Зайва вага, тріснута кістка, напівмарафон з перешкодами. Підсумки сезону, який зламав мою ногу, але не мене

Ви точно не очікували таких підсумків.

Дисклеймер: Я тричі перечитав умови фінального туру і не знайшов жодного натяку на те, що це мають бути підсумки футбольного сезону. За словами Олега Щербакова, у моєму минулому фінальному пості не було цікавої ідеї, я пішов легким шляхом — і за це не отримав максимальних оцінок. Виправляюсь цього разу.

Я — українець. Цей факт не лише звучить гордо, а й розв’язує мені руки під час написання цього тексту. Оскільки задачею є підбиття підсумків українського сезону, то зараз я поділюсь підсумками свого спортивного сезону. Не треба брати попкорн чи вмощуватись зручніше — після прочитаного у вас зникне апетит, вам захочеться встати і розім’ятись, а ще з’явиться надія на те, що все буде добре.

Старт сезону

Початок сезону не задався одразу. Я підходив до нього у найгіршій своїй формі: надлишкова вага, регулярний недосип на фоні війни, батьківства і цікавої, однак непростої роботи, а також загалом малорухливий образ життя. Додамо до цього апатію, декілька протрузій, прокрастинацію та бажання знайти швидкий дофамін у смаколиках — не важко зрозуміти, що такий підхід був далеким від чемпіонських амбіцій.

І все ж, якою сильною не була б моя неприязнь до футбольний клубу Динамо, етимологія його назви — “сила у русі” — має бути гаслом кожної мислячої людини. Тому я намагався рухатись. Тим більше, спорт я завжди любив.

У дитинстві батьки “забули” віддати мене бодай на якийсь спорт, бо я багато читав. Мабуть, вони думали, що я буду людиною науки, тому мені можна не прокачувати хирляве, нещасне тільце. Що ж, підлітковий вік жорстким тупим ударом по самооцінці показав хибність таких думок. Окрім книжок, мені подобались дівчата, а дівчатам подобались хлопці, яким подобались бруси і гантелі, а не книжки. Усвідомлення = дія, тому футбол, тренажерка і великий теніс таки з’явились у моєму житті. Нехай і з запізненням.

Перші тури

Отже, я зайшов у сезон дещо круглішим і ширшим, ніж звик бути протягом всього життя. Не Олександр Рикун під час розквіту його коментаторської кар’єри, але за відчуттями — дуже близько. Однак м’язова (хех!) пам’ять нікуди не поділась: я все ще міг буцати м’яч і робити жим лежачи. А тому вирішив повертатись до справи.

Будучи молодшим, я посміхався з пухких коротунів у тренажерці, які пітніли ще до того, як брались за снаряд. Що ж, тепер вже посміхались з мене. Але тепер я розумів, що тим коротунам було абсолютно фіолетово, хто там з них посміхається. Врешті, пришвидшений метаболізм рано чи пізно пригальомовується. Отож, я потихеньку мучав бігову доріжку і дратував нечислених відвідчувачів тренажерної зали зранку шахтарівською формою.

Дуже вчасно на заводі, де я працюю, зібрали футбольну команду. "Зібрали" — гучне слово, адже середній вік робітників заводу перевалив за 50. Вони люблять шахи, шашки, пиячити, теревенити і іноді настільний теніс. Робітники заводу, яким за 50, не дуже люблять футбол. Однак команда зібралась. Ентузіасти, голодні і злі до спортивних перемог, яких багато з нас не знали у дитинстві. І ми почали готуватись до турніру.

Кульмінація сезону

Кубок зброяра з футболу — це унікальне явище. Уявіть структуру "УкрОборонПрому", уявіть численні заводи і виробництва, які кують зброю для української армії. Уявили? А тепер уявіть, що двічі на рік робочі, інженери, випробовувачі та інші люди з виробництва стають футбольними гравцями і змагаються за право називатись найсильнішою командою серед зброярів.

У дитинстві (який неочікувано щемливий і ностальгійний пост) я був дуже далеко від футбольної збірної школи. Та де там школи, мене і в збірну класу не брали. Вершина моєї дитячої футбольної кар’єри — участь у поєдинку між сьомим та восьмим класом у якості головного судді. Як ви розумієте, грамоти і призи я отримував за участь у навчальних олімпіадах, а не спортивних. Отож за наданий у 29 років шанс треба було хапатись.

І я схопився. Відсутність відчутної конкуренції (я був швидший за всіх дідів з мого підрозділу) дала мені змогу дебютувати за команду заводу. Яким же було моє здивування (та й гордість), коли під час турніру зброярів мені вдалось забити найбільше голів (два) і стати найкращим бомбардиром команди заводу. Тріумф не зіпсував навіть не реалізований пенальті у післяматчевій серії за 9 місце. Моя душа раділа. Але не моє коліно.

Травма

З дитинства я пишався дивними речами. Я дуже довго взагалі не вживав алкоголю (і це закінчилось тим, що я п’яним проспав більшу частину свого випускного), не курив, не вживав наркотиків. Роки минали і багато чим зі списку я вже не міг пишатись, але лишалась одна річ: я ніколи в житті нічого собі не ламав.

До турніру зброярів.

Бо під час останнього матчу, при ударі по м’ячу, моя опорна нога видала звук, схожий одночасно на хрускіт, ляскіт, поділ вафлі на декілька частин і, клянусь богом, там прозвучали навіть слова: “Ти добігався”.

