у всій цій футбольно-футзальній історії?

– Підтримує мене. Він зараз проживає не в Луцьку, але за кожної можливості бере дружину та сина і їде сюди, щоб наживо у залі переглянути гру. Мені дуже приємно, коли рідні приходять.

– Знаєш, ми говоримо і ти реально настільки спокійний. Але коли ви з братом на майданчику – від вас йде чимало спортивної агресії. Як працює трансформація? У брата так само?

– Я і не знаю, якось у мене так вийшло у житті. Але брат ні – він більш емоційний та відкритий у спілкуванні завжди. Я – інший. Проте на полі справді відбувається трансформація, бо без спортивної злості не буде ні результату, ні позитивних дій.

– Чи продовжуєш ще поєднувати футзал і футбол?

– Так, під час паузи влітку грав у великий футбол у чемпіонаті Волині. Але цього року, напевно, відмовлюся від цього, оскільки потрібно прооперувати пахову грижу. Я вирішив, що сезон потрібно дограти, дійти до кінця з командою, зважаючи на кадрові проблеми. А вже потім – час для здоров’я.

– Ти зараз вже другий рік у «Любарті». Як ти потрапив у цю команду?

– Свого часу Назар Бугайчук та Сергій Піддубний запрошували мене, коли я ще бігав активно у великий футбол. І я шкодую, що тоді не пішов – втратив декілька років часу для адаптації. Вдруге мене покликали перед стартом у Екстралізі. Я погодився і мав лише пару місяців, щоб підготуватися до дебюту у найсильнішій лізі в Україні. До того я грав у футзал лише взимку і максимум – на обласному рівні.

– Як тебе прийняли у команді?

– Добре. З багатьма людьми я грав, перетинався на футбольних полях чи паркеті. Назар теж допомагав та пояснював, як правильно діяти у різних ситуаціях.

– Назар Борисович буває дуже емоційним. І на тренуваннях, і під час ігор. Але мені здається, що команда з цим гідно справляється і не сумнівається в професіоналізмі наставника.

– Немає ніяких сумнівів абсолютно. Тренер реально дуже добре розбирається у футзалі і я завжди максимально уважно слухаю те, що він каже.

– А в чому основні аспекти різниці між футболом та футзалом?

– Найперше – швидкість. Коли після футзалу виходив на велике поле – то гра здавалася дуже повільною. Мені ця різниця подобається, всі ці футзальні тактики, забігання і так далі.

– Перейдімо до цього сезону, він для «Любарта» розпочався оптимістично. Завдяки чому вдалося гарно стартувати?

– За рахунок підготовки. Вона була на максимальному рівні. Назар Бугайчук та Олександр Савицький класно підвели нас до сезону. Було все: і біг, і силові, і на піску…

– Попри хороший початок, через різні обставини, команда зараз перебуває на останньому місці. Як ви почуваєтеся через це у колективі?

– Для мене це важко, бо я люблю перемагати. Інакше, який сенс грати, якщо немає результату? Тому цей період дуже складний, ми йдемо останніми через кадрові проблеми: травма Богдана Мізюка, мобілізацію Дмитра Романюка і Назар Сеника – наші ключові гравці. У нас і так не було багато людей, а без них взагалі складно перебудовуватися. Ми мали кістяк, розрахований на сезон. І три основні виконавців просто випали.

– Чи важче фізично справлятися в умовах обмеженої ротації?

– Так, бо немає регулярніших змін і у фізичному плані справді стає ще важче.

– Але плей-оф досі виглядає реальним. Потрібно перемагати. Що для цього треба зробити?

– Я – максималіст і всі мої одноклубники також хочуть здобувати результат. Тому, попри всі обставини, наше завдання – «залізти» у плей-оф. Потрібно максимально збільшити свої шанси на це, дати надію. Одразу після паузи необхідно починати з перемог і якщо підуть результати – буде легше досягнути цілі.

– Розкажи, чим ти займаєшся поза футзалом?

– Допомагаю татові, він має бізнес вантажних перевезень. Разом із цим маю основну роботу – займаюся запчастинами.

– Для багатьох людей, які не розуміють реалій футзалу, виглядає дивно, що професійний спортсмен змушений паралельно працювати на роботі. Чи складно тобі це поєднувати?

– Складно. Тренування бувають у різний час, тяжко «підганяти» робочий графік під спортивний режим. Але в нас такі реалії життя, що потрібно…

– Мені здається, що футзал у тебе взагалі не заради грошей?

– Так, мій основний дохід – це робота. Але без футболу та футзалу я не зможу. Звісно, можна було б просто грати для себе, проте, коли є можливість виступати на такому рівні, то дуже хочеться виходити на майданчик.

– Помічав, що ти реально дуже цінуєш підтримку вболівальників: ультрас, вихованців школи, своїх рідних. Можливо, маєш бажання звернутися?

– Вболівальники ніколи не кажуть у наш бік поганих слів. Приємно дуже, що вони залишаються з нами. Вони приходять та підтримують нас у будь-які часи. Це важливо для команди. Навіть статистика наших матчів показує, що ми – домашня команда. Те, що зал забитий та активний, надає емоцій та посилює жагу до перемоги. У таких умовах грати легше, більше впевненості у своїх силах. Щодо мене особисто, то дуже мотивує, коли приходить на матч моя дівчина. У неї це виходить не часто, але коли вдається, то відчуваю ще більший заряд. Також дякую мамі. Вона рідко буває на трибуні – бо не витримує темпу футзалу – дуже переживає і сильно вболіває. Якщо її нема в залі – обов’язково переглядає трансляцію. А загалом, дякую усім, хто підтримує «Любарт».

– Є відчуття, що «Любарт» потрібен місту. Що скажеш?

– Та 100%. У Луцьку зараз нема великого футболу і я бачу, що людям цікаво ходити на наші матчі. Разом з баскетбольним клубом «Старий Луцьк» – тримаємо професійний спорт на Волині. Єдине, що у них небагато місцевих вихованців, натомість у нас – навпаки. І ми щиро граємо за своє місто!