Заболіло дуже сильно. Місцевий док, чиєю задачею було міряти тиск розпашілим дідам, чесно запшикав моє коліно заморозкою. Я подякував — і дограв матч. Характер. У той момент я відчував себе Рікі Путчем, який затягнув фінал, граючи з травмою. Що ж…

Мене затягнули у бусик партнери по команді і відвезли у Київ. Ми відсвяткували чесно зароблене десяте місце і роз’їхались по домівках. Вірніше, я дошкутильгав до метро, почав спускатись — і в очах потемніло.

Перелом з відфрагментуванням — неприємна шутка. Я міг ходити, міг навіть пробігтись, але місце на кістці, від якого відколовся декількаміліметровий шматочок, боліло від кожного дотику, наче ту бідну ногу били струмом.

Знаєте, як лікуються професійні футболісти? Провідні клінінки, програми відновлення, реабілітологи. Знаєте, як лікуються дурники, як я? Чекають, поки переболить. І мажуть маззю.

Коліно стало менше боліти. Потім перестало. Через 2 місяці після отримання травми я пішов на тренування, відіграв 15 хвилин — і впав на землю. Схоже, до лікаря треба було йти одразу після турніру.

Рентген. Розведені руки. Ще рентген. Потім МРТ. А потім я потрапив до нормального лікаря, не з Василькова. Він діагностував мені моє відфрагментування, виписав курс ліків і процедури. Ліки я пропив. Процедури залишились нерівними рядками на листочку з діагнозом.

Відновлення

Слава богу, що мені скоро тридцять, а не шістдесят. Бо організм ще може відновлюватись і регенерувати. Дієта, бандаж, відмова від активності — процес пішов на краще. А тут ще й весна пригріла першим (і останнім) сонечком. Стало легше морально. Почав виходити з донькою на прогулянки. З’явилась надія, що покращенню бути.

Але я недаремно згадав про тридцятиріччя, що майорить. Я не знаю, у чому саме полягає криза середнього віку у чоловіків. Але криза майжетрижцяти виглядає ось так.

Спочатку я захотів тактичний ніж. Передивився безліч варіантів і таки купив те, що хотів. Потім купив бігові кросівки. Потім почав обирати фітнес-годинник. Тут би моїй дружині задуматись і помітити, що щось не так, але-але…

Вона не помітила наближення бурі. Ніхто не помітив. Поки я не оголосив, що пробіг десятикілометровий напівмарафон з перешкодами Spartan Race. Що?!

Спартан

Ви, певно, знаєте, що існують марафони, які треба бігти. Біжиш собі кілометр за кілометром, як Форрест Гамп, а навколо відбувається життя. Так от, під час Saprtan Race ти ще періодично лізеш під колючим дротом, несеш важкі мішки, перелазиш через двометрові стіни, повзеш у багнюці, перепливаєш канаву і тягнеш ланцюг. Не можеш пройти перешкоду — робиш бьорпі.

Бляха, ненавиджу бьорпі.

По суті, це суміш бігу + тренування з перешкодами + самонасилля. Є декілька рівнів складності. Навіщо люди це роблять? Хтось — випробовує себе. Хтось — долає страхи. Комусь — по фану емоції.

Навіщо це робив я, коли біг Spartan Race на ВДНГ під сильною зливою? З бандажем на коліні, без попередньої підготовки, приїхавши за декілька хвилин до старту?

Я досі шукаю відповідь.

Не заради медалі. Не заради атмосфери. Не заради визнання (а я отримав його багато, коли розповідав, що таки пробіг).

Мабуть, таким чином я просто хотів довести собі, що списуватись зарано. Що здаватись зарано. Що потенційно я зможу пройти БЗВП (про що люб’язно підказав Сергійчук). Але що головне — я можу бути прикладом. І сказати доньці: “Глянь, яку тато отримав медаль”.

Гімнастика

Бо діти беруть приклад з батьків.

Уявіть, яким щасливим я був, коли мала почала ходити на тренування з художньої гімнастики. Ми з дружиною думали, що вона сходить декілька разів і не вивезе. Мала відпахала три півторагодинні тренування за тиждень. Ми думали, що тепер все. Мала відпахала місяць. Ми думали, що ось тепер вона скаже, що втомилась. Мала сказала, що їй потрібні скакалка, обруч для тренувань, а її тренерка сказала, що росте майбутня чемпіонка. Так у житті нашої сім’ї спорту стало ще більше.

Нещодавано в одному з "Епіцентрів" Києва був захід до Дня сім’ї та спорту, куди покликали багато відомих спортсменів. Зокрема, там був олімпійський чемпіон Жан Беленюк і фіналістка Токіо Вікторія Онопрієнко. Коли я розповів малій, з ким у неї є спільне фото, вона тішилась більше, ніж коли їй купили іграшкову принцесу з "Холодного серця".

Може, це знаки всесвіту.

А може — звичайний збіг обставин. Але ж збіги не випадкові.

Підведення підсумків

Яку фразу можуть сказати і тренер футбольного клубу, і немолодий чоловік майже середнього віку? Сезон видався непростим.

Протягом року я встиг:

• Погладшати і вирости на декілька розмірів одягу
• Героїчно повернутись до тренувань
• Стати одним з лідерів заводської футбольної команди
• Отримати перший в житті перелом
• Відновитись від нього
• Пробігти напівмарафон з перешкодами
• Надихнути доньку до занять спортом

Ще — продовжував записувати найкращий спортивний подкаст, робити інтерв’ю з цікавими людьми і нещодавно повернувся на корт. Надалем мені вже не бути, але вкорочувати і підсікати ще пам’ятаю, як. Ставайте у чергу.

Тут має бути сильний панч, заклик до дії, щось мотиваційне і таке, що надихає. Мені подобається фраза про те, що твоє тіло може витримати майже все. Питання у тому, чи готова це витримати голова. Думаю, що моя поки що справляється.

А отже — я ще в грі.